ОСНОВНІ РИСИ ВЕДИЧНОЇ РЕЛІГІЇ

5.2.1. Жертвоприношення

Кочові арії не будували храмів і не мали ідолів, послуговуючись спаленням жертв на вогні. Звідси й особлива пошана до Агні як посередника між людьми та богами - тут відлунюється первісне шанування вогню, яке виникло ще в кам’яному віці.

Ведійський ритуал із кожним століттям ставав усе більш складним, громіздким і заплутаним.

Сома - окреме божество, якому співали відповідні гімни.

Своїм постійно зростаючим значенням божества Агні і Сома зобов’язані їх зв’язку з жертвоприношенням, оскільки релігія Вед з початку і до кінця є релігія жертвування. «Жертва - це серцевина світу», і все, що засноване на жертві, отримує перемогу в боротьбі за релігійний розвиток. Самі божества в порівнянні з жертвою мають другорядне значення, являючи собою ніби щось додаткове. Внаслідок цього самі вони уявляються істотами, які приносять жертву і лише завдяки силі жертви отримують можливість проявляти свою могутність. Сам світ створений божественною жертвою, і самі боги виникли із жертви. Ці небесні жертви є прототипами земних. Місцем походження жертви є небо.

Подібно до богів і люди тісно пов’язані з жертвою, вона є допоміжною ланкою у відносинах людей з богами і засобом підтримання їх життя. Жертва не лише освячує і благословляє повсякденне життя людини і найважливіші його моменти, а й охороняє її протягом всього її існування, оберігає за будь-яких обставин, навіть чисто фізичного характеру.

У своєму первісному образі ведична жертва є веселою вечіркою, яка створюється для богів. Вогонь, приготована жертва і піснеспіви запрошують богів і примушують їх зійти на землю. їм пропонують зайняти місце на священній траві, яка розкидана перед вівтарем, і тоді в достатку приноситься безсмертним все те, що може принести задоволення: млинці, галушки з хліба і рису, молоко і масло, жир і м’ясо жертвенних тварин, але насамперед сома - найдорогоцінніший із напоїв.

Жертвоприношення із сфери рослинного царства зазвичай називалися ішті і відрізнялися від тваринної жертви і від жертви соми.

Таким чином, люди всіма силами намагаються вимолити милостиву прихильність божественних сил, але підсилена добро­зичливість, яка виявляється при цьому, випливає частково з егоїстичних мотивів. Сподіваються, що боги тією ж мірою проявля ть свою вдячність допомогою тому, хто жертвує, що вони захистять його від ворога, від хвороби чи поганої погоди, що вони дарують багатство, славу, високе становище, дітей, худобу і довге життя (про етичні блага не згадується),

Все це сподіваються отримати чи просто вимагають у богів. «Я - тобі, ти - мені» - така коротка формула ведичної жертви. Такий самий характер носять молитви, які супроводжують жертво­приношення. Молитви рідко просякнуті благочестям і покорою. Вони спрямовані на отримання зовнішніх благ чи на попередження небезпеки; про вдячність також майже нічого не говориться; взагалі слово «дякувати» відсутнє у ведійській мові.

Поет чи жрець, звіряючи піснеспіви з інтересами зацікавленої особи, не забуває також і про свої. Очікування винагороди виражається в усіх піснеспівах. Найбільш суттєвого відтінку ведичному обряду жертвоприношення надавав спокутуючий характер жертв. Із опису окремих жертвоприношень ми бачимо, яким сильним було прагнення спокутувати гріхи.

Жертвоприношення здійснювалося в будинках чи просто неба; про храми нічого не говориться. За своїм приватним чи офіційним характером вони поділялись на жертви з одним чи трьома вогнями. Найдавнішим і найбільш поширеним із них був вогонь домовласника, священний вогонь житла; два інших були: «жертвенний вогонь», який запалювали на честь богів, і «південний вогонь» - на честь душ померлих і демонів. Добування вогню зазвичай звершувалось тертям дерева об дерево, причому вогонь житла, урочисто запалюваний домовласником при заснуванні будинку, забезпечував вогнем два інших вівтарі, на яких готувалася жертовна їжа.

Невеликі сімейні жертвопринесення, під час яких запалювався один вогонь, здійснювались самим домовласником. Вони переважно складались із роздування вогню і приготування страв, які пропону­вались божествам, звідси ці жертвопринесення носили назву «стравних жертв» і мали невелике значення. Домовласник (якщо він належав до трьох перших каст) міг здійснювати і громадські жертвоприношення, але через складний ритуал їх виконання переважно доручалося жерцям, які і виконували їх на користь власника жертви. В обряді жертвопринесення брали участь: готар (той, хто жертвує), на якого було покладено читання молитов; удгатар (співець) і адхварцу (міністрант) - виконувач обрядових дій. Все жертвопринесення здійснювалося під наглядом вищого жреця - брамана. Він повинен був знати напам’ять весь ритуал (всі три Веди) і строго стежити за виконанням церемонії, щоб виключити будь-яку помилку, яку негайно слід було виправляти, інакше все жертво­приношення не мало б ніякої сили. Жертвоприношення складалось із цілої системи численних складних дій, які повинні були виконуватись якомога ретельніше і у визначеному порядку. Навіть приготування до жертвоприношення було серйозною працею: місце, де воно мало здійснюватися, слід було вичистити, створити на ньому вівтар і обвести його охоронною борозною. Особливого значення надавалось добуванню вогню і влаштуванню вогнища. Приготування жертовних страв також супроводжувалось багатьма церемоніями, починаючи від доїння корів і перемелювання зерна закінчуючи важким розрізанням і смаженням жертовного м’яса. Особливо урочисту частину цих приготувань складало витискання соми. Жерці зобов’язані були помитися, натертися пахощами, одягнутись і підперезатись, а під час обряду повинні були дотримуватись безлічі приписів відносно мірного кроку і розташування тіла, звертати увагу на сторони світу і на дотримання встановленої черги різних обрядових вигуків і таємничого мовчання; до цього приєднувалось нелегке зобов’язання вимовляти піснеспіви і вислови без будь-яких помилок, поєднуючи з відповідними діями.

Гой, хто приносив жертву, також не залишався в спокої; разом зі своєю дружиною він готувався до цього священнодійства, ретельно виконуючи над собою очищувальний обряд, який складався з обмивання, посту і утримання від інтимних контактів, що починалось вже за день; при цьому стригли бороду і волосся. При великих жертвоприношеннях ця посвята (дікша) ставала дуже складним і тривалим актом, який виконувався з надзвичайною суворістю доти, «доки той, хто приносить, не схудне», поки у нього не потемніє в очах, «поки у нього залишиться тільки шкіра на кістках». Така дікша могла продовжуватись цілий рік.

Найпростішою формою жертвоприношень офіційного характеру була вогняна жертва (агніхотра), яка здійснювалась щоранку і щовечора і входила також до складу всіх великих жертвоприношень. При цьому запалювалось три вогнища, перед якими присутні благоговійно стояли чи здійснювали поклони. Матеріальна сторона пожертви полягала в принесенні гарячого молока. Кожні 14 днів приносилися жертви на повний місяць і на новий місяць; церемонії, здійснювані при цьому, носили типовий характер, який притаманний великим жертвоприношенням. Приносили зазвичай млинці, лили багато масла у вогонь і здійснювали спільну трапезу для тих, хто приносить жертву, і для жерців.

Ще більшою пишністю відрізнялись великі жертвоприношення на початку трьох пір року: весни, дощового часу і осені. Добування і запалювання нового вогню на початку нових періодів мало симво­лічний зміст. Під час свят з приводу періодичних дощів виготовляли з тіста і вовни вівцю і барана, можливо, для примноження стад. Подібні символізації чи образні уявлення часто зустрічались у жертво­приношеннях; на останньому святі. Особливо благодійними ви­ставлялися боги вітрів і бог води - Варуна.

Жертви з першого збору приносились під час жнив ячменю і рису (але не як благодійні жертви). В особливо важливі пори року, під час обох сонцестоянь і на початку дощового часу, не задоволь­нялись принесенням рослинних жертв, а зазвичай заколювали козла, різали його, варили і розділяли поміж богами і людьми.

Свято, яке відоме переважно під назвою «агністома», тобто «прославлення вогню», здійснювалося раз на рік у весняний час і носило харакіер чисто народного свята, на яке останній стікався з різних сторін. Церемонії починалися з раннього ранку читаннями на честь божеств, які швидко змінювалися. То йшло приготування і принесення мертвенних млинців і молока, то одинадцять козлів заколювалися для жертви різним божествам, то займалися витискан­ням соми, очищенням добутого напою, з’єднанням його з різними домішками і переливанням у різні тари. Таким чином, протягом цілого дня здійснювалися церемонії і приношення, які відповідали трьом послідовним процесам витискання, а саме ранковому, обідньому і останньому третьому; усі вони супроводжувалися обрядами як нового, гак і давнього походження.

Велике жертвоприношення коня (асвамеда), «цар жертв», було кульмінаційним пунктом давньоіндійського культу. Воно викону­валось для захисту країни за велінням царя і за участю усього народу, супроводжувалось пишними церемоніями, приготування до яких тривало цілий рік. Освячений купанням кінь повинен був за цей час обходити всю країну, його охороняло 400 конюхів. Освячення того, хто приносить жертву, і його дружин було дуже складним і мало суворо аскетичний характер. Безпосередньо за вбивством коня цариця повинна була лягти, як дружина, поряд зі ще теплою твариною. Церемонія ця хоча і давала привід для різних непристойностей з боку жерців, однак мала велике значення. В цьому можливо треба бачити вияв довіри сонцю, оскільки за індійським уявленням кінь знаходився в тісному зв’язку із сонцем, і навіть у символіці одне було тотожне іншому. В більш ранній час із жертвою коня поєднані були, можливо, людські жертвоприношення. Відомо, що разом із жертвою коня вони були поширені в усіх індогерманців; в Індії ж бачимо лише слабкі їх сліди.

Змагання в кінських перегонах і гра в кості, яким індуси віддавалися «з головою» і яким надавалось релігійного відтінку, ігри і співи фокусників і танцівниць, перекази казок, загадування загадок, спів пісень - все це поєднувалося в яскравому народному житті, яке носило переважно світський характер.

5.2.2. Культ померлих

Серед жертв ведичного часу найдавнішою є жертва тіням померлих. Вся церемонія носить характер примітивного обряду і складається з простого годування предків, які живуть у землі і яких викликають закляттями; при цьому демони також виганяються із освяченого місця. Жертвоприношення предкам млинців починається ввечері при південному вогні; після того як проведені борозни для запобігання від демонів, підлога окроплюється свяченою водою, застеляється травою, на якій пропонується зайняти місце батькам, дідам і прадідам. «Нехай відвідають нас зараз наші розумні батьки», - так промовляв жрець. Взагалі жертвоприношення здійснюється самим господарем жертви: він стає на ліве коліно і поливає викопану борозну, а також траву трьома пригоршнями води для обмивання батьків; потім витягнутою вниз рукою він кладе три млинці на місце, полите водою: «Це тобі, батьку, і тим, хто разом з тобою». Потім він повертається і вимовляє: «Тут, батьки, нехай кожен з вас користується своєю долею». Відтак висловлюються бажання здобути через принесення цих дарів довге життя. Тоді знову виливається вода для того, щоб пращури мали змогу омитися після прийому 'їжі. Крім того, вони отримують пахучі мазі, одяг чи овечу шерсть: «Ось, батьки, ми даємо вам одяг, не беріть від нас більше нічого!». Лише після цього починають вимовляти справжні молитви, присвячені пращурам: «Нехай прославляться ваші сили, ваше життя, ваш гнів і страх; будьте ви сильніші за живучих на цьому світі, а з живучих на цьому світі нехай я буду найсильніший». Опісля йде урочисте відпущення предків: «Встаньте, батьки, і йдіть собі тим самим таємничим шляхом, дайте нам багатство і славу, і прославляйте перед богами наші дари». Власне за жертвоприношенням йде прославлення вогню і вогнища, і прохання, звернене до Агні, про відпущення гріхів. Млинці збираються: один з них, той, хто приносив жертву, дає з’їсти своїй жінці, щоб вона через це отримала чоловічий плід, а два інші кидає у вогонь чи воду, або віддає браміну.

За своєю формою ведична жертва має на меті здобути прихильність богів, в реальності ж вона є засобом керування ними. Допомога богів є необхідною умовою бездоганно звершеного жертвоприношення. Зустрічаються такі слова: «Молитва владарює над богами», чи ще більш вразливо: «Той, хто приносить жертву, переслідує Індру як здобич; він тримає його так само міцно, як птахолов птаха; Бог - це колесо, яке співець уміє крутити».

Цей погляд зовсім протилежний звичайному релігійному відношенню, є лише причиною того постійного і основного уявлення про жертву, за яким на неї дивляться як на годування богів, як на необхідну умову їх існування. «Боги звеличуються від жертви», вони поглинають її силу; гак Індра постійно отримує свою силу з соми. «Як бик реве на дощ, гак Індра вимагає соми». Сома манить їх вперед, як сильні пориви вітру. Він отримує через жертвоприношення свою здобич, люди кують йому громову палицю і дають рукам його силу рухатися. Таким чином, жертва і жертвоприносяча людина є необхідними для богів. Звідси робився висновок, що боги не обов’язково необхідні людям. Магічна дія жертви приводить до того, що бог або є служителем того, хто жертвує, або часто стає непотрібним. Взагалі ведичне жертвоприношення має значною мірою характер чаклунства. Так, у церемонії щорічного жертвоприношення перед дощовою порою року заклинання полягає не лише в киданні у вогонь горіхів каріра для отримання дощу, але й взагалі ця церемонія є не що інше як чаклунство, через яке викликається дощ; і це не поодинокий приклад. Різниця між жертвоприношенням і тим, що індуси називали чаклунством, була лише в тому, що останній термін використовувався щодо демонів чи таємничих сил, в той час як жертвоприношення було, так би мовити, офіційним чаклунством, зверненим на визнання божества.

5.2.3. Чаклунство і магія

Чаклунство, яке частково висвітлюється в Рігведі, цілком переважає в Ахтарведі, є практичним вираженням справжньої індійської народної релігії. Зачатки його безперечно, коріняться у віруваннях найдавнішого первісного часу і частково збереглися до нашого часу у нижчих прошарках індійського народу. Таким чином, брахман, священнослужитель Ахтарведи - найважливіша і найпопулярніша людина серед духовенства, спочатку був, звичайно, жерцем-чародієм, такий його характер ще у Ведах. Браман, від якого він отримав свою назву, зазвичай перекладається як «молитва», «сила молитви»; але це слово має не лише таке значення, воно може означати також і зміст «заклинання» чи «чарівного закляття». Навіть в офіційному житті брахман повинен був відігравати роль чародія- ворожбита. На війні він повинен був видаляти погані прикмети і користуватися гарними і т.п., відтак він завжди знаходився при царі.

Як для ворожнечі, помсти, так і для кохання існували чудодійні засоби; зазвичай у подібних випадках дівчина клала під подушку юнака відомі трави чи замочувала чарівну' гілку в меді, щоб дати йому відчути солодкісі ь її кохання, її губ. Облурена жінка силою замовлянь вбиває суперницю, незаміжня ж дівчина швидко здобуває чоловіка завдяки чарам своїх батьків.

Чаклунство отримує релігійне значення, коли переходячи від приватного життя, в якому воно служило засобом лікування і життєвої оборони, воно поширюється взагалі на все людське буття і стає силою, яка охороняє все житгя. Амулети з безсмертного золота забезпечують довге життя і дарують сили; чарівні напої і чародійні запитання і відповіді дають чоловіче потомство. Навіть помираючий може бути знову повернений до житгя. Різноманітні чаклунства відносно погоди роблять природу прихильною, а багатозначні слова по закінченні роботи дають багатство і щастя, успіх у справах і дітей, їжу і худобу.

Злість і провина людини можуть бути змиті водою, спалені вогнем і знищені рослинами і замовляннями. Дія ворожих жертв знищується чаклунством, порушення при здійсненні власного обряду виправля­ються тими ж засобами.

У ведичному жертвоприношенні брали участь чотири головні жерці: хотар, читець гімнів Рігведи, які мали умилостивити богів; удхатар, який співав з текстів Самаведи: адхвар 'ю, який вершив жертвоприношення, виголошуючи магічні формули з Ахтарваведи; брахман, якому належало стежити за точним виконанням ризуалу, аби в обряд не проникло зло.

5.3.