ПЕРЕДМОВА

300 літ тому, в сігні 165Ц року, погалися в Переяславі,

а в березні того ж року закінгилися в Москві переговори між Українською Державою, в особі Гетьмана Богдана Хмельницького, і московським царем Олексієм Михайло- вигем, відомі в історії під назвою Переяславської угоди.

Цей акт визнагив на довгі десятиліття й навіть століття взаємини двох держав — України й Московщини і двох народів — українського й московського. Наслідки Переяславської угоди познагаються ще й досі в житті цих народів і цих держав. Більш того, вони, так zu інакше, тяжать над Східньою Европою й навіть цілим світом.

Це викликає природній інтерес суспільства до Переяславської угоди 165Jf року й зобов’язує історигну науку sine ira et studio з’ясувати як самий договір, так і всі обставини, які спригинилися до нього, супроводили його і, врешті, вирішили його дальшу долю.

He можна сказати, щоб історигна наука — українська, російська й закордонна — не цікавилася Переяславською угодою. Десятки праць присвягені цьому питанню, і здається, що всі деталі його вивгено, оскільки, звигайно, на це дозволяв стан наших джерел.

I все ж, мабуть, важко знайти інше питання, яке викликало б такі розбіжності й відмінні, ба навіть проти- лежні висновки дослідників, як саме Переяславська угода. He тільки існує поважне розходження між українською й російською історіографією в загальній оцінці тої угоди, але й поміж окремими вгеними, незалежно від їх національности, немає згоди щодо її правно-політигної дефініції.

Чим пояснюється такий стан Переяславської проблеми?

Передусім тим, що питання про Переяславську угоду 165fy року пов’язане в науці з цілим комплексом українсько-російських відносин на протязі їх 300-літньої історії, і в їх складних, гострих і болюгих суперегностях zacro- густо губиться конкретний історигний акт, що відбувся p. 1654 в Переяславі і в Москві.

Далі, тим, що в розпорядженні історигноі науки є тільки гастина документальних джерел, і — що найголовніше — всі документи, які стосуються самої угоди (хід пересправ і тексти договору), походять від одної сторони, а саме московської.

Годі й казати, що такий стан джерел дуже дався взнаки дослідникам не тільки українським, а навіть російським.

Нарешті, на дослідах над Переяславською угодою, без- перегно, познагився вплив політигних гинників — як російських, так і українських. Москва дивилася й дивиться на Переяславську угоду, як на „возз’єднання” zu то двох племен „єдиного руського народу”, zu двох „руськиос” народів в „єдиній Руській державі”, zu навіть двох „руських” держав, — і відповідно інтерпретує Переяславський договір 1654 року.

He уникла впливу політшного гинника й українська сторона. Покійний Bяzecлaβ Липинський, з властивою йому щирістю й талантом, підкреслив, що „на Переяславську умову ми звикли дивитися крізь призму пізніше витвореної П e p e я c л а в c ь к о ї л e ґ e н д u”, яка „постала під зас руїни козацької державности, cyzacm ж свої ідеоло- zizHi форми прибрала вона допіру по Полтавськім погромі й остатогнім знищенню за Мазепи самостійницько-державних намірів української козацької аристократїі”. Порів- нююги Переяславську леґенду з „її рідною no духу сестрою” „Люблинською леґендою” 1569 року, Липинський каже, що ,дгеґенда Переяславська відограла таку саму ролю в історії української козацької аристократигноі верстви в імперії Російській”, бо вона „ідеологігно і юридигно сппсла vK,vdiHCbKv пиистокуатію по банкѵутстві її власнсп держави — від положення верстви завойованої, підбитої, рабської в державі гужій.

Немає жадного сумніву, іцо між українською й московською леґендою Переяслава коли й не існував cno- гатку, то згодом мусів утворитися певний зв’язок, який не міг не відбитися і на історіографи.

Ці труднощі — методологігні, джерелознавгі й ідео- логігні — тяжать і досі над нашою історіографією. Де в гому — а саме щодо джерел -— становище української icTopuzHdi науки ще погіршилося, бо архівні матеріяли про Переяславську угоду їй тепер неприступні.

Зате наша історіографія великою мірою позбулася впливу тої Переяславської леґенди, навіть в її українському розумінні. Давно вже з українських ozeй спала полуда Переяславського „об’єднання”, і нам легко тепер відділити Переяслав 165Jf року від — ми сказали б — Переяслава 195Jf року. A велигезні досягнення української історіографії за останні десятиліття в дослідженні Хмельн^гини — праці Михайла Грушевського (зокрема, VIII і IX томи його монументальної „Історії України- Pycu”), Вягеслава Липинського („Україна на переломі”), Івана Крип’якевига („Студії над державою Богдана Хмельницького”), Миколи Петровського („Нариси з історії України”, 1930 p. г еисленні розвідки 1920-х pp.), Андрія Яковлева (зокрема, „Українсько-московські договори в XVlI — XVllI ст.”) та інших дослідників, а поза межами української науки — славнозвісні праці польського історика Людвіка Кубалі — відкрили нам таку вєлигну картину української національно-визвольної революції XVII століття й будівництва Української Козацької Держави, що в світлі її нове покоління української історіографії не тілъкшмусить, а й м о ж e з’ясувати й розв’язати проблему Переяславської угоди 165b року.

У цій невелигкій праці не ставимо собі такого широкого й відповідального завдання. Хогемо тільки дати стислий історигний нарис українсько-московської угоди 165fy року — огляд обставин, які ti спригинили, пересправ, що до неї привели, й договору, яким вона завершилася.

Як сталася Переяславська угода 165fy року й гим вона, справді, була — ось питання, на які має дати відповідь цей нарис.