Розділ II Політика козацького автономізму від початку повстання 1648 p. до Переяславської Умови.

Велике українське повстання 1648 p. було викликане страшенним, національним роздражненям, а з погляду тодішніх Українців — національним утиском, котрий проявлявся головним чином в тому, що Польська Річпосполита, в інтересі керуючих нею шляхець- ко-маґнатських кругів, стала протеґувати українську релігійну унію, обмежуючи зразу в правах, а потім безсистемно намагаючись винищити непевне з державно-національного (національне — в ті часи ставало синонімом католицького) польського погляду українське православя.

Поступово-опортуністичний український рух — котрий у формі релігійної унії хотів політично помирити українські національні домагання з тодішніми все сильніщими, теж поступовими, шляхецько- оліґархічними, демократичними і антимонархічними, польсько-католицькими тенденціями — викликав серед української нації незвичайно остру, і заразом по своїй соціяльній структурі міцну й здорову, православно-монархічну реакцію. I тоді, коли поступова та демократична унія (підкреслюю, що говорю про унію в ХѴІІ-ІМ стол. і тільки з погляду політичного) була рухом виключно інтеліґент- ським — европейскою вірою вищого, найбільше освіченого, найбільше культурного і ліберального духовенства та всякого дрібного здеклясованого міщанства — то православна реакція зібрала коло себе всі привязані до старої національно-державної традиції військово-хліборобські та військово-промислові економічно продукуючі класи.

Поминаючи початкові заяви і ’’петиції” Гетьмана — про котрі я ширше в попередніх томах сих студій говорив — Зборівська Умова єсть в розумінню правно-державнім першою спробою забезпеченя українській нації в рамах польської державности: 1) політичної автономії на території козацькій, і 2) культурно-національних прав в цілій Річпосполитій. Перше знайшло вираз в пунктах, які постановляли: що польське військо коронне на територію козацьку входити не буде (пункт 6-ий); що всі уряди на цій території, то-б-то в воєводствах Київськім, Брацлавськім, і Чернігівськім — які тоді носили спільну назву України — мають бути давані тільки православній шляхті (пункт 9-ий); що вся військова оборона цеї території, а значить і фактична власть над нею, віддається Війську Запорожському, котрого давні привилєї всі заховуються (пункт 1-ий), число котрого побільшується до 40 тисяч (пункт 2-ий) і котре підлягати має виключно власті Гетьманській, скріпленій матеріяльно наданням ”на булаву” богатої і великої Чигиринщини (пункт 3-ій).

Друге проголошувала т.зв.”Соймова Апробація прав і вільно- стей віри грецької Народу Руського” (12.1.1650p.), по котрій весь ’’Народ Руський духовного, свіцького, шляхецького й посполитого стану, так в Короні, як і в Вел. Кн. Литовськім, при давніх правах і вольностях був захований, особливо міщане київські, чернігівські, вінницькі, мозирські, річицькі, стародубовські, пинські й инші”. Права шкіл і друкарень ’’руських”, де-б вони не находились, так само були цим актом признані й потверджені. Оця ’’Апробація соймо- ва” була обрізаною на соймі постановою 8-го пункту Зборівської Умови, який крім того вимагав, щоб Київський Митрополит дістав місце в Сенаті і пункту 10-го, по котрому ще й Єзуїти немали-би права селитись ані в Київі, ані в тих містах, де існують ’’упривілєйо- вані”, то-б-то урядом польським затверджені ’’руські школи”.

Спроба погодити в Зборівській Умові визвольні змагання відродженої української нації з претензіями здеґенерованої польської держави очевидно мусіла скінчитися повним крахом. Державний op- ґанізм Річпосполитої був уже заслабий на те, щоб таку радикальну реформу і таку засадничу зміну свого устрою перевести, а сили У к- раїни стали вже завеликі, щоб її можна було до стану попереднього — з-перед повстання — повернути. Сойм 1650 p., що ратифікував Зборівську Умову, не давши київському Митрополитові Косову місця в Сенаті, відкинувши загальне жадання всіх православних, щоб церковна унія була знесена — ”щоб тільки Римський та Грецький закон оставалися так, як це за злуки Руси з Польщею було” — обурив всі верстви українські, від вищого духовенства й ультра-лояль- ної шляхти, типу воєводи Кисіля, почавши. Крім того сойм обмежив амністію для шляхти, що брала участь в повстанню, і замість ’’шляхти, котра яким-би то не було способом опинилась у Війську Запорожськім” (як було сказано в прийнятім обома сторонами проекті ’’деклярації королівської ласки”) підлягати амністії, згідно сой- мовій постанові, мала тільки ’’шляхта, котра підчас тієї заверухи не хотячи (nolentes) при Війську Запорожськім оставати мусіла”.

Вся величезна енерґія нації, виладована в перших часах повстання, була змарнована тодішніми політиками й пішла на торги за обмежену автономію. Цей сумний факт дуже ясно й виразно зазначили наші історики для XVII-ro століття і дуже остро обвинувачували за це Хмельницького. Але-ж тоді в ХѴІІ-ім століттю справа національна спочивала в міцних і певних руках завзятого козацького класу і його великого провідника. Цей клас з цілою енергією розвиває і веде її далі, неначе скріплений ще більше своїми помилками і невдачами. Натомість по 1649 році слабне участь у повстанню українського селянства, потерпівшого сильно на козацькій території — поскільки воно в ряди козацькі не вступило — від татар, а в решті українських земель (на Волині, Поділлю, Поліссю, Галичині і т.д.) знеохоченого до козацтва, котре, сконцентрувавшись від того часу на своїй території, оці північно-західні землі мусіло на якийсь час в давній ’’неволі польській” залишити. Знов Річпосполита в тім самім часі тратить поміч маґнатів — ’’королевят українних” — тепер, з хвилею переходу ”на Україні” власти до Війська Запорож- ського, вже остаточно зруйнованих і, що найважніще, починає вона тратити численні шаблі української не скозаченої шляхти, котра від 1650 p. стає чим раз більше невтральною і все уважніще ставиться до України й політики її ’’Ясновельможного Великого Гетьмана”...

Відповідно до тих змінених умов міняється й тактика воюючих сторін. При Хмельницькім не бачимо вже на першім місці голосних провідників ’’черні” — Ґловацьких і Кривоносів — їх місце займають поважні козацькі полковники, політики й дипльомати.

Великих томів треба для докладного представленя дипльома- тичної акції Українського Гетьмана. ’’Здається не було дня — знов слова того-ж польського історика дозволю собі навести — щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипльоматичних аґентів, курєрів і посланців, і не посилав своїх.” Попробую тут зазначити тільки головні напрями його політики і то постільки, поскільки се для зрозуміння двох вище наведених документів необхідне.

Наслідки Зборівської Умови показали ясно й виразно, що без радикальної зміни внутрішнього устрою Польської Річпосполитої, місця для козацької України в межах польської державности бути не може. Отже людина, що стояла на чолі нації, мала перед собою дві дороги: або скерувати всю національну енерґію на боротьбу за зміну того внутрішнього державного устрою і справу будуччини Польської Річпосполитої зробити українською національною справою, — або, пірвавши зовсім з Польщею, скерувати всю національну енерґію на орґанізацію власного державного життя поза межами

^a (wzgl3d) погляд на Хмельницького направляв політикою

Річпосполитої. Хмельницький довгий час не міг зробити рішучого вибору й хитання Гетьмана — фатальне роспорошуваня національної енерґії — це засаднича риса його політики в добі першій, до- Переяславській. Цю добу Хмельниччини — з огляду на все повторювані в тім часі угоди козаків з Польщею — я називаю добою козацького автономізму.

B своїх замірах перебудови Річпосполитої, з котрими довго не міг розстатися Запорожський Гетьман, він головним чином пробував перевести такий плян: скріпити монархічну власть польського Короля (що мало-б вгамувати самоволю маґнатсько-шляхецьку) і посадити на польський престол монарха не-католика (що мало-б бути запорукою ”прав і вільностей” національно-православних).

Але власне тому, що ініціятива тих спасенних для Польської Річпосполитої плянів ісходила від Хмельницького, їх абсолютно не можна було перевести в життя. Для цього бракувало перш за все почуття рівности між реформатором і тими, кого він хотів своєю реформою ущасливити. B очах Поляків Хмельницький був все ще тільки ’’збунтованим рабом” і чим більше він Польщу жалів, чим більше дбав він про її будуччину, тим голосніщою луною йшла по Польщі слава, що ”раб” дрожить перед "Маєстатом Річпосполитої”. Сей факт настирливо кидається у вічі кожному, хто ті часи безпосередньо з джерел — листів, хронік, мемуарів, документів і актів тогочасних — студіював...

I відповідає сей факт зрештою тому, що все й скрізь, в життю всіх націй і суспільств запримітити можна. Тільки повна побіда над

зволив; ^ь точно, як у гнобителем, або абсолютна супроти нього непримиримість, дають в його очах моральну вартість і рівновартість пригнобленому. Тут — в сім першім періоді — ані такої побіди, ані такої непримиримости у Хмельницького ще не було й тому його льояльні польсько-державні наміри, замість ослаблювати, тільки зміцнили польських ворогів реформ і України, тільки скріпляли антікозацькі, антімонар- хічні, фанатично-католицькі сили польської шляхецько-маґнатської оліґархії. B результаті, замість реформ — прийшло Берестечко. За крівавий берестецький погром українського війська прийшла не менше крівава відплата польському війську під Батогом. Замість співжиття двох, не вважаючих себе взаїмно рівними, народів в одній державі — все ширше розливалося між ними море крови. 3 неморальних — бо на взаїмних ошуканствах і взаїмному культивованю своїх слабостей опертих — паперових угод виростала між цими народами така-ж неморальна, дика — бо на почуттю слабости оперта — зненависть...

Але Гетьман Хмельницький не був рабом. Його велика душа мала всі дані зрозуміти, що треба розторощити державу, в котрій його народ і він сам не міг стати рівноправним і рівновартним паном...

Думи про се були у самого Гетьмана й найблизчого гуртка його помічників віддавна. Без цих, як казали сучасники — ”шалених дум” — Грандіозне діло Хмельницького було-б психольогічно неможливе. Вже своїм союзом з Татарами в самім початку повстання Хмельницький надав йому виразні прикмети ’’державної зради”, котра раніще чи пізніще до повного сепаратизму мусіла-б довести. I коли замість того, в протязі пятьох літ, ми бачимо уперто повторювані угоди з Польщею, то факт сей мав глибші соціяльні й політичні причини, котрі поза самим Гетьманом Хмельницьким лежали. Зводяться-ж ці причини головним чином ось до чого: 1) степова неграмотна козаччина і таке-ж неграмотне селянство — які в перших часах повстання головну ролю грали — витворити самі з себе власної сепаратистичної державної ідеольоґії не могли; 2) пізніщі творці й виконавці цеї ідеольоґії — шляхта українська і городове міщанське козацтво — за малу ще в верстві козацькій в першій добі повстання вагу мали для того, щоб вже тоді свої сепаратистичні пляни перевести; 3) монархічна реакція проти демократично-шля- хецьких олігархів, яка творила головну політичну суть (побіч розуміється національно-реліґійних і соціяльних стремліннь) повстання, не могла прибрати українських державних форм доти, доки особа монарха, чи взагалі самодержця, в розумінню народніх мас, поза Україною стояла; 4) Хмельницький, котрий ”з волі Божої став самодержцем руським”, ще не встиг в очах свого народу здобути потрібної віри в ці свої великі, сказані ним в момент побіди (1648 p.) слова. Тому сепаратизм Гетьманський в добі автономізму має характер конспірації. Ці таємні зносини Хмельницького з Султаном турецьким, Князем семигородським, Царем московським і т.д. — про котрі очевидно говорять нишком по цілій Україні — крок за кроком відвертають повільну, тяжку думу народню від особи далекого й милостивого, ’’панами” тільки поневоленого, польського Короля. Вони так само крок за кроком все побільшують в народній уяві саму постать і її могутність — розмовляючого як рівний з ріж- ними монархами — Богом Україні даного Гетьмана Богдана. A в біжучій політичній практиці вони мають служити засобом зреформувати Польщу; вони мають примусити до уступок, привести до розуміння дійсности, поставити на один з иншими державами супроти України рівень упертий ’’Маєстат Річпосполитої”. У всіх цих незлічимих козацьких конспіраціях головна роля припадала найтісніщи- ми інтересами з Україною звязаному її сусіду — Туреччині.

Зразу на початку повстання, в Липні 1648 p., прибули до Стамбулу посли Хмельницького, прохаючи потвердити союз козаків з Татарами і предлагаючи за це в застав Камянець на Поділлю. Пізні- ще, 14 Жовтня 1648 p., Гетьман пише листа до Султана, в котрім просить прийняти під свій протекторат Україну і котрий підписує, як ’’Гетьман Війська Запорожського і ”всея Руси”, звичайний при тім додаток — ”його королевської милости” — очевидно, коли тут мова вже про ”всю Русь” йде, опускаючи. Ці забіги увінчались успіхом: новий Султан в кінці 1648 p. приняв Військо Запорожське під свою опіку й пізніще навіть видав Гетьманові ’’дипльом на князівство Руське” — згодом Поляками під Берестечком разом з иншими документами здобутий.⁵ 3 того часу цей — тайний розуміється — союз відновлювався пару разів. Наприклад в Лютім 1650 p., коли Польща хотіла втягнути Хмельницького в війну з Туреччиною, а Хан татарський в війну з Московщиною, Гетьман, відновивши свій союз з Туреччиною, зашахував в той спосіб обох своїх неспокійних сусідів. Te саме повторилося знов у пару місяців пізніще. Склавши 2 Серпня 1650 p. на руки Османа Аґі, посла турецького, присягу вір- ности, Хмельницький спричинився в той спосіб до зірвання тоді польсько-московського союзу, котрий, офіціяльно звертаючись проти Туреччини, фактично всіма своїми наслідками заважив-би на Україні. Врешті дволітня боротьба Гетьмана за Волощину і його династичні пляни, котрих наслідком був шлюб його старшого сина Тимофія з донькою Господаря Люпуля (21 Серпня 1652 p.) — прямували до того, щоби через Волощину зайняти безпосередньо (без тяжкої залежности від Криму) супроти Порти становище удільного князя й найти на заході осередок (’’Князівство Подільське”, про яке говорено вже в 1648 p., пізніще ’’Князівство Сарматії” з Князем Юрієм Хмельницьким на чолі) коло котрого під протекторатом Ty- реччини державність українська могла-би сформуватись і укріпитись. Попри те не треба розуміється забувати, який бажаний для Гетьмана ефект викликували в Польщі і в Україні чутки, що в звя- зку з тими переговорами ширилися. ”Бо се річ неможлива, Щоб, Го- сподарівну взявши, задовольнятися козацтвом” — писав воєвода Кисіль, а так думав з певністю не він тільки один. Адже инший воєвода — Лєщинський — ще на соймі конвокаційнім у Варшаві голосно заявляв, що Хмельницький ’’Монархію Руську закладати хоче...”⁶

He вважаючи на дипльоматичні успіхи цеї туркофільської політики, вона в державній емансипації У країни більшої ролі відогра- ти не могла. Склалося на це дві причини: 1) одвічний релігійний ан- таґонізм двох світів — християнського та мусульманського і 2) несталість та непевність турецьких вассалів — Татар, котрі — знаючи добре, що для них скріпленя України несе — все козаків у рішучу хвилю, як під Зборовим, під Берестечком, під Жванцем, в найгірший спосіб зраджували. ’Тоді^а вся Европа скаже, що Ти від Бога даний, коли, Тобі дякуючи,^ь кров християнська з неволі бісурменської визволена буде” — нашептував Хмельницькому ревнитель православія Кисіль, до спілки з Митрополитом Косовим і цілим благочестивим Київом.⁷ A як додамо до цього плач, скарги і врешті прокляття українського селянства, котре Татари в ясир забирали, то зрозуміємо, чому не можна було відділитись від Польщі при помочі Туреччини; чому Хмельницький — коли зміг нарешті свою повну суверенність заманіфестувати — заключив перший офіціяльний, цілій Україні і всьому світу явний, союз з державою ’’одновірною”, до якої віддавна потихенько зітхала письменна переважно шляхецька ”Русь” православна, і в якій українські маси народні не тільки ’’панів польських”, але й ’’неволі турецької” бачити не сподівались...

"Щойно тоді; ^ьзавдяки Тобі