ПЕРЕГОВОРИ B ПЕРЕЯСЛАВІ (січень) і в МОСКВІ (березень) 1654 p.

Виконуючи рішення Земського Собору, московський уряд посилає на Україну надзвичайну дипломатичну місію — „велике посольство” у складі ближнього боярина й намісника Тверського Василя Васильовича Бутурліна, окольничого й намісника Муромського Івана Васильовича Олфер’єва й думного дяка Ларіона Дмитровича Лопухіна, з великим почетом.

Посольство їхало „для великаго земскаго дѣла”: воно мало передати гетьманові царську грамоту, перевести відповідні пересправи, прийняти присягу від гетьмана й Старшинської Ради, передати гетьманові інсигнії його влади й царські дарунки йому й старшині, організувати складання присяги людністю на місцях, тощо. Для того посольство одержало докладні інструкції (які згодом частково були змінені). Після виконання своєї місії посли мали скласти звідомлення цареві. Це звідомлення — „статейный списокъ” — збереглося й воно є головним, власне, єдиним джерелом наших відомостей про хід українсько-московських переговорів у Переяславі 7-13 січня (ст. ст.) p. 1654. 2)

„Статейні списки” московських дипломатів ХУІІ століття давно вже знайшли собі належну оцінку. Добре поінформований піддячий Посольського Приказу того часу, Григорій Котошіхін, що емігрував до Швеції, так характеризував точність і об’єктивність цього джерела: „Пишутъ

они (агенти московського уряду) въ статейныхъ спискахъ не противъ того, какъ говорено, (но) прекрасно, разумно, выславляючи свой разумъ на обманство, черезъ что бъ достать у царя себѣ честь и жалованье большое; и не срамляются того творити, понеже о томъ кто на нихъ можетъ о такомъ дѣлѣ объявить”.³).

Вже 1. листопада ст. ст. 1653 року посольство приїхало на український кордон, де в Путивлі просиділо мало не два місяці, тримаючи контакт з українським урядом. Посли чекали на поворот Гетьмана з польської кампанії й різних додаткових матеріялів з Москви — інструкцій, гетьманських інсигній, тощо. Був клопіт з корогвою, яку мали передати гетьманові: у дорозі вона підмокла й „писмо” (малювання) на ній „поисщеплялось”, через що довелося робити в Москві нову корогву. 4). Неясно було, де мають відбутися переговори. Московський уряд хотів, щоб переговори й присяга гетьмана відбулися в урочистій обстанові, в Києві. Бутурліну було указано „ѣхать въ Киевъ и къ Хмельницкому отъ себя послать, чтобъ пріѣхалъ въ Киевъ.” 5). Але гетьман призначив для того Переяслав. Він, очевидно, числився з опозицією вищого українського духовенства й шляхти, а також із тим, що Києву загрожувала військова небезпека з боку Литви. Крім того, гетьман хотів уникнути неминучих у Києві урочистостей, які могли б надати цьому актові невластивого йому характеру. Ділові переговори, які передусім цікавили український уряд, зручніше було провадити в затишному Переяславі, козацькому місті, положеному за Дніпром, фортеці й осередкові української гармати, разом з пороховим і олов’яним скарбомб), місті, з яким віддавна й так близько був зв’язаний Хмельницький, 7), і де полковником був Павло Тетеря, довірена особа Богдана (згодом його зять) і свояк Виговського⁸).

B останніх днях грудня (ст. ст.) посольство вирушило з Путивля до Переяслава. He встигло воно ще від’їхати 7 клм. від Путивля, як „на степу”, вже на українській території, прийшла вістка про те, що гетьман замирився з Польщею, на засадах Зборівської угоди⁹). Це дуже збентежило послів, бо зводило нанівець усю московсько- українську угоду й не тільки робило місію посольства безпредметною, але й ставило її в нелегальне й небезпечне становище.

Гетьмана ще не було в Переяславі. Він був зайнятий похороном Тимоша в Чигирині (I. I. ст. ст. 1654 p.), а потім льодохід на Дніпрі затримав його в Домонтові. Можливо, що гетьман не хотів зустрітись з посольством під час свят і пов’язаних з ними відправ та урочистостей. Він приїхав до Переяслава тільки на Водохрещі, ввечері, а Виговський з старшиною й полковниками прибули наступного дня (7.1. ст. ст.). Гетьманова Анна й дружина Ви- говського, що мали також бути в Переяславі, так і не приїхали. Це дало Хмельницькому можливість, поза діловими пересправами й офіційними церемоніями, уникнути будь-яких інтимних зустрічей та прийнять послів. Навіть із звідомлення Бутурліна видно, що всі переяславські переговори відбувалися офіційно й сухо, без будь-яких виявів традиційної й так милої Богданові староукраїнської гостинности. Жадного прийняття, ні урядового, ні приватного, ні в гетьмана (він ні разу не запросив послів до себе), ні в господаря — переяславського полковника Тетері, жадного бенкету! Так неначебто переговорювалине майбутні союзники, а колишні вороги.

Перша (неофіційна) зустріч гетьмана з послами відбулася 7 січня ввечері, на бажання самого гетьмана — в приміщенні Бутурліна. Там домовилися про порядок офі-. ційних зустрічей і церемоній наступного дня. 8-го січня вранці, мала відбутися в гетьмана Старшинська Рада („рада з полковниками”). Потім гетьман мав прибути до зборні („съѣзжей избы”) 10), щоб прийняти й вислухати царську грамоту. Після того мало відбутися друге засідання Старшинської Ради (полковники й інша старшина), по якому гетьман мав прибути до соборної церкви й там „учинити государю вѣру”, себто скласти присягу.

Ta намічений порядок денний був раптом змінений. 8-го січня вранці, справді, в гетьмана відбулася „тайна рада” з полковниками й генеральною старшиною.

Лише після цього своєрідного плебісциту (обмеженого рамцями Переяслава), гетьман і старшина з’явилися на „съѣзжемъ дворѣ”, де й відбулася офіційна авдієнція посольства й прийняття гетьманом царської грамоти, яка була прочитана „вслухъ” Виговським. Бутурлін і гетьман при тому обмінялися промовами. Перший у довгій промові, подавши огляд московсько-польських переговорів 1653 року й мотиви царського рішення прийняти Україну під свою протекцію, запевнив гетьмана, що цар „учнетъ... Гетмана и все Войско Запорожское держать въ своей ц. в. милости, и отъ недруговъ вашихъ во оборони и въ защищеньѣ”¹²). Гетьман коротко сказав, що „онъ, гетманъ Богданъ Хмельницкій, со всемъ Войскомъ Запорожскимъ (цареві) служити й прямити вседушно и за государское многолѣтное здоровье головы складывать ради, и вѣру государю учинити и во всемъ по ево государевѣ волѣ быть готовы”¹⁴). Після того гетьман з послами „в коретѣ” поїхав до соборної Успенської церкви, де вже чекало на них московське духовенство й переяславський протопоп Григорій Бутович з місцевим духовенством.

I тут, в цей урочистий момент, трапився інцидент, цілком непередбачений московськими послами, який поклав глибоку тінь на переяславські переговори, а згодом на цілу українсько-московську угоду. Коли весь „освященный соборъ, облачась въ ризы, хотѣли начати обѣщаніе о вѣрѣ по чиновной книгѣ, какова отъ государя прислана къ нимъ”, гетьман зажадав від послів, щоб насамперед вони „учинили вѣру” за царя, себто присягли від царського імени, що „ему, государю, ихъ, гетмана Богдана Хмельниц- кагоивсеВойскоЗапорожское, польскому королю не выдавать и за нихъ стоять, и вольностей не нарушать, и кто былъ шляхтичь или казакъ и мѣщанинъ, и кто въ какомъ чину напередъ cero и какія маетности у себя имѣлъ, и тому бъ всему быть по прежнему, и пожаловалъ бы великій государь, велѣлъ имъ дать на ихъ маетности свои государевы грамоты”¹&).

Іншими словами, гетьман вимагав від царя урочистого, формального ствердження українсько-московського союзу, запевнення оборони України, зокрема від Польщі, й визнання та забезпечення всіх прав і внутрішнього устрою Української козацької держави. У цій вимозі виявилася, безперечно, не тільки повна рівноправність обох договірних сторін, але й певне недовір’я та побоювання керівних кіл Української держави щодо справжніх намірів Москви. Немає сумніву, що ця вимога, як і час та місце її поставлення, були заздалегідь вирішені на Старшинській Раді.

Заява гетьмана створила велику констернацію серед московського посольства. Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу за царя, посилаючись на те, що „того, что за великаго государя вѣру учинити николи не бывало и впредь не будетъ, и ему, гетману, и говорить о томъ непристойно, потому, что всякой подданой повиненъ вѣру дать своєму государю”, і що „великій государь... учнетъ ихъ держать въ своемъ государевомъ милостивомъ жалованьѣ и въ призрѣньѣ, и отъ недруговъ ихъ во оборонѣ и въ защищеньѣ, и вольностей у нихъ не отымаетъ, и маетностямъ ихъ, чѣмъ кто владѣетъ, великій государь ихъ пожалуетъ велитъ имъ владѣть по прежнему”¹&). Відкидаючи московську офіційну фразеологію, це визначало, що Бутурлін, хоч відмовився скласти присягу за царя, але в і д ц a p c ь к о г о і м e н и урочисто обіцяв виконати всі українські вимоги.

Проте, відповідь Бутурліна не задовольнила гетьмана. Він сказав, „что онъ о томъ поговоритъ съ полковники и со всѣми людьми, которые нынѣ при немъ гетманѣ (отже, з Старшинською Радою), и вышедъ изъ церкви, пошолъ на дворъ къ переяславскому полковнику, къ Павлу Тетерѣ, и говорилъ о томъ съ полковники и со всѣми людьми M H O r O e B p e M я, а о н и (посли й духовенство) C T O я л и B ъ ц e p K B Ѣ”¹?).

Це був не тільки публічний скандал для посольства, якого ніяк не можна було приховати.

Тим часом гетьман присилає до собору представників Старшинської Ради, полковників Тетерю й Григорія Лісницького (миргородського), які, „пришедъ къ нимъ (послам) ... говорили тѣ жъ рѣчи, чтобъ имъ учинить вѣра за государя” 18). Отже перша відповідь послів не задовольнила гетьмана й Старшинську Раду. Між послами й полковниками зав’язалася цікава дискусія. Ha увагу з укранського боку, ,,що польскіе короли подданымъ своимъ всегда присягаютъ”, посли відказали, що „тово въ образецъ ставить не пристойно, потому что тѣ короли невѣрные (не православні — О. О.) и не самодержцы, а на чемъ и присягаютъ, и на томъ николи в правдѣ своей не стоятъ”. Посли знову відмовилися за царя, зауваживши при тому, що перед тим „таких непристойныхъ рѣчей не говорили, да и тепере было гетману и имъ, полковникам, говорить, о томъ непристойно, потому что госудаское слово премѣнно не бываетъ.”19.) Це власне було нове урочисте ствердження послів, яке мало заступити неможливу для московської сторони форму царської присяги.

Тетеря й Лісницький зробили останню спробу переконати послів. Вони сказали: „Гетманъ да и мы въ томъ вѣримъ; только де козаки не вѣрятъ, а хотятъ того, чтобъ они имъ дали вѣру.” ²⁰). Важко сказати, чи це був тільки претекст (цікаво, що гетьман послав тоді до геркви не Виговського або когось з генеральної старшини, а саме представників війська — пілковників), чи, може, Переяславська рада 8 січня відбулася не так гладко, як описує московське звідомлення (лише там могли б козаки висловити свої побажання й застереження). Ясно тільки, що вже на початку українсько-московського союзу виявилася певна обережність і стриманість з українського боку.

Бутурлін відповів полковникам: „Которые будетъ не- знаюшіе люди такіе непристойные рѣчи, которые къ такому великому дѣлу непристойны и говорятъ, и имъ было надобно великому государю служба овая показать и такихъ незнающихъ людей отъ такихъ слов унимать. ”²¹). 3 тим полковники повернулися до гетьмана.

Час минав. Короткий зимовий день переходив у вечір. Треба було рішати. „И послѣ того — оповідає посольське звідомлення — пришли въ церковь гетманъ Богданъ Хмельницкой и писарь Иванъ Выговской, а съ ними полковники и сотники, и есаулы, и атаманы, и козаки”. Гетьман і старшина сказали послам, що вони вірять „госу- дарскому слову” й готові скласти присягу („вѣру... учинить готовы”), а „о своихъ дѣлѣхъ” звернуться безпосередньо до царя. Після того гетьман і Старшинська Рада склали присягу — „вѣру государю учинили на томъ, что быти имъ съ землями и городами подъ государевою высокою рукою на вѣки неотступнымъ”²²). Церемонія закінчилася многолітієм цареві, яке виголосив московський диякон.

Питання про присягу московських послів у Переяславі має дві відмінні, навіть протилежні, традиції, що позначилося й на науковій дискусії в XIX-XX ст. Присягали московські посли в Переяславі, як того домагався гетьман і Старшинська Рада, чи ні? Московські звідомлення категорично твердять, що такої присяги не було. Тим часом українська традиція — і урядова, й громадська — вважала цю присягу за доконаний факт. Сучасник подій, київо-пе- черський чернець Макарій Криницький, посланець митрополита Сильвестра Косова, що виїхав з Києва до Луцька 15 січня 1654 року, оповідав: „Дня 8 (січня) Хмельницький удвох із Виговським віддав присягу й підданство московському цареві, на що йому присягли навзаєм посли”²³). Так звані Жердевські статті 1659 року — український про- єкт нового договору з Москвою за гетьмана Юрія Хмельницького, отже документ офіційного походження, — згадували, „яко за славнои памяти небощика пана гетьмана Богдана Хмельницького, постановлены в Переяславлѣ и выконаню присяги изъ обоихъ сторонъ было” (ст. I.)²⁴)· Самійло Величко, в своему „Сказаніи о войнѣ козацкой з поляками” (1720), пише: „по виконанню оной (присяги) дана Хмельницькому отъ помененого полномочного посла, боярина Бутурлина царская коруговъ и булава, и иные зна- чніе от лица монаршого так самому ему, Хмельницькому, яко и всей старшинѣ и чернѣ там бывшой, дани подарунки; з такимъ монаршимъ подъ клятвою словомъ и упевненемъ, же держитъ онъ Малую Росію зо всемъ Войскомъ Запо- розкимъ въ своей протекціи при ненарушимомъ захованю старовѣчнихъ ея правъ и вольностей, мѣетъ еи отъ всѣхъ неприятелей и наступствъ ихъ своими войсками и скарбами вспомагати и боронити.” ²⁵). Що це була офіційна версія мазепинської доби, свідчить відомий маніфест гетьмана Пилипа Орлика до європейських урядів 4 квітня 1712 року, де він писав: „Всім відомо, що ясновельможний гетьман Богдан Хмельницький, безсмертної пам’яти, добровільно, не будучи ніким примушений, підчинив руський народ і козацьку націю московському цареві. I в урочистім пакті цар Олексій Михайлович підтвердив клятвою охороняти на вічність під своєю протекцією козацьку націю й руський народ” 26). Ця традиція існувала в українському суспільстві протягом ХУІІІ століття, і ще автор „Історії Русів” писав: „Онѣ („договорныя статьисъцаремъ московскимъ”) написаны, и по апробаціи гетмана съ совѣтомъ, объявлены посламъ московскимъ, которые, согласясь на все, въ нихъ уложеное, подтвердили присягою своею отъ лица царя и царства Московскаго Οι вѣчномъ и ненарушимомъ храненіи условленныхъ договоровъ”²⁷).

Зважаючи на цю давню традицію, деякі українські історики (зокрема Костомаров) вважали, що в тій чи тій формі присяга московських послів у Переяславі відбулася. Щоправда, твердження офіційного звідомлення Бутурліна, що посли відмовилися від присяги, надто категоричне, щоб можна було його легковажити. Коли б посли склали таку присягу 8 січня в Переяславському соборі, в присутності багатьох свідків (зокрема московських), цей факт набув би ширшого розголосу, і Бутурлінові було б неможливо його приховати. Зрештою, така присяга зовсім не відповідала тогочасним поняттям про самодержавного монарха. ²⁸).

Але e чимало даних, які стверджують думку M. Грушевського, що „Бутурлін дав обіцянки більші, і в більш категоричнімтоні, ніж це описуейогозвідомлення — хібащо від формальної присяги „по чиновной книгѣ” відмовився. B словах гетьмана, що його Бутурлін „увѣрилъ и на той вѣрѣ насъ непоколебимыхъ утвердилъ”, можна б навіть бачити обережний натяк, що щось вроді присяги („вѣра”) таки було проголошено”. ²⁹). Ha нашу думку, має повну рацію проф. A. I. Яковлів, який, докладно аналізуючи це питання, прийшов до такого висновку: „кількаразове посилання царських послів на царське слово, яке за тієї доби вважалося за присягу монарха, в підтвердження того, що права й вольності Війська Запорозького не будуть порушені, що цар В. 3. полякам не віддасть і що державний та громадський лад України не буде змінений; було витлумачене й оцінене Б. Хмельницьким і старшиною, як акт, рівнозначний присязі царя...” зо). Ha тій стадії, в якій перебували українсько- московські переговори в Переяславі, цього, мабуть, було досить, тим більше, що це давало гетьманові підставу провадити дальші пересправи безпосередньо з царем у Москві.

Після присяги гетьман з послами у тій же „коретѣ” поїхав на „съѣзжей дворъ”, куди пішли також старшина й полковники, й там відбулося урочисте вручення гетьманові надісланих царем знамени, булави, ферезеї (кафтан) і шапки, а також передача царських дарунків („соболів”) гетьманові й старшині. Це була свого роду інвеститура (за польсько-турецьким зразком) гетьмана, як володаря України: „благочестивому воинству и всѣмъ людемъ на- чальствуеши”, як сказав Бутурлін в офіційній промові, передаючи гетьманові булаву³¹).

Цим і закінчилися всі церемонії того дня, і гетьман, в супроводі старшини, полковників і „всякихъ многихъ людей”, відійшов „до своего двора”. ³²).

Наступного дня — 9 січня в тій же соборній церкві заприсяжено „сотниковъ и ясауловъ, и писарей, и козаковъ, и мѣщанъ”. Відсутніх („которые въ Переясловлѣ излучились”) полковників, старшину й козаків, а також „мѣщанъ и всякихъ чиновъ людей” було „приведено къ вѣрѣ” кількома днями пізніше³³).

Так подає картину Переяславської Ради 1654 року офіційне звідомлення московського посольства. Навіть воно не всилі було приховати тих колізій, які так драматично забарвили перші кроки українсько-московського союзу. Але, на щастя, маємо ще інші, також московського походження, документи, які дають нам можливість уявити собі справжній характер і розміри переяславських урочистостей. Московська версія Переяславської леґенди малює нам картину всенароднього здвигу („весь народъ”): на раді „собралося великое множество всякихъ чиновъ людей”, у церкві підчас присяги гетьмана було „всенародное множество, мужского и женского полу”³⁴) й т. п. Алеж те саме московське джерело повідомляє, що в Переяславі приведено „къ вѣрѣ” „гетмана Богдана Хмельницкого да писаря Ивана Выговского, а съ нимъ войсковыхъ судей и обозной, и полковниковъ, и шляхты, и козаковъ, и мѣщанъ всего 284 человѣка”³⁵). Оце й був „весь народ” Переяславської Ради 1654 року!

M. Грушевський знайшов у московському архіві дуже цікавий документ — іменні списки тих, хто присягав у Переяславі 36). To були, крім гетьмана, вся генеральна („войсковая”) старшина (писар Іван Виговський, судді Самійло Богданович-Зарудний і Федір Лобода (?), обозний Коробка, осаули Місько і Павло (Яненко (?)), полковники (чигиринський Трушенко, черкаський Пархо- менко, канівський Стародуб, корсунський Гуляницький, білоцерківський Половець, київський Пішко, чернігівський Пободайло, ніжинський Іван Золотаренко, прилуцький Bo- ронченко, миргородський Лісницький, полтавський Пушкар, переяславський Тетеря; до них у наступних днях прилучилися ще полковник кропивенський Джалалий і каль- ницький бувший наказний полковник Іван Федорен- ко³⁷)), полкової старшини — 37, сотників— 97, решта були шляхта, козаки, духовенство і міщани, разом 284 особи³⁸). Це була „велика сила” Бутурліна³⁹).

Наступні дні було присвячено переговорам між гетьма- номіСтаршинською Радою — зодногобоку й московськими послами — здругого. Хочупосольськомузвідомленніці переговори виглядають, як різні, доволі безсистемні розмови двох союзників на теми, з тим союзом пов’язані, але не можна не помітити, що обидві сторони дійсно обговорювали низку питань, які мали бути предметом дальших пересправ, що, як це було встановлено 8 січня, мали відбуватися в Москві.

Обидві сторони, навіть за московським звідомленням, переговорювали, як самостійні й рівноправні партнери: з цього погляду, формула, вживана послами й зафіксована в їх звідомленні — „и государеву Московському государству, и Войска Запорожского Украйнѣ¹’⁴⁹), — надзвичайно промовиста. 3 одного боку, був цар (в особі його послів), як репрезентант Московської держави; з другого боку, Військо Запорозьке (в особі його гетьмана), як репрезентант Української держави.

Головними темами переяславських переговорів були справи міжнародньої політики (передусім польські й кримські) і військові. Послів цікавили питання українсько-польських і українсько-кримських взаємин.Гетьманпідтвердив, що жадного миру з Польщею під Жванцем укладено не було. Він уважав за можливе збереження свого союзу з кримським ханом, що, як відомо, потім не здійснилося. Ha думку Хмельницького, Литва може піти, слідом за Україною, під протекцію царя (цього не сталося). Цікаво, що гетьман сподівався притягти до українсько-московської спілки („під государеву руку”) калмуків (очевидно, він мав з ними стосунки) і ногайських татар. Передбачалося також притягнення сюди Молдавії й Білоруси (останнім особливо цікавився Виговський, зв’язаний з Білоруссю родинними й особистими відносинами; він, мабуть з відома й дозволу гетьмана, переговорював про це з послами). Це була широка програма утворення антиполь- ської коаліції. He знати, чи щиро, чи не без гумору гетьман казав послам: ,,я де тому радъ, чтобъ и вся земля была подъ его государевою высокою рукою”⁴¹). До речі, цей мотив повторює гетьман у грамоті до царя з 17 лютого 1654 року, де він бажає цареві „всіх царей земних підручниками своїми мати¹’⁴²). Bce — аби тільки повалити Річ Посполиту Польську й не допустити до відновлення московсько-польського союзу.

Більш к®нкретне значення мали справи військового характеру. Заповідалося на новий польський наступ, який тепер ставав неминучий, і гетьман хотів, щоб Москва прискорила початок військових дій проти Польщі. B переяславських переговорах обміркували запобіжні заходи проти польського наступу на Україну. Ще раніше, у попередніх зносинах з Москвою, гетьман висловив побажання, щоб цар вислав до Києва військо. Очевидно, він мав на увазі при цьому не так мілітарний, як політичний бік справи: поява царських воєвод у Києві була б не тільки фактичним початком московсько-польської війни, але й показала б усім — і на Україні, і поза межами її, — що цар буде боронити Україну всіма засобами Московської держави. Бутурлін нагадав гетьманові про його домагання, але при цьому перекрутив його, приписавши гетьманові бажання мати царських воєвод не лише в Києві, але й по інших містах України (чого насправді не було). Цар погодився виконати бажання гетьмана, і Бутурлін повідомив, що З-тисячне московське військо, на чолі з воєводами кн. Куракіним і кн. Волконським, має прибути в найближчому часі. Гетьман підтвердив своє запрошення, додаючи, що ".им буде війська „болши, то и лутче”⁴³).·

Проте, гетьман дав виразно зрозуміти послам, що технічні деталі оборони України від польського наступу не обходять Москву. Коли посли запитали, „сколко у нихъ въ которомъ городѣ наряду и пушечного зелья (пороху) и свинцу”, гетьман відповів, що „наряду де у нихъ въ ихъ городѣхъ есть; а сколко гдѣ какова наряду и пушечныхъ запасовъ, и того де какъ отписать?’¹. „Имянно про то не объявилъ” — зауважує посольське звідомлення. „А зелья де и свинцу в городѣхъ мало”, i тому гетьман просив „зелья и свинцу въ городы прибавить”⁴⁴).

Але переяславські переговори не обмежилися питаннями міжнародньо-політичними й військовими. Українська сторона порушила ще низку проблем внутрішньо-політичного характеру. Видимо, це питання дуже турбувало українські кола, які стояли перед новим, ще не відомим для них московським політичним світом. Відмовлення послів від присяги й підкреслення Бутурліним самодержавного характеру царської влади, ще й в специфічній московській термінології, так незвичній для української політичної свідомости, вихованої в поняттях польської шляхетської демократії, мусіли, природньо, викликати серед української старшини певне занепокоєння, виразні сліди якого знаходимо навіть у московській редакції переяславських переговорів і розмов. Коли посли іменем царя дали вже урочисте запевнення, що цар не порушить державного й соціяльного устрою України, отих „прав і вольностей”, якими так дорожила козаччина й інші стани української людности, дальші конкретні питання, поставлені гетьманом і Старшинською Радою, виглядають, скорше, як спроби зондування грунту, перевірка на конкретних деталях повноти й певности загальних московських деклярацій. Висунуте українським урядом питання про 60-тисячний козацький реєстр (до речі, найбільший в усіх тогочасних плянах і домаганнях козаччини), яке мало також певне значення і з погляду інтересів військового союзу поміж обома державами, далі — питання про надання Чигиринському полку (властиво, староста) на гетьманську булаву й тому подібні справи⁴&), які мусіли б бути у виключній компетенції українського уряду, були не стільки відгуком звичайної практики українсько-польських переговорів, як то припускають деякі дослідники (зокрема M. Грушевський і А. Яковлів)⁴&), скільки виявом отого неспокою керівних українських кіл перед невідомим майбутнім московських переговорів і взагалі московсько-українських відносин. Треба було з’ясувати, як розуміє Москва ті українські права й вольності і наскільки згодна їх шанувати й забезпечувати. Ha нашу думку, це були скорше пробн! питання, хоч немає сумніву, що те, чи те їх поставлення й з’ясовання в Переяславі могло бути прецедентом і підставою для дальших вирішень у Москві, як воно, справді, й сталося.

Що це було так, виявилося 12 січня. Toro дня до послів з’явилися „писарь Иванъ Выговской да войсковой судья Самойло, да полковники, переяславской Павелъ Тетеря, миргородской Григорей Сохновичь (Лісницький) и иные полковники”, отже, майже ціла Старшинська Рада, і сказали послам: „Не изволили де вы присягать за великого государя нашего... и вы де дайте намъ писмо за своими руками, чтобъ вольностямъ ихъ и правомъ, и маетностямъ быть по прежнему... A прежде сего, какъ у нихъ бы- валидоговорысъкоролемъ и съ паны-радами,иимъдеда- ванъдоговоръзасенаторскимируками; а выдеотъвелико- го государя нашего... присланы съ полною мочью и о томъ всю мочь имѣете”. Старшинська Рада мотивувала свою вимогу тим, що це потрібно, „чтобъ всякому полковнику было что показать, пріѣхавъ въ свой полкъ”. Коли ж посли „имъ такова писма не дадутъ, и столникомъ де и дворяномъ (московським) въ городы (для прийняття присяги від української людности) ѣхать не для чего, для того,чтовсѣмълюдемъвъгородѣхъ будетъ въ сумнѣнье”. Щоб ще більше натиснути на послів, старшина пов’язала це з небезпекою татарського наступу. Виговський при цьому повідомив Бутурліна, що „нынѣ де писали къ гетману отъ Бѣлые Церкви и изъ иныхъ городовъ, что татаро- вя наступаютъ, и столникомъ де и дворяномъ въ тѣ городы ѣхать будетъ страшно”⁴?).

Це був свого роду ультимат — до речі, характерний для справжньої атмосфери переяславських переговорів, — але московські посли були не в тім’я биті. Бутурлін відповів старшині: „тодѣло нестаточное, что намъ дати вамъ писмо за руками своими, да и вамъ о томъ говорить непристойно. Мы вамъ и прежъ сего сказывали, что царское величество волностей у васъ не отъимаетъ, и въ городѣхъ у васъ указалъ государь, до своего государева указу (звичайна московська формула — О. О.) быть по прежнему вашимъ урядникомъ и судитца по своимъ правомъ, маетностей вашихъ отнять государь не велитъ”⁴^). Дуже цікаво, що цього разу Бутурлін, відповідаючи на загальну вимогу Старшинської Ради й повторюючи свою декля- рацію 8 січня προ визнання й збереження царем державного й суспільного устрою України, зробив це в більш конкретній і деталізованій формі. A на загрозу татарської небезпеки Бутурлін відповів: ,,а будетъ въ которомъ городѣ татаровя объявятца, и онѣ (московські удядники) въ тотъ городъ не ПОѣдутъ”49). Ультимат був відкинутий.

Треба зауважити, що посилка московських урядників до українських міст, ще й у такій делікатній справі, як переведення присяги людности, була взагалі неприємна для українського уряду. Перевіряючи справжні наміри Москви, старшина запитала послів, як довго будуть тії стольники й дворяни „мѣшкать въ городѣхъ ихъ” (цікаве, до речі, не раз повторюване підкреслення, що українські міста — їхні, козацькі). Бутурлін заявив, що московським урядникам „въ Черкаскихъ городѣхъ мѣшкать не для чего: какъ въ городѣхъ всякихъ людей къ вѣрѣ приведутъ, и они изъ тѣхъ городовъ и поѣдутъ”⁵0).

Що ці переговори мали офіційний характер, свідчить не тільки склад української делегації (Старшинська Рада), але й те, що вона виступала з доручення гетьмана. Після закінчення розмови, Виговський з товаришами сказали, що підуть до гетьмана „и тѣ ихъ рѣчи ему гетману и полковникомъ (отже, пленумові Старшинської Ради) скажутъ: а на чомъ гетманъ и полковники положатъ и они де о томъ имъ (послам)... (из)вѣсно учинятъ”5і).

Після того відбулося засідання Старшинської Ради, яке остаточно вирішило справу. 3 доручення Ради полковник Григорій Лісницький повідомив послів про те, що „гетманъ де и полковники положили во всемъ на государеву волю” й дали згоду (а потім і домовилися остаточно) на посилку тих „присяжних ЛЮДЄЙ”52).

Чи була це капітуляція українського уряду, як може видаватися комусь з московського звідомлення. Ha нашу думку, ні. Щоб правильно зрозуміти сенс переяславських переговорів 9-12 січня, треба пригадати, з одного боку, те, що принципова справа українсько-московського союзу була вже вирішена заздалегідь обома сторонами, а з другого боку, урочисту деклярацію, що її іменем царя склав Бутурлін 8 січня (про оборону України царем і визнання та збереження ним державних прав України та її

суспільно-політичного та економічного ладу), й заяву гетьмана 8 січня про перенесення остаточних переговорів до Москви. B світлі цього стає ясним, що вимога додаткових (письмових) Гарантій від послів мала на меті спонукати московський уряд не тільки до конкретизації попередніх зобов’язань та обіцянок, але й до більших концесій під час наступних переговорів у Москві. I це, мабуть, вдалося осягти, бо, хоч статейний список Бутурліна виразно про це не каже, але гетьман у листі до українських послів у Москві з дня 21 березня пригадував: „Однако... помните, ваша милость, и сами, какъ Василей Васильевичъ Бутурлинъ словомъ e. ц. в. насъ утвержалъ, что e. ц. в. не токмо намъ права и привилія, отъ вѣка даные, подтвердити и при волностяхъ нашихъ стародавныхъ сохранити, но и паче еще особные свои всякого чину людемъ показовати имѣетъ милость”⁵³).

Це свідчить про те, що в переяславських переговорах український уряд тримав ініціятиву в своїх руках.

Але в Переяславі виявилася й перша щілина в единому українському фронті. Маемо на увазі акцію української шляхти, про яку оповідає посольське звідомлення. Наводимо його тут у цілості: „Да къ боярину же къ Васи- лью Васильевичю въ Переясловлѣ приходили шляхта и говорили, чтобъ шляхта была межъ казаковъ знатна и судились бы по своимъ правомъ, и маетностямъ бы за ними быть по прежнему. И приносили на писмѣ имена свои, воеводства и уряды себѣ росписали. И бояринъ Василей Васильевичъ говорилъ шляхтѣ, что они то дѣлаютъ непристойнымъ обычаемъ: еще ничего не видя, сами себѣ пописали воеводства и уряды, чего и въ мысль взяти не годилось; и о томъ они бояргнъ Василей Васильевичъ съ товарыщи станутъ говорить гетману; а прежъ сего отъ гетмана государю о томъ челобитья не было. И шляхта били челомъ, чтобъ гетману про то не сказывать: мы де такъ писали отъ своей мысли, а не по гетманскому приказу, и то въ волѣ государевѣ; а мы де пошли присягать и попишемъ имена какъ кого зовутъ”⁵⁴).

Тепер, після дослідів M. Грушевського, знаємо, що то за шляхта була в Переяславі⁵⁵). Серед шляхти, яка склала присягу (11. 1) цареві, були: старий Остап Виговський, батько Івана, з сином Данилом, Силуян Мужиловський (відомий український дипломат, посол до Москви в 1649 і 1653 роках, до Литви в 1649 p., до Порти Отоманської p. 1651, до Швеції p. 1653, до Криму p. 1653),⁵⁶) з трьома свояками, білоцерківський дідич Степан Михайлович Мазепа (батько майбутнього гетьмана), підписок гетьман- Ської-Канцелярії Гунашевський і інші, „нічим не визначні йюди”⁵⁷). Грушевський не надає значення цій акції, вва- жаіочи її за „родинний винахід Виговських”58).

Звичайно, не можна перецінювати цієї диверсії української покозаченої дрібної шляхти. Переяславські шляхтичі аж ніяк не репрезентували впливових кіл української шляхти, які (разом з вищим духовенством) залишилися осторонь переяславських переговорів і взагалі поставилися негативно до українсько-московської спілки. Але річ у тім, що це була покозачена шляхта, отже та, хоч і не впливова сама по собі, частина української шляхти, яка одразу зв’язала свою долю з національно-визвольною революцією й яка мала не абиякий вплив на політику українського уряду. Досить згадати імена Виговських і Мужиловського, щоб зрозуміти, що акція шляхти в Переяславі так чи так була пов’язана з вищими колами козацької старшини. Саме в цьому була небезпека цієї шляхетської диверсії для української справи, й коли Бутурлін відкинув домагання цих осіб, то зробив це лише тому, що Москва знала, в чиїх руках була реальна влада на Україні й характер цієї влади, а головне — була зацікавлена в скорішому завершенні переговорів з українським гетьманським урядом. Ta, будь-що-будь, Москва занотувала собі цей факт і раніш чи пізніш використала в своїх інтересах ці розбіжності серед керівних кіл України.

Цим і закінчилася переяславська частина українсько- московських переговорів. 13 січня гетьман із старшиною приїхав до послів і по короткій суто-куртуазійній промові передав Бутурлінові лист до царя, в якому дякував цареві, що він прийняв його і „все Войско Запорожское” під свою протекцію („подъ крѣпкую и высокую руку”), й просив царя їх „отъ всѣхъ непріятелей боронити”. „А что есмя съ ближнимъ бояриномъ в. ц. в. и съ товарищи его разговаривали о всякихъ дѣлѣхъ, они про то все пространнѣе в. ц. в. скажутъ”⁵⁹).

Більше у Переяславі не було чого робити. „И того ж числа (13. I.) гетманъ Богданъ Хмелницкой и писарь Иванъ Выговской изъ Переясловля поѣхали въ Чигиринъ”, а наступного дня, 14 січня, Бутурлін „съ товарищи” „пошли къ Кіеву” в супроводі київського наказного полковника з козаками⁶⁰).

Бутурлін одержав за Переяслав високий уряд „дворецкаго съ путемъ” і різні інші нагороди⁰¹). Немає сумніву, що московське посольство вдало виконало свою місію. Для Москви Переяслав, справді, був великим успіхом. Але не слід переоцінювати ні цього успіху посольства, ні взагалі переяславських переговорів. Це був тільки етап — і то не головний — в історії українсько-московського союзу 1654 року. Зрештою, цей союз почався не в Переяславі й не в Переяславі завершилися переговори про нього. На шляху до того була ще Москва.

Переяславські переговори розв’язали два основні питання:

1) військовий союз України з Московщиною, гарантований протекцією московського царя над Україною, і

2) гарантія царем збереження всіх прав і вольностей Української Держави.

Але лишалося ще багато нерозв’язаних і неясних питань щодо практичного здійснення того військового союзу, щодо докладнішого визначення тих прав і вольностей українських, нарешті, щодо майбутніх відносин між Україною й царем московським. Найголовніше — переяславські переговори не дали українському урядові жадного документального акту, жадної письмової гарантії тих словесних зобов’язань та обіцянок, що їх зробили іменем царя московські посли. Це мало особливе значення для українського уряду, який повинен був чимсь виказатися перед українськими станами, починаючи з козацтва й шляхти й кінчаючи міщанством, надто-ж в обличчі ворожої польської (й литовської) пропаганди й небезпеки польського (а то й польсько-татарського) наступу на Україну. Цілком ясним було для Гетьмана, що треба діставати від царя формальні гарантії українсько-московського союзу й протекції царя над Україною.

Виконуючи рішення Старшинської Ради в Переяславі, Гетьман висилає в лютому 1654 року до Москви посольство, яке й мало здійснити всі ці завдання. Цьому посоль- ству передувала діяльність Гетьмана й Старшинської Ради протягом січня-лютого, в Корсуні та Чигирині, про яку, на жаль, не збереглося ближчих відомостей. Спочатку намічалося, що очолить посольство Іван Виговськийб²). Але поїхали до Москви, як головні посли, Самійло Богданович- Зарудний, військовий суддя, і Павло Тетеря, полковник Переяславський, обидва — активні учасники переяславських переговорів.

Московський уряд, який, очевидно, хотів, щоб посольство мало найбільш репрезентативний характер, був трохи збентежений відсутністю Виговського й забажав, щоб приїхав до Москви сам Гетьман. Але Богдан Хмельницький, посилаючись на наступ польського війська на Україну, до Москви не поїхав,бЗ) і взагалі ніколи там не був. Немає сумніву, що тут діяло небажання Гетьмана їхати до Москви, як і те, що Гетьман волів залишити собі вільну руку. Мабуть, з тої-ж причини він не послав Виговського.

Окрім Богдановича-Зарудного й Тетері, до складу посольства входили, як члени посольства, Григорій Кирило- вич, осаул Брацлавський, Кіндрат Якимович, пасерб Гетьмана, Герасим Гапонович, отаман Чигиринський, Ілля Харків (Харитонович), Іван Іванович. При посольстві були: Яків Іванович, товмач військовий, Сильвестр, ігумен Нов- городсіверського Спаського манастиря (мабуть, як капе- лян посольства), 12 чоловіка „товариства” (в тім числі син судді Богдановича-Зарудного), писар, 24 рядові козаки, 2 трубачі й 11 „хлопців”. Разом з посольством їхала депутація від міста Переяслава, на чолі з війтомб4).

Посольство приїхало до Москви 11 березня. Дванадцятого березня був офіційний в’їзд його до Москви, а тринадцятого відбулася урочиста авдієнція в царя. Крім подарунків від Гетьмана (5 коштовних турецьких коней — „аргамаків’^), привезли лист гетьмана з дня 17 лютого, писаний українською мовою („бѣлорускаго письма”), що являв собою також акредитовану грамоту для посольства, український проект договору (т. зв. ,.23 статті”) й низку інших листів та документів (зокрема акти Зборівської угоди). Ha жаль, оригінали цих всіх документів не збереглися в московських архівах: маємо тільки московські переклади.

B листі до царя Гетьман звертається від імени свого, Війська Запорозького і всього народу „православного Російського” (Грушевський гадає, іцо в оригіналі було: pycbKoro).66). Згадуючи про „разговоръ пространный о всякихъ дѣлахъ”⁸?), переведений з московськими послами в Переяславі, і про те. ш.п „насъ тотъ бояринь (By- турлін) съ товарищи увѣщалъ и увѣрилъ и на Той вѣрѣ непоколебимыхъ утвердилъ”, і нагадуючи обіцянку Бутур- ліна, що „большими... свободами;.державами и добрами пожалуетъ e. ц. в. паче королей польскихъ, княжатъ древнихъ россійскихъ”, — гетьман просив царя „права, уставы, привилія, i всякия свободы и державы добръ духовныхъ и мірскихъ людей, во всякомъ чину и преимущества сущихъ, елико кто имяше отъ князей и пановъ благочестивыхъ, и отъ королей польскихъ, в Государствѣ Россійскомъ наданныхъ, о нихъ же мы кровь свою проливаемъ, отъ дѣдовъ и прадѣдовъ тыя содержаща, и погубити я не попущающе... утвердить и своими грамотами государски- ми укрѣпити на вѣки”, а найголовніше „отъ всѣхъ врагъ нашихъ, ненавидящихъ, обидящихъ и ратующихъ насъ, по- крывати, соблюдати и крѣпкою рукою и ратью своею царскою защищати” ... Решту посли мали переказати цареві усно ⁶⁸).

Можна цілком погодитися з проф. Яковлевим, який каже, що грамота гетьмана 17. II. 1654 року „робить вра- жіння суцільности й складена у виразах, які обхоплюють цілу державу Українську з усіма станами населення”б9). Дуже важливо, що Гетьман виступає, як репрезентант своєї Руської держави („Государства Россійскаго”). Підкреслення цього перед царем свідчить про ясне розуміння й виразне ствердження Богдана Хмельницкого (і eo ipso московського уряду), що Українська держава не перестала існувати й після Переяславської угоди.

„Статті Богдана Хмельницького” з l7 лютого складаються зі вступу й 23 артикулів?⁰). Оскільки документ зберігся тільки в московському перекладі, не виключено, що порядок окремих статтей міг бути змінений у московській редакції, і в сучасному вигляді являє безсистемну суміш, що викликала дуже критичні зауваження M. Грушев- ського⁷¹). Більше рації має проф. Яковлів, який каже, що „основна ідея цілого проєкту договору (себто 23 статтей”) це встановлення таких міждержавних відносин між Україною та Москвою, при яких Україні застерігається державна самостійність, як зовнішня, так особливо внутрішня, на умовах певної контролі міжнародніх зносин з боку царя й виплати цареві дані, як протекторові, за військову оборону проти зовнішніх ворогів”⁷2).

До цього треба тільки додати, що цей документ, в його первісній формі, мав, властиво, інший титул. B листі Гетьмана до царя про нього не згадується, й він був поданий послами („прислали запорожскіе посланники”) московському урядові лише 15. березня⁷⁵), отже, тільки на третій день переговорів, і то на пропозицію московської сторони (перед тим, 13. березня, посли зробили лише усну заяву). Досить придивитись до тексту 23 статтей, щоб переконатися, що це не так проект майбутнього договору (тимпаче не петиція до царя), як „наказ”, інструкція послам (отже матеріяли до проєкту договору), оригінал якої був „за гетьманською рукою і за печаттю”⁷⁴); з цього документу потім (у Москві) був зроблений переклад, мабуть, дуже вільний. Насамперед впадає в око неодностайність форми звернення. B π. I. гетьман звертається безпосередньо до царя, так само і в п. п. 3, 4, 9, 12, 15. Натомість інші пункти згадують царя лише в третій особі, або й зовсім не згадують, а п. п. 16, 17, 18, 19, 20, 21, поза всяким сумнівом, являють собою інструкцію послам. Тим-то, на нашу думку, в сучасному (московському) вигляді, документ, що містить „23 статті”, не можна вважати за первісний (український) проект договору. Грушевський зауважує, що він „носить на собі сліди ріж- них перерібок і доповнень, які були результатом довгих і змінних в своїм складі нарад, що відбивали на собі ріжні погляди, настрої й течії в війську”.⁷⁵). Ми б додали до цього, що коли не на змісті, то принаймні на формі „23 статтей” відбилися переговори послів з боярами в Москві 13-14 березня.

Але, так чи так, цей документ охоплює всі ті питання, які український уряд вважав за потрібне поставити перед царем і оформити їх відповідною письмовою згодою й зобов’язанням царя. B такому сенсі, його можна визнати за українську конкретизацію й деталізацію Переяславської угоди.

Майстерна аналіза ,,23 статтей”, зроблена проф. Яков- левим 7б)_; дає можливість встановити в них дві основні ідеї. Ідея зовнішньої незалежности Української Держави втілена в статтях б (вільний вибір гетьмана, як голови держави й уряду), 14 (право закордонних зносин України

3 чужими державами), 15, 16 (про виплату цареві данини — трибуту, „як збирав турецький султан із Угорської, Мут- янської та Волоської Земель”, певною одноразовою сумою або-ж шляхом збирання „доходів” через місцевих урядників), 13 і 17 (про непорушність прав і привілеїв усього населення України та підтвердження цього царськими грамотами). Проф. Яковлів вважає за можливе прилучити сюди й статтю 21 (про грошову заплату старшині й козакам 77).

Друга частина статтей торкається внутрішньої незалежности Української Держави, „при чім ідея державної автономії персоніфікується в привілеях різних станів населення держави” 78). Це статті: 1 (непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приват- но-правних відносинах, зокрема в „добрах”), 7 (маєтки козацьких удів та сиріт), 3 (права й вольності шляхти),

4 (права міського самоврядування), 18 (в зв’язку з 13) (права духовного стану й голови його — митрополита Київського), 17 (правне становище селянства й „підданого” населення). „Усі ці статті, взяті докупи і в зв’язку, за проектом договору, мали забезпечувати непорушність громадського й суспільного устрою і привілеї цілого населення держави” (Яковлів 79) Проф. Яковлів цілком слушно вважає, що „цим гарантувалося повноту внутрішньої автономії держави й усувано будь-яке втручання чужої влади, влади московського царя, у внутрішні справи держави” ⁸⁰).

Третя група статтей торкається питань оборони України, що було безпосередньо пов’язано з головною метою договору, як військового союзу. Це статті: 19 (військовий плян для війни з Польщею), 20 ( утримання найманої 3- тисячної чи більшої охорони на кордоні з Польщею після закінчення війни), 22 (військовий плян на випадок татарського нападу), 23 (залога Кодацької фортеці й Kouia для охорони південного кордону України).

Нарешті документ містить ще декілька статтей, що нагадують пункти давніх козацьких ординацій (cr. 1 — про 60-тисячний козацький реєстр, 5 — про надання Чигиринського староства на гетьманську булаву, ст. 8-12 —про надання млинів та маєтків і виплату грошей на утримання урядів військового писаря, полковників, суддів, асаулів, обозного й гармати).⁸¹). Це, справді, так, але, на нашу думку, слід підкреслити, що питання про реєстр мало не тільки внутрішньо-політичний характер, але й було органічно пов’язане з основною метою договору, як військового союзу, не кажучи вже про те, що 60-тисячний реєстр — це була легалізація нового провідного стану України. Коли згадати, що цими становими правами було охоплено також родини козаків, а впливом тих прав — їх численну парентелу й клієнтелу, стане ясним, що на практиці це було охоплення правами нового привілейованого стану коло 300 тисяч української людности, себ-то приблизно 15-20 відсотків населення тогочасної Наддніпрянської України.

Надання Чигиринського староства на булаву було пов’язано не тільки ролею Чигирина, як резиденції гетьмана й уряду, і матеріяльним забезпеченням гетьманського уряду на майбутнє, але й з маєтковими інтересами Богдана Хмельницького, маєтності якого (дідичні й набуті) були на Чигиринщині.

Статті 8-12 не тільки мали значення для матеріяльного забезпечення певних урядів, але й пов’язані були з винагородою носіям тих урядів, що було зовсім у дусі й звичаях того часу.

Для ведення пересправ з українськими послами московський уряд призначив делегацію в складі ближнього боярина й намісника Казанського князя Олексія Нікітича

Трубецького, одного з найчільніших московських бояр, боярина В. В. Бутурліна (б. голова „великого посольства” в Переяславі), окольничого й намісника Каширського Петра Петровича Ґоловіна й думного дяка Алмаза Іванова, „найвизначнішого з московських дипломатів того часу”⁸²). Видко, що в Москві цим переговорам надавали першорядного значення.

Перша конференція відбулася після парадної авдієн- ції в царя, того-ж дня 13. березня. Зберігся протокольний запис (хоч і в досить свобідній формі, до того ще московській) цього засідання, в двох редакціях: короткій (первісній) на 16 пунктів (їх уперше переказав M. Гру- шевський ⁸³) і ширший (виданій Г. Карповим)⁸⁴), на 20 пунктів, зробленій, очевидно, для Боярської Думи. Пропозиції послів загалом відбивали настанови гетьманської інструкції (,,23 статті”), але в процесі дискусії деякі з них набирали яснішого характеру і подекуди дуже цікавої аргументації.

Найбільше дискусії викликало дражливе питання про московських воєвод на Україні та межі їх компетенції. Посли виявили виразне небажання українського уряду бачити в себе московських воєвод. Вони погоджувались, щоб „були воєводи государеві в Києві та Чернігові” (мабуть, зважаючи на те, що це були старі великокняжі столиці, а згодом осідки польських воєвод), але вимагали, щоб „по інших городах ... їх не було”. „А коли б государ згодився, щоб у всій Малій Руси (тут безперечний вплив московської урядової термінології) воєводів не було, то гетьман володітиме по давньому, а государеві посилатиме щороку зібравши гроші, скільки буде” (коротка редакція). Підчас дискусії обговорювано різні можливості. Український уряд, видимо, хотів, „щоб по їх козацьких городах воєводи були з їхніх же людей, людей значних, вірних і обізнаних з козацькими справами” ⁸⁸), які б „на государя збирали всякі доходи”. „Коли ж государ на це не згодиться і звелить, щоб у черкаських городах були його воєводи”, то „суд і розправа зістанеться за козацькими урядниками”, при чому „шляхта, козаки і міщани мають судитися своїм правом, а царські воєводи їх не судять”, хіба-що хто сам собі забажає того воєводського сулу. Також ,,доходи нехай збирають свої (українські) люди (козаки), і зібравши віддають царським воєводам і приказним людям”. Ta найкраще, на думку українського уряду, було б, коли цар ,,доручив би гетьманові (всім) завідувати по давньому”, й „тоді гетьман і військо пла- титимуть від Війська Запорозького так, як збирає турецький султан з Венгерської, з Мутьянської й Волоської землі, обрахувавши, скільки треба з кожного місця”, лише „переписати ті всі доходи і обрахувати государ велів би сво- му чоловікові” (ширша редакція) 86).

Посли поставили також українські домагання в справі закордонних дипломатичних зносин Української Держави. Це був пункт кардинальної ваги. B „23 статтях” він сформульований так: „Послы, которые изъ вѣка изъ чужихъ земель приходятъ к Войску Запорождкому, чтобы Пану Гетману и Войску Запорожскому, которые къ добру бъ были, вольно приняти, чтобъ то e. ц. в. въ кручину не было, а что бы имѣло противъ e. ц. в. быти, должны мы e. ц. в. извѣщати” (п. 14)87). Московська редакція протоколів конференції, очевидно, на свій кшталт сформулювала українські вимоги: „коли з яких небудь країв прийдуть посли в важних справах, гетьман їх прилилатиме до государя, а послів, які приходитимуть в малих ^правах нехай государ позволить гетьманові приймати і відправляти, і того йому за зле не має” (коротка редакція; майже аналогічно формулює це ширша редакція)88). Мабуть, ця московська позиція викликала рішучі заперечення з боку послів, бо ухвала Боярської Думи йшла в основному по лінії українських домагань: „Пословъ о добрыхъ дѣлехъ пріимати и отпускати, а о какихъ дѣлехъ приходили и съ чѣмъ отпустили, о томъ писать къ государю; а которые послы присланы отъ кого будутъ съ противнымъ дѣломъ государю, и тѣхъ задерживати и писати (о нихъ) государю; а безъ государева указу ихъ не отпускати”. До цього було ще додано: „а съ турскимъ салтаномъ и съ полскимъ королемъ безъ государева указу не сноситца” ⁸⁹). Це обмеження цілком зрозуміле, над- то-ж в умовах військового союзу. 3 Польщею обидві держави — Україна й Московщина — були в стані війни (отже мусіла бути виключена можливість сепаратних переговорів). Що-ж до Туреччини, то Україна перед тим перебувала під протекцією турецького султана й утворення українсько-московського союзу, природньо, робило з Туреччини ворожу державу і для Москви, і для України.

Чимало сумніву й докорів з боку українських дослідників викликав той пункт переговорів, що торкався орендних та заставних контрактів. Ще в Переяславі гетьман казав московським послам: ,,отданы де у нихъ промыслы въ дву или въ трехъ городѣхъ на урочные лѣта, и изъ урочныхъ лѣтъ еще не вышли, а доведетца держать годы по два и по три; и чтобъ государъ пожаловалъ, велѣлъ тѣ урочные лѣта откупщикомъ додержать, а до урочных лѣтъ тѣхъ промысловъ у нихъ не отнимать” "). Грушевсь- кий вважає це за доказ того, що в Переяславі „старшина безпомічно й безвладно плутається між свідомістю свого фактичного державного керівництва, витвореного революційною практикою останніх літ. . ., — і юридичним станом речей; колишньою передреволюційною конституцією Річи Посполитої... He видко, щоб знайшовсь хоч один, який би крикнув: Стій! по сей дуб миля! Тут межа укран- ської державности!”⁹¹).

Це питання виникло й підчас московських переговорів. „Коли хто заставив маєтність, і (кредитор) тепер нею володіє, нехай буде вільно йому вибирати доходи за ті роки, за котрі ще не вибрав” (коротка редакція). Ширша редакція подає деякі пояснення до цього: „Коли хт» віддав в оренду або в застав маєтність, і за воєнним обставинами ті орендарі орендою не користувалися, або державці не володіли заставленими маєтками, то тим усім людям треба дозволити додержати ті оренди і заставні маєтності, і з них щоб не збиралося доходів на государя, доки вийдуть умовлені роки” ⁹²). Грушевський слушно каже, що цей пункт „докладніше розвиває питання про недодержані до кінця заставні контракти, що про них говорилося в Переяславі і в писаній петиції („23 статті”) і дає краще зрозуміти, в чім справа” ⁹³).

A втім, це питання, мабуть, мало й ширше значення. Річ у тім, що низка шляхетських (і бувших магнатських) маєтків та промислових закладів (здебільшого поташних буд) була на оренді в чужоземних купців. Ще перед Хмельниччиною ґданські купці Даніель Рика й Генріх Маркварт взяли на відкуп продукцію багатьох поташних буд на Лівобережній Україні, які належали польським і українським магнатам 94). Так само й на Правобережжі. Ось, приміром, ґданські купці Бернат і Якуб Шултини взяли перед 1642 роком в заставу й оренду м. Старий і Новий Kopoc- тишів, що належали Людвикові Олізарові — Волчкови- чеві. B наслідок подій 1648-49 p. оренда не була здійснена (або, в кожному разі, не принесла жадного прибутку державцям). Зате в 1650 році спадкоємці Шулгинів — Даніель Рика і Юрій Бронсвік, купці й обивателі гданські, приїхали до Короетишева, й p. 1651, хоч первісний термін застави скінчився, Бронсвік вступив у свої орендові права, які продовжувалися (невідомо, чи з перервами, чи ні) аж до середини 1660-х років, звичайно, з відома й з дозволу українського козацького уряду 95). Таких випадків, мабуть, було більше, й український уряд, дбаючи про виконання своїх закордонних економічних зобов’язань (і, разом з тим, пильнуючи своїх міжнародніх економічних та політичних інтересів та зв’язків), мусів застерегти це підчас переговорів з Москвою.

3 цього видко, що деякі, ніби-то суто-внутрішні питання, порушені українською стороною в переговорах з Москвою, справді, виходили поза межі внутрішніх українських справ та інтересів. He знаючи докладніше тогочасних обставин (зокрема економічних, що й досі лишаються майже не дослідженими), мусимо дуже обережно робити відповідні висновки.

Так само дражливе питання про царську платню козацькому військові з’ясовується зовсім просто, коли уважно прочитати протокол московських переговорів. Мова мовилася, зокрема, про платню козакам, „як будуть на царській службі, за царським наказом” (отже, під московською командою) „не для своєї оборони, а як будуть виведені в чужі краї” 96). Ясно, що йшло про фінансову допомогу Москви на випадок українських (або спільних українсько-московських) військових операцій поза межами України. Треба додати, що фінансові питання взагалі викликали чи не найбільше суперечок.

Чимало уваги в московських переговорах було присвячено питанням військовим, в зв’язку з війною проти Польщі.

Дальші конференції відбувалися 14 і 17. березня, а в міжчасі послів частували військовою парадою (15. III.), урочистим царським обідом у Золотій Палаті (18. lil.), обідом у патріярха (19. III.) тоїцо ⁹⁷). Сімнадцятого березня посли передали боярам акти Зборівської угоди та деякі інші документи ⁹⁸). Вісімнадцятого березня Боярська Дума обговорювала подані українськими послами пропозиції („23 статті”, себто інструкцію посольству, що її посли спішно переробили на петицію до царя "). Здебільшого жадання гетьмана були задоволені, й лише з приводу деяких пунктів Москва зажадала додаткових пояснень. 3 свого боку московський уряд висунув два питання (пропозиції:) 1 (про повернення московських втікачів) „которые государевы всякихъ чиновъ люди учнутъ бѣгать въ государевы Черкаскіе городы и мѣста, и тѣхъ бы сыскивать отдавали”) ¹⁰°), здебільшого кріпаків, що тікали ві дсвоїх поміщиків; і 2) про надсилку гетьманом для участи в царському поході на Смоленськ допоміжного козацького війська на чолі з полковниками ніженським Золотаренком і переяславським Тетерею. Ці пропозиції були прийняті послами ¹⁰¹).

Дев’ятнадцятого березня цар дав послам прощальну авдієнцію ¹⁰²). Після того відбулася ще конференція з боярами, які „объявили имъ на ихъ статьи государевъ указъ” ¹⁰³). Основні домагання гетьмана цар прийняв, хоч і з деякими змінами на користь Москви (головне, у справах фінансових, зокрема про облік і збирання українських доходів).

Українське посольство залишалося в Москві до 27. березня, хоч гетьман вимагав найскорішого завершення переговорів і повернення послів 104), Вони чекали на виготовлення царських „жалуваних грамот” та інших документів. Мабуть затримала їх також страсна седмиця, й лише 27. березня на 2-ий день Великодня, посольство виїхало з Москви на Україну Ю5).

Послам передано було такі документи (всі під датою 27. III.) :

1. Царська жалувана грамота Гетьманові й Війську Запорозькому.

2. Статті, числом 11, з українськими пропозиціями й резолюціями царя.

3. Царська жалувана грамота українській православній шляхті.

4. Царська жалувана грамота Гетьманові на Чигиринське староство.

5. Царська жалувана грамота місту Переяславу.

6. Царський привілей Богданові Хмельницькому на Гадя- цьке староство ¹⁰⁶) й підтвердження його володіння Cy- ботовим, Новоселицею, Медведівкою, Борками й Камен- кою.

7. Три царські листи Гетьманові про діяльність українського посольства в Москві (свого роду відпускна грамота посольству) й про надіслання нової державної печатки для України, про оголошення війни Польщі й по силку допоміжного 18-тисячного козацького війська

. на чолі з Тетерею, про висилку київського митрополита до Москви для пояснень у зв’язку з конфліктом його з московськими воєводами в Києві ¹⁰Ц.

Проф. Яковлів додає до цього ще „копію проєкту договору з 17. II. з підписаними під його 23-ма статтями царськими й боярськими резолюціями”¹⁰⁸). Ha нашу думку, цей документ не міг бути переданий послам принаймні в тій формі, яка нам відома. Це ухвали Боярської Думи, й вони, звичайно, залишалися в московських архівах. Офіційний характер для посольства й українського уряду мали тільки укази царя, що й були зафіксовані в жалуваній грамоті Війську Запорозькому та в „11 статтях”. До цього питання ми ще повернемося в наступному розділі.

Московські переговори в березні 1654 року дали прав- не оформлення Переяславської угоди й ратифікацію її царем. Українсько-московський союз був завершений.