Поняття методу та методології у дослідженні конституційно-правового забезпечення європейської міждержавної інтеграції

Як відомо, наука є одним з найважливіших досягнень людської цивілізації, яка не тільки забезпечує її сьогодення, а й володіє великим прогностичним потенціалом, бо саме наука тісно пов’язана із суспільством, обслуговує його інтереси та досить точно окреслює перспективи його розвитку через розкриття інтересів та устремлінь членів суспільства[182].

Зазначена проблематика особливо актуалізується в сучасних умовах, коли в світі дедалі яскравіше демонструються якості нової епохи, що виражені в ускладненні техногенних характеристик цивілізації, соціальних інститутів та комунікацій, зростає проникливість та універсальність процесів, що відбуваються в ньому. Кожний новий якісний етап у розвитку науки й суспільства відзначається зростанням значення методологічних проблем, яке пояснюється вимогами глибокого й всебічного пізнання процесів суспільного буття й перспектив його розвитку. Зі зміною парадигм суспільного розвитку, зростанням популярності нових епістемологічних концепцій вітчизняна й зарубіжна юридична думка намагається переосмислювати світосприйнятні передумови, методологічний інструментарій, що цілком вписується в логіку зміни епох наукового знання. Для вітчизняної юридичної науки актуальною залишається проблема конструктивно-критичного переосмислення радянської наукової спадщини, правової доктрини, в якій панувала дихотомія — своєрідно перепліталися апологетичні, вульгарно-економічні, заідеологізовані тенденції з аналітичним правознавством, специфічними спектрами філософського рівня й вивчення права, використанням у дослідженнях нових філософських методів і прийомів.

У цьому аспекті слушним є твердження Ю. С. Шемшученка та В. Д. Бабкіна про те, що формування правової системи сучасної України включає вивчення й використання теоретичного аспекта проблем наступності, запозичення, збереження, засвоєння і використання досвіду й елементів попереднього етапу розвитку правової юридичної науки та культури, а наступність нерозривно пов’язана з феноменом правового прогресу, розвитком права як соціального явища[184]. Перехід будь-якого державно організованого суспільства на певний рівень його розвитку передбачає насамперед переоцінку багатьох його ідейних, і зокрема правових, цінностей, їх нове переосмислення у світлі історичного досвіду, набутого людством на цей момент, вироблення сучасної наукової парадигми, яка має стати основою стратегії суспільного розвитку. І в цих умовах, на думку Г. Дж. Бермана, суспільна свідомість «інстинктивно спрямовує свої погляди на джерела і шукає там знамення, щоб сформувати собі новий ціннісний орієнтир»[185].

На сучасному етапі, в епоху активізації процесів правової глобалізації й міждержавної інтеграції, методологічна думка переживає період, коли вже кожний дослідник може дозволити собі вступити в полеміку про те, що класична теорія пізнання, сформована у Новий час, поступово поступається місцем постмодерністським концепціям і підходам до пізнавальної діяльності, а звідси й до науковості, її ідеалу, критеріїв, меж, співвідношення науки з повсякденним й позанауковим знанням, до соціокультурних передумов наукового мислення. Деякі зарубіжні вчені успішно беруться за завдання перегляду відповідних теорій і концепцій права[186]. Вітчизняні вчені-кон- ституціоналісти почали звертати увагу на проблеми перегляду певних методологічних конструкцій та концепцій, тим самим практично оновлюючи методологічний інструментарій наукового пізнання на якісно новому рівні, в якісно нових умовах розвитку політико-правової дійсності[187].

І дійсно, кожний новий етап у прогресивному розвитку науки позначений подальшим зростанням значення методології.

Слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку нових соціально-правових явищ методологія їх пізнання відіграє вельми важливу роль не тільки у їх становленні в межах сучасної науки, а й подальшому розвитку як предметно-об’єктних концептів такої науки. При цьому, як зазначається в літературі, методологія розуміється тут як загальнонауковий феномен, що об’єднує всю сукупність принципів, засобів і методів пізнання, які вироблені всіма суспільними науками, у тому числі комплексом юридичних наук, і які застосовуються в процесі пізнання специфіки правової дійсності, її практичного перетворення[190].

Методологія пізнання як загальна проблема формування й розвитку науки в цілому має особливості застосування до окремих наукових напрямів, галузей і дисциплін. Вона справляє істотний вплив на зміст і систематизацію наукового знання, якісні характеристики отриманих результатів, загальний стан будь-якої науки.

Необхідно акцентувати увагу на тому, що в історичного розвитку виявляється загальна тенденція до ускладнення й підвищення теоретичної та практичної значущості методологічних досліджень. Це пов’язано з розвитком внутрішньонаукової рефлексії і зміною провідної ролі типів рефлексії науки в історії культури. У цьому аспекті слід зазначити, що предметні межі методології правознавства охоплюють не тільки власне методологічні, а й філософські його проблеми. Пізнання правової дійсності, як зазначається в літературі, має поширюватися й на онтологічну проблематику, пов’язану з уявленнями про правову дійсність, які виходять за межі юридичної науки, потребують для пояснення методів інших наук, зокрема філософії, соціології, політології[191]. В цьому сенсі можна підтримати конструктивну позицію І. В. Блаубергата Е. Г. Юдіна, які запропонували у схематичному вигляді з посиланням на терміни, висунуті, у свою чергу, П. П. Гайденком[192], наступну трансформацію типів внутрішньонаукової рефлексії[193]. На думку цих учених, онтологізм змінюється гносеологізмом, на зміну якому, у свою чергу, приходить методологізм. Тобто будь-яке істотне явище безпосередньо зумовлює знання про нього, а відповідно й методи пізнання. Вважаємо, що побудова такого технологічного ланцюжка процесу виникнення та продукування наукових знань, що фактично має за основний інструментарій методологію, є не тільки вельми продуктивним, а й необхідним з позицій формування нової парадигми наукового знання в умовах глобалізації.

На жаль, зазначена закономірність, про що свідчить розвиток вітчизняного методологізму, менш за все останнім часом поширюється на юридичну науку, представники якої явно нехтують методологічними проблемами, особливо у дослідженнях процесів міждержавної інтеграції. Можна констатувати певну стагнацію юридичної методології у зазначеній сфері, а на практиці констатуємо гальмування у намірах нашої держави до розширення співробітництва у межах європейських інтеграційних процесів.

Добре розуміючи методологічну значущість вітчизняної теорії держави і права та підвищення її ролі у системі юридичних наук (при цьому необхідно наголосити на появі у цій сфері фундаментальних наукових праць[194]), водночас вважаємо за необхідне зазначити, що правова дійсність виступає об’єктом дослідження не лише теорії держави і права, а й соціології, соціальної філософії, соціальної психології, політології й низки інших суспільних наук. При цьому, маючи на увазі предметно-методологічний зріз юридичної науки, не можна нехтувати теорією конституційного права, яка має доктринальне та методологічне значення та відіграє провідну роль у науковому забезпеченні інших галузей права. Це, у свою чергу, визначається особливим характером тих суспільних відносин, на регулювання яких спрямоване конституційне право як системне утворення.

Сучасні дослідники зазначають, що конституційне право має свою методологію пізнання конституційно-правових явищ. Так, Н. О. Богданова вважає, що методологія як вчення про способи і прийоми отримання конституційно-правового знання органічно включається в науку конституційного права, тяжіючи до її теорії[195]. При цьому необхідно зазначити, що наука конституційного права користується як загальнонаукови- ми методами і прийомами, так і специфічними, характерними для правових досліджень взагалі й для науки конституційного права зокрема. Тому цілком логічно, що, по-перше, конституційне право небезпідставно претендує на власну методологію дослідження «свого» зрізу правової дійсності, вводячи, зокрема, поняття «конституційність», під яким розуміється «система реально діючого права, що забезпечує наявність правової конституції, її верховенство і пряму дію по всій території держави, а також її забезпечення й охорону»[196].

У вітчизняній юридичній науці конституційність у широкому сенсі розуміється як відповідність суспільних відносин, актів і дій органів державної влади Основному Закону — Конституції, що має найвищу юридичну силу. При цьому категорія «конституційності» широко використовується для оцінки як політичного режиму в цілому, так і діяльності окремих органів держави та передбачає встановлення, визнання і підтримку чинної влади Основним Законом, її спирання на конституцію та закони держави[197]. Таким чином, поняття «конституційність» виступає фундаментальним принципом забезпечення конституційно-правових відносин, одночасно окреслюючи й коло тих явищ соціальної дійсності, які можуть і мають бути предметом конституційно-правових досліджень. На думку М. П. Орзіха, саме соціально-правовий статус конституційного права значно підвищується у зв’язку з тенденціями його політизації, соціологізації, економізації, психологізації, впливу на нього сучасних досягнень інформатики, біологізації та екологізації конституційно-правової проблематики[198].

За останній час можна спостерігати позитивні тенденції у розвитку методології конституційно-правових досліджень. Однак за перманентного зростання кількості праць, присвячених різним аспектам конституційних основ суспільних відносин, категоріальний апарат науки конституційного права збагачується й уточнюється не так інтенсивно. В цьому аспекті цілком слушна позиція В. В. Оксамитного, який зазначає, що сучасну правову дійсність складно відображати за допомогою старих, усталених, але досить вузьких конструкцій. Адже нове тисячоліття характеризується складністю поставлених перед ним проблем, зумовлених як століттям попереднім, так і стрімким початком нинішнього століття. Вчений підкреслює, що процеси ідентифікації сучасних держав у світовому співтоваристві актуалізує звернення до закономірностей і проявів їх політико-правового розвитку, до тенденцій функціонування права в умовах глобалізації й інтеграції, і тоді приходить усвідомлення закономірності введення до юриспруденції комплексних категорій, які охоплюють рухомі й адекватні виклику часу наукові операції, які ведуть до досягнення вищих рівнів узагальнення[199]. Тому об’єктивно, що складність сучасних соціальних процесів, багатовимірність суспільних взаємозв’язків, які супроводжуються поглибленими процесами глобалізації та інтеграції, потребують міждисциплінарного, багатоас- пектного, комплексного підходів.

При цьому комплексність як методологічний атрибут, науково-організаційний принцип правового пізнання виступає тут як відображення цілісності правової реальності, взаємозв’язків і взаємних залежностей усіх її аспектів і властивостей. Застосування різних методів дає змогу істотно підвищити верифікованість, достовірність і результативність отримання даних. Сучасна методологія юридичного пізнання виходить з того, що право — це не тільки юридичний, а й соціальний феномен, на який впливають економіка, політика, мораль, культура. Тому всебічне пізнання права, поглиблене проникнення в його складні явища та процеси неможливі в межах юридичного догматизму[200].

Слід зазначити, що, з одного боку, певний консерватизм конституційно-правової науки є обґрунтованим, бо, охороняючи її від хаотичних змін наукових парадигм, забезпечує відповідну стабільність наукового знання. З іншого боку, він суттєво ускладнює утвердження принципів міждисциплінарного підходу до дослідження конституційно-правових явищ, удосконалення конституційно-правового регулювання, забезпечення прямої дії Конституції, що в умовах глобалізації та міждержавної інтеграції є не тільки неприпустимим, а й чинником, що об’єктивно гальмує необхідні перетворення.

У більшості випадків «наздоганяючий» характер низки концепцій у поясненні подій, що стрімко розвиваються та не дають змоги вирватися з «вічного» сьогодення, істотно обмежував їх прогностичний потенціал. І якщо в середині 60-х років XX століття М. С. Строгович з упевненістю писав, що жодної особливої «юридичної методології» у вітчизняній державно- правовій науці не створено[201], то нині важко погодитися з категоричністю та безапеляційним характером такого твердження. Справа в тому, що у вітчизняній юриспруденції, не говорячи вже про зарубіжну, за декілька десятиліть була проведена значна методологічна робота, хоча вона поки що не призвела до ефективного вирішення всіх найважливіших питань у даній галузі. Однак був добре розроблений і вивчений цілий ряд методів, характерних як для конституційно-правової науки і практики в цілому, так і для окремих галузей права, крім того, показана специфіка застосування до правової сфери філософських, загальнонаукових та інших неспецифічних юридичних методів. Водночас якщо під методологією розуміти насамперед науку про методи (а іноді методологію розглядають як сукупність методів), то, дійсно, спеціальної конституційно- правової методології як окремої галузі науки поки що не створено. Більше того, й на сучасному етапі у деяких дослідників викликає сумнів можливість створення спеціальної конституційно-правової методології саме як самостійної галузі науки[202]. На думку О. С. Автономова, очевидно, що галузева правова методологія є не окремою наукою, а певною галуззю знання, яка знаходиться на межі методології як науки про методи юридичної науки і при цьому нерозривно пов’язана як з методологією, так і з юриспруденцією[203].

Однак, говорячи про сучасну юридичну науку, слід зазначити, що вона характеризується відсутністю певної загальновизнаної доктринальної, несуперечливої й неідеологічної методології, системи ідей, поглядів, концепцій і теорій — метатеорії, здатної комплексно пояснювати політико-правові явища. Тому виникнення «концептуальних глухих кутів»[204] у науці конституційного права небезпідставно пов’язують з відсутністю релевантних методів наукових досліджень.

Формування сучасної наукової методології конституційного права в Україні відбувається у кількох напрямах, зокрема шляхом:

• трансформації вже апробованих методів науки радянського державного права;
• запозичення вже добре зарекомендованої та «обкатаної» наукової методології, яку не визнавали в науці радянського державного права, але яка використовується в зарубіжній науці конституційного права;
• залучення до методологічного апарату науки конституційного права методів, які використовуються в інших суспільних науках — соціології, політології, психології, статистиці, кібернетиці, теорії управління, синергетиці тощо.

Тут необхідно зазначити, що сучасна вітчизняна юридична наука вдало використовує й традиційні за змістом для радянської теорії права юридичні поняття та категорії. Ми поділяємо думку деяких учених, що вони не можуть просто бути відкинуті в нових історичних умовах, а вимагають творчого переосмислення, уточнення, збагачення їх суті та змісту з урахуванням нових історичних реалій[205]. Таку думку обстоював В. М. Селіва- нов, який, зокрема, зазначав, що необхідно здійснити конструктивно-критичний аналіз радянської юридичної науки з урахуванням стану конкретно-історичних матеріальних і духовних умов становлення й функціонування державно організованого суспільства[206].

Однак, на нашу думку, повільний розвиток й оновлення сучасної наукової методології конституційного права пояснюється тим, що гуманітарні науки зазнали загальної кризи, яка позбавила їх єдиного фундаментально-догматичного методологічного підґрунтя. Слід погодитися з поширеною думкою, згідно з якою сучасне гуманітарне наукове (філософське, правове, соціологічне або політологічне) знання має агностичний, гносеологічно песимістичний і більшою мірою авторський характер, віддзеркалюючи поширене прагнення до індивідуалізації творчого пошуку[207].

Телеологічно вивірений розвиток і комплексний вплив та наступна дія таких тенденцій у сучасному конституційному праві, як його поетапна інтернаціоналізація, активізація міждержавної інтеграції, підвищення ролі й розширення традиційного об’єкта правового регулювання за рахунок виходу за межі національно- територіальної юрисдикції, не випадково призводять до фундаментальних змін самого конституційного феномена. Тому, з методологічної точки зору, виникає необхідність у переосмисленні власне онтологічної сутності, а також розвитку сучасного конституційного забезпечення даних процесів.

Виходячи саме з цієї позиції, необхідно погодитися з думкою О. С. Автономова, що саме для онтологізму характерний пошук об’єктивного змісту наукового знання. При цьому кожному конкретному об’єкту має відповідати чітко визначене знання, причому воно розглядається як типологічно єдине. У даному випадку суб’єкт діяльності виявляється лише посередником між об’єктом і знанням, і мета рефлексії — контролювати правильність руху думки дослідників у прагненні відкрити останні підґрунтя в об’єкті, що й дає змогу зрозуміти єдину істину[208].

Завдяки дослідженням вказаних учених у всіх галузях знання дедалі більша увага на сучасному етапі приділяється методологічним проблемам в юридичних дослідженнях. Таким чином, у процесі об’єктивного формування істини правових явищ найважливішу роль відіграє методологія юридичної науки.

Необхідно акцентувати увагу на тому, що сучасний стан методологічних досліджень у вітчизняному правознавстві, так і в інших гуманітарних науках навряд чи можна назвати задовільним. Зусибіч звучить критика з даного питання, яка базується на різних позиціях. Як правило, вчені постсоціалістичних країн кризу в юридичній методології пов’язують з перехідним періодом, системною кризою суспільства, зміною ідеологічних цінностей, втратою соціальних орієнтирів тощо[209].

Методологічні питання науки конституційного права нині безпосередньо пов’язані з вирішенням проблем всієї юридичної науки, ефективним застосуванням сучасного методологічного арсеналу для аналізу конституційно-правових процесів, підвищення ролі науки в розбудові Української держави. У контексті саме такої постановки питання, на думку Ю. М. То- дики, саме на перехідному етапі розвитку суспільства зазначена проблема набуває суттєвого значення, оскільки йдеться про необхідність пошуку шляхів підвищення впливу результатів конституційно-правових досліджень на формування в Україні демократичної, правової, соціальної держави, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, становлення теорії і практики конституціоналізму, політичної, ідеологічної багатоманітності, забезпечення суверенітету українського народу[210].

Системний аналіз сучасних тенденцій формування та застосування методології конституційного права, проникнення ідей чи переплетіння методологічного арсеналу із різних зарубіжних наукових шкіл дає змогу, без перебільшення, стверджувати, що відбувається активний процес інтернаціоналізації науки конституційного права. Більше того, такі об’єктивні процеси, як поглиблення правової глобалізації, в результаті якої здійснюється інтернаціоналізація конституційного права, поступова зміна у пріоритетах правотворчої та правозастосовної діяльності органів державної влади, безперечно, впливають і на формування методології пізнання конституційно-правових явищ. Тому, як показано у багатьох наукових дослідженнях, важливим інструментом інтернаціоналізації правових систем стає саме наука конституційного права[211], яка за своєю суттю тривалий час не могла бути інтернаціональною, насамперед з ідеологічних причин. Хоча варто зазначити, що у різних державах і в різні історичні епохи рівень інтернаціоналізації науки, обмін науковою інформацією чи використання певних здобутків учених різних країн у національних правових системах відбувалися повільно, мали заідеологізований, «закритий» характер. Яскравим підтвердженням зазначеного положення є думка Є. Еріха, який ще на початку XX століття писав, що народ, навіть великий і талановитий, замалий для того, щоб повністю самому створити науку, не кажучи вже про науку права[212].

Сучасний дослідник І. Ю. Козліхін при оцінці ступеня інтернаціоналізації таких суспільних наук, як філософія та соціологія, стверджує, що дві останні, на відміну від правознавства, остаточно інтернаціоналізувались. Юридична ж наука залишається «національно замкненою» навіть при певних зусиллях, що пов’язані з розвитком порівняльного правознавства[213]. З останнім твердженням не можна погодитися повністю, виходячи саме з тієї точки зору, що вітчизняна наука поки що не розробила певного методологічного інструментарію дослідження безпрецедентних за масштабами процесів інтернаціоналізації правових систем починаючи з другої половини XX століття. А тому, як вважає В. Є. Чиркін, нині у результаті своєрідного поєднання і «переплавлення» різних методологічних напрямів та шкіл поступово формується методологія юриспруденції, і зокрема науки конституційного права, яка відповідає сучасному рівню наукового пізнання правової реальності[214]. Тобто процеси інтернаціоналізації науки конституційного права, її методології, вплив цих процесів на конституційно-правову реальність є об’єктивними, а їх дослідження — актуальними.

Власне, за останні 20 років сама наука конституційного права набула особливої ролі й значення в умовах правової глобалізації і міждержавної інтеграції. Це пояснюється не лише складністю системи суспільних відносин всередині держави, а й посиленням взаємодії сучасних держав зі складнішим глобальним міжнародним правопорядком, за термінологією А. В. Клеміна, появою певного «балансу національного та наднаціонального»[215]. З методологічної точки зору, ці проблеми набувають не лише теоретичної, а й прагматичної цінності. Як зазначав А. М. Васильєв, «істотний момент, який становить загальне підґрунтя міжнародного й національного права, — юридичне мислення. Це не лише давня галузь знань. Обидві правові системи як явище ідеологічного плану ґрунтуються й визначаються в юридичному мисленні, використовують своєрідні визначення й поняття. Й у розвитку як національного, так і міжнародного права набувають великого значення юридична наука, правові теорії, ідеї, принципи, поняття»[216]. Ось чому сучасна еволюція глобальних або міждержавних правових систем безпосередньо залежить від розвитку юридичної науки, яка забезпечується відповідною філософсько-методологічною рефлексією, розробкою методологічних проблем юриспруденції[217].

За таких обставин, без сумніву, свій внесок до інтернаціоналізації наукового сприйняття і правосвідомості всіх рівнів має зробити й наука конституційного права, реалізацію концептуальних розробок якої при здійсненні державними органами своїх функцій у сфері міждержавної інтеграції слід істотно підвищити. З її допомогою при використанні методів юридичної акультурації можна було б також розрахувати певні параметри міжнародних принципів, стандартів і норм, які б мали впливати на економічні, політичні та інші соціальні процеси, на індивідуальну й суспільну психологію громадян в конкретній країні[218].

Західна наука конституційного права, на відміну від вітчизняної, вже характеризується великою кількістю інтернаціоналістських шкіл та течій, що зумовлено плюралізмом і відсутністю єдиного методу в дослідженнях, який нав’язується, під впливом різних філософських течій, а також національними та історичними особливостями розвитку окремих держав. Слід зазначити, що ще на початку 90-х років XX століття було визнано, що і в немарксистському напрямі методології існують школи, які у своїх наукових розробках використовують передові методи досліджень, тим самим пришвидшують розвиток наукового знання, збагачуючи його зміст.

З початком демократичних перетворень, прийняттям Конституції України у 1996 році[219], у її ст. 15 був задекларований принцип політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Він містить нормативну формулу, відповідно до якої жодна ідеологія не може встановлюватися як державна, закріплює рівноправність різноманітних ідеологій у суспільстві, причому жодна з них не може мати пріоритету перед іншими, підтримуватися офіційно державою за допомогою законодавчого закріплення чи в інший спосіб. Тобто використання різних філософських та світоглядних позицій, теоретичних ідей, підходів до аналізу конституційного розвитку України було офіційно дозволено, з метою одержання певної наукової інформації та обґрунтованих висновків, що стрімко стало поширюватися серед вітчизняних науковців.

На початковому етапі одним з головних завдань методології права стало подолання економіко-матеріалістичного монізму в підходах до аналізу права. Мова, зокрема, не йшла про заперечення детермінізму та перехід до релятивізму, а про відмову від абсолютизації економічного детермінізму, від протиставлення матеріального та ідеального, про визнання помилковою дихотомії «базис — «надбудова»[220]. Таким чином, відмова від методологічного монополізму в юридичній науці актуалізувала питання про можливі альтернативи марксистським підходам. На зміну однобічному соціально-економічному детермінізму прийшло усвідомлення багатовимірності розвитку права, а разом із цим науковці-юристи, як слушно зазначає О. В. Кресін, отримали методологічну невизначеність та розгубленість[221].

Тому найважливішим завданням науки конституційного права, що постало на порядку денному, є здійснення комплексного наукового аналізу низки проблем, пов’язаних з визначенням понятійно-категоріального апарату методології, її структури, інструментарію, каналів взаємозв’язків тощо.

Серед зазначених проблем найбільш актуальним є розкриття дефінітивного змісту поняття, термінологічної зв’язки, категорії «методологія науки конституційного права». Слід зазначити, що найширший перелік дефініцій визначення методології сучасної науки конституційного права у сучасній вітчизняній юридичній науковій літературі зустрічається лише починаючи з 90-х років XX століття. При цьому одні автори розуміють її як вчення про методи пізнання, теоретичне обґрунтування методів і способів пізнання, які використовуються в профільній науці; другі — як теорію методів, сукупність певних теоретичних принципів, логічних прийомів і конкретних способів дослідження профільних явищ; треті — як систему певних теорій, гносеологічних і онтологічних принципів, законів і категорій, які опосередковують загальні властивості й зв’язки буття та наукового пізнання у профільній сфері.

На думку В. Ф. Погорілка й В. JL Федоренка, методологія науки конституційного права є вченням про методи, які використовуються в науці конституційного права для пізнання конституційно-правових властивостей об’єкта цих досліджень[222]. Такої ж позиції дотримувався й Ю. М. Тодика, але, на його думку, методологія профільної науки розглядається у ширшому форматі — як вчення про пізнання конституційно-правових реалій, теоретичне обґрунтування методів та способів пізнання цих реалій[223].

Такий же підхід використовує й Н. О. Богданова, яка вважає, що методологія науки конституційного права визначається як галузь знання цієї науки, яка є теоретичним поясненням підвалин і принципів пізнання її предмета і яка пропонує логічні способи та прийоми дослідження з метою формування об’єктивного, всебічного, системного конституційно- правового знання[224]. Оцінюючи це визначення як оригінальне, О. В. Батанов вважає його цінним з тієї точки зору, що в його структурі виділяються два основних компоненти — світоглядний і методичний[225].

Однак слід зазначити, що, незважаючи на широкий дефінітивний спектр категорії методології науки конституційного права, її розвиток відбувається вельми повільно. У цьому аспекті слід погодитися з думкою М. І. Кукушкіна, що проблема методу в науці конституційного права розроблена поки що недостатньо, ґрунтовні наукові дослідження її практично не проводилися. Звідси, як наслідок, виникають істотні смислові й термінологічні різночитання у науковій літературі[226].

За останні роки конституційно-правова наука суттєво збагатилася низкою праць, у тому числі монографічного характеру, присвячених фундаментальним наукознавчим проблемам конституційної галузі юридичного знання[227], які наблизили фахівців до розуміння системного характеру зазначеної проблематики. Адже серед фундаментальних проблем саме вітчизняної юридичної науки, як зазначається в літературі, є науково- методологічне обґрунтування міжнародної правосуб’єктності України, вироблення механізмів співробітництва України зі світовим співтовариством, гармонізації норм міжнародного і європейського права з національним законодавством[228]. Слід підкреслити, що участь України у міждержавних інтеграційних процесах вже є частиною конституційно-правової реальності та розуміється нами як комплекс складних і динамічних явищ та процесів, і тому їх пізнання можливе тільки за умови використання сукупності методів наукового пізнання у їх єдності та взаємному доповненні. Водночас важливим є положення щодо оптимального співвідношення між методами, які є традиційними для юридичної науки, і тими, що запозичені з інших гуманітарних наук.

Отже, під методом дослідження проблем конституційно- правового забезпечення міждержавної інтеграції ми розуміємо складну, засновану на певних світоглядних принципах пізнання систему правил, прийомів і засобів, які, по-перше, дають змогу виявити юридичні онтологічні особливості, структуру та ознаки конституційно-правового забезпечення міждержавної інтеграції; по-друге, сприяють виявленню гносеологічних підходів до її становлення; по-трете, уможливлюють моделювання перспективного потенціалу її якісного розвитку. Водночас на відміну від принципів, які формують світоглядний рівень методології дослідження проблем конституційно-правового забезпечення, методи утворюють її методичну основу.