5.1. Теоретичні моделі реалізації державного суверенітету в умовах міждержавної інтеграції

Вплив процесів глобалізації, інтернаціоналізації та міждержавної інтеграції на традиційні для науки конституційного права явища, є складною науковою проблемою для розв’язання якої дослідники використовують нетрадиційні для наукового пізнання підходи.

Водночас особливості глобалізації у цьому аспекті полягають у тому, що багато проблем неможливо адекватно оцінити на рівні національної держави, її відносин з іншими державами. їх, як слушно зазначає І. О. Кресіна, потрібно формулювати з погляду глобальних процесів[708]. Враховуючи, що суверенітет є фундаментальною ознакою держави, онтологічною властивостю державної влади, його правове та соціальне значення неминуче випливає з оцінки сучасного стану та перспектив існування світової системи національних держав, а також конституційної традицїї його забезпечення, навіть і в умовах поглиблення процесів глобалізацїї та міждержавної інтеграції.

У науковій літературі щодо питання впливу глобалізації й міждержавної інтеграції на розвиток держав та їх суверенітету як однієї з основних ознак здійснюваної ними влади існує чимало концепцій і підходів, нерідко цілком протилежних. Міждержавна інтеграція стала умовою суспільного прогресу, хоча сам по собі даний чинник не можна розглядати як прямолінійний процес. Складні типи міждержавного співробітництва, відмінні від ординарної взаємодії в рамках міжнародних організацій, активізує розвиток теорії суверенітету Сам процес створення наднаціональних державоподібних утворень конституційного характеру і поглиблення міждержавної інтеграції неминуче висуває на перший план кореляцію цього процесу із збереженням статусу незалежної держави як такої. Пошук взаємоприйнятного балансу елементів наднаціонального і міждержавного співробітництва пов’язаний з таким делікатним питанням, як збереження етнічної самобутності, менталітету, гарантії реалізації яких вбачають, зокрема, у формі національного і народного суверенітетів. Саме від вироблення об’єктивної концепції суверенітету на сучасному етапі залежить і вибір ефективних засобів його конституційно-правового забезпечення як на внутрішньодержавному, так і зовнішньо- державному рівнях. При цьому відповідна зміна доктриналь- них поглядів учених на державу та її суверенітет може спричинити кардинальні зміни в розвитку національних правопо- рядків, шляхом девіацій основних принципів та форм здійснення державної влади, розвитку місцевого самоврядування, співробітництва і взаємодії національних держав.

Проблема суверенітету, враховуючи його методологічне значення, фундаментальність та комплексність, є предметом бага- тоаспектного вивчення філософів, політологів, соціологів, істориків, етнодержавознавців, конституціоналістів та теоретиків права тощо. Можна погодитися із слушною думкою В. Д. Гапо- тій, що об’єктивною основою необхідності опанування зазначеної проблеми суспільними науками є те, що суверенітет втілюється в різних формах, його реалізація зумовлюється багатьма чинниками зовнішнього та внутрішнього, об’єктивного та суб’єктивного характеру Теорія і практика суверенітету, в свою чергу, суттєво впливає на інші політико-правові явища, призводить до їх модифікації.

Далеко не всі аспекти цієї проблеми можна вважати вичерпаними, якщо обмежитися тільки дослідженням сучасних ознак та форм реалізації державного суверенітету Адже процеси глобалізації призводять до відповідної конвергенції держав і поступового зникнення певних бар’єрів між ними та об’єктивно потребують нового аналізу концепції суверенітету Актуалізують проблему суверенітету для нашої держави як зовнішні, так і внутрішні чинники її розвитку До зовнішніх можна віднести передусім перспективи подальшого поглиблення співробітництва та інтеграції України до Європейського Союзу, участь у діяльності транснаціональних корпорацій, утворення міждержавних співтовариств, активізація участі у міждержавних урядових і неурядових організаціях та інституціях. До внутрішніх — поступову, планомірну децентралізацію влади у контексті адміністративної та муніципальної реформ та розширення прав регіонів і суб’єктів місцевого самоврядування, необхідність розв’язання етнонаціональних проблем тощо.

Процеси глобалізації та міждержавної інтеграції викликали очевидні трансформації як міжнародної політико-право- вої системи в цілому, так і внутрішньодержавних суспільних відносин. З огляду на це можна констатувати, що в юридичній науці категорія суверенітету переживає термінологічну кризу, яка гостро поставила питання про актуальність та етимологічно-лінгвістичну змістовність даного поняття. По-перше, суть даної термінологічної кризи, з одного боку, полягає в тому, що зміст цього поняття, що вкладається юридичною наукою, входить у суперечність з його реальним правовим змістом. По-друге, особливість цієї категорії пов’язана також із багатовікою та унікальною історією розвитку суспільства та держави і водночас не втратила впливу на розвиток сучасної держави і права, навіть в епоху глобалізації. У зв’язку з цим не можна не погодитися з думкою Ю.

Тому вважаємо, що теоретична і практична цінність визначення конституційного-правового змісту суверенітету, питання про доцільність подальшого його використання в нормативно-правових актах повинні розглядатися з урахуванням того, що право покликане не лише визначати, упорядковувати і охороняти суспільні відносини, а й задавати вектори їх прогресивного розвитку.

Незважаючи на всебічну вивченість, традиційність і, на перший погляд, простоту даної проблематики в сучасних умовах, вона має важливе теоретико-методологічне й практичне значення для конституційного розвитку будь-якої держави. На тлі неухильного зростання взаємозалежності держав завдяки спільності глобальної інфраструктури та сформованих «єдиних правових просторів» дедалі частіше порушується питання про державний суверенітет як переважно ілюзорне поняття.

На нашу думку, проблему трансформації суверенітету в нових умовах варто розглядати комплексно, разом із функціональною діяльністю держави. З методологічної точки зору, функціональний підхід дає змогу в динаміці дослідити роль державного суверенітету в процесі державотворення. Адже зростання впливу глобалізації на розвиток держав не може не позначитися насамперед на їхніх внутрішніх та зовнішніх функціях, які, у свою чергу, опосередковують сутність, тип, природу і мету держави. Проблема цілісності й повноти здійснення державою системи функцій досить багатопланова, що впливає на осмислення природи, характеру конституційного розвитку держави та державного ладу в цілому[711]. Відтак першочерговими завданнями мають стати конституційне закріплення та реалізація відповідних положень у політичній, соціальній та економічній функціональній діяльності держави для вирішення проблем глобальних викликів, міждержавної інтеграції тощо. З перспективою Української держави щодо вступу до Європейського Союзу дедалі більшого значення набувають міжнародно-правові аспекти конституційного ладу України, а також практичні пттання його функціонування в контексті правової глобалізації[712].

Важливою тенденцією в розвитку внутрішніх функцій держави є їх інтернаціоналізація, тобто надання внутрішнім функціям міжнародного характеру, їх тісна взаємодія із зовнішнім середовищем, взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої політики держави[715]. На думку П. В. Онопенка, саме різноманітність соціальних потреб породжує різноманітність функцій держави, які реалізують ці потреби. На підставі аналізу точок зору на види функцій держави, а також аналізу сучасної дійсності, вчений запропонував класифікацію функцій держави, в якій за територіальною спрямованістю виокремлено разом із внутрішніми і зовнішніми функцію міжнародну, або глобальну[716].

Тенденція оновлення змісту функцій держави під впливом глобалізації дістає відображення не тільки в їх об’єктному складі, айв усьому спектрі функціональної діяльності та змісті механізму держави. У науковій літературі така традиційна за своїми ознаками внутрішня функція, як правоохоронна, дедалі активніше набуває рис зовнішньої функції держави. На підставі узагальнення сучасних соціальних, економічних, політичних, екологічних потреб сучасної Української держави, які є основою формування її функцій, зокрема, зазначається можливість виявити зовнішні організаційні та охоронні функції сучасної Української держави.

У свою чергу, зовнішні охоронні функції охоплюють соціальні (участь в охороні прав людини на міжнародній арені); політичні (забезпечення обороноздатності держави, участь у підтримці міжнародного правопорядку); екологічні (участь у міжнародній охороні природного середовища)[717].

На нашу думку, загальновідомий поділ функцій держави на внутрішні та зовнішні, залежно від сфери політичної діяльності, набуває особливого значення в контексті міждержавної інтеграції, зокрема до ЄС. В останньому випадку має місце делегування державами Європейському Союзу частини своїх суверенних прав, пов’язаних із здійсненням внутрішніх функцій, тоді як суверенні права щодо реалізації зовнішніх функцій залишаються у віданні держави. В результаті створюється принципово новий механізм здійснення внутрішніх функцій, що зумовлює необхідність дослідження їх реалізації в умовах членства держав у ЄС[718].

Останнім часом окрему увагу вчені стали приділяти такій функції держави, як міждержавна інтеграція[719]. Такий новаторський підхід надасть змогу дослідити сучасні тенденції розвитку, трансформації та модернізації суверенітету держав в умовах глобалізації та інтернаціоналізації. У такій постановці зазначена проблема ще на стала предметом ґрунтовного наукового дослідження. В науці конституційного права залишилися «білі плями» у визначенні таких аспектів правового життя, як характер конституційного механізму взаємодії національного й міжнародного права, формування правової культури і правосвідомості на основі загальноєвропейських цінностей, конституційно-правові форми та засоби реалізації зовнішніх функцій держави, становлення наднаціональних органів конституційно-правової природи та політико-правових режимів, у рамках яких відбуваються активні міждержавні інтеграційні процеси тощо. Саме вони у контексті реалізації такої зовнішньої функції держави, як міждержавна інтеграційна функція, відіграють конституїтивну та інституційну роль та заслуговують на увагу, оскільки безпосередньо пов’язані з проблематикою державного суверенітету.

Нині в розвитку конституційного й міжнародного права формуються дві протилежні концепції щодо характерних ознак сучасного суверенітету. Одна з них виходить з того, що сучасна глобалізація «стирає» державні кордони і нівелює державний суверенітет, згідно з іншою концепцією подальше існування і зміцнення суверенітету, навіть в умовах глобалізації та інтернаціоналізації, є об’єктивною закономірністю розвитку держав на всіх етапах їх історичного розвитку.

Перша концепція розробляється переважно західними дослідниками і знаходить відображення в практичній політичній діяльності лідерів окремих європейських держав. Обидві концепції, по суті, близькі до відомих теорій держави про постійне зростання її ролі в житті суспільства або поступове відмирання з переходом державних функцій до інших, не- політичних організацій або економічних корпорацій[720].

Однак, незважаючи на наукові аргументи обох концепцій не існує єдиної системної і прийнятної думки щодо подальшої долі суверенітету, а сама дискусія набуває яскраво вираженого ідеологічного характеру. І це не дивно, адже саме питання про долю суверенітету є одним з найактуальніших, оскільки від нього залежить обличчя усього світу та його подальший політико-правовий розвиток людства.

Відправною точкою дискусії, що розгорнулася навколо сучасного розуміння суверенітету, стала велика кількість плюралістичних концепцій про державу. Так, консерватори[721] розглядають державу з традиційної точки зору, як явище такого ж фундаментального й незмінного порядку, як і сама людина; анархісти[722] оголошували державу носієм всіх негараздів суспільного життя і вимагали її скасування; марксисти[723] обґрунтували концепцію відмирання держави та її заміни самоврядуванням комун. Нині анархізм і марксизм не в моді, а консерватори зберегли віру в незалежність своїх держав.

При цьому особливу увагу дослідників привертають такі питання, як розуміння «місця розташування»[724] суверенітету (належить він населенню чи територіальному утворенню), розуміння суверенітету як критерію суверенної держави[725], визначення місця і ролі процесу ревізії традиційного розуміння політико-правової доктрини суверенітету[726] тощо.

Поставлені питання об’єктивно вимагають від сучасної науки конституційного права зваженого перегляду загальної доктрини суверенітету Адже поглиблення міждержавних інтеграційних процесів на Європейському континенті, формування такого міждержавного об’єднання, як Європейський Союз, який вже набуває рис конституційно-правового феномена, безумовно, належать до викликів сучасності. При цьому практика будівництва «єдиного європейського конституційно-правового простору» значно випереджає конституційну теорію. Це, по-перше, зумовлено тим, що сама феноменологія європейської міждержавної інтеграції починає цікавити вчених лише на початку 1960-х років. По-друге, постряданська, в тому числі вітчизняна, конституційна доктрина взагалі не вписується у загальноєвропейські процеси «конституційної уніфікації та об’єднання».

У вітчизняній юридичній практиці немає істотних недоліків та дефіциту досліджень, присвячених державному суверенітету, як і положень щодо його поняття та змісту. На думку Є. Гро- хальскі, це пов’язано з тим, що проблематика суверенності й суверенітету займає в житті сучасних держав особливе місце[727]. Адже «суверенітет не зводиться лише до правових дисциплін, а включає в себе масу соціологічних, політологічних та економічних сюжетів»[728].

Як державно-правова категорія суверенітет охоплює також інші сфери життя суспільства. Сучасний реальний зміст державного суверенітету наповнюється не тільки і навіть не стільки юридичною, скільки економічною, соціальною, політичною та іншою об’єктивованою матерією.

У понятті суверенітету важливо виділяти два аспекти — формально-юридичний та фактичний. Перший необхідно розглядати як своєрідну політико-правову форму державного суверенітету, як явище, а другий — як його матеріальний зміст. Використання такого підходу, коли державний суверенітет розглядається диференційовано, дає змогу уникнути суперечливих суджень.

Питання про суверенітет завжди займало важливе місце в науці конституційного права. Як феномен, що відображає певний стан держави, народу, нації, суверенітет формується в ході тривалого, інколи суперечливого історичного розвитку, відповідно до соціально-історичної і політичної структури суспільства, на різних етапах набуває певних особливостей як щодо змісту, так і форм. Вивчення категорії «суверенітет», мабуть, більше, ніж інші основні поняття конституційного права, дає можливість зрозуміти процеси правової дійсності в певний історичний період. Ще у XIX столітті конституціоналіст Г. Єллінек підкреслив, що дослідження суверенітету допомагає глибше зрозуміти сучасні проблеми і спробувати зазирнути у майбутнє[729]. Вчений звернув увагу на таку ознаку суверенітету, як здатність до модернізації у певних історичних умовах. На нашу думку, таке розуміння суверенітету робить його універсальним феноменом у конституційно-правовій доктрині будь- якої епохи.

Незважаючи на різні методологічні підходи до періодизації розвитку доктрини державного суверенітету, які зазначаються в науковій літературі[730], на нашу думку, становлення даної категорії відбулося в три етапи. Перший, класичний період (XVII—XIX ст.) відомий як Вестфальська система і пов’язаний з формуванням концепції «національно-територіальної держави». У цей період формується абсолютистське розуміння суверенітету (абсолютний суверенітет) у працях Н. Макіавеллі та Ж. Бодена. Вони розглядали суверенітет як «інтерес держави, якому повинна підкорятися решта інтересів у суспільстві»[731], як «постійну й абсолютну владу держави»[732]. Причому Ж. Боден у сформульованому ним понятті суверенітету в праці «Шість книг про республіку» (15 76)[733] першим поєднав зовнішній і внутрішній аспекти одного і того ж явища — незалежності держави в стосунках з іншими державами і верховенства державної влади всередині країни, а також об’єднав в державно-правовому понятті суверенітету всі його ознаки: абсолютність, неподільність, безперервність у часі, незалежність, невідчужуваність.

Пізніше Г. Гроцій відокремив суверенітет держави від суверенітету конкретного носія державної влади і сукупності конкретних його прав[734], тобто, по суті, суверенні права. Диференціація понять, що характеризують різні політико-правові явища — верховенство державної влади і компетенцію, дала змогу розглядати суверенітет як ознаку не органу державної влади, а держави та її влади.

Помітний внесок у становлення теорії державного суверенітету зробив один з прогресивних мислителів XVII століття Т. Гоббс. Він розглядав суверенітет як «душу держави, наділену верховною владою»[735], «здатну захищати людей і служити їм»[736]. У цей же період ідеї суверенітету дістали послідовне обґрунтування і захист з позицій лібералізму, що зароджувався в політико-правовому вченні Дж. Локка. У його вченні обґрунтована договірна теорія держави: «Великою і головною метою об ’єднання людей у державу є передача себе під владу уряду»[737]. В політико-правовій доктрині Дж. Локка чітко обстоюється ідея про невідчужуваність такого виду суверенітету, як народний, що отримала у Ж.-Ж. Руссо подальший розвиток. Останній обґрунтував, що джерелом суверенітету є народ і його воля[738].

Можна повністю погодитися з думкою Н. Б. Пастухової, що Дж. Локк, а потім Ж.-Ж. Руссо заклали основу уявлень, які стали сучасним фундаментальним конституційним принципом, про те, що джерелом суверенної влади є громадянське суспільство — організований народ. Ідея народного суверенітету містила тезу Дж. Локка про те, що державна влада виникла з утворенням громадянського суспільства і що вона дана представницькому законодавчому органу як довірений йому обов’язок. У своєму обґрунтуванні ідеї народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо просунувся значно далі, оскільки не бачив необхідності обмежувати такий суверенітет навіть природним законом[739].

Подальшу розробку ідеалістичної ліберальної концепції суверенітету забезпечили представники класичної німецької філософії. Так, І. Кант вважав, що центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом ухвалення конституції, що виражає його волю. Верховенство народу, проголошуване І. Кантом, обумовлює свободу, рівність і незалежність усіх громадян у державі — «організації сукупної безлічі осіб, зв’язаних правовими законами»[740].

Проблема суверенітету займає не останнє місце в працях Г.-В. Ф. Гегеля. Зокрема, в його вченні про зовнішній суверенітет і взаємозв’язок суверенітету держав і війни суверенітет був «правом сильного», і будь-яка суперечка між державами у випадку, якщо їх суверенні волі не доходять згоди, може бути вирішена лише війною. У цьому й полягає «моральний момент війни... і її не варто розглядати як абсолютне зло...»[741]. Водночас філософ зазначав, що навіть у війні як стані насильства продовжують діяти такі принципи, як взаємне визнання суверенності держав, перехідний характер війни та суттєві можливості мирного співіснування й співпраці.

Таким чином, становлення класичної моделі суверенітету показало, що суверенітет пройшов еволюцію від абсолютної категорії до політичної, а його зміст став безпосередньо залежати від рівня розвитку суспільного ладу та глибини міждержавного співробітництва.

Другий етап розвитку зазначеного феномена (кінець XIX ст. — 1945 р.) характеризується активізацією міждержавного співробітництва й асоційованим об’єднанням держав. Формування концепції суверенітету в цей період від ідейної зброї боротьби за владу буржуазії перетворилося на істотну перешкоду поширенню експансії провідних держав. У цей період отримало закріплення положення про те, що суверенітет держави передбачає наявність стабільної організаційно-правової структури управління на всій території держави, тобто на її територію не повинна поширюватися влада інших держав. У цьому аспекті Ф. Ліст сформулював тезу про те, що держаний суверенітет передбачає: коли жодна держава не може здійснювати свою владу щодо іншої держави, суверенітет одної держави припиняє свою дію там, де починає діяти суверенітет іншої держави[742]. Причому Ф. Ліст вперше розглянув проблему меж здійснення суверенітету в рамках судової влади. Зокрема, обґрунтовуючи імунітет держави, він зазначав, що жодна держава не відповідає перед судами іншої держави[743].

Значний внесок у дослідження державного суверенітету як правової категорії вніс Г. Єллінек. Він визначав його як здатність держави до «виняткового правового самовизначення». Принцип самовизначення Г. Єллінеком розглядався в двох аспектах —зовнішньому і внутрішньому Тільки суверенна держава, писав він, «може у встановлених або визнаних нею самою правових межах абсолютно вільно нормувати зміст своєї компетенції»[744]. Суверенна державна влада, на думку мислителя, означає владу, що не знає над собою жодної вищої влади; вона є в той же час незалежною й верховною владою. Перша ознака виявляється переважно зовні, у стосунках суверенної держави з іншими державами, друга — у внутрішніх відносинах з особами, які входять до складу держави[745]. Державний суверенітет передбачає здатність юридично не пов’язаної зовнішніми силами державної влади до виключного самовизначення, а тому самообмеження шляхом встановлення правопорядку, на основі якого діяльність держави набуває правового характеру[746].

Французький конституціоналіст JI. Дюгі зазначав, що суверенітет — це неформальна юридична категорія, наділена чітким владним змістом, здатним організовувати населення, підпорядковувати одну державу іншій. Суверенітет органічно включає категорію території. Територія, держава-нація — нерозривно пов’язані категорії, що історично сформувалися. Колективність може бути державою тільки тоді, коли вона осіла на території з певними межами, відзначав JI. Дюгі[747]. А значення суверенітету, на його думку, уособлювалося з вищою владою, яка забезпечена внутрішнім правопорядком[748].

Російський державознавець М. І. Палієнко розумів суверенітет як такий, що має особливу юридичну природу володіння, яка є необхідним критерієм розмежування держави та інших публічно-правових союзів і сфери володіння кожної держави як суб’єкта суверенної влади в межах своєї території від сфери влади інших держав[749]. На думку А. Ященка, суверенна влада як ознака держави — «це влада, що самовизначається, влада вища, яка сама визначає свою юридичну компетенцію та має право над межами своєї компетенції»[750].

Німецький вчений-міжнародник JL Оппенгейм виходив з того, що державний суверенітет є вищою владою, яка не залежить від жодної влади. Суверенітет у найвужчому значенні цього слова, пояснював він, передбачає повну незалежність як у межах країни, так і за її межами[751].

Аналізуючи уявлення про державний суверенітет, вироблені різними конституційно-правовими школами, не можна не побачити, що загальне значення і зміст державного суверенітету в переважній більшості випадків, з одного боку, зводяться зрештою до верховенства державної влади всередині країни щодо решти суб’єктів, а з іншого — асоціюються з незалежністю державної влади зовні, у відносинах з іншими суверенними державними владами[752]. При цьому під верховенством державної влади як одним з різновидів соціальної влади розуміють таку владу, яка має незаперечний пріоритет щодо інших, що існують у суспільстві поряд з нею.

Даючи характеристику діям верховної влади, Г. Гроцій підкреслював, що вона не підпорядкована ніякій іншій владі і не може бути скасованою чужою владою на її розсуд, а загальним носієм верховної влади є держава, носієм влади у власному значенні є народ[753]. Незалежність держави тлумачилася ним як її повна самостійність у вирішенні своїх не тільки внутрішніх, а й зовнішніх проблем, у формуванні й здійсненні зовнішньої політики держави, встановленні на рівноправній основі відносин з іншими суверенними державами.

Британський юрист М. Ейкхерст розумів державний суверенітет передусім як абсолютну незалежність. Зокрема, він зазначав: «...Коли говорять, що держава суверенна, це означає, що вона є незалежною, тобто не перебуває в залежності від будь-якої іншої держави»[754]. Вчений навіть запропонував замінити термін «суверенітет» категорією «незалежність», вважаючи, що суверенітет «...взагалі не є юридичним терміном, який не має чіткого визначення, а є виразом, що повністю стосується сфери емоцій»[755]. Аналізуючи останню тезу, все ж таки варто навести думку класика теорії суверенітету Г. Еллінека про те, що державний суверенітет є передусім здатністю «юридично не зв’язаної зовнішніми силами державної влади до виняткового самовизначення, а тому і самообмеження шляхом встановлення правопорядку, на основі якого діяльність держави тільки набуває характеру, що підлягає правовій кваліфікації»[756].

Класичне розуміння суверенітету стало об’єктом активної критики з боку представників теорій «обмеженого», або «розмитого», суверенітету. Адже за минулі століття багато що змінилося в світі, проте зміни поки що не вплинули на сутність і значення суверенітету в практиці конституційно-правового будівництва. При цьому суверенітет держави в умовах поступової глобалізації стрімко набув нових контурів та змістовних характеристик. Для вирішення багатьох глобальних проблем державам доводиться об’єднуватися, створювати союзи, співтовариства, регіональні структури колективної безпеки тощо. Спостерігаючи дані явища, багато вчених стали піддавати критиці, в кращому разі перегляду, значення суверенітету в сучасному світі. Відтак юридична наука переживає методологічну кризу в розумінні сучасної природи державного суверенітету.

Передусім критика стосується концепції «абсолютного» суверенітету», відповідно до якої суверенітет держави базується на принципах загального міжнародного права[757]. Так,

Г. І. Тункін твердить, що «абсолютного суверенітету не може бути взагалі, а сам суверенітет не означає необмежену свободу дій»[758]. На думку В. А. Василенка, «у своєму прояві суверенітет існує лише як відносна категорія, яка обмежена внутрішнім та міжнародним правом»[759]. Цілком категорично, на нашу думку, зазначається в літературі, що «ми є свідками настання доби обмеженого суверенітету, неповного суверенітету, нерівного суверенітету»[760].

Класичні погляди на поняття та зміст державного суверенітету зустрічаються в багатьох вітчизняних і зарубіжних працях і нині. Українськими конституціоналістами суверенітет розглядається з позиції формування основних принципів конституційного ладу, які зафіксовані у ст. 1 Конституції України, та визначається як здатність держави самостійно і незалежно від інших держав здійснювати власні завдання, функції і повноваження на своїй території та за її межами у міжнародному спілкуванні[761]. Конкретизація змісту цього положення здійснена передусім у Декларації про державний суверенітет України, яка визначає державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах[762].

На початку XX століття класична теорія державного суверенітету, передусім у зарубіжній доктрині, почала піддаватися критиці. На думку конституціоналістів, це зумовлено суперечністю в підходах до традиційного розуміння суверенітету, зважаючи на особливості історичних періодів[763] та появу постмо- дерністських концепцій розвитку конституційних реалій[764].

Криза класичного розуміння категорії суверенітету безпосередньо пов’язана із процесом самозбереження суверенних держав і розвитком міждержавних відносин, які вимагали нових форм взаємодії та міждержавного співробітництва як додаткового інструменту забезпечення конституційного ладу держав, внутрішньодержавного розвитку й національної безпеки. Таким чином, тут більше проявлялася концептуальна тенденція відцентровості, аніж традиційна доцентровість, на якій базується суверенітет. Однак саме таке співробітництво вимагало правового обґрунтування через концепцію суверенітету, щоб не тільки зберегти, а й розширити постійні міждержавні зв’язки, поглибити інтеграційні процеси.

У другій половині XIX століття намітилися певні тенденції у розвитку інституціонального співробітництва на основі укладених багатосторонніх договорів. Прикладом є «адміністративні й міжнародні союзи», наприклад, створений у 1865 році Міжнародний телеграфний союз, у 1874 році — Всесвітній поштовий союз, що діє і нині. Однак у той період ані міжнародні договори, ані доктрина міжнародного спілкування не могли це забезпечити.

Після появи перших міжнародних організацій потрібно було майже століття для визнання їх міжнародної право- суб’єктності, яка, на думку Ю. М. Колосова, означає одночасно і підпорядкованість впливу міжнародного права, й володіння міжнародними правами й обов’язками та здатність брати участь у міжнародних правовідносинах[765]. Цілком слушним є твердження А. В. Сеїдова про те, що важливість цієї епохи не обмежується визнанням міжнародних організацій суверенними суб’єктами міжнародних відносин, вона має величезне значення у розумінні впливу міждержавної співпраці на реальний статус і роль суверенних держав, який мав однакову значущість для цих суб’єктів[766].

Водночас поява міжнародних і регіональних організацій спричинила зміну структури, цілей і форм міждержавного співробітництва. Поступово коло суб’єктів у міжнародному праві, наділених елементами суверенітету, розширювалось, спонукавши дебати серед конституціоналістів, які не припиняються нині. Зокрема, йдеться про те, чи є ці нові суб’єкти міжнародної системи незалежними, чи вони служать лише засобом в руках суверенних держав для реалізації їх національних інтересів. Також дискусійними стали питання щодо конституційного забезпечення участі держав у міжнародних організаціях, вироблення конституційного механізму взаємодії національного та міжнародного права, з одного боку, а з іншого — взаємодії конституційного права і права міждержавних об’єднань та появи так званого інтеграційного права. Відтак державний механізм здійснення зовнішньополітичного курсу держав дедалі більше піддавався інтернаціоналізації та конституціоналізації[767] .

Кульмінаційною фазою кризи класичної концепції суверенітету можна вважати міжвоєнний період у XX столітті, коли держави опинилися у стані системної кризи. На момент створення Ліги Націй вже була сформована та обґрунтована європейськими юристами панєвропейська ідея — єдиної Європи[768]. Так, Г. Ласкі та Дж. Фігжіс висунули концепцію так званого децентралізованого суверенітету[769]. В її основу вчені поклали той факт, що держава є лише однією із системи організацій (кола суб’єктів), які здійснюють саме владні повноваження, разом з державою ці функції мають здійснювати різні суспільні інститути, зокрема політичні, релігійні, професійні. Зазначена концепція розглядала суверенітет в контексті не розподілу повноважень між центральними та регіональними органами державної влади, а «розчинення» або «розпорошення» суверенітету в цих інститутах. Ця теза була центральною в обґрунтуванні концепції децентралізованого суверенітету і з часом стала дуже популярною серед прихильників федералістських теорій європейських інтеграційних процесів.

Теоретичні засади «некласичного» розуміння суверенітету активно почали формувалися вже після Другої світової війни, коли дедалі частіше вдавалися до ідеї всесвітнього суспільства і держави, де державний суверенітет має бути «обмежений». Активізація критики класичної теорії суверенітету стала своєрідною реакцією на ослаблення ролі сучасної держави і підвищення статусу міжнародного права в міждержавних відносинах, появу універсальних міжнародних організацій, утвердження загальнолюдських цінностей тощо. Такі тенденції сприяли переходу до нового етапу розвитку держав в умовах міжнародного співробітництва, шляхом поглиблення процесів політичної інтеграції, правової глобалізації та універсалізації, що стало причиною інтернаціоналізації конституційного права держав.

У 1948 році була опублікована книга професора Чиказького університету Г. Моргентау «Політики у міждержавних відносинах», в якій найбільш повно була викладена теорія панування сили у міжнародних відносинах. Так званий політичний реалізм швидко став дуже популярним політико-правовим вченням серед американських та західноєвропейських учених- юристів. Вже з середини XX століття фахівці у галузі міждержавних відносин, що працювали в рамках реалістичного підходу, показали, що ідея народного суверенітету легітимувала демократичну державу-націю, водночас «національний суверенітет — це джерело децентралізації міжнародного права, його слабкості й неефективності»[770].

Вчення реалістів ґрунтувалася на концепції так званого розмитого суверенітету держави. Однак нові реалії, значні зрушення в міжнародній системі, поява наднаціональних органів об’єктивно вимагали свого теоретико-методологічного обґрунтування саме на конституційному рівні та реконцептуалізації доктрини суверенітету. Для розуміння сутності такого обґрунтування, на нашу думку, варто повернутися саме до класичного розуміння даної категорії, яке формувалося протягом тривалого історичного часу. Адже надалі неореалісти намагалися поєднати всі основні елементи суверенітету — населення, територію, владу й зовнішнє визнання — в єдиному, цілісному суб’єкті — суверенній державі. Так, С. Краснер стверджував, що державний суверенітет здійснюється насамперед як Вестфальський суверенітет, що виключає втручання зарубіжних держав і політичних суб’єктів у визначення внутрішньої організації національної держави[771]. Професор Каліфорнійського університету К. Уолтц у праці «Теорія міжнародної політики» писав: «Держава суверенна означає самостійність у вирішенні, як вона справлятиметься з внутрішніми та зовнішніми проблемами»[772]. По суті, вчений робить висновок, «що держави суверенні, оскільки немає «вищої» міжнародної влади, якій вони повинні були підкорятися, тому держави стоять у центрі системи міжнародних відносин і тим самим визначають поняття та межі суверенітету»[773].

Такий державоцентричний підхід до суверенітету став піддаватися суворішій критиці з боку конституціоналістів вже з початку 1980-х років. Італійськими (Франческо Де Мартіно, Даніель Фізічелло)[774] та німецькими (Аксель Доцц, Бенд Холзер)[775] науковцями піддавалася критиці теза, висунута ще Г. Ласкі та Дж. Фігжісом, що держава — це не єдиний значущий суб’єкт на міжнародній арені. Водночас наголошувалося, що держави співіснують у складній взаємозалежності з іншими суб’єктами, постійно знаходяться у стані міждержавного співробітництва задля забезпечення власних національних інтересів у сфері безпеки, економіки, соціального розвитку. У свою чергу, суверенітет держав реалізується саме в рамках діяльності міжнародних організацій.

У другій половині XX століття були опубліковані серйозні дослідження з проблем суверенітету. Так, Ф. Хінслі присвячує свою працю переважно внутрішньому виміру ознак суверенітету. Для нього суверенітет є ідеєю остаточної і абсолютної влади в політико-правовому співтоваристві, при цьому в жодному іншому місці такої влади не існує. Ф. Хінслі нерозривно пов’язує суверенітет і державу[776]. А. Джеймс дослідив зовнішні виміри ознак суверенітету і визначив його як конституційну незалежність, владу, джерелом якої є конституція держави. На його думку, суверенітет виражається в правовій, а не фізичній (політичній) реальності. Як і Ф. Хінслі, А. Джеймс вказує на низку потенційних проблем суверенної державності, визначаючи це як «проникні ознаки» держави, проте він не вказує способи їх реалізації. Фактично обидва дослідники дійшли висновку, що центральна роль суверенітету як організаційного принципу в системі міждержавного співробітництва, по суті, залишається без змін[777].

На думку Д. Хельза, саме поняття суверенітет є застарілим внаслідок міжнародних угод, інтернаціоналізації процесів прийняття рішень, зростаючої залежності держав у забезпеченні безпеки, а також міжнародного обігу товарів та поділу праці[778].

Популярні концепції «обмеження» суверенітету і зростання інституціоналізації міждержавного співробітництва та інтеграційних процесів досягли кульмінації одразу після створення Організації Об’єднаних Націй і зростання кількості різних міждержавних регіональних об’єднань для координації загальної політики держав у соціально-економічній сфері, в галузі екологічної і національної безпеки. їх дії на міжнародній арені мають різновекторний характер і нерідко всупереч державній політиці тих або інших країн. Спільні публічні міжнародні регіональні та інші інтереси поступаються корпоративним інтересам. Як зазначав професор Дьюкського університету Р. Кеохен у своїй праці «Міжнародні інститути чи працездатна взаємозалежність?», переглядаючи історію сучасної системи міжнародних відносин, починаючи з Версальської системи, бачимо тенденцію зростання ролі наддержавних утворень, у зв’язку з чим держави частково втрачають суверенітет[779].

Уже в 1960-х роках XX століття авторитетний англійський юрист В. Фрідман у своїй праці «Зміна структури міжнародного права» обґрунтував думку про зміну елементів міжнародного права і його трансформацію від права співіснування в міжнародне право співробітництва. Він вважає, що класичне міжнародне право, в якому домінував принцип суверенітету держав, поступово трансформується в міжнародне право з певною домінантою збереження миру[780]. Фрідман заявляє, що «сьогодні ми є свідками глибокої кризи ери національної держави і національного суверенітету... будь-яке прагнення держав до повної незалежності є не що інше, як несамовите здійснення ідеології націоналізму XX ст.»[781]. До противників суверенітету можна віднести і професора Оксфордського університету Дж. Брайєр- лі з його відомим висловлюванням про несумісність з міжнародним правом абсолютної влади держави, про суперечність суверенітету фактам міжнародного життя. Він вважав, що відмова від суверенітету є єдиним шляхом задля уникнення анархії в сучасних міжнародних відносинах[782].

Відомим теоретиком та прихильником концепції обмеженого суверенітету був і англійський державознавець X. Лаутерпахт. Він виступив не тільки в аспекті ефективності феномена суверенітету, а й обґрунтував втручання у внутрішні справи держав як прояв гуманності, тим самим виправдовував грубі порушення суверенітету держави під слушним приводом ззовні[783].

У науковій літературі дедалі частіше наголошується, що в умовах нового етапу інформаційно-постіндустріальної глобалізації на порядку денному постає сакраментальне запитання: чи не стала суверенна національна держава, ще зовсім недавно головний дійовий суб’єкт у міжнародно-правовій системі, надбанням історії[784]. Така думка розглядається в контексті проблеми сучасної кризи державності. Зокрема, зазначається, що перед обличчям глобальних проблем «відступає і суверенітет окремої держави»[785]. Н. В. Щербакова виділяє самостійну категорію «міжнародно-правовий суверенітет»[786]. Німецький учений В. Бюлль, зокрема, писав про «вмирання держави» як суб’єкта історії, ґрунтуючись «на тенденціях транснаціоналіза- ції сучасного світу»[787]. Цікавим є підхід П. Друкера, який робить висновок про застарілість суверенітету насамперед як економічної категорії, що гальмує нормальний розвиток в умовах інтегрованого світу[788].

Особливий інтерес становлять погляди на глобалізацію японського вченого К. Омає. В праці «Кінець національної держави: становлення регіональних економік» він пише, що в сучасних умовах національна держава стає «ностальгічною фікцією», утворенням, що має, мабуть, тільки політичний зміст, при цьому історична місія суверенної держави вже виконана, і використання в наші дні гасла про захист національних інтересів є неправомірним[789]. За сценарієм К. Омає, самі національні держави повинні відмовитися від частини своїх повноважень на користь створення єдиних економічних регіонів-держав.

Серед представників конституційної доктрини є й послідовніші прихильники концепції обмеження суверенітету держави в контексті глобалізації та інтеграційних процесів. На думку В.В. Соколова, «національні уряди поступово втрачатимуть функції носіїв виняткового суверенітету і включатимуться в ієрархічну вертикаль в якості середньої ланки»[790]. М. В. Сербін вважає, що нині немає жодної держави, яка володіє абсолютним суверенітетом. Це пов’язано з низкою чинників, на які наштовхується будь-яка національна держава: членство в міжнародних організаціях (в деяких випадках держава добровільно погоджується на обмеження свого суверенітету); примат міжнародного права над конституційним, що закріплено в конституціях)[791]. Чимало дослідників вважають, що в умовах сучасного взаємозалежного світу, інтеграції, глобалізації була визнана допустимість самообмеження державного суверенітету на засадах взаємності при вступі до міждержавних союзів і створенні наднаціональних органів[792].

Водночас багато авторів вважають, що в сучасних умовах суверенітет здійснюється в певних межах. Не можна не погодитися з Е. JL Кузьміним, який зазначає, що можна говорити про характер обмеження суверенітету, про його природу, але сам факт залишається фактом — ми досить часто зустрічаємося з обмеженнями суверенітету тією чи іншою мірою[793]. Адже більшість держав світу, формально маючи суверенітет, не володіють ним у повному обсязі, оскільки на них поширюється політична, економічна, а іноді й військова воля або навіть експансія з боку більш розвинених держав. У цьому аспекті державний суверенітет є фактичним аспектом явища, а не визначає його формально-юридичний або доктринальний зміст.

На думку деяких конституціоналістів, у практиці міжнародних відносин має місце силове обмеження суверенітету однієї держави іншою. Так, Н. Б. Пастухова вважає, що боротьба за права людини, відстоювання гуманітарних цінностей стали, на жаль, активним приводом для втручання у суверенітет, наприклад події у Косово[794]. Є. Кузнецова висловлюється за примусове обмеження суверенітету, що виражається у втручанні з використанням сили в справи іншої держави з метою врегулювання її внутрішніх конфліктів без згоди держави, суверенітет якої обмежується і без санкцїї міжнародного співтовариства в особі ООН. При цьому пропонується виробити «практичні шляхи для механізму втручання в єдину систему обмеження суверенітету»[795]. На думку М. В. Богданової, сучасна глобалізація змінює зміст поняття «національно-державний суверенітет». У реальній світовій політиці суверенітет вже не є перешкодою для втручання у внутрішні справи інших країн, їх конституційні й територіальні межі (Македонія, Союзна Республіка Югославія). Нещодавно з’явився новий термін, який характеризує держави, що не «відбулися», тобто, що потребують міжнародної опіки. Все це, на думку вченого, виправдовується тим, що в умовах глобалізації національний суверенітет нібито поступається місцем вищим цінностям — демократії і правам людини[796].

Необхідно зазначити, що в практиці конституційного будівництва розрізняють фактичну реалізацію суверенітету державної влади на певній території і міжнародне визнання якогось суверенного державного утворення. Так, процес утворення незалежної держави може починатися як від фактичної здатності здійснювати незалежну владу на своїй території, так і від факту визнання суверенітету держави, яка на момент цього визнання всією сукупністю суверенних прав не володіє. Такими історичними прикладами можуть бути отримання суверенітету колишніми радянськими республіками, в тому числі Україною, на момент припинення існування союзної держави, а також Македонією, Боснією та Герцеговиною, що після розпаду Югославії не мали повної сукупності суверенних прав. На думку Н. Б. Пастухової, з часом значення обох формул суверенітету змінюється: «суверенітету, що був отриманий на основі фактичного стану», і «суверенітету, що був отриманий в ході процедури визнання». Отримання суверенітету через фактичне його досягнення є до певної міри силовим варіантом[797].

У деяких наукових працях з конституційного та міжнародного права обґрунтування «розмитого» або «обмеженого» суверенітету пов’язують з рівнем розвитку економічного суверенітету держав, що набуває значної актуальності саме у процесі поглиблення глобалізації та міждержавної інтеграції[798]. Деякі з концепцій мають заідеологізований характер і спрямовані на забезпечення не самостійного статусу держави на міжнародній арені, а її орієнтації на створення певної моделі соціально-економічного і політичного устрою; інші, зовні задекларовані як юридичні, насправді були економічними, а їх автори, по суті, заперечували будь-які економічні елементи в понятті суверенітету і впадали в чисте економічне теоретизування; нарешті, треті концепції висувають ті або інші нормативістські підходи до поняття економічного суверенітету держав.

Так, класичні концепції або виходять з того, що будь-якого поняття економічного суверенітету як юридичної категорії не існує взагалі, або з того, що про реальний економічний суверенітет можна говорити лише щодо економічно високорозви- неної країни. В економічних концепціях поняття економічної незалежності іноді використовується фактично як синонім досягнення високого рівня розвитку, що забезпечує державі економічну самостійність — матеріальну основу суверенітету. Так, М. М. Богуславський зазначає, що «повага принципу державного суверенітету має особливе значення для країн, що розвиваються. Досягнення економічної самостійності цими державами є, з одного боку, матеріальним забезпеченням суверенітету, а з іншого боку, державний суверенітет є знаряддям боротьби цих країн за досягнення економічної незалежності»[799]. На думку інших авторів, суверенітет як політико- юридична категорія «тісно пов’язаний з проблемою економічної самостійності держав, хоча не може бути зведений тільки до неї. Спрощене уявлення про співвідношення суверенітету і економічної самостійності спростоване всім ходом світового розвитку впродовж XX століття», яке побачило «отримання колоніальними народами державного суверенітету», в рамках якого ці народи «провели в своїх країнах широкі економічні перетворення, стали на шлях самостійного економічного розвитку, що, у свою чергу, привело до зміцнення їх державного суверенітету»[800].

Особливість нормативістських концепцій деяких західних дослідників визначається тим, що міждержавні економічні відносини вони розглядають під кутом зору не загальновизнаного принципу міжнародного публічного права — принципу суверенної рівності, а принципу «взаємозалежності»[801]. Виходячи з того, що принцип суверенної рівності означає лише формальну, а не забезпечену рівність, вони вважають, що дія цього принципу можлива тільки в рамках так званих політичних взаємин держав, уособленням яких виступає система ООН.

Французький дослідник X. Кастанеда вважає, що економічний суверенітет — це «сукупність положень і засобів, які міжнародне право визнає за державами для того, щоб ті могли зберегти економічну незалежність і ресурси»[802]. В цей період у регламентаційній практиці міжнародних організацій з’явилися резолюції та конвенції, в яких визнавалися суверенні права держав на ресурси та економічну діяльність у межах своєї території, на рівноправну участь у міжнародному економічному співробітництві та у вирішенні глобальних проблем[803].

Більш сучасним за змістом вважаємо визначення К. Борисова, який економічним суверенітетом називає «свободу держави у виборі форм і шляхів збереження і захисту своєї національної економіки від якого-небудь втручання з боку іноземних держав і їх економічної діяльності, у тому числі у сфері міжнародного розподілу праці»[804].

Як бачимо, думки про економічний суверенітет держав дуже різноманітні й багатогранні, причому деякі з них мають певні внутрішні суперечності. З одного боку, наголошується на суб’єктивних правах, що випливають з принципу економічної незалежності держав, а з іншого — на об’єктивних, що базуються на принципах глобального економічного розвитку. Деякі учені включають до поняття економічного суверенітету тільки норми про суверенітет держави щодо ресурсів, тобто вбачають внутрішній аспект суверенітету, як, наприклад, М. Беттаті[805], інші відносять до цього поняття елементи, що відображають не тільки принцип суверенної рівності держав, а й інші принципи (наприклад, принцип незастосування сили або погрози силою і принцип невтручання у внутрішні справи держав), як, наприклад, це спостерігається у позиції М. Бед- жауї[806].

На нашу думку, запропоноване поняття економічного суверенітету та використання даної категорії у сучасних правових дослідженнях є хибним та методологічно тупиковим. Адже не можна пов’язувати активізацію процесів глобалізації та інтернаціоналізації із появою нового за змістом суверенітету, хоча на практиці можна спостерігати певний тиск транснаціональних корпорацій на економіку держав, що фактично руйнує або обмежує їх реальну самостійність. Так, Д. Маршал попереджає про небезпеку «інтернаціоналізації влади та суверенітету» і зазначає, що світовий порядок, який характеризувався пануванням конкуруючих «національних капіталізмів», відходить у минуле, а його місце заступає інший порядок, що створює «транснаціональний капіталізм». Останній і становить реальну загрозу для життєздатності національної конституційної держави[807].

Об’єктивні процеси економічної глобалізації активно сприяють вкоріненню концепцій, які базуються на зведенні до мінімуму реального суверенітету і самостійності національних держав. Однак, на нашу думку, такі концепції є тенденційними та однобічними. Адже, якщо прослідкувати аргументацію авторів популярних зарубіжних концепцій обмеження державного суверенітету, то слід зазначити, що такі концепції визначаються виключно політичними та економічними інтересами окремої держави. Тут взагалі не йдеться про суверенітет як категорію правову, що має негативні наслідки для конституційного розвитку держав, та ефективну їх участь у процесах глобалізації та інтеграції. Вважаємо, що нівелювання категорії суверенітету через занадто політизовані концепції «обмеженого» або економічного суверенітету руйнує загальні принципи міждержавного співробітництва та існування самих держав.

Слід підтримати продуктивну думку JI. С. Явича про те, що поширення «інтеграційних процесів на держави і разом із цим підвищення ролі міжнародного права, його пріоритет перед національними правовими системами настійно вимагають по- новому поставити питання про державний суверенітет»[808]. У цьому випадку суверенітет має розглядатися не тільки в економічній сфері, навіть в аспекті забезпечення економічного змісту суверенітету в процесах міждержавного співробітництва та економічної інтеграції, а враховувати усі його ознаки. При цьому, навіть розглядаючи теорію економічного суверенітету, на нашу думку, вкрай необхідно зберегти саме термінологічну чистоту поняття «суверенітет» в науці та практиці його застосування для сутнісної характеристики верховної влади держави, народу та нації. На думку В. Д. Гапотій, використання цього терміна в іншому сенсі (економічний, фінансовий, законодавчий суверенітет тощо) веде до його розмивання та спричиняє втрату політико-правової цінності зазначеної категорії[809].

З огляду на це об’єктивно постає питання про загрозу «історичної вичерпаності» державного суверенітету і поступового його «розмивання» в процесі інтеграції національних держав і правових систем[810], або ж про відмову від суверенітету як «неодмінної ознаки держави» не тільки як такої, що протистоїть в цей час «суверенітету народу панівної країни», а й як такої, що «заважає глобальним, прогресивним інтеграційним процесам»[811].

Питання про «розмивання державного суверенітету» залишається на сучасному етапі одним з актуальних не тільки у вітчизняній теорії конституційного права, а й конституційній доктрині європейських держав. Починаючи з другої половини XX століття, національна держава як явище, що остаточно склалося в епоху зародження капіталізму, а саме на початку XIX століття, стрімко почала еволюціонувати під тиском глобалізаційних та інтеграційних процесів. Певно, слушною є думка І. В. Алексєєнко про те, що поступово з’являється багато нових стримуючих факторів у таких сферах суверенного розвитку держав, як розвиток національної економіки, контроль за інформацією і зв’язками суспільства із зовнішнім світом, активізація міграційних процесів, погіршення екологічної безпеки, форми й масштаби застосування військової сили, відносини з іншими країнами тощо. У таких умовах посилюється відповідна дихотомія: з одного боку, державний суверенітет починає зазнавати потужного впливу ззовні — нових суб’єктів на світовій арені, транснаціональних компаній як виразників інтересів світової економіки і міжнародних організацій та союзів держав, що виступали як суб’єкти глобалізова- ної та інтеграційної політики, а з іншого — державний суверенітет починає відчувати сильний тиск зсередини держави, про що свідчить посилення тенденції до більшої автономії різних національних, релігійних та інших меншин, кількість яких продовжує збільшуватися[812]. Саме в цей період переходу національного у стан інтернаціонального, нівелювання правових традицій конституційного розвитку держав у конституційній доктрині посилюються теоретичні позиції щодо суверенітету нації, форми самовизначення національних меншин та засобів їх конституційно-правової реалізації, виокремлення категорії «етнічна самоідентифікація» у сучасному європейському конституційному будівництві. При цьому конституційний розвиток держав за таких обставин активізував діяльність національних конституційних судів, які стали на захист національної правової традиції у консервативному її розумінні. В цілому правозастосовчі органи держав, передусім суди, і зокрема Федеральний конституційний суд Німеччини, Державна рада Францїї, визнаючи національні правові імперативи, de facto взяли на себе лідерство щодо захисту національних інтересів держав-членів перед наднаціональною експансією європейських спільнот, зокрема, загрозою розмивання суверенітету та поступової втрати національних повноважень, національної ідентичності держав і навіть регіонів.

На нашу думку, вступ держав до будь-яких міждержавних об’єднань не означає ні втрати, ні обмеження, ні звуження їх суверенітету. В таких взаємозв’язках, навіть у тих випадках, коли держава зливається з іншою й утворює складне державне утворення, відбувається саме реалізація суверенітету, коли держава свідомо та самостійно йде на створення нових компе- тенціарних (наднаціональних) структур, в яких її територія, населення, влада, отримують сприятливіші та якісно нові умови для свого подальшого розвитку. Крім того, при вступі держав до міжнародних міждержавних об’єднань вони не передають останнім свій суверенітет, йдеться лише про передачу відповідних суверенних прав, тобто наділення міжнародних міждержавних об’єднань (їх наднаціональних органів) певними повноваженнями, включаючи здійснення й деяких з тих прав, які віднесені до суверенітету.

З методологічної точки зору, тут необхідно згадати головні концептуальні константи саме «абсолютного» суверенітету, які передусім вказують на абсолютну правосуб’єктність держави, що, переслідуючи свої національні інтереси, може бути зацікавлена в обмеженні певних державних прав для досягнення спільних цілей, однак таке обмеження ніяк не звужує державний суверенітет. На думку І. І. Лукашука, в цьому випадку точніше було б говорити не про передачу такого роду повноважень, а про передачу права на їх здійснення міжнародним організаціям[813]. Доказами цього є широка практика укладання міжнародних договорів як на двосторонньому, багатосторонньому, так і на універсальному та регіональному рівнях. При цьому слід зробити акцент на тому, що в такому процесі лише держава вправі самостійно вирішувати, які питання внутрішньої компетенції і в якому обсязі вона робить предметом міжнародного договору. Будь-які спроби нав’язати критерії відбору таких питань якраз і були би втручанням у внутрішні справи та порушенням суверенітету[814]. У таких випадках конституційні повноваження здійснюються в ході співпраці між державами, а також державами і міжнародною організацією.

Наділяючи міждержавне об’єднання, включаючи наднаціональні органи, повноваженнями (суверенними правами), держава тим самим додатково розширює об’єктивні можливості реалізації свого суверенітету, оскільки дістає змогу брати участь у вирішенні проблем, які знаходяться поза сферою дії її територіального суверенітету. Таким чином, будь-яка передача конституційних повноважень (суверенних прав) наднаціональним органам міждержавного об’єднання відповідно до зворотного принципу повинна компенсуватися та реалізуватися у діяльності цих органів. З цього приводу дослідники зазначають, що у такому випадку від суверенітету державам взагалі складно відмовитися, однак його можна передати іншим або на його основі закласти якісно новий суверенітет створюваного міждержавного об’єднання[815].

Звичайно, наведені концепції щодо обмеження суверенітету в умовах глобалізації та інтеграційних процесів певною мірою відображають реальну дійсність сучасного конституційно-правового розвитку держав та міжнародного правопорядку. Як зазначалося вище, така практика навіть зафіксована у конституціях зарубіжних країн, рішеннях національних конституційних судів[816], міжнародних та регіональних судових інстанцій[817].

Проте деякі позиції щодо «обмеженого суверенітету» як вітчизняних, так і зарубіжних учених викликають заперечення. На думку JL А. Морозової, подібні твердження та реальні тенденції є одним з негативних проявів глобалізації[818]. Адже глобалізацію як процес всесвітньої універсалізації не можна оцінювати тільки в позитивному сенсі[819]. Її негативні прояви і наслідки очевидні й на них потрібно своєчасно реагувати. Транснаціональні корпорації суттєво впливають на розвиток національних економік, процеси ухвалення політичних та економічних рішень. Під тиском «світових імперативів», а також жорстких вимог уніфікованих правових стандартів міждержавних об’єднань до національних законодавств поступово здійснюються певне обмеження дії національного права, корекція деяких інститутів і галузей національного законодавства тощо.

Незважаючи на певну популярність концепцій обмеженого суверенітету, існує й інша авторитетна група дослідників, які по-іншому прогнозують перспективи існування державного суверенітету. Вони вважають, що глобалізація спонукає національні уряди делегувати до міжнародних інституцій свої суверенні повноваження, зберігаючи при цьому роль вищого правового, політичного й морального авторитету. На думку І. В. Алексєєнко, саме в реалізації функцій правової, політичної та моральної регуляції варто бачити джерела, що зберігають і навіть нарощують вплив держави на різноманітні глобальні мережі[820]. При цьому деякі дослідники вважають, що завдяки цим функціям державні органи здійснюють координацію в глобальному масштабі діяльності ринкових і державних структур, вільних асоціацій громадян, суспільних рухів тощо. Водночас ми цілком підтримуємо слушну думку Ю. О. Тихомирова про те, що у майбутньому не варто переоцінювати вплив глобалізації на розв’язання завдань сучасної держави[821].

Цілком обґрунтованою та продуктивною є позиція М. М. Марченка. На його думку, обмеження або навіть повне позбавлення матеріального аспекту в змісті державного суверенітету не означає припинення його існування. Йдеться лише про скорочення матеріальних та інших можливостей його прояву і здійснення, але не про зникнення або формально-юридичне обмеження державного суверенітету як такого. Останній як принцип, головна ознака, передумова міжнародної право- суб’єктності будь-якої держави при цьому не тільки зберігається, а й за відповідних умов активно виявляється та зміцнюється. Це пояснюється тим, що реальний державний суверенітет за своєю природою і характером є формально-юридичним і одночасно матеріальним феноменом. Відносно самостійний і стабільніший формально-юридичний аспект державного суверенітету неминуче доповнюється його динамічним матеріальним аспектом. Тільки в цьому випадку можна говорити про повнокровний, а не про «урізаний» державний суверенітет, що зводиться фактично до певного його аспекту[822].

Якщо бути точними, то відбувається не ліквідація чи обмеження суверенітету, а трансформація змісту та механізму його реалізації. Деякі автори також не виключають перспективу «нового суверенітету», в якому бачать появу нової ролі держави як суверенного суб’єкта міжнародного співтовариства[823] або повноправного учасника процесів міждержавної інтеграції. Можливо, новий зміст суверенітету полягає насамперед у відмові держави від застосування сили щодо іншої держави, формуванні такого конституційного ладу, який би гарантував реалізацію загальновизнаних прав людини і громадянина, а також засади демократичного плюралістичного суспільства та інші міжнародні правові стандарти. У цьому випадку коректно говорити не про обмеження суверенітету, а про його певну інтернаціоналізацію. 1996 року Генеральний секретар ООН Б. Бутрос Галі сформулював концепцію суверенітету людства, породжену глобалізацією. Зокрема, він відзначав, що всесвітній суверенітет належить усьому людству і дає всім народам право на участь у вирішенні справ, що впливають на світ в цілому[824].

В науці як конституційного, так і міжнародного права проблема зміцнення держави та її суверенітету під впливом глобалізації та міждержавної інтеграції має важливе методологічне та практичне значення. З цієї точки зору, серед західних дослідників слід виокремити позицію С. Краснера, який категорично незгодний з тими науковцями, які стверджують, що світ вступив у нову епоху, де суверенна держава «підривається», або відходить на другий план під впливом глобалізації. Він не бачить у глобалізації суттєвої загрози для державного суверенітету, адже не існує жодних переконливих доказів того, що в сучасних умовах національні держави стикаються із загрозою, щоб мати здатність контролювати міжнародні потоки, ніж наприкінці XX століття. У відповідь на постійне зростання кількості міжнародних об’єднань національні держави тільки зміцнюють свій суверенітет та обирають конституційні засоби його захисту[825]. Більше того, С. Краснер робить висновок, що суверенітет постійно піддається суттєвим змінам поряд із процесами глобалізації та міждержавної інтеграції, такі процеси є взаємозалежними, отже, глобалізація не тільки не загрожує суверенітету, а навпаки, прямо залежить від нього, тому що саме національні держави визначатимуть політику майбутнього[826].

Викликає інтерес і позиція професора Колумбійського університету С. Сассена. При осмисленні сучасного стану та реалізації державного суверенітету він робить рефлексію на одну із головних його характеристик — територіальність. На думку С. Сассена, йдеться не про «ерозію» суверенітету, а про його трансформацію та децентралізацію, адже суверенітет, як і раніше, залишається ключовою рисою системи міждержавних відносин, змінюється лише його структура, що починає виходити за межі національної держави та відповідної території[827]. Отже, висока продуктивність позиції С. Сассена визначається тим, що він розглядає та тлумачить загальну проблему «розмивання» суверенітету не з погляду впливу на нього різних зовнішніх чинників, а з позиції саме вивчення його сутності й трансформації природи під впливом процесів глобалізації.

Збереження суверенітету держави припускає, що сутнісні характеристики конституційного ладу також зберігаються і розвиваються. Більше того, гарантією суверенних прав держави є і те, що саме вона відповідно до конституційно-правової процедури (ратифікація, приєднання, надання згоди тощо) здійснює функцію імплементації тих рішень, що приймаються на міждержавному рівні або наднаціональними органами. Поширена думка, згідно з якою обмеження суверенітету відбувається в результаті того, що дедалі більша кількість питань, які вважалися суто внутрішніми, були предметом конституційно- правового регулювання, стали регламентуватися також і на міжнародному рівні. На думку І. І. Лукашука, дедалі ширше коло суспільних відносин виходить за межі держави і може регулюватися лише спільними зусиллями держав. Таке регулювання здійснюється завдяки суверенній владі та є її реалізацією, а не обмеженням суверенітету[828].

Чимало концепцій «обмеженого» суверенітету виникають внаслідок помилковості прирівнення суверенітету до суверенних прав держави. Адже ідеї про суверенітет протягом значного історичного часу розвивалися в напрямі поступової юридизації, точніше, конституціоналізації даної категорії. Надання суверенітету конституційних та фундаментальних рис призвело до того, що саме це поняття в юридичній науці почало ототожнюватися з окремим правом чи сукупністю певних прав[829]. Розуміння суверенітету як сукупності прав і призвело до деформованого уявлення про його сутність. Саме ця помилка породила у конституційному та міжнародному праві теорії так званого «обмеженого» суверенітету або «розділеного», «розмитого» суверенітету, згідно з якими суверенітет держави може або «розширюватися», або «звужуватися» шляхом зміни обсягу прав, притаманних державі, або розподілятися між різними суб’єктами наднаціонального характеру.

Однак, як слушно зазначається у літературі, суверенітет — це не саме право, а певна властивість суб’єкта, яка є умовою, підставою виникнення відповідних прав[830]. Саме тому існує безпосередній зв’язок між такими юридичними категоріями, як «правосуб’єктність» та «суверенність». Результатом накладання зазначених конструкцій на такі специфічні суб’єкти конституційного права, як народ, нація та держава, є висновок про те, що уособленням їхньої правосуб’єктності виступає саме суверенітет. Цей класичний іманентний зв’язок, обґрунтований ще у XVIII столітті, дає підстави стверджувати про невідчужуваність суверенітету в будь-яких формах. Така властивість суверенітету, як з теоретичної, так і з практичної точок зору, є актуальною на сучасному етапі. Необхідно підкреслити, що передати, делегувати можна права, а не саму здатність їх мати чи реалізовувати. Тому, наприклад, насильницьке захоплення певної держави або введення певних обмежень щодо неї не позбавляють її суверенітету (в сенсі правосуб’єктності). Як слушно зазначає С. В. Черниченко, формально держава, чия територія окупована, розглядається як держава, що зберегла свій суверенітет та міжнародну правосуб’єктність. Тимчасова втрата державою незалежності не виключає збереження її суверенітету разом із її міжнародною правосуб’єктністю»[831]. Водночас міжнародне право повинно мати відповідні механізми для забезпечення відновлення суверенних прав, які випливають з правосуб’єктності держави[832].

В юридичній літературі широко представлені певні аргументи щодо нетотожності категорій «суверенітет» та «суверенні права». На думку В.Д. Гапотій, різниця між ними полягає у системно-структурному змісті таких явищ, як народ, нація, держава, що виступають суб’єктами (носіями) і об’єктами певного змісту — якісної ознаки, якою є суверенітет. Наявність суверенітету є підставою виникнення суверенних прав, через які він юридично виявляється. Також вчений розкриває співвідношення понять «суб’єктивне право» та «суверенне право». Суб’єктивне право — це певна юридично закріплена та гарантована можливість поведінки, що належить тій чи іншій особі. Суб’єктивні права мають всі суб’єкти права. Одне й те ж суб’єктивне право може належати одночасно багатьом суб’єктам. Суверенне право верховне, виключне, що належить відпо-

Бідному суб’єкту І не належить нікому іншому. В окремих випадках суверенні права можуть делегуватися іншим суб’єктам, але їх носій зберігає щодо них верховенство[833]. В цьому сенсі цілком можна підтримати позицію О. О. Моісеєва відносно того, що під впливом розвитку міжнародного співробітництва змінюються обсяги та зміст так званих суверенних прав держав, а самі ознаки суверенітету залишаються незмінними[834]. Отже, в результаті посилення процесів міждержавної інтеграції, розвитку глобалізації та інтернаціоналізації конституційного права діяльність наднаціональних органів держав помітно трансформується. Йдеться насамперед про коло конституційних повноважень державних органів, які традиційно вважалися важливою складовою державного суверенітету. Але вже протягом значного часу, починаючи з початку XX століття, держави вирішують питання, наприклад, відносно економічного або військового розвитку на багатосторонньому міждержавному рівні. При цьому сучасна трансформація суверенних прав держави не впливає на її правоздатність, дієздатність (правосуб’єктність) та не означає обмеження суверенітету, а сам суверенітет залишається як категорія, що не має меж.

У вітчизняній та зарубіжній науці щодо суверенітету зустрічаються неконкретні та розмиті характеристики, зокрема такі: «суверенітет як сукупність прерогатив»[835], «обмеження та уступка частини суверенітету»[836], «звуження державного суверенітету»[837], «обмеження державного суверенітету не тільки можливе, а й необхідне»[838], «суверенні прерогативи зменшуються»[839], «поступатися частиною свого суверенітету»[840], «часткове самообмеження державного суверенітету»[841], «межі суверенітету існували завжди...через зміни факторів змінювались межі суверенітету»[842], — які нівелюють саме онтологічне призначення і функціонально-телеологічну трансформацію категорії суверенітету та її розвиток в умовах міждержавної інтег- рацїї та глобалізації. Саме в цьому контексті ми цілком підтримуємо позицію О. О. Моїсеєва відносно того, що перелічені категорійні конструкції та судження стосуються не якості суверенітету, а прав держави, її суверенних прав[843].

Пропозиція відмовитися від державного суверенітету рівнозначна відмові від територіальної цілісності. Жодні глобальні інтереси не можуть вести до заперечення верховенства державної влади над своєю територією. І цілком закономірно, що серед найважливіших загальновизнаних принципів державного устрою, закріплених одночасно на міжнародно- правовому і конституційному рівнях, є принцип державного суверенітету. Ідеологія поваги і дотримання суверенітету держав закладена в основоположних міжнародно-правових актах.

Так, згідно з п. 1 ст. 2 Статуту ООН 1945 року[844] ця універсальна міжнародна організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів, а п. 7 підкреслює, що даний Статут жодною мірою не дає ООН права втручатися у справи, що, по суті, належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави, і не вимагає від членів подавати справи, що входять до неї, на вирішення в порядку даного Статуту.

Поняття державного суверенітету розкривається в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року[845], в якій зазначено, що всі держави мають однакові права й обов’язки і є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Зокрема, поняття «суверенна рівність» включає такі елементи: держави юридично рівні; кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету; кожна держава зобов’язана поважати правосуб’єктність інших держав; територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторканні; кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні й культурні системи; кожна держава зобов’язана виконувати повністю і сумлінно свої міжнародні зобов’язання.

Відповідно до Заключного акта НБСЄ 1975 року[846] держави- учасниці зобов’язуються поважати суверенну рівність і самобутність одна одної, а також всі права, властиві їхнім суверенітетам і тим суверенітетам, які вони охоплюють, до числа яких входить, зокрема, право кожної держави на юридичну рівність, територіальну цілісність, свободу і політичну незалежність. У документі юридичну сутність суверенітету тлумачать таким чином, що всі держави є рівними у своїх суверенних правах.

Цей найважливіший принцип отримав детальне трактування в Декларації про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про обмеження їх незалежності й суверенітету 1965 року[847], в Декларації про неприпустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1981 року[848].Зазначені міжнародні акти однозначно тлумачать суверенітет держав — членів міжнародної спільноти як неодмінну властивість суб’єктів міжнародного права, що є суверенними та рівними в своїх правах та обов’язках, та забороняють втручання у внутрішні справи держав інших суб’єктів міжнародного права, дії, що спрямовані на обмеження їх незалежності й суверенітету, а також неприпустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав.