Конституційно-правовий вимір сучасної глобалізаційної парадигми та процесів міждержавної інтеграції
Зміна тисячоліть позначена масштабними конституційними перетвореннями й численними реформами, що відобразили їх глибину, суперечливість, подекуди підкреслюючи національно- історичну ідентичність, традиціоналізм, модернізацію конституційно-правового розвитку в результаті глобальних змін.
Це знаходить своє яскраве відображення в зародженні нової конституційної філософії сучасної епохи, нової парадигми конституційної доктрини і відповідно в методологічній розробці принципово нових підходів до розуміння й обґрунтування цінностей сучасного конституціоналізму в умовах глобалізованого світу Системно аналізуючи сучасний розвиток конституційно- правового порядку в нових умовах, необхідно враховувати, що жоден процес, пов’язаний із конституційно-правовим феноменом, конституційно-правовою матерією, жодне явище конституційної природи у статутарному й функціональному аспектах не є такими суперечливими і неоднозначними, не викликають стільки різних дискусій наукового, політичного та правового характеру, як саме вплив на ці процеси глобалізації. Остання почала розглядатися не тільки як одна з основних світових тенденцій новітнього часу, а й історична епоха, що так стрімко вплинула на, здавалося б, сталий та звичний процес поступового, традиційного та консервативного конституційного розвитку держав, що, напевно, трансформувало і модернізувало їхній правовий, політичний, економічний, культурний та інформаційний простір. Фактично ми є свідками того, коли процеси глобалізації встановлюють рубіж між минулою та майбутньою епохами, змушують все людство по-новому сприймати те, що досі виглядало досить фрагментарним і недосяжним.У вітчизняній і зарубіжній науці конституційного права постійно підкреслюється особливе значення ролі правового регулювання в умовах глобілізації світу[366]. В широкому розумінні об’єктивною закономірністю в умовах глобалізації, на думку Ю.
С. Шемшученка, є постійний процес зближення змісту правового регулювання і зовнішніх форм його вираження, запозичення зарубіжного досвіду, творче врахування позитивних рис правових систем інших країн[367]. Вважаємо, що поява нової парадигми в правовому регулюванні полягає в активному пошуку сучасних форм та методів правового регулювання в рамках нового світового устрою та світового порядку.Можна погодитися з думкою Б. В. Макогона, яка, на наш погляд, має суттєве методологічне значення, про те, що в умовах розвитку глобалізаційних процесів на право покладаються найважливіші завдання. З одного боку, це стосується легально- формального закріплення відповідних глобалізаційних тенденцій, забезпечення входження сучасних держав у світову спільноту 3 іншого боку, завдання, пов’язані з управлінням глобалізаційними процесами щодо конкретної держави, з їх спрямуванням у певне русло, щоб не допустити негативних наслідків, пов’язаних з невідповідністю національних культур і можливостей світовим тенденціям, а також небезпеки потрапити в сильну залежність від розвиненіших країн, зайнявши місце своєрідного додатка до світової спільноти[368].
Ми вважаємо, що вказаний архетип є особливо актуальним для становлення та існування сучасної Української держави, чиє входження до міжнародного-правового простору, що гло- балізується, та приєднання до міждержавних інтеграційних процесів, супроводжується низкою криз, що мають об’єктивну природу та стали наслідком кардинального зламу політичного та правового (державного, конституційного) ладу й трансформації внутрішньої і зовнішньої політики, а відтак конституційно-правової доктрини і конституційних принципів у цілому
Проте на відміну від західних країн, де конституційні принципи через низку історичних причин формують правові, інтеграційні, зокрема глобалізаційні, тенденції, в Україні вони мають особливості, які полягають у тому, що конституційно-правова доктрина нашої держави формувалася не так поступово, впродовж історичного розвитку, а дещо хаотично.
В результаті у більшості західних держав був досягнутий достатній рівень гармонійності між правом та іншими державними й соціальними інститутами, зокрема інститутами громадянського суспільства, що зумовило їх системний політичний та економічний розвиток.Очевидно, що сприйняття подібних зразків іншими державами не може не спричиняти проблем і суперечливих наслідків, проте для будь-якої країни, особливо для України, інтеграція в світову спільноту є об’єктивно необхідною, щоб не стати суб’єктом (актором), що опинився в стані автаркії у новому світі, який характеризується глобальною взаємозалежністю та наступом епохи конституційної однорідності.
Слід зазначити, що початок XXI століття став своєрідним етапом еволюційного поштовху суспільства до якісно та аксіологічно нових соціально-правових домінант у рамках процесів міждержавної взаємодії, інтернаціоналізації національних правових систем та глобалізації, що постійно поглиблюються.
Однією з тенденцій, що проявляється в сучасних реаліях глобалізації, є посилення взаємозв’язку й взаємозалежності держав і народів. У результаті, на думку більшості учених-кон- ституціоналістів, спостерігається динамічний розвиток конституційного й міжнародного права[369]. Все це об’єктивує необхідність подальшої міждержавної інтеграції, а також актуалізує розробку ефективних механізмів її конституційно-правового забезпечення.
Констатуючи дану обставину, деякі автори слушно акцентують увагу насамперед на тому, що «глобалізм — юридично нейтральне поняття», яке може бути використане для реалізації різних телеологічних настанов, у тому числі антигуманних[370]. При цьому юридичний зміст терміна «глобалізація» в жодній галузі права, і зокрема у міжнародному праві, не визначений, хоча це слово стало модним наприкінці XX століття, коли перед міжнародним співтовариством постали складні, багатопланові проблеми загальнопланетарного характеру, які стосуються життєво важливих інтересів усього людства[371].
Вітчизняні юристи поки що не виявили активного інтересу до фундаментального вивчення впливу глобалізації на державу і право в цілому і конституційне право зокрема.
Організований у лютому 2007 року Інститутом держави і права імені В. М. Корецького НАН України методологічний семінар «Національна держава і право в умовах глобалізації»[372] мав величезне значення в узгодженні позицій представників української правової доктрини щодо даної проблематики, що й оформлено у відповідних рекомендаціях. Зокрема, було зазначено, «що активне розгортання процесів глобалізації є одним з найпомітніших феноменів світового розвитку, причому посилення наукового інтересу до осмислення цих процесів супроводжується зміною світоглядних парадигм. Вітчизняна політична і правова думка продовжує науковий дискурс ролі та місця національної держави в сучасному світі, який міг би узгоджуватися з реаліями глобалізації...»[373].Правова складова є значущим елементом процесів глобалізації та міждержавної інтеграції, що зумовлює виправданість і високий рівень актуальності дослідження явища глобалізації сучасного права (особливо враховуючи те, що в літературі не існує чіткого визначення даного поняття). «Це не може не викликати занепокоєння, оскільки такий вплив зростає, позначається на характері й функціях держави і права, як внутрішнього, так і міжнародного, не кажучи вже про їх взаємодію»[374], — зазначав основоположник вітчизняної правової глобалістики 1.1. Лукашук.
Враховуючи це, особливої актуальності набуває дослідження процесів впливу правової глобалізації в цілому на розвиток сучасного конституціоналізму, що дасть можливість поетапно виявити гносеологічні корені вказаних процесів, їх аксіоло- гічний потенціал, динаміку, виділити основні глобальні конституційно-правові константи, концепти та тенденції з метою їх оцінки з позицій національного права, розуміння феномена конституційного права в умовах глобалізації. На думку М. Бондаря, правова глобалізація відображає насамперед якісні характеристики інтернаціоналізації, інтервенції (зокрема, взаємної) провідних правових систем сучасності й на цій основі — наростання загального в нормативно-правовому житті сучасної цивілізації.
Найважливіше, що правова глобалізація є віддзеркаленням тенденцій юридизації, посилення правового регулювання основних сфер соціальної дійсності в умовах переходу сучасної цивілізації до плюралістичної демократії, утвердження у всесвітньому масштабі цінностей індустріального суспільства, поступового «вростання» національних соціально-політичних систем в єдину всесвітню інформаційну систему, з одного боку, і виникнення в XXI столітті нових глобальних загроз людству — міжнародного тероризму, природних і техногенних катастроф, екологічної й енергетичної криз тощо, — З ІНШОГО[375].Незважаючи на відсутність у системі юридичного знання чіткого визначення терміна глобалізації, у вітчизняних і зарубіжних наукових дослідженнях зазначається, що така проблема існує й в таких гуманітарних науках, як соціологія та політологія.
Численні дослідження глобалізації зумовили чимало різних уявлень про неї та відповідних визначень поняття. У літературі наголошується, що причини множинності, а відтак суперечності полягають не тільки в складності й різнобічності глобалізації, яку практично неможливо охопити й адекватно відобразити в одному понятті, а й у різних оцінках даного явища [376].
З методологічної точки зору, наукове розуміння глобалізації має виходити з осмислення загального й конкретного, ознаки яких мають групи явищ щодо їх категоріального ряду та безпосередньо пов’язані з процесами глобалізації[377]. Такий підхід до вивчення процесів глобалізації є обґрунтованим. Він безпосередньо залежить від дослідження категорій, які охоплюють не тільки понятійний ряд, а й визначають окрему природу правової глобалізації, її відмінності від глобалізації економічної та політичної. Вважаємо, що використовуваний системно-категоріальний підхід до вирішення проблем конституційного забезпечення міждержавних глобалізаційних процесів дасть можливість визначити відповідний спектр наукових інструментів, недоступних для розуміння інших явищ. Звідси, на думку О. С. Автономова, вельми гостро постає питання про дослідження системи категорій конституційного права, яка є «методологічним ключем» до розуміння загальних закономірностей та особливостей функціонування різних моделей законодавчого регулювання політико-правової системи суспільства, в конкретних історичних умовах[378].
Таким понятійним рядом повинна бути категоріальна система, яка складається з категорій «інтернаціоналізація права», «правова інтеграція» і «правова глобалізація». Вважаємо, що аналіз зазначених понять дасть можливість виявити та використати як у доктринальному, так й у прагматичному сенсі «запускаючий» механізм конституційного забезпечення міждержавних глобалізаційних процесів.
Зупинимося на характеристиці такої категорії, як «правова глобалізація». Як зазначалося вище, процес глобалізації, що означає посилення тенденцій взаємозв’язаності світу, почав активно розвиватися ще в 70—80-х роках XX століття, тоді як дискусії навколо глобальних проблем розгорнулися й переросли в те, що можна назвати глобальним диспутом[379], лише за останнє десятиліття. В ході обговорень і суперечок знання про світові й глобальні феномени ставало глибшим, багаторівневим, багатогранним, включаючи наукову складову, яка сформувалась у певну галузь або напрям соціально-гуманітарного наукового знання — глобалістику.
Складно визначити, хто першим використав поняття «глобалізація». Це визнають і самі вчені, які в тій чи іншій формі вивчають ці процеси тільки з кінця 60-х років XX століття. Але ще у середині 1920-х років російський вчений В. О. Базаров (Руднєв) розробив проблемно-цільовий підхід до прогнозування майбутнього нашої планети, який лише через півстоліття був покладений західними футурологами в основу нового наукового напряму — вивчення глобальних проблем сучасності (глобалістики)[380]. Один з його послідовників, Дж. Маклін, у 1981 році «закликав зрозуміти й дати пояснення історичного процесу посилення глобалізації соціальних відносин»[381]. Т. Левіт у 1983 році позначив цим словом феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляються великими транснаціональними корпораціями[382]. Р. Робертсон, з яким пов’язу- ють появу самого терміна[383], в 1983 році використав поняття «globality», подавши в 1985 році визначення самої глобалізації. В інтерпретації М. Стегера перший (доісторичний) період глобалізації охоплює V—III тисячоліття до н. е., другий — п’ятнадцять століть після Різдва Христового (рання глобалізація); третій — XV—XVI століття (глобалізація передмодерна); четвертий XVIII — 70-і роки XX століття (глобалізація епохи модерну) і п’ятий (сучасний) — з 70-х років XX століття донині[384].
На думку В. П. Култигіна, термін «глобалізація» отримав значне поширення у 80-х роках XX століття завдяки працям
І. Валлерстайна. У своїй праці «Світова економічна система», написаній з неомарксистських позицій, він розглядав глобалізацію як нову стадію в розвитку капіталізму, нову стратегію підкорення одних країн іншими[385].
Для нашого дослідження становить науковий інтерес початок переходу знань про глобалізацію з економічної та політичної сфер у правові уявлення про цю стратегічну тенденцію світового розвитку. Вважаємо, що процес перетворення соціально-економічного знання як такого в окрему правову категорію, його наукове обґрунтування — ось той стрижень, який об’єктивно об’єднує різні актуальні теми для сучасних учених-правознавців, і насамперед учених-конституціоналіс- тів. Подібне прагнення пізнання в цілому і наукового пізнання зокрема відбувається в умовах, коли абсолютно зрозуміло, що глобалізація дійсно має місце, але при цьому зовсім не зрозуміло, чим саме є цей процес і якими будуть його наслідки у сфері юриспруденції і розвитку правових систем[386].
Розуміння суті процесів глобалізації, їх причин, історичних рамок, характеру і наслідків стало предметом найгостріших наукових дискусій, що підтверджує складність процесу пізнання цього феноменального явища. Причиною цього насамперед є поліпредметна та поліоб’єктна характеристика глобалізації. Так, її сутність визначають у широкому діапазоні — від розуміння як інтенсифікації світових соціальних відносин, що зближують найвіддаленіші місця й події (Е. Гідденс)[387], акценту на стиснення світу і зростаюче його усвідомлення як єдиного цілого (Р. Робертсон)[388], до соціального процесу, що розмиває географічні межі соціокультурних настанов, у міру розвитку якого зростає розуміння того, що ці межі дійсно розмиваються (М. Уотерс)[389].
Поряд із зазначеними тлумаченнями глобалізації є й такі, що мають значний правовий потенціал і стосуються питань становлення й функціонування державності або її елементів. Так, Р Робертсон вважає центральним моментом в її ідентифікації поширення ідеї національної держави як форми інституціоналізованого співтовариства. Більше того, він розцінює це як «фінальну крапку» конституційного забезпечення міждержавних глобалізаційних процесів, причому саме в прискоренні глобалізації, що почалася близько ста років тому[390]. Саме гомогенність як особлива ознака національної держави (культурна однорідність, керованість населення) береться до уваги й Б. Андерсеном, який бачить у ній передумову «побудови специфічної форми життя»304.
Розгорнуте визначення глобалізації, запропоноване М. Арчер, акцентує увагу на ній як на багатоаспектному процесі, що веде до наростання світової взаємозалежності структури, культури й суб’єкта і супроводжується стиранням традиційних меж. На її думку, глобалізація — це взаємозв’язок, точніше, взаємовбудованість різних елементів цілісного світу[391].
За М. Елброу, глобалізація включає «всі ті процеси, за допомогою яких народи Земної кулі об’єднуються в одне всесвітнє або глобальне суспільство»[392]. У визначенні В. В. Міхєєва глобалізація є «розвитком економічної і політичної взаємозалежності країн і регіонів світу до такого рівня, на якому стає можливою і необхідною постановка питання про створення єдиного світового правового поля і світових органів економічного й політичного управління»[393].
Вважаємо, що такі тлумачення глобалізації виражають найважливіший аспект цього процесу, сенс якого, проте, як слушно зазначають деякі дослідники, зрозумілий лише в ширшому контексті. Причому контексти можуть бути різні. Це, наприклад, сукупність основних зрушень сучасної епохи, або всеосяжний процес розвитку, або глобальна соціальна трансформація. Мабуть, ширше контекстуальне бачення дає Р. Робертсон у характеристиці глобалізацїї як певної умови людського існування, що не зводиться до окремих вимірів життя та діяльності людини[394]. За такого підходу, на думку А. І. Чумакова, уявлення про глобалізацію розчиняються в гранично широких теоретичних контекстах, а сам процес глобалізації відповідно контекстуалізується[395].
Суперечливість оцінок зумовлена багато в чому тим, що аналіз феномена глобалізації полягає в зіткненні різних суспільно-наукових дискурсів: правового, економічного і політичного. У сучасному трактуванні під дискурсом розуміється складне комунікативне явище в соціолінгвістиці, а також в аспекті, що цікавить нас, — певні принципи, відповідно до яких реальність класифікується і репрезентується в ті чи інші періоди. Поняття глобалізації в тій чи іншій версії вбудоване в структуру відповідного дискурсу і навіть — як вважають деякі автори — конституює його[396]. Водночас це базове поняття неминуче трансформується в елемент дискурсивного мислення. В ході дискусії висуваються різні набори основних дискурсів, у тому числі й такі, в яких скоріше йдеться про теми, ніж про бачення глобалізації, або ж про ставлення до глобалізації різних суб’єктів глобального громадянського суспільства. Основна складність при виділенні базових дискурсів має об’єктивний характер і полягає в тому, щоб визначити, як загальна ідея глобалізації сприймається й формулюється в різних контекстах — суспільствах, культурах, регіонах тощо. Подолати цю складність прагнуть Р. Робертсон і X. Хондкер, запропонувавши схему, яка включає чотири дискурси[397].
Зокрема, в першому з них, що представляє для нас неабиякий інтерес, глобалізація осмислюється в різних цивіліза- ційних і регіональних середовищах, де особливо активну роль в її сприйнятті відіграє процес зміни наукових парадигм. У рамках цього дискурсу, підкреслюють вказані автори, йде пошук свого проекту глобалізації, який повинен послужити підставою альтернативи її сучасній формі. До групи політико- правових дискурсів належить той різновид, який орієнтований на «офіційну», ринкову версію глобалізації. Проте прихильники такого підходу зосереджують свої зусилля не на самій глобалізації, а на характеристиці різноманітних сил, що виступають проти неї. Це праві, які поділяють віру в глобальний капіталізм, та їх місцеві противники, що заперечують новий світовий порядок, який, на їхню думку, є символом глобалізації. Погляди останніх є конвергентними щодо традиційних лівих інтернаціоналістських ідей. До дискурсів зараховується і феміністська позиція, яка на відміну від «маскулінної» позиції відрізняється схильністю до ціліснішого бачення світу, меншою увагою на економічні й більшою — на екологічні проблеми.
Пройшовши крізь призму дискурсивного розуміння, усвідомлення, сприйняття, уявлення про глобалізацію зазнає істотних трансформацій. З одного боку, поняття глобалізації набуває ознак кліше, беззмістовної фрази (це підкреслюють багато авторів) і перетворюється чи на ідеологію, чи на міфологію, коли глобальність виглядає величезним і всеохоплюю- чим монстром[398]. З іншого боку, це уявлення в своїх змістовних параметрах стає більш різноманітним і багатогранним, ставлячи перед науковою свідомістю, і зокрема дисциплінарними дискурсами, проблему: розуміти суть даного феномена як одиничну або як множинну?
Вузьке спочатку, це поняття стає ширшим і невизначеним, що, як вважає Я. Бартелсон, корисно для наукового пізнання[399]. Можна приєднатися до цієї оцінки, але з однією поправкою: корисно для сучасної фази становлення наукового знання про глобалізацію.
Слід також зазначити, що глобалізація є процесом, який значною мірою визначає історичний розвиток у новому столітті. Він зв’язує всі сфери життя національних суспільств в єдиній світовій системі. Глобалізація відкриває людству величезні можливості процвітання, але водночас приховує великі небезпеки. Так, негативні наслідки глобалізації для деяких держав виявляються у втраті елементів суверенітету, економічної самостійності та загибелі окремих галузей промисловості через їх неконкурентоспроможність у разі вступу до Всесвітньої Торгової Організації[400]. Тому зрозуміло, що глобалізація та шляхи її розвитку стали предметом гострих дискусій. їх проявом та наслідком стало виникнення широких суспільних рухів (анти- глобалісти), які виступають з вимогами запобігти негативним наслідкам цього процесу.
Проте глобалізація є об’єктивною закономірністю, і перешкодити її розвитку не здатні жодні сили. Тому основне завдання в цьому процесі — поставити її на службу суспільству, державі, світовій спільноті. А це вимагає насамперед істотного підвищення рівня управління міжнародною системою. Основним чинником такого висновку виступає насамперед те, що на сучасному етапі національного та світового розвитку глобалізація призвела до того, що жодна держава не може існувати без активної взаємодії з міжнародною системою. Держави вимушені спільно вирішувати не тільки міжнародні проблеми, а й завдання, які раніше були суто внутрішніми.
Крім того, слід враховувати, що у структурно-функціональному аспекті глобалізація ґрунтується на необхідності вирішення низки важливих питань — інтеграцїї ринків товарів і послуг, на безперешкодному переміщенні капіталу, комунікаційному зближенні, науковій революції, нових видах транспорту, зниженні тарифних бар’єрів, що фактично зумовлюють, стимулюють та підтримують вирішення внутрішніх питань функціонування національної державності та її екзистенцій- них складових.
Таким чином, глобалізаційні процеси, що пронизують всі основні сфери діяльності держави, приводять до «ланцюгової реакцїї» формування глобальної соціально-правової системи, де акумулюються та проявляються глобальні проблеми, пов’язані із формуванням інституційних та нормативних механізмів, що мають наднаціональний характер. Відтак функціонування глобальної соціально-правової системи неможливе без відповідної правової регламентації, що є дійовим засобом подолання колізій, конфліктів інтересів тощо.
Як один з позитивних аспектів глобалізації необхідно визначити інтенсивні процеси формування загального (наднаціонального) міжнародного права, що регулює новий міжнародний правопорядок[401], а також сталої системи інтеграційних міжнародних організацій. Але тут має місце й зворотний процес — глобалізація й інтернаціоналізація істотно впливають на розвиток конституційного права держав. Звідси, формуючи свої правові системи, держави взаємно запозичують конституційний досвід.
Правовий вимір глобалізації вивчається новою наукою — правовою глобалістикою. Її методологічна домінанта виражається в тому, що глобалізація в праві полягає насамперед у «формуванні нових юридичних відносин, юридичних інститутів і норм»[402]. Так, 1.1. Лукашук вважає, що глобалізація (яка, на його думку, веде до утворення глобальної правової системи або суперсистеми), котра розвивається в політичній і пов’язаній з нею правовій сферах, відрізняється від глобалізаційних процесів, які можна спостерігати в соціально-економічній галузі: рівень єдності в першій істотно нижчий. На його думку, «держави значною мірою зберігають свою самостійність. Тому щодо держав та їх правових систем у зазначеній сфері точнішим є термін «інтернаціоналізація»[403]. Водночас він визнає, що глобалізація в праві на сучасному етапі незавершена, адже зроблено лише перші кроки до формування глобальної правової системи. Вважаємо, що це ще раз підтверджує перехідний характер сучасного етапу правової глобалізації.
На думку І. І. Лукашука, некоректно говорити як про стирання межі між внутрішнім та міжнародним правом держав (адже кожна з цих систем має свою природу, сферу дії, об’єкт регулювання і механізм дії), так і про пряму дію міжнародного права (оскільки міжнародне право має пряму дію на території держави з її санкції і як складова національної правової системи). Навпаки, якби це відбулося, то призвело б до порушення їхнього нормального функціонування. Саме тому серед найважливіших правових тенденцій в епоху глобалізації 1.1. Лукашук називає: інтернаціоналізацію внутрішнього права держав; конституціоналізацію міжнародного права (закріплення в національних конституціях, особливо в нових, положень про міжнародне право) і, як результат, конституціоналізацію зовнішньої політики; доместикацію (або інтернетизацію) міжнародного права — інкорпорування міжнародного права у внутрішнє; глобалізацію правового регулювання [404].
Оцінюючи універсальний характер процесів глобалізації, М. С. Бондар стверджує, що правові аспекти глобалізації не зводяться лише до аналізу впливу глобалізації на правові системи сучасних держав. У цьому плані саме поняття «правова глобалізація» не тотожне поняттю «глобалізація в правовій сфері»[405].
Проте, на нашу думку, не стільки доктринально, теоретично та методологічно, скільки в практичному сенсі важливо мати чітке уявлення про глобалізацію як сучасний феномен, що дедалі активніше впливає на конституційно-правове життя національних держав та становлення, функціонування, модифікацію їх правових систем. Практичне значення полягає в тому, що процеси глобалізації дедалі більше проникають у най- консервативнішу правову матерію, яка завжди стояла на варті забезпечення державного суверенітету, — конституціоналізм. Тому вважаємо слушною думку професора І. О. Кресіної про те, що саме зміна ролі держави і права на сучасному етапі є головною проблемою глобалізаційного дискурсу[406]. Дійсно, під системним впливом глобалізації, її визначальних факторів правова складова активно піддається серйозним змінам, результатом чого є те, що право переживає нову фазу розвитку. Це проявляється, як зазначають дослідники, у якісних змінах сутнісних та змістовних характеристик багатьох правових механізмів[407]. У такій ситуації, на думку Е. Е Кочетова, держава як центральний персонаж геополітики також якісно змінюється. Під дією глобалізації здійснюється еволюція державних форм. Вже нині, на його думку, можна говорити про різні типи держав[408].
Отже, процеси правової глобалізації об’єктивно потребують конституційної оцінки на рівні національних державно-правових систем, хоча не можна не враховувати, що вони природним чином — не тільки через глобальні наслідки, а й за своєю природою — виходять далеко за межі власних національних конституційно-правових систем.