Методологічно-теоретичний вимір та значення категорії «конституційне забезпечення»

Обраний нами підхід до визначення онтологічної та аксіологічної сутності такої форми реалізації положень ст. 2, ч. 2 ст. З, ч. 2, 3 ст. 5, ст. 9, 18 Конституції України та чинного конституційного законодавства, як «конституційне забезпечення» участі України у європейських процесах міждержавної інтеграції має не тільки велике методологічне значення, а й спрямований на визначення понятійно-категорійного апарату даного дослідження.

В процесі становлення демократичної, соціально-правової держави, активної інтеграції України в європейський політичний та конституційний простір постановка і вивчення проблем щодо конкретизації такої категорії, як «конституційне забезпечення» щодо визнання, легалізації, гарантій, охорони і захисту європейських конституційних цінностей, які стали основою міждержавної інтеграції в європейському регіоні, є одним з актуальних і перспективних напрямів досліджень у вітчизняній науці конституційного права. Це зумовлено тим, що подальша результативність інтеграції нашої держави у міждержавні об’єднання безпосередньо залежить від ефективного механізму конституційно-правового забезпечення, причому не тільки зазначеного процесу, а й відповідного напряму правової політики як на зовнішньодержавному, так і на рівні внутрішньодержавного правопорядку в цілому.

Під правовою політикою розуміють систему правових принципів, теорій, концепцій, ідей, які покладено в основу правової діяльності держави і які визначають ступінь взаємних обов’язків держави та особистості[267]. Тут слід погодитися з О. Ф. Скакун у тому, що без такого зв’язку неможливо реалізувати різноманітні завдання та функції держави. Більше того, саме правова політика держави, що є особливою формою політики держави, виступає як стратегія держави у сфері правового регулювання[268].

У контексті нашого дослідження слід наголосити на трьох основних напрямах реалізації правової політики держави: 1) правотворчості; 2) застосуванні права; 3) розвитку правосвідомості та правової культури населення[269].

Конституція України закріпила фундаментальні засади конституційного ладу, принципи формування та функціонування органів державної влади, місцевого самоврядування, громадянського суспільства, пріоритети внутрішньої та зовнішньої політики нашої держави. Останні, на нашу думку, містять певні матеріальні та процесуальні компоненти реалізації задля досягнення головної мети функціонування сучасної європейської держави — ефективного конституційного забезпечення усіх сфер життєдіяльності суспільства відповідно до вимог міжнародних та європейських стандартів.

Відповідно до ч. 2 ст. З Конституції України забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Виходячи з даної доктринальної норми, конституційно-правове забезпечення участі нашої держави в європейській міждержавній інтеграції має за мету та прагматичну спрямованість саме на забезпечення найвищої соціальної цінності в державі — існування, життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканності, безпеки людини. Таким чином, проблема конституційного забезпечення стає фундаментальною та системною, з точки зору консти- туційності, набуває пріоритетного та системно-функціонального значення та дійстає не тільки свій внутрішньодержавний, а й зовнішньополітичний вимір.

На нашу думку, поява терміна «забезпечення» та відповідних теоретичних конструкцій профільного характеру в Конституції України, саме в аспекті прав і свобод людини і громадянина, є визначальною, а сам термін: по-перше, є гносеологічним джерелом щодо визначення характеру держави в контексті її правового режиму; по-друге, в онтологічному сенсі визначає основний предмет та стратегічну мету діяльності держави; по-третє, у прагматично-демаркаційному сенсі спрямований на визначення концепції реалізації такої мети; по-четверте, в управлінсько-нормативному контексті спрямований на створення багатогранного, різнорівневого, комплексного, регулюючого механізму, заснованого на конституційно-правових відносинах — конституційно-правового забезпечення.

Методологічна цінність такого підходу в розробці правових категорій, на думку А. М. Васильєва, полягає у сприянні об’єднанню правових знань, розкиданих у спеціальних юридичних науках, що дають змогу розглядати правову форму суспільного життя з єдиної, загальної позиції, теоретично формувати її загальну картину, тим самим сприяючи цілісності пізнавальної дійсності у всіх галузях юридичної науки[270].

На початку розгляду проблеми визначення категорії «конституційно-правове забезпечення» вважаємо за доцільне визначити лінгвістично-етимологічну сутність самого терміна «забезпечення», уявлення про яке широко представлено у багатьох енциклопедичних виданнях та науковій літературі. У довідковій літературі термін «забезпечення» має кілька значень. Наприклад, В. І. Даль визначав термін «забезпечення» як забезпечення всім необхідним, захист від збитків, нестатку, від небезпеки, яка загрожує певній особі[271]. За Тлумачним словником російської мови С. І. Ожегова, «забезпечити» означає зробити щось цілком можливим, дійсним, реально виконаним; захистити, оборонити[272]. Більш зрозуміле та суттєве визначення дає Словник синонімів російської мови 3. Є. Александровой75 та Словник російської мови, пояснюючи «забезпечення» як відповідний процес створення всіх необхідних умов для здійснення чогось та гарантування будь-чого[273]. Енциклопедичну еволюцію досліджуваного терміна продовжує тлумачення в Словнику української мови, де слово «забезпечити» означає «створити надійні умови для здійснення чого-небудь; гарантувати щось: захищати, охороняти когось, щось від небезпеки»[274]. Етимологічне навантаження терміна «забезпечення» у Великому тлумачному словнику сучасної української мови має вищий ступінь узагальнення, бо тлумачить його як дії за значенням забезпечити[275].

Саме у такому сенсі поняття «забезпечення» широко використовується у відповідних галузях юридичної науки та законодавства, зокрема у кримінології, при дослідженні проблем попередження злочинів[276]. Про реальність і дійсність виконання щодо забезпечення позову зазначається і в Юридичному енциклопедичному словнику 1984 року[277], а Юридична енциклопедія визначає «забезпечення виконання зобов’язання» та «забезпечення доказів та забезпечення позову» як спеціальні заходи, що спрямовані на додаткове стимулювання належного виконання зобов’язання[278].

Таким чином, аналіз терміна «забезпечення» демонструє його багатогранну змістовно-аксіологічну, телеологічно-функціональну та праксеологічну характеристики та спрямованість, що й вплинуло на зміст даної категорії і в юридичній науці.

Слід зазначити, що еволюція терміна «забезпечення», його використання у багатьох пам’ятках політико-правової думки здійснювалися на певних етапах історичного розвитку держави і права. Проблематика розвитку категорії «забезпечення» виступає однією з важливих умов розвитку правознавства та законодавства, бо зазначена категорія фактично позначає найважливіший соціально-правовий феномен, із розкриттям якого безпосередньо пов’язані як умови нормального та стабільного функціонування суспільства й держави у кожному історичному періоді, так і їх прогресивний розвиток.

Історія людства свідчить про недостатність та недосконалість лише ординарного закріплення будь-яких конституційних принципів, адже об’єктивно необхідно створювати та зміцнювати достатньо складну та цілісну статутарно-функціональну систему, яка містить не тільки суспільно-нормативні підходи до їх регламентації, легалізації та легітимації у правовій системі, а й відповідні юридичні механізми їх практичної реалізації, формального здійснення, без якого будь-які норми стають декларативними та ілюзорними.

Розуміння феномена забезпечення функціонування будь- якого буття стало об’єктом, а потім й важливим предметом полі- тико-правової думки. Так, проблеми забезпечення життєвих благ у Стародавній Греції у філософському сприйнятті спиралися на певні суб’єктивні поняття, які ототожнювали цінності тогочасних філософських шкіл. Наприклад, «забезпечення» буття суспільства Демокритом Абдерським розглядалось через звичаї та традиції, які встановлювали закони античного міста-поліса. Філософ вважав, що громадяни найперше повинні опікуватися інтересами держави, а також піклуватися про добре управління нею[279]. З цього випливає узагальнена та усталена норма політичної поведінки, і порушення цієї норми у будь-якому середовищі справедливо повинно каратися смертю — знову ж таки, заради забезпечення державою загального блага.

Платон вважав, що держава необхідна людям головним чином для того, аби вести їх до найвищого суспільного блага, доброчесності, допомагати всім і кожному одержувати належне. Зокрема, він зазначав, що бачить неминучу загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під якою-небудь владою[280]. На думку Арістотеля, держава є способом забезпечення спілкування людей заради якомога кращого спільного буття. При цьому забезпечення громадянського буття, на думку філософа, безпосередньо пов’язане з бажанням керівників держав досягти цієї мети, а також різних виховних цілей[281]. Для Епікура Самоського призначення держави розумілося саме в контексті забезпечення взаємної безпеки людей, подолання взаємного страху, незавдавання шкоди один одному. На його думку, засоби і шляхи забезпечення суспільного блага визначають самі люди, що живуть у державі, а також їх взаємовідносини[282].

Забезпечення суспільного буття у середньовічних правових актах мало досить обмежений характер, а держава в них розумілася та виражалася як найвища форма божественної організації, що виконувала переважно захисну функцію[283].

Найбільш прогресивні напрями формування тенденцій забезпечення державно значущих процесів можемо побачити у вченнях епохи Відродження та Нового часу. Одним з фундаторів «юридичного світогляду» щодо категорії «забезпечення» був голландський філософ і юрист Г. Гроцій, який серед основних причин утворення держави розглядав забезпечення суспільного спокою, «через те, що державі належить певне верховне право над нами і нашим надбанням, бо це необхідно для відтворення державних цілей»[284].

Для англійського філософа Дж. Локка основним засобом забезпечення державних інтересів був закон, який закріплює за кожним суб’єктом «обсяг дозволеності» та не дозволяє переступити за межу забороненого. При цьому роль закону як певної гарантії визначається крізь призму застосування або використання сили покарання. Така гарантованість у державному бутті забезпечується наявністю визначеного і загального для всіх суспільного закону, компетентного і неупередженого правосуддя, а також владної сили, яка спроможна впроваджувати в життя справедливі судові рішення[285].

Французькі просвітителі серед головних умов розвитку сучасної держави визначили та безпосередньо втілювали в практику державного будівництва доктрину поділу влади, існування якої, пов’язували з її належним правовим забезпеченням. Зокрема, йдеться про політико-правові погляди Ш.-Л. Мон- теск’є[286]. На думку К. В. Степаненко, саме визначення Мон- теск’є ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову стало одним з головних факторів формування змістовних складових характеристик правового забезпечення, а з появою вчення про конституцію — й конституційного забезпечення[287]. Відповідні теоретичні положення дістали втілення майже у всіх національних конституціях демократичних країн, не є винятком тут і Конституція України.

Державно-правова проблематика забезпечення фундаментальних засад конституційної держави розглядалася і німецькою класичною філософією в контексті системно-філософських вчень про природу, суспільство, державу, право, мораль тощо. Віддаючи прерогативу праву в забезпеченні людських благ, І. Кант обґрунтував необхідність формування такого правового середовища, в якому серцевиною взаємовідносин між людиною і державою був би процес створення умов для реальної реалізації та захисту прав і свобод кожної людини[288]. Цей проект утверджує ідею миру на основі права. «Вічний мир» постає як стан звільнення від війни і впровадження панування права. Тому в одному зі своїх вимірювань цей проект може бути представлений як проект побудови правового суспільства. Відповідно до кантівських двох значень поняття «суспільства» — як конкретно-історичного організму, що територіально збігається з тією або іншою державою, і як конкретно-історичної стадії в розвитку людства в цілому — концепт правового суспільства може також вживатися у двох аспектах: локальному, як співтовариство правових осіб, і глобальному, як союз правових співтовариств, правових держав. Водночас, на думку С. І. Максимова, ідея правової держави — це ідея обмеження державної влади людською особою з її невід’ємними правами, забезпечення юридичних та інституційних гарантій таких прав. Втім перш ніж щось гарантувати, право повинно вже існувати як певний вид реальності. Адже ця своєрідна форма людських відносин виникає за межами держави, у сфері громадянського суспільства, і має бути визнана як цінність, якщо не кожним, то принаймні більшістю громадян[289].

Г. Ф. В. Гегель один із перших серед філософів права розширює кантівське поняття «громадянське суспільство» і «держава», в тому числі крізь призму забезпечення прав і свобод особистості[290]. Громадянське суспільство для нього виступало сферою реалізації особистих прав і свобод, де зв’язок з державою відбувається через систему взаємозв’язаних елементів, серед яких виділялися принципи поваги та захисту прав і свобод окремої особистості, обмеження правом державної влади, а також визначення її меж у правозабезпечувальному процесі[291].

Сучасне розуміння категорії «конституційне забезпечення» неможливе без урахування історичних аспектів становлення українського конституціоналізму в XX столітті, розвитку джерел конституційного права, в яких згадана категорія часто- густо виступала певною нормативною сполучною основою фундаментальних положень політико-правових актів. Так, у проекті Основного Закону, розробленого Українською народною партією «Самостійна Україна» 1905 року, термін «забезпечення» вже використовувався досить широко[292]. У Статуті про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки (Конституція Української Народної Республіки) від 29 квітня 1918 p., яка стала своєрідним результатом оформлення європейських політико-правових традицій і надбань українського конституціоналізму та політико-правового досвіду, також вживається термін «забезпечення»[293]. Так, у ст. 1 Основного Закону зазначалося: «Відновивши своє державне право як Українська Народна Республіка, Україна з метою кращого захисту свого краю, для певнішого забезпечення права та охорони вольностей, культури, а також добробуту своїх громадян, проголошує себе і нині є державою суверенною, самостійною та ні від кого не залежною»[294].

Досить часто слово «забезпечити» згадується у проекті Конституції Української Народної Республіки Отто Ейхельмана 1919 року[295], в багатьох Артикулах Основного державного закону Української Народної Республіки 1920 року (проект Урядової Комісії щодо розробки Конституції Української держави)[296], у Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки[297] тощо.

Таким чином, конституційно-правове забезпечення державного устрою, зміни соціально-політичних процесів впродовж багатьох століть є найважливішою теоретико-практичною проблемою, з розв’язанням якої пов’язано як стабільне функціонування суспільства та держави на кожному етапі їх історичного розвитку, так і прогресивна їх еволюція. Відтак історія розвитку людства переконливо показала недостатність простого закріплення тих або інших конституційних положень та об’єктивувала необхідність створювати і зміцнювати конституційно-правові механізми їх здійснення, без яких конституційні положення залишаються простими деклараціями. Відповідно, ступінь конституційного забезпечення будь-якого процесу суспільного розвитку в кожний період новітньої історії виражає рівень розвиненості суспільства, визначає характер і обґрунтованість норм права, закріплених у законодавстві, виступає функціональним мотивом дій публічної влади, спрямованих на зміну та вдосконалення форм устрою суспільства.

Розглядаючи тлумачення досліджуваного терміна крізь призму забезпечувальної діяльності, необхідно відзначити їх відповідність правовим теоріям, що були висунуті вже пострадянською юридичною наукою. Саме вона, незважаючи на певну незграбність та громіздкість викладу, сприяла сучасному розумінню забезпечувального процесу Водночас радянська правова наука, яка була представленою плеядою відомих вчених- правників, також характеризувалася неоднозначними підходами до тлумачення терміна «забезпечення»[298]. Таке розмаїття суджень, на думку К. В. Степаненко, було зумовлене, з одного боку, змістом досліджуваних авторами правових явищ, а з іншого — суб’єктивізмом їх аналізу, що врешті привело фахівців до формування цілої теорії, яка включила багатовекторні позиції саме щодо забезпечення суб’єктивних прав громадян[299].

Сучасна юридична наука успадкувала традиційні підходи радянського періоду до вивчення категорії «правове забезпечення» і продовжує її розглядати в рамках терміна «правове регулювання». При цьому увага до проблем конституційно- правового забезпечення не приділяється взагалі. Радянська наука теорії права питання правового забезпечення, як правило, розглядала переважно в контексті створення умов для реалізації правових норм і гарантій такої реалізації, що зводилося до вузького його розуміння як правового регулювання.

При цьому сам термін «правове регулювання» так і не досяг свого категоріально-понятійного оформлення і неоднозначно визначається в юридичній науці. Існує чимало доктринальних підходів до визначення правового регулювання, що дістали відображення, наприклад, у наукових працях В. І. Гоймана[300], П. О. Недбайло[301], В. М.Сирих [302], Ф.Н. Фаткулліна[303], які насамперед наголошували на діяльнісно-забезпечувальному аспекті даної категорії.

В юридичній літературі зустрічаються й інші підходи до визначення правового регулювання. Так, С. С. Алексеев[304], М. І. Матузов[305], О. В. Малько[306], А. Ф. Черданцев[307], М. В. Цвік[308], сповідуючи предметно-соціологічний підхід, розглядали правове регулювання як специфічний юридичний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування. Такі вчені, як А. М. Вітченко[309], В. М Горшенев[310], JL С Явич[311] у правовому регулюванні акцентували увагу на функціонально- модифікаційному аспекті, тобто на механізмі впливу держави на поведінку учасників суспільних відносин з метою її підпорядкування встановленому в суспільстві правопорядку. В. В. Оксамитний[312], М. Ф. Орзіх[313] розглядають правове регулювання на суб’єктно-психологічному рівні, як вплив на волю людей.

У теорії права досить часто правове регулювання визначається як синонім правового впливу[314]. З розвитком синергетичної методології у суспільствознавстві в 70—80-х роках XX століття був розроблений так званий кібернетичний підхід в розумінні правового регулювання, заснований на регулятивно- аксіологічному підході. Зокрема, це знайшло своє відображення в працях таких радянських юристів, як М. В. Вітрук[315], В. П. Казимирчук і С. В. Боботов[316],1. Бистржіна і М. Лакатош[317].

Вказані підходи до визначення правового регулювання мають як переваги, так і суттєві недоліки. Так, переваги діяльнісного підходу полягають у неможливості здійснення правового регулювання без процесів правотворчості та право- реалізації. Недоліком вказаного підходу, на нашу думку, є те, що самі процеси правотворчості та правореалізації вимагають правового регулювання. Позитивними рисами підходу, що розглядає правове регулювання як вплив на суспільні відносини, є його нормативна основа, бо правове регулювання апріорі констатується як правовий вплив, здійснюваний за допомогою юридичних засобів, з метою впорядкування суспільних відносин.

Недоліки підходу до правового регулювання як впливу держави на поведінку учасників суспільних відносин з метою підпорядкування поведінки окремих суб’єктів встановленому в суспільстві правопорядку також представлені у літературі[318].

На думку В. М. Горшенева, дане визначення є некоректним та неповним, адже, по-перше, виключає можливість здійснення правового регулювання на індивідуальному рівні, тобто впорядкування суспільних відносин за допомогою видання локальних нормативних актів; по-друге, «сам вплив держави на поведінку учасників суспільних відносин, що здійснюється на користь всього суспільства або певного колективу з метою підпорядкувати поведінку окремих суб’єктів встановленому в суспільстві правопорядку»[319], потребує правового регулювання, тим самим коло залишається. Відтак недоліки концепцій правового регулювання, що визначають вплив на волю людей як синонім правового впливу полягають у тому, що вони не дають змоги відмежувати правове регулювання від інших видів правового впливу.

Суттєвою прогалиною концепції правового регулювання як управління суспільними процесами за допомогою правових засобів є фактичне ототожнення процесу правового регулювання і процесу державного управління, що також не дає можливості виявити специфічні особливості правового регулювання.

Деякі вчені радянської доби для визначення терміна «забезпечення» вживали такі поняття, як «захист», «гарантованість», «охорона». Так, М. В. Вітрук під забезпеченням прав і свобод розумів систему їх гарантування, тобто систему «загальних умов і спеціальних юридичних засобів, які забезпечують їх правомірну реалізацію, а в необхідних випадках і охорону»[320]. І. В. Ростовщиков вважав, що забезпечення прав і свобод, у широкому розумінні, є створення сприятливих умов для їх реалізації[321].

Джерела сучасної науки конституційного, адміністративного та міжнародного права досить часто згадують термін «забезпечення», але це не розкриває у повному обсязі його правової природи. На міжнародно-правовому рівні термін «забезпечення» був імплементований в міжнародні нормативні документи універсального характеру, що мають обов’язкову (зокрема, ст. 1 та 55 Статуту ООН 1945 р., ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.) та факультативну (наприклад, преамбула Загальної декларації прав людини 1948 р.) юридичну силу. Таким чином, термін «забезпечення» не тільки набув своєї легалізації, а й отримав значення та статус загального правового принципу, що має загальний як міжнародно-правовий, так і внутрішньодержавний, в силу імплементації зазначених вище угод державами-членами міжнародної спільноти, зміст.

Слід наголосити на широкому вживанні терміна «забезпечення» в міжнародно-правовій літературі, причому в подвійному сенсі при позначенні: 1) або різних контрольно-гарантійних заходів як засобів або способів забезпечення виконання міжнародних угод[322], або 2) різноманітних примусових заходів, що вживаються у разі порушення міжнародного права[323]. Тим самим під забезпеченням розуміється насамперед його функціонально-динамічна складова, а саме — здійснення заходів забезпечення реалізації, гарантування здійснення та охорони міжнародно-правових норм. Отже, об’єкт такого забезпечення — це одночасно об’єкт можливого правопорушення, що врешті об’єднує таку теоретичну дихотомію в царині права в єдиний нормативно-правовий концепт та системний принцип.

Певний теоретичний матеріал щодо подальшого дослідження зазначеної категорії у пострадянській юридичній науці дала жвава дискусія щодо визначення термінів правового регулювання та правового забезпечення. Адже після розпаду СРСР почався процес формування національних держав, національних наукових юридичних шкіл вже в нових світоглядних умовах та з використанням ширшого методологічного інструментарію.

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України[324] 1990 року, Акта проголошення незалежності України[325] 1991 року, а також Конституції України 1996 року доктринально та нормативно затверджена пріоритетна роль конституційного права в усіх сферах життєдіяльності суспільства та держави. Конституція України визначає сучасну сутнісну характеристику терміна «забезпечення», пов’язуючи його безпосередньо з правами і свободами людини. Так, на думку П. М. Рабіновича, конституційний зміст терміна «забезпечення» визначає створення відповідних умов. При цьому воно включає три елементи або напрями державної діяльності: 1) сприяння реалізації шляхом позитивного впливу на формування гарантій; 2) охорону, шляхом вжиття заходів, зокрема, юридичних; 3) захист шляхом відновлення порушеного правомірного стану[326].

У наукових працях вітчизняних фахівців-конституціона- лістів існують різні думки щодо конституційного забезпечення певних інститутів та процесів. Так, значна кількість учених- юристів, причому, як теоретиків права, так і конституціоналістів, наприкінці XX — на початку XXI століття широко досліджувала категорії забезпечення прав і свобод людини, національної безпеки тощо.

Використовуючи категорію «забезпечення», автори не приділяють уваги її особливостям, акцентуючи увагу переважно на її зовнішніх проявах. У цьому сенсі цікава точка зору К. Г. Волинки, яка вважає, що на сучасному «етапі розвитку правової держави надзвичайно важливим є створення цілісної наукової концепції забезпечення прав і свобод особистості, яка включала б широке коло теоретичних положень щодо поняття, сутності та змісту забезпечення прав і свобод[327]. Автор робить висновок, що найбільш вдало охарактеризувати комплексну та цілеспрямовану діяльність щодо надання правам і свободам реального змісту можна за допомогою терміна «забезпечення» прав і свобод людини[328].

Слід відзначити доктринальні позиції щодо структурно- функціонального наповнення досліджуваної категорії. Так,

О.              І. Наливайко під забезпеченням прав людини розуміє діяльність органів держави і місцевого самоврядування, громадських об’єднань зі створення умов (гарантій) для правомірної та неухильної їх реалізації і захисту[329]. Сюди ж можна віднести й позиції у низці праць, що присвячені ролі органів внутрішніх справ у забезпеченні конституційних прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, В. О. Демиденко під забезпеченням прав і свобод людини та громадянина розуміє обов’язок Української держави із цілеспрямованої діяльності щодо сприяння реалізації прав і свобод людини і громадянина, їх охорони і захисту[330], а О. В. Домбровська —відповідну діяльність зі створення сприятливих умов для реалізації зазначеного права[331].

Потребує підтримки позиція щодо системності досліджуваної категорії. На думку К. В. Степаненко, забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина — це система їх гарантування з боку державних інститутів, яка функціонує у правовому режимі і до якої входять такі елементи, як компетенція, охорона, захист, створення необхідних умов для реальної реалізації людиною своїх прав і свобод[332]. Фактично вчений наголошує на системному суб’єктно- об’єктному характері такого забезпечення з наявністю функціональних елементів. Вважаючи, що забезпечення прав і свобод слід розуміти у широкому аспекті, Д. А. Авдеев наголошує на їх системно-структурній архітектоніці. Так, широкий аспект припускає розуміння забезпечення прав і свобод у створенні державою гарантій для їх здійснення. Воно включає охорону (статичний аспект забезпечення) та захист (динамічний аспект забезпечення)[333].

Деякі автори інститут конституційно-правового забезпечення розглядають через поняття правового захисту Так, М. М. Алмаїні, визначаючи поняття захисту прав національних меншин в Україні, говорить про систему принципів, норм, інститутів та заходів, спрямованих на забезпечення належної реалізації, запобігання порушенню і відновлення порушених прав. При цьому він виокремлює такий захист за внутрішньодержавним правом та за міжнародним правом, об’єднуючи в ньому інституційну та нормативну системи захисту[334]. Т. І. Па- шук захист прав людини визначає як правозастосовчу юрис- дикційну діяльність національних компетентних органів, спрямовану на примусове здійснення юридичного обов’язку, необхідного для реалізації права людини, відновлення такого права або на попередження чи припинення його порушення[335].

Синонімічними вважає забезпечення прав та свобод особистості та умови (гарантії) для їх реалізації М. С. Матейкович. Учений розглядає забезпечення прав людини як діяльність органів державної влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, громадських об’єднань, інших уповноважених законом чи міжнародним договором організацій[336].

У контексті багатоваріантної правової діяльності, з використанням великого арсеналу організаційних засобів, тлумачить забезпечення конституційних прав, свобод і недоторканності людини та громадянина в Україні А. Ю. Олійник. На його думку, це створення сприятливих умов для їх здійснення, охорона, захист суб’єктивних свобод від правопорушення, відновлення порушеного права компетентними державними органами чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими або службовими особами та об’єднаннями громадян шляхом здійснення матеріальних і процесуальних юридичних засобів[337].

Отже, у вітчизняній науці конституційного права розуміння захисту прав і свобод людини і громадянина є досить широким та включає категорії «здійснення», «гарантування», а також «забезпечення» суб’єктивного права. Однак, на нашу думку, характеристика змісту категорії конституційно-правового забезпечення безпосередньо пов’язана саме з інститутом прав і свобод людини й громадянина, причому відображає її широке розуміння. Адже, виходячи зі змісту ч. 2 і 3 ст. З Конституцїї України, по-перше, гарантії прав і свобод людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави, по-друге, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Враховуючи високе гуманістичне навантаження цих конституційних норм, можна зробити низку методологічних висновків: по-перше, Конституція України формує та визначає гуманістичну парадигму діяльності держави, її органів та посадових осіб; по-друге, будь-яка функціональна діяльність держави повинна бути спрямованою на утвердження і забезпечення прав і свобод людини; по-трете, забезпечення прав і свобод людини є самостійною сферою діяльності держави, що об’єктивно вимагає її доктринального обґрунтування та нормативного нормування.

Отже, в юридичній науці існує проблема визначення сутнісних характеристик категорії конституційно-правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина, вирішення якої дало б змогу достатньо чітко проаналізувати його функції, організаційну структуру, нормативні та процесуальні засади. Виникає об’єктивна необхідність обґрунтування та застосування якогось іншого узагальненого, комплексного методологічного підходу, який би об’єднував вищезгадані підходи і був би позбавлений названих вище недоліків.

У цьому контексті продуктивною є сама концепція конституційно-правового забезпечення будь-яких соціальних процесів, що пов’язано із здійсненням, у вузькому розумінні, норм конституційного права та, у широкому розумінні, з реалізацією державної політики у певній сфері. Це безпосередньо реалізується за допомогою певного нормативно-процесуального механізму, втіленого в конституційно-правовому механізмі забезпечення. При цьому розуміння інституту конституційно- правового забезпечення як механізму дає можливість розглядати його як певну динамічну, а не статичну категорію, що має системний набір елементів для здійснення конституційно-правового регулювання суспільних відносин.

Термін «механізм», як правило, означає модельну логічну схему спеціально-юридичного впливу на соціальні відносини. Як зазначається в науковій літературі, правовий механізм безпосередньо визначає механізм правового регулювання або використовується для характеристики інструментально-процедурних конструкцій, таких, як механізм реалізації права або механізм правозастосування[338]. Терміном «механізм» користуються багато вчених, особливо даючи характеристику різних динамічних правових процесів, а також соціально-правових інститутів. Так, представники юридичної доктрини виокремлюють «механізм держави»[339], «механізм правового впливу»[340], «механізм правового регулювання»[341], «механізм реалізації норм права»[342] тощо.

Тут варто погодитися з думкою К. В. Шундикова про те, що правові механізми є об’єктивними регулятивними явищами, досить поширеними у правовій системі. Будь-який правовий механізм — це комплекс юридичних засобів, послідовно організованих, які діють поетапно за певною нормативно визначеною схемою. Всі елементи правового механізму перебувають у логічному взаємозв’язку[343]. Причому слід бачити телеологічну домінанту в формуванні та функціонуванні цих механізмів — отримання тих соціальних благ, які визначають зміст державно-правового регулювання суспільством. Дія механізму державно-правового впливу спрямована на досягнення завдань, що стоять перед державою. Мета і завдання випливають із принципів та положень Конституції України.

У науці конституційного права широко представлені дослідження щодо конституційно-правового механізму забезпечення передусім та переважно прав людини. Так, на думку В. П. Васьковської, сутність конституційно-правового механізму забезпечення прав людини на безпеку визначається як система взаємозв’язаних передумов, засобів та чинників, за допомогою яких в умовах додержання законності створюються належні юридичні й фактичні можливості для повноцінної реалізації кожним права на безпеку, нівелюються ті негативні умови, що можуть завдати шкоди практичній реалізації цього права у повсякденному житті[344]. Аналізуючи зміст правової категорії «механізм забезпечення», В. А. Терьохін та Г. Н. Комко- ва виокремлюють серед його елементів «механізм охорони» і «механізм захисту»[345]. Деякі автори такий підхід вважають доцільним, розглядаючи «охорону» та «захист» як складові ширшого поняття «забезпечення»[346].

Досліджуючи особисті права та свободи людини і громадянина, Г. Г. Босхомджієва конституційним механізмом їх забезпечення визначає такий державно-правовий механізм, що детермінується системою конституційно-правових норм, структурою державних органів, наявністю різноманітних чинників, форм і методів, умов і засобів здійснення норм, що встановлюють особисті права і свободи людини і громадянина, відповідно до встановлених процедур та принципів. Зазначений механізм функціонує на засадах сукупності трьох взаємозв’язаних елементів: механізму охорони, механізму захисту і механізму відновлення. Основним суб’єктом, зацікавленим в ефективній реалізації механізму забезпечення особистих прав і свобод, є будь-який індивід незалежно від громадянства чи інших ознак. Цей же суб’єкт, на думку вченого, і є одним з основних учасників процесу реалізації даного механізму[347]. При цьому механізм забезпечення особистих прав і свобод людини є частиною загального механізму забезпечення прав і свобод людини, який, у свою чергу, виступає частиною механізму правового регулювання. У зв’язку з цим кінцевою метою здійснення механізму забезпечення особистих прав і свобод людини і громадянина є створення найбільш сприятливих умов для реалізації громадянами прав і свобод[348].

На думку П. В. Несмєлова, конституційно-правовий механізм забезпечення прав людини — це не що інше, як «вертикальний зріз», аспект або сфера правового регулювання, оскільки й у статиці, й у динаміці забезпечення основних прав впливає на частину суспільних відносин — правозабезпечу- вальних і врешті-решт їх упорядковує. Виходячи з цього, в основу визначення категорії конституційно-правового механізму, на думку вченого, повинна бути покладена єдина система взаємодіючих конституційно-правових засобів, за допомогою яких держава здійснює юридичний вплив на правовідносини між суб’єктами права з метою визнання, дотримання і реалізації прав людини[349]. При цьому конституційно-правовий механізм забезпечення основних прав людини розглядався як складний конституційно-правовий феномен, що включає внутрішньодержавні й міжнародні механізми (інститути, процедури)[350].

Проблеми конституційно-правового забезпечення широко розглядаються і при вивченні такої зовнішньої функції держави, як національна безпека. Так, С. А. Димитрова найважливішим, аксіологічним елементом конституційно-правового забезпечення безпеки визначає закріплення у відповідних нормативних правових актах чіткого правового механізму взаємного контролю і відповідальності органів державної влади[351]. На думку вченого, конституційна відповідальність органів державної влади є особливим видом юридичної відповідальності, що має яскраво виражений політичний характер через особливості її суб’єктів і підстави її настання та займає найважливіше місце в механізмі правової охорони Конституції, забезпеченні єдності правового простору і конституційної цілісності країни[352].

Вітчизняний дослідник проблем забезпечення національної безпеки України Г. В. Новицький наголошує на використанні системно-функціонального (діяльнісного) підходу до забезпечення національної безпеки; звертає особливу увагу на онтологічний чинник — системну якість механізму забезпечення національної безпеки; визначає гносеологічний чинник — механізм забезпечення національної безпеки діє як об’єкт соціального управління; акцентує увагу на програмному чиннику — суспільством встановлено орієнтири для забезпечення національної безпеки як співвідношення між реальною поведінкою людей та компетентних органів і тією моделлю, яка описана в нормах права; встановлює нормативний чинник — механізм забезпечення національної безпеки функціонує в правовому просторі; виокремлює процесуальний ланцюжок забезпечення національної безпеки — обов’язкову наявність трьох складових — «цінність» (як життєво важлива цінність, що виступає об’єктом замаху. — Лет.) — «норма» — «умови»[353]. Результатом аналізу вказаних чинників є низка висновків.

Насамперед висновок про те, що сфера безпеки є сутнісною рисою права. Сфера безпеки соціального суб’єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах — нормах права, суб’єктивних правах і обов’язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відображає сферу безпеки того чи іншого суб’єкта (суспільства, нації, держави, людини)[354]. Важливе праксеологічне значення має також висновок автора про те, що забезпечення національної безпеки є системою, яка дає змогу говорити про управління цим процесом[355].

Зазначений авторський підхід до розуміння механізму забезпечення національної безпеки, по-перше, свідчить про наявність великої кількості горизонтально-вертикальних зв’язків між суб’єктами конституційного права; по-друге, демонструє роль та значення норм конституційного права в нормативному забезпеченні суб’єктивних прав його суб’єктів у сфері, що є для них життєво важливою, екзистенційною; по-трете, наголошує на активній поведінці суб’єктів конституційного права (суспільство, нації, держава, її органи, людина тощо) у зазначеній сфері, що актуалізує значення системно-функціонального (діяльнісного) підходу до розуміння, визначення, нормативної ідентифікації конституційно-правового забезпечення всіх сфер конституційної регламентації та механізму, котрий створюється для вирішення такого завдання; по-четверте, наголошує, що процес конституційно-правового забезпечення є управлінською діяльністю; по-п’яте, акцентує увагу на нормативному забезпеченні профільного механізму.

Враховуючи таку багатогранність статичної і динамічної сутнісної характеристики, можна стверджувати, що проблема визначення юридичної конструкції конституційного забезпечення та механізму такого конституційно-правового регулювання є однією з найважливіших теоретико-методологічних проблем сучасного вітчизняного конституційного права та конституційної практики. Ця тенденція підкріплюється позицією Р. А. Ромашова, що містить відповідне парадигмальне обґрунтування об’єктивації функціонування як конструкції конституційного забезпечення, так і механізму такого забезпечення. Він вважає, що сучасний конституціоналізм припускає не тільки проголошення (декларування) необхідності захисту прав і свобод людини і громадянина, а й нормативне закріплення їх гарантій. Багато положень теорії конституціоналізму сфокусовано саме на особі, адже саме індивід як базова одиниця приватного і суспільного життя, має невідчу- жувані, фундаментальні права. При цьому держава зобов’язана не тільки регулювати процес реалізації цих прав, а й забезпечити їх охорону і захист[356]. У даному контексті не можна не погодитися з позицією О. О. Лукашевої, яка містить процедурне, процесуальне обґрунтування функціонування досліджуваних конструкцій конституційного забезпечення та механізму. Вона вважає, по-перше, що юридичні гарантії особистих прав і свобод можуть існувати тільки в рамках певних правил, процедур, які надають гарантіям чіткого впорядкованого характеру; по- друге, що поза такими процедурами, встановленими законом і забезпеченими правоохоронним механізмом, юридичні гарантії втрачають визначеність і набувають характеру, теоретичної абстракції, що породжує вкрай несприятливі наслідки[357].

Сучасні процеси міждержавної інтеграції держав відбуваються добровільно на засадах загальновизнаних принципів міжнародного права і конституційно-правових норм держав, що забезпечують їх участь у процесі міждержавної інтеграції. Етимологічний аналіз понять, що використовуються в літературі, застосовно до вказаних процесів — «конституційно-правова основа», «конституційно-правове регулювання», «конституційно-правове забезпечення» в контексті досліджуваних проблем, дає змогу деяким фахівцям визнати їх якщо не ідентичними, то значною мірою такими, що збігаються[358]. Проте деякі автори вказують і на відповідні нюанси, що пов’язані насамперед з розмежуванням правових норм за таким сутнісним критерієм, як їх функції[359].

При цьому слід мати на увазі, що поняття «конституційно- правова основа», «конституційно-правове регулювання» і «конституційно-правове забезпечення» міждержавного інтеграційного процесу не є тотожними. Це зумовлено насамперед змістовним обсягом вказаних категорій. Так, категорія «конституційно-правове забезпечення» є досить широкою, адже припускає сукупність усіх конституційних доктрин, принципів, засобів, систему конституційно-правових актів, що регулюють здійснення зовнішньої політики держави, систему органів державної влади, котрі здійснюють політику в сфері міждержавної інтеграції. У свою чергу, змістовний обсяг категорії «конституційно-правова основа» міждержавних інтеграційних процесів значно вужчий, позаяк містить тільки нормативно-правову базу, що закріплює, регламентує та регулює дані процеси. Змістовний обсяг категорії «конституційно-правове регулювання» міждержавних інтеграційних процесів, на нашу думку, обмежується тільки питаннями функціонального, управлінського характеру.

Отже, питання про забезпечення процесів міждержавної інтеграції з методологічної точки зору є найбільш широким, багатоаспектним, комплексним, адже розкриває сутність їх конституційного забезпечення, визначає принципи і методологічні підходи до побудови системи конституційно-правового забезпечення формування міждержавних інтеграційних структур, виокремлює найбільш істотні нормативні та інституційні компоненти такої побудови, детермінує формування та реалізацію функціональної структури системи інтеграційної взаємодії, визначає структуризацію (доктринальну, нормативну, інституційну) європейського конституційного простору Так, на стадії виконання міжнародних договорів виникає не тільки обов’язок реального виконання міжнародного договору, що набув чинності відповідно до національного законодавства, всіма суб’єктами внутрішньодержавного права, а й обов’язки відповідних суб’єктів, наділених необхідними повноваженнями, щодо забезпечення юридичних і фактичних умов для такого виконання. Створення таких умов, на думку фахівців, є прерогативою внутрішньодержавного законодавства і практики[360].

Міркування з цього питання в умовах української дійсності, коли проблема прямого забезпечення конституційних принципів та норм у практиці розбудови демократичної, соціальної, правової держави не набула розв’язання, мають значне методологічне та прикладне значення. Адже декларування основних прав і свобод людини і громадянина, використання при цьому терміна «конституційне забезпечення», навіть на рівні Основного Закону, не відображає на практиці його багатогранну змістовну сутність, дієвість, характеристику насамперед як важливого процесу, що охоплює всі надбання теорії та практики вітчизняної системи права. Слід констатувати, що такі терміни, як «утвердження», «визнання», «повага», «дотримання», «захист» лише виокремлюють відповідні компоненти проголошення та реалізації прав і свобод, тоді як термін «забезпечення» адекватно характеризує юридичний механізм універсалізації всіх зазначених вище компонентів, їх комплексного здійснення[361].

Така ситуація склалася й у практичній сфері щодо конституційного забезпечення численних декларацій щодо участі України у європейських міждержавних процесах. Вважаємо, що осмислення об’єктивного характеру європейського міждержавного інтеграційного процесу, його позитивних та негативних аспектів, усвідомлення його реальної складності викликають гостру необхідність глибокого, комплексного наукового аналізу всіх сфер соціально-правової дійсності, в тому числі конституційної, охоплених цим процесом. При цьому важливими напрямами такого аналізу мають бути не тільки загальнотеоретичний чи міжнародно-правовий, а й конституційно-правовий рівень.

Необхідно зазначити, що в рамках правового режиму конституційного забезпечення повинні здійснюватися всі функції, напрями і види державної діяльності, при цьому держава повинна ефективно реалізовувати лише те, що прямо визначене в Конституції та чинному законодавстві. Проте відсутність розвиненої конституційної доктрини тих процесів, що забезпечують практичну реалізацію названих положень, низький рівень правової культури як населення, так і посадових осіб — представників державної влади, суддівського корпусу, прояви правового нігілізму на всіх рівнях соціуму, відсутність реальних конституційних гарантій реалізації більшості конституційних положень, призводять до девальвації як самої концепції національного конституціоналізму, так і правового режиму його забезпечення. В більшості випадків конституційне забезпечення зводиться до уявлення про нього як про суто теоретичну, свідомо недосяжну в умовах повсякденної дійсності цінність.

Саме для досягнення мети активізації процесів європейської міждержавної інтеграції, що була поставлена перед українським суспільством законодавцем при прийнятті норм права, що встановлюють базові засади конституційного ладу, нагальною потребою є їх реалізація. Адже практичне втілення в життя конституційних правовідносин є серцевиною конституційно-правового забезпечення, його основною метою. У цьому контексті не слід нехтувати найважливішою функцією конституційного права — забезпечувальною: забезпечувати конституційний лад держави в цілому, державної влади та форм її здійснення. Інститути та норми конституційного права характеризуються владністю, імперативністю, які забезпечують реалізацію політики держави, враховуючи політичні програми щодо забезпечення державних пріоритетів у розв’язанні багатогранних завдань економічного, соціального, політичного розвитку суспільства. Зазначені аспекти функцій конституційного права безпосередньо породжують загальні цілі, зміст та межі правового регулювання.

В умовах активізації участі України у міждержавних інтеграційних процесах їх конституційне забезпечення зосереджується насамперед на становленні правової системи, її джерел та інших нормативно-правових актів, питаннях співвідношення національно-правових та міжнародно-правових актів тощо. Більше того, проблема конституційного забезпечення безпосередньо пов’язана із забезпеченням верховенства Основного Закону, що має найвищу юридичну силу. На жаль, вітчизняна практика, ще не сприйняла та не здійснює в повному обсязі цей фундаментальний конституційний принцип, що і ставить на порядок денний теоретичну розробку цілісної концепції публічно-владних механізмів системної підтримки стану конституційного правозабезпечення як найвищого рівня конституційно-правового регулювання базових суспільних відносин. Сутність та значення правозабезпечувальної діяльності, як зазначається в літературі, якраз і полягає в тому, що вона дає суспільству механізми постійного, системного та легітимного виявлення, легалізації та оприлюднення суспільних суперечностей[362].

Саме ці питання, що становлять сутність конституційно- правової забезпечувальної діяльності, вітчизняною наукою в теоретико-методологічному плані досліджені недостатньо, що стає серйозною перешкодою для інтенсивного розвитку процесів становлення правової держави та громадянського суспільства.

Особливого значення дослідження конституційно-правової забезпечувальної діяльності набуває в сфері європейської міждержавної інтеграції в умовах правової глобалізації, універсалізації міжнародного правопорядку та утвердження української державності. У свою чергу, конституційно-правовий механізм забезпечення міждержавної інтеграції має багато спільних ознак з категоріями «механізм правового регулювання», «механізм реалізації конституційних норм» тощо. Виходячи із сутнісних характеристик категорії механізму, який визначають як внутрішню будову, систему чого-небудь, сукупність станів і процесів, з яких складається певне явище[363], у даному дослідженні становлять особливий інтерес онтологічні характеристики такої категорії, як конституційно-правовий механізм забезпечення участі нашої держави у процесі європейської міждержавної інтеграції. При цьому постає питання про визначення даної категорії, виокремлення її внутрішньої структури.

З методологічної точки зору, в механізмі забезпечення таких вельми складних конституційних феноменів, як міждержавна інтеграція, припустиме використання категорії «синергія» для визначення ефекту комбінованого, мультиплікативного впливу на об’єкт, що належить до декількох систем. Тобто конституційно-правова забезпечувальна діяльність держави має бути розглянута як система, що має свою структуру, складається із таких компонентів: державні суб’єкти її здійснення; конституційна доктрина; засоби, які використовуються; мета; предмет та результат правозабезпечувальної діяльності, система нормативно-правових актів профільного характеру Саме за такої структури категорія конституційно-правового забезпечення дійова та ефективна. Водночас дослідження процесів міждержавної інтеграції безпосередньо пов’язане з розкриттям самої природи цілісності систем, їх устрою, взаємодії та закономірностей розвитку.

В процесі розробки теоретичної моделі конституційно-правового забезпечення необхідно враховувати системність та динаміку даної категорії. Така характеристика, на нашу думку, безпосередньо відображає онтологічну сутність даного явища. Можна стверджувати, що зазначені властивості виступають як онтологічні сутнісні аспекти моделі конституційно-правового забезпечення. Вони зумовлені насамперед системними особливостями природи конституційного права, що дають змогу простежити процеси його виникнення, формування, функціонування і перпективного розвитку.

Для виявлення властивостей і характеру вказаних конституційно-правових забезпечувальних процесів велике значення має їх спрямованість і зумовленість, а також наслідки і чинники, що впливають на кількість і швидкість зміни зв’язків між елементами правової системи за певний час, тобто її динаміка. Тут слід зазначити, що традиційно до динамічної системи відносять такий різновид соціальної системи, в якій за найменшу одиницю часу відбуваються найбільші перетворення і зміни, що не впливають на її стабільність[364]. У цьому випадку для будь-якої динамічної системи визначальне значення завжди матимуть характеристики процесу розвитку об’єкта конституційно-правовото регулювання, тобто сам процес міждержавної інтеграції та якісні зміни його зв’язків у часовому вимірі.

За такого методологічного підходу розвиток конституційно- правового забезпечення — це відмінність між станами правової системи (що вивчаються як статичні, структурні), що виникають в часі одне за іншим. Ці зміни можуть відбуватися або всередині механізму, між його компонентами, або змінювати правове регулювання як цілісність. Відповідно перші характеризують внутрішньосистемні процеси, що відбуваються в результаті його функціонування (як вираження основної інтеграційної властивості правової системи — правового регулювання), а інші — її морфогенез. І в тому, і в іншому випадку відмінності повинні стосуватися однієї і тієї ж правової реальності, що вивчається в різних часових моментах і станах.

Характеризуючи інтегративні властивості правової системи, можна погодитися з думкою JI. А. Луць, яка стверджує, що саме інтегративність необхідна для її функціонування та забезпечується структурою — сталою єдністю суб’єктів права та постійних зв’язків між ними, що зумовлюють функціонування правової системи як цілісного явища. Така стала взаємодія суб’єктів права спрямована на досягнення правопорядку, а стабільність зв’язків при цьому забезпечується правовими засобами[365].

Конституційно-правове забезпечення також спрямоване не тільки на функціонування в умовах ординарного функціонування державності, айв екстраординарних умовах — на розв’язання конфліктів і суперечностей між суб’єктами конституційних правовідносин з приводу антагоністичних або конкуруючих інтересів у сфері міждержавної інтеграції, що знаходяться в площині правового опосередкування.

Межа між функціональними змінами, що відбуваються в результаті конституційно-правового забезпечення усередині самого механізму, і змінами, які можуть привести до трансформації механізму правової системи в цілому, є вельми розпливчастою і багато в чому умовною. Вони пов’язані з нестабільними механізмами самоорганізації у національних та міжнародних правових системах. Стабільність можливих типів дій правового забезпечення (правових режимів процесів міждержавної інтеграції і правових статусів міждержавних об’єднань), визначених правовими нормами, поєднується з нестабільністю конкретних варіантів поведінки суб’єктів правовідносин. Дисбаланс у початкових умовах і вибір правових засобів тут є джерелом безперервних правових флуктуацій. Зміни всередині конституційно-правового забезпечення можуть поступово накопичуватися і переростати в його власні зміни. Цей процес трансформації проявляється не так явно, причому у випадку з глобальними змінами, що виникають внаслідок дії навколишнього середовища. Проте, на нашу думку, саме він визначає розвиток конституційно-правового механізму забезпечення як динамічної системи.

Конституційно-правове забезпечення процесів міждержавної інтеграції являє собою, по-перше, складну динамічну систему, що включає сукупність конституційно-правових норм, доктрин, засобів, реалізація яких дає змогу здійснювати міждержавну інтеграційну діяльність. По-друге, складовими даної системи є не тільки конституційно-правові норми, що безпосередньо здійснюють регулятивну дію в межах конкретних правовідносин, а й конституційні норми-принципи, нор- ми-дефініції, що визначають мету та завдання міждержавної інтеграційної діяльності. По-третє, сам процес конституційно- правового забезпечення процесів міждержавної інтеграції являє собою цілеспрямовану нормотворчу та нормозастосовчу діяльність держави, її відповідних органів та суб’єктів, тобто в широкому розумінні — управлінську діяльність. По-четверте, така діяльність має конституїтивно-правову базу та здійснюється на конституційних принципах та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного публічного права.

ісісіс

Проблематика методу та методології у дослідженні консти- туційного-правового забезпечення європейської міждержавної інтеграції має великий прогностичний потенціал. Адже саме наука, тісно пов’язана із суспільством, обслуговує його інтереси та досить точно окреслює перспективи його розвитку. Прогностична функція науки об’єктивно існує насамперед завдяки її гносеологічній функції.

Зазначена проблематика актуалізується особливо в сучасних умовах, коли в світі дедалі активніше та яскравіше проявляються риси нової епохи, що виражені в ускладненні техногенних характеристик цивілізації, соціальних інститутів та комунікацій, зростаючій проникливості й універсальності процесів, що відбуваються в ньому Зі зміною парадигм суспільного розвитку, а також зростаючою популярністю нових епісте- мологічних концепцій вітчизняна й зарубіжна юридична думка намагається переосмислювати свої світосприйнятні передумови, методологічний інструментарій, що цілком вписується в логіку зміни епох наукового знання. Для вітчизняної юридичної науки актуальною залишається проблема конструктивно- критичного переосмислення радянської наукової спадщини, правової доктрини, в якій домінувала дихотомія — апологетичні, вульгарно-економічні, заідеологізовані тенденції та аналітичне правознавство, специфічні спектри філософського рівня й вивчення права, використання у дослідженнях нових філософських методів і прийомів.

Перетворення суспільного життя здійснюється у непростих, незвичних, у традиційному розумінні, умовах розвитку людства з метою глибшого проникнення й всебічного пізнання складних процесів суспільного буття, до яких, безумовно, належать глобалізація та міждержавна інтеграція, які ще не набули належного методологічного оформлення у сучасній науці конституційного права.

Побудова технологічного ланцюжка процесу виникнення та продукування наукових знань у сфері міждержавної інтеграції, в якому онтологізм змінюється гносеологізмом, на зміну якому, в свою чергу, приходить методологізм, має велике значення та є вельми продуктивною не тільки з позицій формування основного методологічного інструментарію, а й створення нової парадигми наукового знання в умовах світової глобалізації.

Розвиток вітчизняного методологізму найменше поширюється на юридичну науку, представники якої явно нехтують методологічними проблемами, особливо у дослідженнях процесів міждержавної інтеграці. Врешті можна констатувати певну стагнацію юридичної методології у зазначеній сфері, а на практиці гальмування у намірах нашої держави до розширення співробітництва у межах європейських інтеграційних процесів.

У процесі об’єктивного формування істини правових явищ найважливішу роль відіграє методологія юридичної науки. Правова дійсність у сфері міждержавної інтеграції виступає об’єктом дослідження не лише теорії держави і права, а й соціології, соціальної філософії, соціальної психології, політології та інших суспільних наук. При цьому, маючи на увазі предметно-методологічний зріз юридичної науки, не можна нехтувати теорією конституційного права, яка має доктриналь- не та методологічне значення та відіграє провідну, статутарну роль у науковому забезпеченні інших галузей права, а це, у свою чергу, визначається особливим значенням тих суспільних відносин, на регулювання яких спрямоване конституційне право як системне утворення.

Конституційне право небезпідставно претендує на власну методологію дослідження «свого» зрізу правової дійсності, вводячи, зокрема, поняття «конституційність». Зважаючи на його конституїтивно-генетичні, конституїтивно-установчі, консти- туїтивно-категоріальні та інституційно-структурні властивості, крізь призму методології конституційного права, повинна розглядатися методологія кожної галузі права. Йдеться, по-перше, не лише про конституційне право, а й про всю систему національного права; по-друге, про особливу роль методології науки конституційного права та самого конституційного права в методологічному забезпеченні юридичної науки та національної правової системи.

Складність сучасних соціальних процесів, багатовимірність суспільних взаємозв’язків, які супроводжуються поглибленими процесами глобалізації та інтеграції, потребують міждисциплінарного, багатоаспектного, комплексного підходів. При цьому комплексність як методологічний атрибут, науково-організаційний принцип правового пізнання виступає тут як відображення цілісності правової реальності, взаємозв’язків і взаємозалежності всіх її аспектів і властивостей. Тому застосування різних методів, у тому числі в процесі дослідження конституційно-правового забезпечення міждержавної інтеграції, дає змогу істотно підвищити верифікованість, достовірність і результативність отриманих даних.

Методологія конституційно-правової науки характеризується певною дихотомією. З одного боку, певний консерватизм конституційно-правової науки обґрунтований, адже охороняючи її від хаотичної зміни наукових парадигм, забезпечує стабільність наукового знання. З іншого боку, він суттєво ускладнює утвердження міждисциплінарного підходу до дослідження конституційно-правових явищ, удосконалення конституційно-правового регулювання, забезпечення прямої дії Конституції, що в умовах глобалізації та міждержавної інтеграції є не тільки неприпустимим, а й гальмівним чинником необхідних перетворень. Це безпосередньо стосується методологічного супроводу конституційно-правового забезпечення міждержавної інтеграції.

Сучасна юридична наука характеризується відсутністю певної загальновизнаної доктринальної, несуперечливої, неідео- логічної методології, системи ідей, поглядів, концепцій і теорій — метатеорії, здатної комплексно пояснювати політи- ко-правові явища.

Формування сучасної наукової методології конституційного права в Україні відбувається у деяких напрямах, зокрема шляхом:

• трансформації вже апробованих методів науки радянського державного права;
• запозичення добре зарекомендованої наукової методології, яку не визнавали в науці радянського державного права, але яка застосовується в зарубіжній науці конституційного права;
• залучення до методологічного апарату науки конституційного права методів, які використовуються в інших суспільних науках — соціології, політології, психології, статистиці, кібернетиці, теорії управління, синергетиці тощо.

Повільний розвиток й оновлення сучасної наукової методології конституційного права пояснюється тим, що гуманітарні науки зазнають загальної кризи, яка позбавила їх єдиного фундаментально-догматичного методологічного підґрунтя.

Телеологічно вивірений розвиток, комплексний вплив та наступна дія таких тенденцій у сучасному конституційному праві, як поетапна інтернаціоналізація, активізація міждержавної інтеграції, підвищення ролі й розширення традиційного об’єкта правового регулювання за рахунок виходу за межі національної юрисдикції, не випадково приводять до фундаментальних змін самого конституційного феномена. Тому, з методологічної точки зору, виникає необхідність переосмислення власне онтологічної сутності, а також розвитку сучасного конституційного забезпечення даних процесів.

Методологічні питання науки конституційного права сьогодні є безпосередньо пов’язані з вирішенням проблем всієї юридичної науки, ефективним застосуванням сучасного методологічного арсеналу для аналізу конституційно-правових процесів, підвищення ролі науки в розбудові Української держави.

Системний аналіз сучасних тенденцій формування та застосування методології конституційного права, проникнення ідей чи переплетіння методологічного арсеналу з різних зарубіжних наукових шкіл дає змогу стверджувати, що відбувається активний процес інтернаціоналізації науки конституційного права. Більше того, такі об’єктивні процеси, як поглиблення правової глобалізації, в результаті чого здійснюється інтернаціоналізація конституційного права, поступова зміна у пріоритетах правотворчої та правозастосовної діяльності органів державної влади, впливають і на формування методології пізнання конституційно-правових явищ.

Наука конституційного права має зробити свій внесок в інтернаціоналізацію наукового сприйняття і правосвідомості всіх рівнів, бо реалізація її концептуальних розробок при здійсненні державними органами своїх функцій у сфері міждержавної інтеграції повинна бути суттєво підвищена.

Найважливішим завданням науки конституційного права, що постало на порядку денному, є здійснення комплексного наукового аналізу низки проблем, пов’язаних з визначенням понятійно-категоріального апарату методології, її структури, інструментарію, каналів взаємозв’язків тощо.

Під методом дослідження проблем конституційно-правового забезпечення міждержавної інтеграції ми розуміємо складну, засновану на певних світоглядних принципах пізнання систему правил, прийомів і засобів, які, по-перше, дають змогу виявити юридичні онтологічні особливості, структуру та ознаки конституційно-правового забезпечення міждержавної інтеграції; по-друге, сприяють виявленню гносеологічних підходів до її становлення; по-третє, дають можливість моделювання перспективного потенціалу її якісного розвитку.

Позитивність діалектичного методу саме на сучасному етапі розвитку науки конституційного права виявляється передусім у тому, що органічна цілісність діалектичного матеріалізму як загального методу наукового пізнання означає, що він забезпечує отримання об’єктивного знання, реалізує свої функції за однієї умови — коли застосовується у пізнанні всіма своїми компонентами. Інше розуміння та неповне використання діалектичного матеріалізму позбавляє його органічної цілісності, а відтак здатності реалізувати свій методологічний потенціал. Без систематичної роботи щодо приведення форми діалектичного матеріалізму у відповідність до новітніх досягнень суспільствознавчих наук останній може втратити довіру з боку вчених, що ми й спостерігаємо нині не тільки в юридичній науці, айв інших сферах наукового пізнання.

Системно-структурний метод є комплексним методом з потужним інтегративним потенціалом: він інтегрує системний аналіз і структурний функціоналізм, демонструючи два важливих аспекти єдиного підходу до аналізу умов функціонування конституційно-правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції. Системно-структурний метод на сучасному етапі набуває великого значення передусім у дослідженні категорії «конституційно-правовий механізм забезпечення», адже дає змогу розробити систему знань про конституційний механізм здійснення державою зовнішньої політики, діяльність органів державної влади у зазначеній сфері, міждержавний інтеграційний процес у цілому, прогнозувати тенденції та наслідки прийнятих державних рішень у даній сфері тощо.

До принципів системного аналізу конституційно-правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції можна віднести: суспільну детермінованість розвитку відповідного конституційно-правового механізму для вирішення нагальних проблем українського суспільства в політико-правовій, соціально- економічній сферах життєдіяльності, досягнення європейських стандартів у зазначених сферах; структурно-функціональний принцип, орієнтований на дослідження диференційованих структурних компонентів держави та їх нормативної інтеграції, що дає змогу здійснити державні функції у сфері зовнішньої та внутрішньої політики відповідно до європейських інтеграційних процесів; функціональний принцип направлений на формування певних підходів для побудови ефективної системи політико-правових інститутів держави з метою реалізації ними повноважень відповідно сфери європейської інтеграції; інституційно-структурний підхід, орієнтований на дослідження принципів організації та взаємодії національних та наднаціональних органів влади, органів центральної, регіональної влади та органів місцевого самоврядування, формування державних органів та контролю за їх діяльністю.

Відтак системно-структурний метод засвідчує, що сучасна держава, по-перше, еволюціонує як наслідок необхідності вирішення нагальних та системних проблем суспільства; по- друге, актуалізується практичний вимір всієї системи функцій сучасної держави, при цьому рефлексується саме група її зовнішніх функцій, яка детермінує активізацію внутрішніх функцій держави в контексті забезпечення міждержавної інтеграції; по-третє, зазначений процес об’єктивно потребує введення якісно нових управлінських ресурсів. У еволюційному аспекті управлінськими ресурсами виступає диференціація структурних компонентів держави, зокрема, для досягнення результатів державної політики в сфері європейської інтеграції об’єктивується необхідність формування відповідного організаційного та організаційно-правового механізму забезпечення зазначених процесів.

Одним з перспективних методів дослідження конституційно-правового забезпечення міждержавної інтеграції України виступає порівняльно-правовий, або метод конституційної компаративістики. Його застосування, особливо в умовах правової глобалізації та міждержавної інтеграції, зумовило, по-перше, відповідний «методологічний бум» порівняльно-правових досліджень у вітчизняній юридичній науці; по-друге, стимулювало процеси активного формування однойменної галузі правових досліджень; по-третє, сприяло розробці доктринальної думки про те, що порівняльно-правовий метод є головним у науці конституційного права.

Актуалізація порівняльно-правового методу в конституційно-правових дослідженнях пояснюється й іншими обставинами. По-перше, активні процеси глобалізації та міждержавної інтеграції приводять до поступового зближення правових систем різних країн, більше того, саме конституційне право набуває статусу регіонального (у широкому, географічно-просторовому розумінні) та уособлює формування європейського конституційно-правового простору. По-друге, значно розширилися межі традиційного предмета конституційного регулювання завдяки процесу інтернаціоналізації національних правових систем. По-третє, посилилася необхідність вивчення зарубіжного досвіду конституційного будівництва, зокрема в умовах міждержавної інтеграції, та ефективного його використання.

Використання порівняльно-правового методу дає можливість визначити загальні тенденції розвитку конституційно- правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції на основі порівняльного аналізу розвитку подібних механізмів у різних європейських державах. Водночас саме порівняльно- правовий метод дає змогу виявити не лише загальні риси розвитку систем конституційного права в умовах інтеграції, а й унікальність, феноменологію таких систем у кожній окремо взятій державі, включаючи Україну.

Використання синергетичного методу в дослідженні конституційно-правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції займає особливе місце, має принципове значення для юридичної науки. Вона є новим науковим напрямом, що виступає як методологічна основа для розкриття теорії самоорганізації у функціонуванні сучасних феноменів права та держави, до яких належить міждержавна інтеграція. Аналіз сучасного стану розвитку методології вітчизняного правознавства свідчить, що її актуалізація пояснюється декількома причинами. По-перше, останнім часом спостерігається певне оновлення методологічного потенціалу, який може дати конкретні наукові результати та забезпечити приріст знань у сфері правознавства. По-друге, за останні півстоліття право перестало сприйматися як консервативна статична матерія, перетворилося на складну, динамічну систему, що постійно оновлюється. Така система відчуває певні некеровані процеси, що постійно приводять до самоорганізації та якісного її оновлення. Синергетична методологія в теорії конституційного права набуває особливої актуальності у зв’язку з виникненням у конституційно-правовій реальності системного комплексу проблем — появою складних наднаціональних утворень, міждержавних інтеграційних об’єднань, із зростанням кількості нормативних правових актів, посиленням процесу їх інтернаціоналізації, розширенням кола дії і закріпленням в них різнорідних суспільних інтересів, імплементацією міжнародних стандартів у національне законодавство, адаптацією їх положень до права Європейського Союзу тощо. Синергетична методологія в теорії конституційного права розвиває концепцію самоорганізації, підкреслюючи небезпеку дезорганізації, збереження концепції абсолютності державного суверенітету в умовах міждержавної інтеграції тощо. Вона вказує на причини непе- редбачуваної реакції суб’єктів конституційного права при функціонуванні не тільки ординарних, а й екстраординарних правовідносин.

Метод прогнозування в науці конституційного права має суттєві відмінності від прогнозування в загальній теорії права та політології. В основу цього методу покладено низку прийомів, що дасть змогу здійснити науково обґрунтовані припущення щодо участі України в європейських міждержавних інтеграційних процесах та вироблення конституційно-правового механізму його забезпечення. Тим самим метод прогнозування сприяє усвідомленню державою своїх довготривалих стратегічних інтересів.

Важливим методом дослідження проблем конституційно- правового забезпечення міждержавної інтеграції виступає формально-догматичний. Незважаючи на те, що він є одним із найдавніших у державно-правовій науці, цей метод має універсальні можливості та успішно зберігає свої позиції у сучасному правознавстві щодо пізнання правової реальності. Він передусім дає змогу пізнавати сутність, зміст і властивості відповідних конституційних процесів та реалій, виходячи з усталених законів формальної логіки.

Використання різноманітних методологічних засобів дає змогу всебічно підійти до дослідження конституційно-правової реальності, простежити взаємний вплив та взаємодію норм конституційного, міжнародного та європейського (наднаціонального) права в межах світової або регіональної спільноти держав, вплив європейських стандартів на формування та модернізацію національного законодавства відповідно до них, здійснення національного та міжнародного правосуддя тощо.

Методологія пізнання конституційно-правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції, його структури та юридичних властивостей може бути об’єктивно розширена як за рахунок нових методологічних прийомів і способів пізнання властивостей досліджуваного об’єкта, так і вибіркового запозичення певних елементів нетрадиційних підходів та посткла- сичної методології, які позитивно зарекомендували себе у зарубіжній конституційно-правовій доктрині, але залишаються новими для вітчизняної юридичної науки.

У процесі становлення демократичної, соціально-правової держави, активної інтеграції України в європейський політичний та конституційний простір постановка і вивчення проблем щодо конкретизації такої категорії, як «конституційне забезпечення», визнання, легалізації, гарантій, охорони і захисту європейських конституційних цінностей, які стали основою міждержавної інтеграції в європейському регіоні, є одним з актуальних і перспективних напрямів досліджень у вітчизняній науці конституційного права. Це зумовлене тим, що подальша результативність інтеграції нашої держави у міждержавні об’єднання безпосередньо залежить від ефективного механізму конституційно-правового забезпечення, причому не тільки зазначеного процесу, а й відповідного напряму правової політики не тільки на зовнішньодержавному, а й на рівні внутрішньодержавного правопорядку в цілому

Відповідно до ч. 2 ст. З Конституції України забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Виходячи з даної доктринальної норми, конституційно-правове забезпечення участі нашої держави в європейській міждержавній інтеграції має за мету забезпечення найвищої соціальної цінності в державі — існування, життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканності, безпеки людини. Таким чином, проблема конституційного забезпечення стає фундаментальною з точки зору конституційності, набуває системно-функціонального значення, знаходить не тільки внутрішньодержавний, а й зовнішньополітичний вимір.

Поява терміна «забезпечення» та відповідних теоретичних конструкцій профільного характеру в Конституції України, саме в аспекті прав і свобод людини і громадянина, є визначальною, а сам термін, по-перше, є гносеологічним джерелом визначення характеру держави в контексті її правового режиму; по-друге, в онтологічному сенсі визначає основний предмет та стратегічну мету діяльності держави; по-третє, у прагматично-демаркаційному сенсі, спрямований на визначення концепції реалізації такої мети; по-четверте, в управлінсько- нормативному контексті спрямований на створення багатогранного, різнорівневого комплексного регулятивного механізму, заснованого на конституційно-правових відносинах — конституційно-правового забезпечення.

Комплексний лінгвістичний аналіз терміна «забезпечення» демонструє його багатогранну змістовно-аксіологічну, телеологічно-функціональну та праксеологічну характеристики та спрямованість, що фактично й вплинуло на дану категорію в юридичній науці.

Історія людства свідчить про недосконалість лише ординарного закріплення будь-яких конституційних принципів, адже об’єктивно необхідно створювати та зміцнювати досить складну та цілісну статутарно-функціональну систему, яка містить не тільки суспільно-нормативні підходи до їх регламентації, легалізації та легітимації в правовій системі, а й відповідні юридичні механізми їх практичної реалізації, формального здійснення, без якого будь-які норми стають декларативними та ілюзорними.

Категорію «конституційне забезпечення» неможливо зрозуміти без врахування історичних аспектів становлення українського конституціоналізму в XX столітті, розвитку джерел конституційного права, в яких ця категорія часто-густо використовувалась та виступала як певна нормативна сполучна основа фундаментальних положень політико-правових актів.

Розглядаючи тлумачення досліджуваного терміна крізь призму забезпечувальної діяльності, необхідно відзначити його схожість з поняттями інших правових теорій, що були висунуті вже пострадянською юридичною наукою. Саме ця категорія сприяла сучасному розумінню забезпечувального процесу. Певний теоретичний матеріал щодо подальшого дослідження зазначеної категорії у пострадянській юридичній науці дала жвава дискусія щодо визначення термінів правового регулювання та правового забезпечення.

У вітчизняній науці конституційного права розуміння захисту прав і свобод людини і громадянина є досить широким та включає категорії «здійснення», «гарантування», а також «забезпечення» суб’єктивного права. Однак, на нашу думку, у контексті об’єктного концепту, характеристика змісту категорії конституційно-правового забезпечення безпосередньо пов’язана саме з інститутом прав і свобод людини і громадянина, причому відображає його широке розуміння.

В юридичній науці існує проблема визначення сутнісних характеристик категорії конституційно-правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина, вирішення якої дало б змогу досить чітко проаналізувати його функції, організаційну структуру, нормативні та процесуальні засади. Отже, виникає об’єктивна необхідність обґрунтування застосування якогось іншого узагальненого або комплексного методологічного підходу, який би об’єднував вищезгадані підходи і був позбавлений названих вище недоліків.

У цьому контексті продуктивною є сама концепція конституційно-правового забезпечення будь-яких соціальних процесів, яке пов’язане з реалізацією, у вузькому розумінні норм конституційного права та, у широкому розумінні, з реалізацією державної політики у певній сфері. Це реалізується за допомогою певного нормативно-процесуального механізму, який уособлюється у конституційно-правовому механізмі забезпечення. При цьому розуміння інституту конституційно-правового забезпечення саме як певного механізму дає можливість розглядати його як певну динамічну, а не статичну категорію, що має системний набір елементів, за допомогою яких здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин.

Підхід до розуміння механізму конституційно-правового забезпечення в контексті забезпечення національної безпеки має продуктивний характер, адже, по-перше, свідчить про велику кількість горизонтально-вертикальних зв’язків між суб’єктами конституційного права; по-друге, демонструє роль та значення норм конституційного права в нормативному забезпеченні суб’єктивних прав його суб’єктів у сфері, що є для них життєво важливою, екзистенційною; по-третє, наголошує на активній поведінці суб’єктів конституційного права (суспільство, нації, держава, її органи, людина тощо) в зазначеній сфері, що актуалізує значення системно-функціонального (діяльнісного) підходу до розуміння, визначення, нормативної ідентифікації конституційно-правового забезпечення всіх сфер конституційної регламентації та механізму, що створюється для розв’язання такого завдання; по-четверте, наголошує, що процес конституційно-правового забезпечення є управлінською діяльністю; по-п’яте, акцентує увагу на нормативному забезпечені профільного механізму. Враховуючи таку багатогранність статичної і динамічної сутнісної характеристики, можна стверджувати, що проблема визначення юридичної конструкції конституційного забезпечення та механізму такого конституційно-правового регулювання є однією з найважливіших те- оретико-методологічних проблем сучасного вітчизняного конституційного права та конституційної практики.

Поняття «конституційно-правова основа», «конституційно- правове регулювання» і «конституційно-правове забезпечення» міждержавного інтеграційного процесу не є тотожними. Це зумовлено насамперед змістовним обсягом вказаних категорій. Так, категорія «конституційно-правове забезпечення» є досить широкою, бо припускає сукупність всіх конституційних доктрин, принципів, засобів, систему конституційно-правових актів, що регулюють здійснення зовнішньої політики держави, систему органів державної влади, що здійснюють політику в сфері міждержавної інтеграції. У свою чергу, змістовний обсяг категорії «конституційно-правова основа» міждержавних інтеграційних процесів значно вужчий, містить тільки нормативно-правову базу, що регулює дані процеси. Змістовний обсяг категорії «конституційно-правове регулювання» міждержавних інтеграційних процесів, на нашу думку, обмежується тільки питаннями функціонального, управлінського характеру.

Отже, питання забезпечення процесів міждержавної інтеграції, з методологічної точки зору, є найбільш широким, бага- тоаспектним, комплексним, розкриває сутність їх конституційного забезпечення, визначає принципи і методологічні підходи до побудови системи конституційно-правового забезпечення формування міждержавних інтеграційних структур, виокремлює найбільш істотні нормативні та інституційні компоненти такої побудови, детермінує формування та реалізацію функціональної структури системи інтеграційної взаємодії, визначає структуризацію (доктринальну, нормативну, інсти- туційну) європейського конституційного простору. Так, на стадії виконання міжнародних договорів виникає не тільки обов’язок реального виконання міжнародного договору, що набув чинності відповідно до національного законодавства, всіма суб’єктами внутрішньодержавного права, а й обов’язки відповідних суб’єктів, наділених необхідними повноваженнями щодо забезпечення юридичних і фактичних умов для такого виконання. Створення таких умов є прерогативою внутрішньодержавного законодавства і практики.

З методологічної точки зору, в механізмі забезпечення таких вельми складних конституційних феноменів, як міждержавна інтеграція, припустиме використання категорії «синергія» для визначення ефекту комбінованого, мультиплікативного впливу на об’єкт, що належить до декількох систем. Тобто конституційно-правова забезпечувальна діяльність держави має бути розглянута як система, що має свою структуру, яка складається із таких компонентів, як державні суб’єкти її здійснення, конституційна доктрина, засоби, які використовуються, мета, предмет та результат правозабезпечувальної діяльності, система нормативно-правових актів профільного характеру. Саме за такої структури категорія «конституційно-правового забезпечення» передбачає дієвість та ефективність. Водночас розкриття процесів міждержавної інтеграції безпосередньо пов’язане з розкриттям самої природи цілісності систем, їх устрою, взаємодії та закономірностей розвитку.

Конституційно-правове забезпечення процесів міждержавної інтеграції являє собою, по-перше, складну динамічну систему, що включає сукупність конституційно-правових норм, доктрин, засобів, реалізація яких дає змогу здійснювати міждержавну інтеграційну діяльність; по-друге складовими даної системи є не тільки конституційно-правові норми, що безпосередньо здійснюють регулятивну дію в межах конкретних правовідносин, а й конституційні норми-принципи, норми- дефініції, що визначають мету та завдання міждержавної інтеграційної діяльності; по-третє, сам процес конституційно-правового забезпечення процесів міждержавної інтеграції являє собою цілеспрямовану нормотворчу та нормозастосовчу діяльність держави, її відповідних органів та суб’єктів, тобто в широкому розумінні — управлінську діяльність; по-четверте, така діяльність має конституїтивно-правову базу та здійснюється на конституційних принципах та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного публічного права.