4.2. Феномен конституціоналізації міжнародного правопорядку на сучасному етапі міждержавної інтеграції

Процеси інтернаціоналізації на сучасному етапі, як зазначалося, значною мірою визначають життя держав і народів. Однак поки що ні керівництво держав, ні широкі верстви населення певною мірою не усвідомлюють єдності людства перед загрозою планетарних проблем.

Міжнародне публічне право регулює взаємодію правових систем і головним чином розмежовує сфери їхньої діяльності[644]. Проте саме зараз істотна роль міжнародного права визначається активним становленням, розвитком і реалізацією в межах світового співтовариства основоположного принципу — сумлінного виконання міжнародних зобов’язань. Цей принцип зобов’язує держави під час здійснення (виконання) своїх суверенних прав «встановлювати свої закони і адміністративні правила» відповідно до вимог і стандартів міжнародного права. Виходячи з цього, за словами І. І. Лукашука, можна констатувати відносний пріоритет міжнародного права над правом конституційним (внутрішньодержавним). З цього випливає необхідність гармонізації внутрішнього права і міжнародного, головним чином на основі останнього[645].

Ретроспективний аналіз свідчить про те, що ставлення до міжнародного права як до ефективного й універсального засобу регулювання й конституціоналізації міжнародних відносин змінилося лише у другій половині XX століття. Ще на початку 1950-х років американські вчені Н. Пальмер і Г. Перкінс, аналізуючи можливості міжнародного права в реалізації внутрішньої політики держав, наполягали на тому, що такі можливості є лише одним із аспектів міжнародних відносин, причому не найважливішим[646].

Але вже в 1960—70-х роках оцінка місця й ролі міжнародного права у формуванні внутрішньонаціонального, у тому числі конституційного, права держав зазнала істотних змін. Так, відомий американський спеціаліст у галузі міжнародного права Л. Хенкін, виходячи з перспектив розвитку міжнародного права, зробив основоположний висновок про те, що право є основною силою в міжнародних відносинах і головною детермінантою у національній політиці[648]. Процес поступового визнання цього постулату щораз чіткіше простежується на прикладі конституційних положень значної кількості країн, які встановлюють пріоритетність міжнародно-правових норм, а конституційно-правовий механізм автоматично інтегрує міжнародні договори у національну правову систему[649]. Насамперед йдеться про положення конституцій Франції (ст. 53—55)[650], Бельгії (ст. 167, 169)[651], Нідерландів (ст. 91—95)[652], Іспанії (ст. 94, 96)[653], Кіпру (ст. 169)[654] та ін.

Той факт, що глобалізація суттєво, системно впливає на характер сучасного міжнародного права, його зміст і механізм дії, неодноразово відзначався в юридичній літературі. З цього приводу В. Черниченко писав, що посилення взаємозалежності держав, дедалі більше усвідомлення міжнародним співтовариством загальнолюдських цінностей приводить до ускладнення міждержавних відносин. Це зумовлює подальше вдосконалення міжнародного права[655]. Відтак міжнародне право набуває дійсно глобального, універсального і всесвітнього характеру В ньому з’являються норми, інститути і юридичні механізми, що містять елементи наддержавного правового регулювання.

Під впливом глобалізації сучасне міжнародне право набуває нових особливостей. Насамперед основною функцією міжнародного права стає забезпечення інтересів світового співтовариства в цілому В одній з декларацій суддя Міжнародного Суду М. Беджауї зазначив, що концепція міжнародного права, яка існувала раніше, «замінена об’єктивною концепцією міжнародного права, яке з більшою готовністю прагне відобразити колективну правосвідомість і відповідати соціальним потребам держав, організованих як співтовариства»[656].

Друга особливість сучасного міжнародного права — гомо- центризм, тобто висунення на перший план людини, її прав та інтересів[657]. Це привело до істотних змін у правовому статусі людини: якщо раніше її правове становище визначалося винятково нормами національного права, то нині, завдяки розвитку міжнародного гуманітарного права, великій кількості міжнародних органів, що займаються захистом прав людини, вона отримала можливість від власного імені виступати на міжнародній арені на захист своїх порушених прав. На думку ряду авторів, це означає, що людина отримала відповідну міжнародну правосуб’єктність (часткову, функціональну, повну), тобто стала не бенефіціарієм (користувачем), а суб’єктом (квазісуб’єктом) міжнародного права[658]. Є. X. де Аречага зазначає: «Реальним доказом міжнародної правосуб’єктності індивіда стало б надання йому не тільки відповідних прав та привілеїв, а й засобів для забезпечення їх примусового здійснення і дотримання, а також можливостей захисту цих прав від його власного імені, без посередництва держави». При цьому повна міжнародна правосуб’єктність індивіда визнається в рамках механізму, створеного Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року[659]. 1 хоча з цією тезою важко погодитись[660], вона має раціональне зерно.

Третьою особливістю глобального міжнародного права є розширення сфери регулювання і поява в його складі таких но- вих галузей, як право міжнародної безпеки, міжнародне право навколишнього середовища, міжнародне гуманітарне право, міжнародне економічне право, міжнародне кримінальне право. Якщо раніше міжнародне право регулювало міждержавні відносини переважно політичного характеру, то глобальне міжнародне право регулює весь спектр суспільних відносин, тобто має фактично той же обсяг регулювання, що й внутрішньодержавне право. І хоча в міжнародному праві є феномени, що не мають аналогів у національному праві, або вони мають інше значення, або іншу сферу дії, проте ця основна тенденція може привести нас до попереднього висновку про те, що в сучасних умовах міжнародне і внутрішньодержавне право не є двома різними правовими системами, що існують паралельно, а фактично «накладаються» одне на одного, являючи собою єдину систему світового права.

Така характеристика міжнародного права, на нашу думку, відображає якісно новий етап його розвитку.

Четверта особливість полягає в тому, що глобальне міжнародне право перманентно нарощує демократичний потенціал, сприяє демократизації внутрішньодержавних правових систем у цілому та їх основних законів зокрема.

Нарешті, п’ята особливість: основними суб’єктами глобального міжнародного права залишаються держави, які на всіх трьох стадіях механізму правового регулювання (правотвор- чості, реалізації права, забезпечення права) залишаються основними ініціаторами та учасниками створення його норм, їх реалізації та за необхідності, при виникненні суперечок, створення механізмів для їх врегулювання або як суб’єктів, що дають згоду на використання таких механізмів[661]. При цьому перед міжнародним правом стоїть надзвичайно важливе завдання: забезпечити оптимальне поєднання інтересів міжнародного співтовариства в цілому і його складових — суверенних держав. У цих умовах процес взаємодії міжнародного й внутрішньодержавного права об’єктивно не може не ставати інтенсивнішим.

Аналіз проблеми піднесення ролі міжнародного права об’єктивує розгляд питання, пов’язаного з інтернаціоналізацією конституційного права. Дійсно, міжнародне право регулює взаємодію правових систем, розмежовуючи головним чином сфери їхньої дії. При цьому воно фактично визначає, що дозволено і що не дозволено державі — встановлює межі допустимості й для її права[662]. Більше того, міжнародному праву належить важлива роль у забезпеченні відповідності правових систем держав загальновизнаним та загальноприйнятим стандартам.

У цьому зв’язку зазначимо, що взаємодія з національним правом є характерною рисою функціонування міжнародного права. Така риса здавна підкреслюється й у міжнародній доктрині. Навіть один з основоположників дуалістичної концепції міжнародного права Г. Тріпель вважав, що для виконання своїх функцій міжнародне право має постійно звертатися до внутрішнього права. Без останнього воно «є зовсім безсилим»[663].

Формування й розвиток конституційного права (від його первинних до сучасних розвинених форм) — за всіх особливостей національних систем права — за своєю суттю є історією його дедалі більшої універсалізації й уніфікації, історією руху до глобального (міжнародного)[664] конституційного права, причому ці характеристики права дістають закріплення й здійснення як в окремих національно-державних конституційних системах права, так і в міжнародному праві[665]. Поряд з поняттями «конституціоналізм», «правова і конституційна держава», «реалізація конституції», «конституційне забезпечення» сучасна наука конституційного права почала оперувати поняттям «конституціоналізація правового порядку». Таке понятійно-категоріальне оновлення вимагає зміни попередніх уявлень про забезпечення верховенства права, правової держави, про взаємодію конституції і правової системи країни як в умовах сталого розвитку, так і в період кардинальної трансформації держави і суспільства. Найгостріше проблема конституціоналізації проявляється в процесі конституційного забезпечення процесів міждержавної інтеграції, розвитку сучасного міжнародного права.

У межах теорії конституціоналізму зберігає свою актуальність проблема зміцнення на сучасному етапі конституційних основ не лише національної правової системи[666], а й конституційного забезпечення участі держав у міждержавних відносинах. Серед основних тенденцій розвитку конституціоналізму слід також виділити й розширення обсягу конституційно-правового регулювання, посилення схожості в структурі й змісті конституційних інститутів різних країн і водночас розширення, на думку Ю. О. Тихомирова, «конституційно-правового різноманіття»[667].

Сучасний процес конституціоналізації міжнародно-правового порядку — новий етап всесвітньо-історичного явища, яке пов’язане з тенденцією юридизації суспільних відносин. Даний процес розпочався у XVIII столітті, коли відбувався еволюційний перехід від аграрного до індустріального (перший етап), від індустріального до інформаційного суспільства (другий етап), і він був пов’язаний з поширенням теорії і практики конституціоналізму, концепції писаної конституції як основи правової системи національної держави[668]. Сучасний (третій етап) конституціоналізації, на нашу думку, безпосередньо пов’язаний з процесами глобалізації і міждержавної інтеграції, що поглиблюються, експансією доктрини конституціоналізму в європейський комунітарний і міжнародно-правовий порядок.

Феномен конституціоналізації досить поширений у сучасному конституційному праві і може мати широке і вузьке тлумачення. Вузьке застосовується в сучасному конституційному праві, де під конституціоналізацією права розуміють піднесення правової норми до конституційного положення. В контексті такого розуміння процес конституціоналізації права стає об’єктивно пов’язаним з проблемою визначення і вибору об’єктів конституційного регулювання.

Широке значення поняття «конституціоналізація» використовується не тільки в юриспруденції, а й у суміжних соціальних науках, зокрема в конфліктології[669]. Конституціоналізація як широке явище означає характерний для індустріальних суспільств розвиток ієрархічно взаємозв’язаних між собою способів і методів юридизації суспільних відносин взагалі і соціальних конфліктів зокрема. З огляду на це ефективне правове регулювання суспільних відносин може бути представлене як кібернетична модель устрою конституційного характеру, а процес юридизації суспільних відносин в рамках такого устрою — як поступова конституціоналізація правового порядку в цілому. Поняття «конституціоналізація» широко застосовується в різних гуманітарних дослідженнях[670].

Останнім часом особливо активно обговорюються проблеми конституціоналізації європейського права і виникнення на його основі «наднаціонального конституціоналізму» в Європейському Союзі[671]. При цьому конституціоналізація означає сучасний розвиток конституційних основ європейського права (так званого первинного права, що виявляється в засновницьких договорах про утворення Європейського Співтовариства і Європейського Союзу), а також процес створення європейської конституції як консолідованого акта[672].

Вважаємо, що зазначене поняття може використовуватися в конституційному праві для позначення двох різновекторних процесів системного регулювання суспільних відносин за допомогою правових норм вищого порядку. Передусім це безпосередньо стосується конституційно-правового забезпечення участі держав у інтеграційних процесах. Це проявляється, по- перше, в тому, що особлива важливість окремих видів суспільних відносин здатна об’єктивувати потребу регулювання їх у конституції, а тому конституційне регулювання може розширювати у цьому випадку свій об’єкт. По-друге, конституція за допомогою багаторівневого конституційного законодавства може поширювати сферу своєї регулюючої дії на всю систему права і законодавства. В цьому випадку знижується потреба в конституційних поправках, адже різні рівні конституційного законодавства можуть інтегрувати правові інновації, що значною мірою змінюють зміст конституційного права.

Для визначення природи, особливостей і способів впливу конституції на суспільні відносини у вітчизняній науці, як правило, використовується поняття «конституційне регулювання»[673].

Його застосування є об’єктивним показником важливості певних видів таких відносин у конкретно-історичних умовах підготовки, ухвалення, внесення поправок до конституції держави. Рівень конституційного регулювання є найвищим з усіх можливих рівнів правового регулювання.

Проте справжнє значення конституції і конституційного права в регулюванні суспільних відносин можна осмислити тільки при врахуванні їх динамічного впливу на правову систему в цілому. Динаміка регулювання показує, наскільки глибоко проникають норми конституції і конституційного права в інші галузі права, підпорядковуючи їх фундаментальним конституційним імперативам. Цей процес можна охарактеризувати як конституціоналізацію правового порядку.

Звичайно, конституція за своїм правовим статусом і призначенням виступає основним, сутнісним компонентом правової системи. Водночас у функціональному і правореаліза- ційному аспекті конституційні норми потребують механізму забезпечення, що має законодавчий, правозастосовчий, контрольний та інтерпретаційний компоненти[674]. Тому проникнення норм конституції як обов’язкових імперативів у різні компоненти правової системи є необхідним процесом реалізації конституції після її введення в дію.

Динамічний вплив конституції на правову систему може відбуватися в двох різних видах соціально-політичних і соціально-економічних умов. Так, при конституційному забезпеченні послідовних процесів інтеграції України в міждержавне об’єднання можна виділити ряд критеріїв його здійснення. Перший припускає існування стабільного демократичного конституційного режиму і правової системи. За таких умов об’єднання відбувається як нормальний, стабільний процес і лише посилюється при внесенні до конституційного тексту поправок, у відповідність з якими необхідно привести галузеве законодавство і судову практику в ході тлумачення і застосування конституційних норм. Динамізм конституційної дії в цьому випадку залежить від прямих і зворотних зв’язків між потребами суспільного розвитку і змінами змісту конституційних норм. Другий критерій характерний для правової системи суспільств перехідного типу. У зазначеному аспекті слід акцентувати увагу на тому, що в сучасних соціальних науках з’явилася навіть особлива галузь досліджень — транзито- логія[675]. На сучасному етапі свого розвитку Україна знаходиться в процесі фундаментальної політико-правової і соціально- економічної трансформації, яка може бути описана як перехід до основних європейських цінностей, таких, як демократія, верховенство права, місцеве самоврядування тощо. Подібні фундаментальні трансформації випробовували і сучасні держави Центральної і Східної Європи, які стали повноправними членами Європейського Союзу В умовах перехідного періоду динамічна дія конституції на правову систему ускладнюється чинниками зовнішнього і внутрішнього характеру. До перших можна віднести міжнародно-правові зобов’язання України, що випливають з норм і принципів міжнародного права, факту вступу до Ради Європи і подальшої ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України дана Конвенція інкорпорована в національну правову систему[676]. Вона використовується Конституційним Судом України разом з іншими внутрішніми та міжнародно-правовими актами, що закріплюють основні права і свободи людини, в процесі розгляду справ про конституційність правових актів.

Чинниками внутрішнього характеру є такі, що демонструють динамічний вплив Конституції України на національну правову систему. Це також ускладнюється факторами інкорпорації норм міжнародного і європейського права, що регламентують основні права і свободи, зіткненням консервативної функції права і його перетворюючої ролі, невисоким рівнем довіри населення до конституційних принципів і норм, проблемами виконання рішень судових органів.

У вітчизняній науці конституційного права під консти- туціоналізацією суспільних відносин розуміють розширення конституційних засад у різних сферах суспільно-політичного життя шляхом формування відповідними органами державної влади правових позицій, судових прецедентів тощо. Суть даної конституціоналізації, на думку В. М. Кампа, полягає у зміцненні засад функціонування державного і суспільного життя як необхідних умов їх розвитку. Завдяки конституціоналізації забезпечується потрібний рівень конституційного регулювання, гарантування, захисту та охорони суспільних відносин, що сприяє стабільності та наступності конституційно-правового розвитку держави[677]. Тотальна конституціоналізація суспільних відносин автоматично сприяє розширенню об’єкта конституційно-правового регулювання. Якщо раніше конституції обмежувалися головним чином питаннями організації державної влади, відносинами влади та громадян, то нині фактично всі сучасні конституції включають положення, які належать до сфери функціонування не тільки суб’єктів влади, громадянського суспільства, соціальних відносин, а й економіки[678], міждержавних та зовнішньополітичних відносин[679].

Тут не можна не погодитися з думкою Ю. О. Тихомирова, який вважає, що сьогодні будь-які відхилення від «конституційної осі» є згубними і можуть спровокувати як локальні (у межах одного або декількох суб’єктів), так і внутрішньодержавні та міжнародні конфлікти[680]. Відчутнішою на міждержавному рівні стає нова модель побудови системи влади. Так, закріплений в актах Ради Європи принцип субсидарності означає взаємодоповнення й взаємозамінність органів влади на міждержавному, державному, регіональному й локальному рівнях. Такими є положення Європейської Хартії місцевого самоврядування й проекту Європейської Хартії регіонального самоврядування (останній документ вже прийнятий та з жовтня 2008 року відкритий для підписання державами — членами РЄ)[681]. На думку А. О. Четверикова, основоположні принципи організації й функціонування механізму політичної влади Європейського Союзу дедалі більше набувають конституційних рис[682]. Характерною рисою європейської консти- туціоналізації також є зростання ролі конституційних і наднаціональних судів, що здійснюють юрисдикційний судовий контроль законодавства. Судовий контроль у конкретних випадках порушення суб’єктивних прав і свобод застосованим законом покликаний гарантувати їх реальний захист, ефективність і доступність до правосуддяддя всіх згідно із загальновизнаними конституційними європейськими стандартами. При цьому забезпечується також їх гнучке тлумачення, яке відповідає очікуванням сучасного суспільства[683]. При цьому конституціоналізація прав і свобод людини є суттєвим об’єднавчим фактором сучасного європейського конституційного розвитку.

Не випадково одна із секцій XVII Конгресу Міжнародної академії порівняльного права (липень 2006 р., Утрехт, Нідерланди) була присвячена обговоренню проблематики конституціоналізації міжнародного правового порядку[684]. На VII Конгресі конституціоналістів, який проходив 11—17 червня 2007 року в Афінах, проблематиці підвищення ролі конституційного права як у внутрішньодержавному, так і в міжнародному правопорядках приділялося багато уваги. На пленарному засіданні та під час секційних засідань неодноразово у наукових доповідях загострювалася увага до нового етапу розвитку конституційного права, який виражається в глобальній конституціоналізації усіх сфер життєдіяльності суспільства, зміцненні державного суверенітету навіть в умовах міждержавної інтеграції. Ці положення були представлені й у рекомендаціях даного міжнародного форуму[685].

Юридичною основою конституціоналізації є конституція, що містить правові норми вищого порядку для всієї національної правової системи. Ключову роль у конституціоналізації правового порядку відіграє нормативне і каузальне тлумачення Конституції України Конституційним Судом. Основні умови конституціоналізації — нормативність Конституції та її пряме застосування судовими й іншими органами державної влади. У вітчизняній правовій системі сфера, межі і правила прямої дії Конституції стали однією з головних проблем сучасного конституційного права.

Існування норм міжнародного права та їх дія всередині правової системи держави зазвичай узгоджуються з принципом верховенства конституції. Процес конституціоналізації забезпечує інтеграцію правової системи, всіх галузей права, законодавства та інших компонентів правової системи. Конституціоналізація правового порядку є необхідним результатом узгодження конституційних цінностей і принципів, а також всього масиву конституційного і галузевого законодавства. Принципи українського конституціоналізму — це наріжний камінь всієї правової системи. Вони покликані забезпечувати сталий і демократичний розвиток і функціонування інститутів державної влади. З позицій процесу конституціоналізації вони визначають структурні й функціональні взаємозв’язки між конституцією та іншими правовими актами, галузями права, конституційно -правовими інститутами.

Сучасна ідея конституціоналізації правового порядку ґрунтується на постулатах конституційної теорії і практичному досвіді розвитку демократичних держав. У цілому погоджуючись з тим, що для конституції характерна універсальність, ми пропонуємо своє розуміння цієї ознаки у контексті даного дослідження. Універсалізм конституції дає змогу цьому правовому акту виступати в якості чинника інтеграції національної правової системи в правову систему міждержавного об’єднання. Аргументами нашої позиції є наступні положення.

1. Універсальний характер конституційних положень має три аспекти. По-перше, норми конституції зачіпають у процесі регулювання всі найважливіші сфери суспільного життя — правову, політичну економічну, соціальну, культурну. По-друге, обсяг регулювання в цих сферах не однаковий. По-третє, сучасна конституція, визначаючи нормативну модель і юридичний каркас суспільних відносин, створює правові передумови узгодженого розвитку різних підсистем суспільства, тим самим забезпечує процес універсалізації юридичних норм, гармонізує зв’язки між нормами різних галузей права, коли базові конституційні норми і конституційні цінності, що лежать в їх основі, стикаються з галузевими принципами права, правовими процедурами або традиціями.
2. Універсальність конституційних норм виявляється завдяки закріпленню в конституції великої кількості норм-прин- ципів, норм-цілей, норм-завдань, які в цілому можуть бути віднесені до категорії конституційних декларацій, що виконують одночасно телеологічну й експресивну функції. Конституційні декларації мають загальний характер, а тому потрібне їх тлумачення, що конкретизуватиме їх щодо окремих правовідносин. Механізмами ж якості універсальності завжди виступають конституційне тлумачення і конституційний контроль — гаранти конституційності різних нормативних правових актів.
3. Наявність у конституції норм-цілей сприяє не тільки формуванню універсальних телеологічних домінант статутар- ного та динамічного існування соціуму та держави, зафіксованого на нормативному рівні, а й окресленню проспективного їх розвитку, спрямованого на формування суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової державності, яка в умовах міждержавної інтеграції може існувати тільки завдяки інтенсивному співробітництву держав світу в рамках міжнародних організацій та інтеграційних міжнародних об’єднань.
4. Ознака універсальності залежить від правового і публічного потенціалу конституційних положень. Ступінь відкритості конституції інноваціям і соціальним змінам — важливий показник її юридичного і суспільного потенціалу. Чинна Конституція України в цілому відповідає вимогам універсальності.

Вважаємо, що наведена аргументація є достатньою, причому не тільки для демонстрації універсалізму конституції, а й для акцентування на її ролі як чинника інтеграції національної правової системи в правову систему міждержавного об’єднання.

Сучасне розуміння конституції припускає широкий підхід до розкриття її правової природи як основного закону держави. Такому підходу відповідає погляд на конституцію як на чинник, причому як внутрішньої інтеграцїї, так і зовнішньої інтеграції правової системи країни.

Правова система — це комплексне явище соціальної реальності, яке є сукупністю праворозуміння в даний історичний період, систем права і законодавства, правових інститутів, механізму реалізації права, правосвідомості й правової культури суспільства. Поняттям «інтеграція» охоплюються всі структурні елементи правової системи країни. Відтак можна говорити, по-перше, про інтеграцію системи права, різних галузей права у дусі нових конституційних принципів; по-друге, про інтеграцію галузей законодавства під впливом норм конституції і конституційного законодавства; по-третє, про інтеграцію конституційно-правових та інших правових інститутів відповідно до основ конституційного ладу; по-четверте, про інтеграцію ідеології і культури в конституційно-правовій сфері, за допомогою якої в її орбіту потрапляють всі сфери правової культури.

Через принципи конституцїї галузі права інтегруються в рамках єдиного правового простору. Конституція задає та визначає систему конституційно-правових інститутів і визначає їх зв’язок з правовими інститутами в інших галузях права.

При вивченні процесів конституціоналізації суспільних відносин слід розмежовувати конституціоналізацію внутрішньодержавного правопорядку, за якої значно підвищується роль Основного Закону у багатьох сферах життєдіяльності суспільства, та конституціоналізацію міжнародного правопорядку. Суддя Конституційного Суду В. М. Кампо окремо виділяє конституціоналізацію зовнішніх відносин, у якій роль конституційного механізму державної влади особливо важлива, зокрема з огляду на євроінтеграційні процеси в державі[686].

Відтак актуалізується питання про можливі шляхи та засоби конституціоналізації правових систем. У класичній теорії конституційного права існує два основних способи конституціоналізації правового порядку, кожен з яких відображає шляхи і рівні проникнення конституційних норм і принципів у національну систему права. Тут також необхідно зазначити, що способи конституціоналізації мають універсальний характер, причому як на рівні внутрішньодержавного правопорядку, так і на рівні міжнародного правопорядку або правопорядку міждержавного об ’ єднання.

Перший спосіб — нормативно-законодавча конституціоналізація правового порядку. Її традиційний шлях — зведення правової норми до конституційної — може мати обмежене застосування, якщо текст конституції виділяє з корпусу законодавства особливий різновид конституційних законів і визначає їх предмет, тобто питання, з яких вони можуть бути прийняті, або сфери суспільних відносин, котрі мають бути врегульовані даним видом законів. Забезпечуючи конституціоналізацію правового порядку, слід враховувати, що відповідні конституційні закони не є складовою частиною Конституції і не можуть змінювати зміст її норм. Крім того, нормативно-законодавча конституціоналізація не забезпечує повного мірою гармонійну і несуперечливу правову систему, оскільки допускає появу не відповідних один одному різних за юридичною силою правових актів.

Другий спосіб — нормативно-інтерпретаційна конституціоналізація правового порядку, тобто проникнення норм і принципів Конституції в національну систему права можливе за допомогою інтерпретаційної діяльності Конституційного Суду, коли він розглядає справи про тлумачення Конституції або про конституційність різних нормативних правових актів у ході конституційного контролю. Для нормативно-інтерпре- таційної конституціоналізації характерні певні риси, що зумовлені природою інтерпретаційної діяльності. По-перше, джерелом її застосування є конституційний конфлікт або колізія, проблеми застосування положень Конституції різними суб’єктами права. Тому за допомогою інтерпретацїї і пов’язання суперечок Конституційний Суд створює сприятливі умови для належного застосування норм Конституції різними державними органами, особливо судами. По-друге, це найбільш гнучкий спосіб гармонізації національного законодавства і правової системи відповідно до духу і принципів Конституції, який, проте, вимагає тривалішого часу, оскільки розрахований на перспективу, а ініціатива його застосування не належить Конституційному Суду. По-третє, в процесі нормативно- інтерпретаційної конституціоналізації існує небезпека зміни сутності та змісту конституційних норм без зміни тексту Конституції. Результатом такого процесу може стати розширення або видозміна первинного змісту конституційних положень.

У сучасний період вплив конституціоналізму на розвиток міжнародної системи дедалі відчутніший[687], оскільки тим самим забезпечується можливість формування в конкретних регіонах стабільного правового порядку.

Відбувається помітніша тенденція до конституціоналізації міжнародного права, яке безпосередньо залежить від активного проникнення норм, принципів і доктрин конституційного права в міжнародне право, де вони й закріплюються. Прикладом може бути розробка проектів Конституції Європейського Союзу і Конституційного акта Союзної держави Білорусі й Росії. Одним з елементів конституціоналізації міжнародного права є закріплення в міжнародному праві прав і свобод людини, гарантій їхнього захисту[688], а також інших інститутів конституційного права.

Конституціоналізацію міжнародного права можна охарактеризувати як процес впливу сучасної доктрини конституціоналізму, норм і принципів конституційного права різних держав на нормативну систему міжнародного права. За таких умов міжнародне право перманентно зазнає тиску з боку конституційних принципів, тим самим набуваючи більш універсальної основи для свого подальшого розвитку в умовах міждержавної інтеграції.

У цьому зв’язку слід зазначити, що з розвитком європейського конституціоналізму, вже в першій третині XIX століття висловлювалися пропозиції про необхідність використання такого нового напряму правової інтернаціоналізації, як ухвалення всесвітньої конституції. Подібні погляди наполегливо пропагував англійський ліберал І. Бентам у праці «Керівні засади конституційного кодексу для всіх держав»[689].

У сучасних умовах ці ідеї отримали подальший розвиток у різних концепціях конституціоналізації міжнародного права В. Хальштайна й Г. Мослера[690]. Зокрема, ці вчені підкреслюють, що сам процес взаємодії конституційних інститутів та міжнародного права не тільки подсилює, а й легалізує міжнародний правопорядок, сприяє зміцненню ідей та практики здійснення міждержавної інтеграції. Водночас, на думку деяких учених, особливістю розвитку сучасного конституціоналізму є тенденція зниження ролі конституційного права, відходу від доктрин конституційного консерватизму та конституційних традицій. Крім того, внаслідок дії цієї тенденції спостерігаємо і масштабні прояви нестабільності конституційного розвитку самих держав. Для подолання таких негативних факторів учені висувають слушну тезу про об’єктивацію створення у майбутньому загальносвітових принципів конституціоналізму[691].

На думку німецького вченого К. Томушата, деякі (універсальні) норми міжнародного права виконують конституційну функцію не тільки в міжнародних, а й у внутрішньодержавних реаліях. Така функція полягає в «забезпеченні міжнародного миру, безпеки та законності у відносинах між державами, а також у забезпеченні прав людини і принципів правової держави в межах окремих держав на благо людей, які, по суті, є кінцевими адресатами міжнародного права»[692]. На нашу думку, зазначений аргумент полягає в тому, що основні принципи міжнародного права у цьому випадку стосуються всіх форм демократичної влади щодо забезпечення державами прав і свобод людини і громадянина на вищому конституційному рівні.

Крім того, К. Томушат вважає, що така традиційна функція міжнародного права, як регулювання міждержавних відносин доповнюється не лише конституційною функцією, а й функцією національного адміністративного й приватного права. Нове міжнародне право є «універсальним шаблоном суспільного життя»[693]. Воно «перетворилося на багатогранну систему права, яка пронизує всі сфери життя всюди, де уряди діють в інтересах захисту публічних інтересів»[694], і є нині «загальним правовим порядком для людства як цілого»[695]. На думку вченого, на зміну традиційному уявленню, згідно з яким міжнародне право і державне (конституційне) право мають справу, як правило, з предметами, що розрізняються, приходить точка зору, відповідно до якої обидві системи права є не окремими сферами, а скоріше цілісною, багаторівневою системою[696].

З таким баченням можна погодитися, адже деякі процеси конституціоналізації міжнародного права вже цілком відчутні. Насамперед відбувається розробка конституцій у країнах, які перебувають під впливом певної держави (групи держав) або міжнародного співтовариства. Найяскравішим прикладом є Конституція Японії 1947 року, при створенні якої був взятий за основу запропонований СІНА текст так званої «Конституції Макартура», в сучасний період — конституції Афганістану та Іраку[697], втручання міжнародних і міждержавних структур у конституційний процес внесення змін до Конституції Боснії та Герцеговини після закінчення війни 1992—1995 років і Конституції Іраку в 2004—2005 роках. У сучасній конституційній практиці мають місце випадки, коли держави приймають правові рішення, не усвідомлюючи, як це вплине на їх конституційне право. За приклад можна взяти приєднання до Європейського

Союзу Великої Британії та його вплив на розвиток національного конституційного права і конституційної доктрини[698].

Конституціоналізований міжнародний порядок не настільки утопічний, як це здається на перший погляд. Ю. Хабермас сформулював концептуальне положення про те, що міжнародну реальність не можна зрозуміти адекватно, якщо сприймати її як «природний стан» у дусі Гоббса. Принаймні деякими з її основних акторів є конституційні демократії, конституційні канони яких скеровують їхню діяльність на міжнародній арені[699]. Отже, для переходу від переважно горизонтальної міжнародної системи до системи з глобальними інститутами, які охороняють ключові конституційні принципи, потрібні не такі великі зусилля, як для того, щоб вийти з Гоббсівського природного стану відносин між індивідами. Міжнародний конституціоналізм, у цьому сенсі, є просто додатком до конституціоналізму внутрішньодержавного і подальшим кроком у прогрес цивілізацїї[700].

Використання конституційної термінології для характеристики принципів міжнародного права було піддано критиці. Так, Р. А. Ромашов подібні твердження відніс до категорії досить дискусійних. По-перше, він не погоджується з думкою про те, що в сучасній теорії конституціоналізму спостерігається зниження авторитету конституцїї як основного джерела й умови реального конституціоналізму. Вчений вважає, що в умовах економічної і соціально-політичної дестабілізації роль Конституції як Основного Закону не лише не ослабляються, а навпаки, посилюється, набуваючи якісно нового змісту. По-друге, актуальна проблема створення загальносвітових принципів конституціоналізму ускладнюється суперечностями, пов’язаними з відмінностями в національних правових системах, особливостями політичного, економічного, соціально- культурного розвитку. Крім того, вчений констатує відсутність налагодженого механізму юридичного розв’язання колізій у процесі реалізації державами своїх геополітичних інтересів (нанесення СІЛА ракетних ударів по суверенних Афганістану й Пакистану; спроба силового вирішення югославського конфлікту тощо). У подібних обставинах, на думку Р. А. Ромашова, розмови про створення «загальносвітової конституційної системи» набувають утопічності[701]. Водночас автор зовсім не намагається довести неможливість побудови такої системи в принципі. На сучасному етапі розвитку світового співтовариства у відповідних актах та угодах можуть дістати відображення конституційні норми-цілі й норми-дефініції, які згодом отримають свою конкретизацію в робочих програмах, що забезпечують верховенство конституційного права в національному й міжнародному праві.

Але, схоже, критики прихильників концепцій конституціоналізації міжнародного правопорядку не досить ознайомлені з різними позиціями в світовій конституційній думці. Так, Ю. Хабермас і К. Томушат дотримуються однієї думки, що використання конституційної термінології в міжнародному праві жодним чином не применшує ролі конституціоналізму в організації влади всередині держави[702]. В межах ліберальної конституційної традиції слід розуміти правові норми, які стримують і скеровують публічну владу, зокрема законодавчу й виконавчу, як норми конституційні, навіть враховуючи, що вони не засновують ту владу, яку вони стримують, і не можуть вважатися еманаціями установчої влади.

* * *

Поняттям інтернаціоналізації позначаються настільки різні процеси в багатьох сферах соціального розвитку, які неможли- во привести до єдиного знаменника. Водночас було б неправильним вважати, що основні тенденції та причини інтернаціоналізації завжди та скрізь однакові.

Хоча проблема інтернаціоналізації є заідеологізованою, раніше досить популярною в радянському суспільстві, в останнє десятиліття для вітчизняної науки вона опинилась на периферії гуманітарної думки навіть в умовах поглиблення глобалізації та міждержавної інтеграції. І лише останнім часом набув «обвального» характеру інтерес до проблеми інтернаціоналізації правових систем, галузей права, й зокрема конституційного — найконсервативнішої правової матерії. Такі процеси безпосередньо пов’язані не тільки з підвищенням ролі міжнародного права у внутрішніх правопорядках держав, а й удосконаленням конституційно-правового регулювання питань участі держав у міждержавних інтеграційних процесах.

Актуалізація проблеми взаємодії світового співтовариства й національних правових систем зумовлена двома зовнішньо протилежними тенденціями: з одного боку, розгортанням процесів глобалізації та інтернаціоналізації, поглибленням міждержавної і правової інтеграції, взаємозв’язку держав і народів, з іншого — посиленням національної ідентифікації, фрагментації, відокремленням правових систем.

Міжнародна й державно-правові (національні) системи як частини спільного, глобального соціально-правового простору мають свої генетичні й доктринальні коріння та функціонують завдяки модернізації і прогресу суспільних відносин. У цих умовах перед світовим співтовариством стоїть завдання формування нового світового порядку, здатного істотно підвищити рівень керованості міжнародної системи в умовах глобалізації. За таких умов дедалі більший обсяг суспільних відносин виходить за межі управління держави. У зв’язку з цим управління світовою системою можливе лише спільними зусиллями держав. У результаті істотно підвищується роль усіх конституційно-правових засобів для ефективного забезпечення управління міжнародними відносинами. Побудова такої системи можлива лише за умови повного врахування всіх суверен- них національно-державних інтересів, механізм забезпечення яких безпосередньо пов’язаний з подальшим розвитком конституційно-правового регулювання.

В останні роки терміни «глобалізація», «міждержавна та правова інтеграція», «інтернаціоналізація конституційного права», «конституціоналізація міжнародного права» дедалі частіше використовується в науковій літературі, засобах масової інформації, ставши ключовими категоріями в системі сучасної юридичної і політичної науки й практики, давши підґрунтя багатьом академічним дебатам.

У соціальній філософії утвердилося розуміння тенденцій глобалізації та національної фрагментації як взаємозумовле- них процесів. Водночас залишається не до кінця обґрунтованим механізм цієї зумовленості.

Феномен інтернаціоналізації має інтерсуб’єктну природу і являє собою соціальний процес, що розгортається у взаємовідносинах таких суб’єктів, як національні спільноти, що функціонують відповідно до національних правових систем. По суті, він характеризує діалектику взаємодії національних спільнот. Загальною інтенцією в розумінні, що має бути основним результатом цього процесу, виступає уявлення про формування певної єдності взаємодіючих сторін, їх конкретної цілісності.

Саме завдяки процесам інтернаціоналізації в Україні були зроблені позитивні кроки щодо розробки нового законодавства, здатного забезпечити кардинальні зміни у конституційному (державному) та суспільному ладі, демократизм законодавчої діяльності, виборчих процедур, що забезпечує гласність, багатопартійність, судовий захист політичних, зокрема виборчих, прав людини тощо.

Інтернаціоналізація конституційного права залежить від рівня розвитку суспільних відносин у певній державі та рівня її інтеграції в міжнародне та європейське співтовариство. Інтернаціоналізація конституційного права держав Європи має два основних джерела розвитку: економіку, яка втілюється в розвитку спільного ринку і дедалі більшому проникненні в національні економіки; політичну, або конституційну, інтернаціоналізацію, ядром якої стали захист прав і свобод людини і громадянина, розвиток місцевого самоврядування та інститутів демократії.

Сучасна інтернаціоналізація відіграє важливу роль у становленні правових систем держав, їх корекції, виходячи із загальноєвропейських підходів і стандартів. Однак використання зарубіжного досвіду у вирішенні національних проблем має бути обережним і зваженим. Запозичення безконтекстних норм і принципів, без врахування як реалій своєї країни, історичних особливостей розвитку, так і міжнародних обставин може призвести до негативних наслідків, навіть до дискримінації самої ідеї інтернаціоналізації.

Інтернаціоналізація у процесі своєї інституціоналізації висуває серйозні вимоги до національних правових систем: а) вони мають створити умови для оптимального розвитку міждержавної інтеграційної співпраці; б) повинні бути відкритими для взаємодії одна з одною і з ліберальним механізмом взаємодії між системами національного конституційного й міжнародного права.

В умовах глобалізації інтернаціоналізація конституційного, внутрішньодержавного права здійснюється активно, багатопланово, має широку географію. Сучасні процеси взаємовпливу правових систем держав, міждержавної інтеграції свідчать про підвищення ролі інтернаціоналізації у правовій сфері. Інтернаціоналізація визначає формування нової системної єдності взаємодіючих національних правових систем і розвиток кожної з них. Таким чином, система національного права на сучасному етапі зазнає впливу міжнародного публічного права і права міждержавних інтеграційних утворень.

Вплив інтернаціоналізації на конституційне право та його майбутнє визначається взаємодією самої інтернаціоналізації й демократичного розвитку, який фактично виступає основою прогресу правової системи.

Процеси інтернаціоналізації відбуваються у мехаж шести конституційно-правових інститутів:

1. зміни в територіальному устрої й юрисдикції національних органів законодавчої й судової влади;
2. запозичення досвіду зарубіжних країн з метою внесення поправок, змін, імплементації окремих правових норм у національні конституції;
3. делегування певних повноважень міжнародним (наднаціональним) органам національними органами влади в межах здійснення соціальної, економічної, правової і культурної політики;
4. конвергенція принципів, що лежать в основі галузей публічного права різних держав;
5. регіональна співпраця у сфері публічного права з метою досягнення наднаціональних цілей;
6. пряма участь держав і міжнародних організацій у переговорах щодо визначення національних конституційних основ та імплементації правових норм у конституції держав.

Істотна роль міжнародного права визначається активним становленням, розвитком і реалізацією в межах світового співтовариства основоположного принципу — сумлінного виконання міжнародних зобов’язань. Цей принцип зобов’язує держави під час здійснення своїх суверенних прав «встановлювати свої закони і адміністративні правила» відповідно до вимог і стандартів міжнародного права.

Глобалізація системно впливає на характер сучасного міжнародного права, його зміст і механізм дії, у його складі з’являються норми, інститути і юридичні механізми, що містять елементи наддержавного правового регулювання. Під впливом глобалізації сучасне міжнародне право набуває певних характерних особливостей, насамперед його основною функцією стає забезпечення інтересів світового співтовариства в цілому.

Висунення на перший план міждержавного співробітництва прав людини зумовило істотні зміни у правовому статусі людини: якщо раніше її правове становище визначалося винятково нормами національного права, то нині завдяки розвитку міжнародного гуманітарного права, великій кількості міжнародних органів, що займаються захистом прав людини, громадяни отримали можливість від власного імені виступати на міжнародній арені на захист своїх порушених прав.

У сучасних умовах міжнародне і внутрішньодержавне право не є двома різними правовими системами, що існують паралельно, а фактично являють собою єдину систему світового права. Така характеристика міжнародного права відображає якісно новий етап його розвитку.

Під впливом глобалізації сучасне міжнародне право набуває характерних особливостей: 1) основною його функцією стає забезпечення інтересів світового співтовариства в цілому;

2. гомоцентризм, тобто висунення на перший план людини, її прав та інтересів; 3) якщо раніше міжнародне право регулювало міждержавні відносини переважно політичного характеру, то глобальне міжнародне право регулює практично весь спектр суспільних відносин, тобто має той самий об’єкт регулювання, що й внутрішньодержавне. Це означає, що у сучасних умовах міжнародне й внутрішньодержавне право не є двома відмінними правовими системами, що існують паралельно, а є єдиною системою світового права; 4) глобальне міжнародне право сприяє демократизації внутрішньодержавних правових систем у цілому та їх основних законів зокрема; 5) основними суб’єктами глобального міжнародного права все ж залишаються держави, які є основними ініціаторами та учасницями створення його норм, їх реалізації та створення механізмів для врегулювання суперечок.

Перед міжнародним правом стоїть надзвичайно важливе завдання: забезпечити оптимальне поєднання інтересів міжнародного співтовариства в цілому і його складових — суверенних держав. У цих умовах процес взаємодії міжнародного й внутрішньодержавного права об’єктивно не може не інтенсифікуватися. Ця тенденція збережеться і в майбутньому

Підвищення ролі міжнародного права об’єктивує розгляд питання, пов’язаного з інтернаціоналізацією конституційного права. Це зумовлено, по-перше, тим, що міжнародне право регулює взаємодію правових систем, розмежовуючи головним чином сфери їхньої дії, визначаючи межі допустимості для права конкретної держави; по-друге, міжнародному праву належить важлива роль у забезпеченні відповідності правових систем держав загальновизнаним та загальноприйнятим стандартам; по-третє, взаємодія з національним правом є характерною рисою функціонування міжнародного права.

Разом з поняттями «конституціоналізм», «правова і конституційна держава», «реалізація конституції», «конституційне забезпечення» сучасна наука конституційного права почала оперувати поняттям «конституціоналізація правового порядку». Під ним розуміють процес проникнення норм конституції і конституційного права як обов’язкових імперативів у різні компоненти правової системи.

Сучасний процес конституціоналізації міжнародно-правового порядку — новий етап всесвітньо-історичного явища, пов’язаний з тенденцією юридизації суспільних відносин, яка постійно посилюється. Це зумовлено процесами глобалізації і міждержавної інтеграції, експансією доктрини конституціоналізму в європейський комунітарний і міжнародно-правовий порядок. Конституціоналізація міжнародного права — це процес впливу сучасної доктрини конституціоналізму, норм і принципів конституційного права різних держав на нормативну систему міжнародного права.

Поняття «наднаціонального конституціоналізму» може використовуватися в конституційному праві для позначення двох різновекторних процесів системного регулювання суспільних відносин за допомогою правових норм вищого порядку. Передусім це стосується безпосередньо конституційно-правового забезпечення участі держав в інтеграційних процесах. По-перше, особлива важливість окремих видів суспільних відносин об’єктивує потребу регулювання їх у конституції, а тому конституційне регулювання може розширювати у цьому випадку свій об’єкт. По-друге, конституція за допомогою багаторівневого конституційного законодавства може поширювати регулюючий вплив на всю систему права і законодавства. Відтак знижується потреба в конституційних поправках, адже різні рівні конституційного законодавства можуть інтегрувати правові інновації, що значною мірою змінюють зміст конституційного права.

Сучасна ідея конституціоналізації правового порядку ґрунтується на постулатах конституційної теорії і досвіді демократичних держав. В цілому погоджуючись з тим, що для конституції характерна універсальність, пропонуємо своє розуміння цієї ознаки. Універсалізм конституції дає змогу цьому правовому акту виступати в якості чинника інтеграції національної правової системи в правову систему міждержавного об’єднання.

Аргументацією авторської позиції є наступні положення.

1. Універсальний характер конституційних положень має три аспекти. По-перше, норми конституції зачіпають у процесі регулювання всі найважливіші сфери суспільного життя — правову, політичну економічну, соціальну, культурну. По-друге, обсяг регулювання в цих сферах не однаковий. По-третє, сучасна конституція, визначаючи нормативну модель і юридичний каркас суспільних відносин, створює правові передумови узгодженого розвитку різних підсистем суспільства, тим самим забезпечує процес універсалізації юридичних норм, гармонізує зв’язки між нормами різних галузей права, коли базові конституційні норми і конституційні цінності, що лежать в їх основі, стикаються з галузевими принципами права, правовими процедурами або традиціями.
2. Універсальність конституційних норм виявляється завдяки закріпленню в конституції великої кількості норм-принципів, норм-цілей, норм-завдань, які в цілому можуть бути віднесені до категорії конституційних декларацій, що виконують одночасно телеологічну й експресивну функції. Конституційні декларації мають загальний характер, а тому потрібне їх тлумачення, що конкретизуватиме їх щодо окремих правовідносин. Механізмами ж якості універсальності завжди виступають конституційне тлумачення і конституційний контроль — гаранти конституційності різних нормативних правових актів.
3. Наявність у конституції норм-цілей сприяє не тільки формуванню універсальних телеологічних домінант статутар- ного та динамічного існування соціуму та держави, зафіксованого на нормативному рівні, а й окресленню проспективного їх розвитку, спрямованого на формування суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової державності, яка в умовах міждержавної інтеграції може існувати тільки завдяки інтенсивному співробітництву держав світу в рамках міжнародних організацій та інтеграційних міжнародних об’єднань.
4. Ознака універсальності залежить від правового і публічного потенціалу конституційних положень. Ступінь відкритості конституції інноваціям і соціальним змінам — важливий показник її юридичного і суспільного потенціалу Чинна Конституція України в цілому відповідає вимогам універсальності.

Наведена аргументація є достатньою, причому не тільки для демонстрації універсалізму конституції, а й її ролі як чинника інтеграції національної правової системи в правову систему міждержавного об ’ єднання.

При вивченні процесів конституціоналізації суспільних відносин слід розмежовувати конституціоналізацію внутрішньодержавного правопорядку, за якої значно підвищується роль Основного Закону у багатьох сферах життєдіяльності суспільства, та конституціоналізацію міжнародного правопорядку, яка безпосередньо залежить від активного проникнення норм, принципів і доктрин конституційного права в міжнародне право, в якому вони дістають закріплення.