Поняття «європейська міждержавна інтеграція» у сучасній конституційно-правовій доктрині

Термінологічна зв’язка «інтеграція держав», що розуміється як процес їх об’єднання, досить часто використовується в наукових дослідженнях. Слід зазначити, що у радянській та сучасній вітчизняній юридичній науці сформовано безліч підходів до визначення сутності явища міждержавної інтеграції.

З гносеологічних позицій сфера сучасних міждержавних відносин визначає добровільне й взаємовигідне співробітництво або об’єднання окремих її частин (суб’єктів — держав) у певну самостійну цілісність (спільність, спільноту). При цьому остання є не простою арифметичною сумою її складових, адже за своїм обсягом вона більша і змістовніша. У цьому зв’язку, як слушно зазначає В. М. Бобков, така міждержавна інтеграція дає змогу отримати такі матеріальні, інтелектуальні та інші ресурси, які жодний з учасників не мав би, якби діяв автономно[131].

Тобто в онтологічному розумінні міждержавна інтеграція розглядається як одна з форм міжнародного співробітництва, що певною мірою виходить за його межі. На думку російських дослідників М. JI. Костенко та Н. В. Лавренової, коли інтеграційні процеси поширюються на сферу міжнародних відносин, то вони обов’язково, по-перше, мають регіональний характер; по-друге, їх учасниками є держави; по-третє, вони «охоплюють різноманітні сфери відносин держав»[132]. Білоруський вчений Ю. О. Лєпьошков зазначає: щодо сфери міжнародних відносин поняття «інтеграція» означає добровільне й взаємовигідне об’єднання окремих частин (суб’єктів) у певну самостійну цілісність (спільноту) із створенням наднаціонального органу. Такими частинами він називає держави[133].

Однак, на нашу думку, феномен міждержавної інтеграції об’єктивно потребує комплексного дослідження, причому як з точки зору всіх його складових, так і з позицій його характеристик.

С.              В. Бахіна, який, зокрема, зазначає, що у сучасних умовах інтеграція повинна розглядатися як об’єднання матеріальних, організаційних, правових, фінансових, трудових, інтелектуальних ресурсів окремих країн для спільного вирішення проблем, пов’язаних з їх функціонуванням та розвитком[134]. Більше того, вважаємо, що володіння так званою наднаціональністю не є відмітною рисою процесу інтеграції держав порівняно з її інтеграційним станом. Набуття даної ознаки є одним з істотних моментів процесу переходу до цілого, але не є необхідною умовою визнання певної сукупності держав як інтеграційного об’єднання.

Використання міждержавного підходу при визначенні сутності інтеграції дає можливість розглядати державу як ключовий центр прийняття рішень, який функціонує на засадах національного інтересу На думку представника ліберального міждержавного підходу О. Моравчика, національні інтереси визначаються в результаті внутрішньої боротьби між елітами та групами інтересів. Отже, щоб зрозуміти позицію держави щодо інтеграційних процесів, необхідно простежити динаміку внутрішньополітичного процесу[135]. Цілком зрозуміло, що держава передає обмежене коло своїх повноважень наднаціональній організації для досягнення певних цілей — обраних нею самою телеологічних домінант своєї політики.

З урахуванням зазначеного вище правильно говорити про міждержавну інтеграцію у вузькому та широкому розумінні. У широкому розумінні це форма співробітництва певної групи держав, у межах якої ці держави спільно реалізують цілі — телеологічні домінанти в різноманітних сферах співробітництва з питань взаємного наближення. У вузькому розумінні це форма співробітництва певної групи держав, яка, гіпотетично, має за свій орієнтир створення квазідержавного утворення й супроводжується наділенням групи держав вираженими ознаками цілого утворення, тобто вона характеризується якісною та кількісною визначеністю їх спільних повноважень, в тому числі й наявністю повноважень наднаціонального характеру.

Слід зазначити, що в умовах глобалізації та інтернаціоналізації зміст міждержавної інтеграції, де основними та єдиними суб’єктами виступають держави, об’єктивно повинен трансформуватися, здобуваючи нові якісні параметри. Вважаємо методологічно недостеменним розглядати зміст процесів міждержавної інтеграції у відриві від системи телеології цих процесів. Такий відрив призводить до відходу від початкового значення терміна «інтеграція» та, як результат, до помилок у визначенні сутності явища міжнародної інтеграції. Який би гіпотетичний характер не мало це питання, воно потребує свого розгляду. Слід погодитися зі слушним зауваженням І. О. Смирнова, коли він заперечує думку В. Г. Барановського в питанні про значення так званого кінцевого стану процесу інтеграції й стверджує, що «дійсний зміст будь-якого процесу задається саме орієнтацією на «кінцевий стан», оскільки це дає змогу об’єктивно оцінити окремі події в контексті перспективи»[136].

Як слушно зазначається у науковій літературі, у постановці цілей і завдань міждержавної інтеграції мають бути їх актуальність, реалістичність, ресурсна забезпеченість, зв’язаність нормами права (внутрішньодержавного й міжнародного) й моралі. При виборі методів і засобів реалізації міждержавної інтеграції орієнтація, переважно на ненасильницькі, демократичні методи і засоби, послідовне відстоювання національних інтересів у міжнародній політиці, їх гармонізація з інтересами світового співтовариства. Використання правових і організаційних форм повинно проявлятися у гнучкості й варіативності підходів, наданні політиці в сфері реалізації функції міждержавної інтеграції максимально правового характеру[137].

Доктринальні позиції про результати процесу міждержавної інтеграції умовно можна поділити на три групи: перша група вчених вважає, що таким результатом є перехідні форми декількох держав до відповідної форми міждержавної організації (міжнародна організація, конфедерація, співтовариство з безпеки тощо); друга група доводить, що результатом процесу інтеграції повинно стати створення однієї держави, нарешті, третя група дотримується переконання, що цим результатом стане поява «світового уряду» (держави в масштабах усієї Землі)[139]. Не зупиняючись на тлумаченні сутності понять «держава», «товариство безпеки», зазначимо, що держава є специфічним суб’єктом міжнародних відносин, і її сутність виявляється у володінні суверенітетом. Як писав В.І. Кузнецов, «суверенітет є визначальною якістю держави, її сутністю»[140]. В цьому аспекті закономірно виникає питання: чи можна розглядати об’єднання, учасниками якого є суверенні держави, як ціле? З огляду на обставини щодо володіння державами даною якістю будь-яку їхню сукупність важко розглядати як ціле. Утворення цілого сукупністю держав можливе лише у випадку втрати ними якості держави. «Втратити якість держави в міжнародно-правовому відношенні... означає позбутися суверенітету»[141]. Таким чином, формою цілого є тільки держава.

Класифікація міждержавних інтеграційних об’єднань за територією свого розвитку дає можливість визначити кілька його рівнів. У цьому аспекті слушною є думка JI. А. Луць щодо поданої класифікації рівнів європейського правового простору, в рамках якого здійснюються міждержавні інтеграційні процеси. Тут умовно виділено три рівні: міжнародний універсальний, міжнародний регіональний, національний (внутрішньодержавний) [142].

На міжнародно-правовому універсальному рівні щодо предмета нашого дослідження формуються принципи права (на нашу думку, як загального міжнародного, так й наднаціонального (інтеграційного)), тобто основні нормативні засади правового регулювання конституювання та інституціо- налізації міждержавних інтеграційних об’єднань.

На міжнародному регіональному рівні формується механізм взаємодії та інтеграції національних правових систем Європи до регіональних спільнот, який передбачає їх зближення, вироблення загальноправових стандартів урегулювання досить великого та системного кола відносин. Нині низку проблем, що потребують однакових правових стандартів, можна віднести до сфери необхідного правового регулювання. Зокрема, це стосується регламентації діяльності акціонерних товариств, спільних підприємств, зон вільного підприємництва тощо.

Загальноєвропейський (регіональний) рівень у контексті подальшого розвитку концепції європейського правового простору повинен відповідати двом умовам: 1) ознаці структурованості — наявність ефективних політико-правових структур (зокрема, європейських міждержавних об’єднань); 2) ознаці нормативності — вироблення загальноєвропейських правових стандартів.

Національний рівень має передбачати механізм правової адаптації внутрішньодержавної системи, який би містив гармонізацію законодавства, приведення його у відповідність до європейського права, подолання юридичних колізій. А у контексті нашого дослідження має бути розроблений та легалізований механізм інтеграції до міждержавних об’єднань.

Оскільки завдання забезпечення міжнародного правопорядку покладається як на міждержавно-правові, так і на національно-правові системи (без яких міжнародне право не може бути ефективним), то суттєва роль у здійсненні міжнародного права відводиться внутрішньодержавному правовому механізму[143].

У свою чергу, реалії регіональної інтеграції спостерігаються не тільки у взаємодії та взаємозв’язку на рівні держав, а й на рівні незалежних політичних спільнот, економічних структур, політичних і соціальних груп, що знаходяться під юрисдикцією різних держав. Нині можна виокремити економічну, політичну, соціальну та правову інтеграцію. В процесі регіональної інтеграції всі ці її види об’єднані. Таким чином, регіональну інтеграцію можна розуміти як результат діяльності її учасників у відповідних сферах, а саме це є політикою, що здійснюється з певною метою, гарантується за допомогою певних засобів і базується на правових нормах та регулюється ними.

Дослідники відзначають, що регіональне інтеграційне об’єднання може визначатися як окремий вид міжнародних організацій з певними характерними рисами:

а) мета утворення (тоді як міжнародні організації створюються для виконання будь-яких обмежених спільних завдань, мета регіонального інтеграційного об’єднання — зміна самих держав-членів);

б) сутність об’єднання (міжнародна організація є окремим від держав-учасниць утворенням і суб’єктом права, а регіональне інтеграційне об’єднання — це механізм для досягнення інтеграції);

в) система органів (у регіональних інтеграційних об’єднаннях створені парламентські органи, а також суди)[144].

Виходячи з наведених ознак, міждержавну інтеграцію можна розуміти як системну діяльність держав, засновану на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права та конституційних принципах, що закріплено в національних законодавствах держав-учасниць міждержавного інтеграційного об’єднання, та має основною телеологічною домінантою становлення, розвиток, зміцнення та вдосконалення різних організаційних та організаційно-правових форм їх взаємодії шляхом участі у міждержавних інтеграційних об’єднаннях економічного та політичного характеру.

Критеріальними ознаками, що характеризують міждержавні інтеграційні процеси, на наш погляд, є:

• діяльність держав, заснована на фундаментальних принципах їхнього конституційного устрою та загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права (повага суверенітету, дотримання територіальної цілісності держав тощо);
• утворення міждержавного інтеграційного об’єднання з єдиною організаційною структурою, що має відповідні наднаціональні органи;
• міждержавне інтегрування (конвергенція) відбувається на основі загальних принципів, цілей, завдань;
• легітимність міждержавних інтеграційних об’єднань, їх відповідність національним конституційним та міжнародно- правовим принципам та стандартам.

У розвитку сучасних процесів міждержавної інтеграції можна виділити такі тенденції:

• активізація участі держав у міждержавних об’єднаннях;
• цілеспрямована правова політика, яка забезпечує максимальне зближення національних інтересів держав — учасниць міждержавних інтеграційних процесів;
• поглиблення федералізації міждержавних інтеграційних об’єднань;
• поява відповідних ознак державності в правовому статусі міждержавного об ’ єднання;
• виняткова компетенція органів міждержавного інтеграційного об’єднання;
• формування єдиного конституційно-правового простору на основі зближення основних конституційних принципів держав-членів;
• інтернаціоналізація права, тісна взаємодія міжнародного інтеграційного та конституційного права.

Визначення сутності міждержавної інтеграції дає можливість зрозуміти європейську інтеграційну модель, визначити її сучасну конституційно-правову природу. При цьому треба визнати, що моделі інтеграції в різних регіонах світу знаходяться під певним впливом європейської інтеграційної думки[145].

Беручи до уваги особливість і унікальність процесу об’єднання країн Європи, видається необхідним виокремити термін «європейська міждержавна інтеграція» й розглядати його як самостійне явище в юридичній науці, що й робить більшість сучасних учених.

Об’єднана Європа відіграє провідну роль не тільки в сучасних міжнародних відносинах, айв утвердженні конституційних принципів демократичної, соціальної, правової держави. Європейські Співтовариства та Європейський Союз є особливою формою прояву співпраці та взаємозалежності держав, найвищою формою функціональної та інституціональної інтеграції, найпоказовішою з точки зору багатоаспектності, бага- торівневості, інтенсивності та динаміки. На даному етапі вказані міждержавні інтеграційні об’єднання є не просто ареною реалізації національних інтересів, а й механізмом їхнього правового зближення й фактичного злиття. Тому саме з цієї точки зору вважаємо за можливе, доцільне та необхідне розглядати доктринальну основу європейської міждержавної інтеграції.

Слід зазначити, що питання, які стосуються теоретичних основ європейської міждержавної інтеграції, ще не знайшли належного відображення в працях дослідників і фахівців країн пострадянського простору. Наукові розробки в цій галузі зводяться в основному до лапідарного висвітлення тенденцій політичної[146], економічної[147] міжнародної інтеграції як явища всесвітнього масштабу. Вітчизняні науковці для глибшого і всебічного вивчення даної проблеми звертаються до численних праць зарубіжних фахівців з цієї тематики.

Поглиблене дослідження теоретичних основ європейської міждержавної інтеграції виявляє багатогранний спектр наукових думок. У зарубіжній юридичній та політичній науці підходи до визначення інтеграційних процесів багато в чому зумовлені безліччю різних аспектів, які бралися за основу і розглядалися як найістотніші, першорядні в процесі дослідження й аналізу європейського інтеграційного процесу Так, Б. М. То- порнін стверджує, що сьогодні державам — учасницям ЄС стало значно важче «оперувати колишніми поняттями, наприклад, такими, як «міжнародне співробітництво» або навіть «європейське співробітництво», оскільки вони не віддзеркалювали зміст нових явищ... Інтеграція розуміється насамперед як вихід за межі такого співробітництва»[148]. Адже наявність органів з наднаціональними функціями та компетенцією субор- динаційної природи — загальна риса організацій, які є інсти- туційною основою інтеграції. Так, однією з форм прояву цього є утворення наднаціональних чи квазінаціональних судів, що мають компетенцію розглядати справи, пов’язані з проблемами інтеграції. Така думка широко представлена у науковій літературі[149]. Так, Ю. М. Юмашев стверджує, що співтовариство є прикладом того, як у нових умовах держави-члени вкладають широкий зміст у поняття міждержавного співробітництва, і це диктує модель їхньої поведінки й визначає характер їхніх взаємовідносин зі створеною ними організацією.

Ідея об’єднання Європи має давню історію, причому вона висувалась і як мета практичної політики, і як основа різних політико-правових вчень. З моменту розпаду Західної Римської імперії у 476 році та майже до Вестфальського миру 1648 року, що встановив принцип політичної рівності, різні європейські держави неодноразово робили спроби створення нової Римської імперії. Історія політико-правових ідей європейської інтеграції налічує сотні років. Передумови ідеології європейської інтеграції можна побачити ще в ранньому середньовіччі. З такими ідеями виступали, зокрема, П’єр Дюбуа — легіст французького короля Філіпа Красивого (XTV ст.), герцог Сюллі — радник англійського короля Генріха IV (XVI—XVII ст.), англійський квакер Вільям Пенн (XVII ст.), французький абат Сен-П’єр (XVII ст.). Але їхні ідеї не були системними, закінченими. Це були різні плани та проекти об’єднання Європи: від теологічних концепцій об’єднання народів на основі єдиної церкви до створення європейської конфедерації або федерації.

У своєму трактаті «До вічного миру» (1795 р.) філософ епохи Нового часу І. Кант характеризував федерацію європейських держав як засіб забезпечення миру, яка має за кінцеву мету утвердження співтовариств, що базуються на витоках республіканізму, федералізму та панування права[150]. Мислитель був переконаний, що «міжнародне право має бути засноване на федералізмі вільних держав»[151].

У XX столітті, головним чином після Першої світової війни, знов були відтворені ідеї інтеграції, що дістало відображення у течії панєвропеїзму. Австрійський граф Ричард Ку- денхове-Калергі в 1923 році розробив план створення Об’єднаних штатів Європи на основі ідей панєвропейського федералізму[152]. Ним також була сформована доктрина Панєвропейського союзу, яка найперше містила розробки й чіткі уявлення, структуровані та конкретні проекти щодо подальшого процесу європейської інтеграції. Саме ідеї та концепції панєвропейського руху, як зазначається в науковій літературі, були багато в чому використані при розбудові сучасного європейського співтовариства[153].

Іншою спробою реалізувати ідеї створення блоку держав континентальної Європи була діяльність керівника МЗС Франції А. Бріана, обраного у 1927 році на І Панєвропейсько- му конгресі, що відбувся у Відні, його почесним Президентом. А. Бріан обґрунтував план утворення Європейського союзу в межах Ліги Націй («Меморандум про організацію Європейського федеративного союзу»)[154].

Післявоєнний період був відзначений прагненням до консолідації Європи. У середині 40-х — на початку 50-х років XX століття прихильники федералізації Європи керувалися «інституціональною інтеграцією». На практиці ж у результаті заснування Європейських Співтовариств ця концепція була реалізована в теорії «функціональної інтеграції». Появу цієї теорії багато дослідників пов’язують із виступом у 1950 році Р. Шумана, який зазначив, що «спільне управління в галузі вугілля та сталі одразу забезпечить створення загальної бази для економічного розвитку як перший крок до європейської федерації... при цьому політична уніфікація має стояти на першому місці... «Функціоналістський» підхід був обраний, виходячи з практичних передумов, бо вважалося логічніше почати з інтеграції в технічно обмеженому секторі національного життя»[155]. На думку функціоналістів, вихідною точкою при вирішенні поставленого завдання має бути не питання про те, якою буде форма міжнародної співпраці, а які функціональні завдання можуть стати стрижнем технічної взаємодії — звідси й назва «функціоналізм».

В основі функціонального підходу лежить екзистенційне положення про те, що конкретні людські потреби або суспільний добробут благополуччя мають бути пріоритетнішими, ніж інститут держави або домінування певної ідеології. Щодо держави функціоналізм виражав сумнів у тому, що така нераціональна форма організації соціального життя здатна ефективно забезпечити людські потреби. Ця недовіра виходила не тільки з розуміння позанаціонального характеру потреб, а й з того факту, що ідеологічні та догматичні настанови заважають державі максимізувати суспільний добробут. Критика держави з боку функціоналістів будувалася на основі двох спостережень. По-перше, помилково розглядати світ як суму формально розділених суверенних утворень, оскільки необхідно враховувати матеріальну взаємозалежність держав. По-друге, державо- центричний погляд на світ обмежує можливості розвитку системи перспективою перенесення рис держави на глобальний рівень.

По суті, функціональна теорія відобразила федералістські тенденції. Ця позиція певною мірою віддзеркалювала політичні уявлення про «інституціональну інтеграцію» та отримала поширення на початку — в середині 50-х років XX століття, популярна вона і сьогодні. Однак найпалкішими прихильниками так званого парціального федералізму виступали німецькі та грецькі юристи[156].

На думку класика федералізму К. Уіера, федералізм є юридичним принципом, відповідно до якого суверенітет законодавчо розподілений між двома територіально розділеними рівнями управління[157]. У цьому аспекті є вельми продуктивною думка П. Тейлора: «Інтеграція, за федералізмом, вимагає створення двох рівнів уряду — поділених, але працюючих скоординовано, — уряд, що стоїть над цілим (федеральний рівень), та уряд, що регулює частини (державний рівень)»[158].

У 70-х роках XX століття спроби пояснити унікальність Європейських Співтовариств як міждержавного об’єднання (а в деяких працях зустрічається «державно-правове утворення»[159], «міждержавний союз», «державно-правовий союз із предметним обмеженням»[160], що відіграє провідну роль у загальноєвропейському інтеграційному процесі) ініціювали появу концепції «неофункціоналізму»[161], що надавала важливого значення діяльності різноманітних політичних еліт і організованих груп, які виступали центрами розробки й ухвалення найважливіших рішень, а також концентрувала увагу на наднаціональних рисах інституційної системи Співтовариств на різних стадіях інтеграційного процесу За юридичною сутністю концепцію неофункціоналізму можна визначити як поступове розширення сфери діяльності наднаціональної організації шляхом передачі Європейським Співтовариствам компетенції з боку держав- членів. Вже тоді це означало появу політико-правової єдності, а самі Співтовариства порівнювалися з державою, яка втілює квазіфедералістичні ознаки[162]. Поява в межах Європейських Співтовариств елементів своєрідної політичної системи, що акцентували увагу на взаєминах і діяльності окремих осіб, еліт, груп, стала основою для виникнення соціологічного підходу до вивчення європейського інтеграційного процесу.

У свою чергу, представники «федералізму» розглядали як одне з основоположних і принципових питань чіткий розподіл компетенції і владних повноважень між країнами-учасниця- ми, з одного боку, і Співтовариствами — з іншого, одночасно наполягаючи на важливості просування європейських держав по шляху тіснішої політичної інтеграції. Звідси вперше пропонується здійснювати розмежування компетенції між Європейськими Співтовариствами та державами-членами. Завдяки залученню конституційно-правових критеріїв сучасних федеративних держав виокремлюється виключна, спільна (конкуруюча) та додаткова компетенція, що й нині є сталою термінологією теорії та практики права ЄС. За допомогою конституційної угоди апологети федералізму намагаються знайти оптимальне поєднання єдності та незалежності, вважаючи, що це єдиний спосіб забезпечити ефективність та законність управління в плюралістичних ліберально-демократичних співтовариствах. На думку А. Етціоні, політико-правове співтовариство, створене федерацією, повинно мати три ознаки інтеграції:

а)              ефективно контролювати засоби примусу; б) мати центр прийняття рішень, вплив якого поширюється на все співтовариство; в) бути основним центром політичної ідентифікації для більшості населення[163].

Федералізм передбачає можливість створення гармонійно функціонуючої системи, яка включає автономні утворення та працює для спільних цілей. Таку систему можна створити лише конституційними засобами, а не методами традиційної дипломатії або поступового «переливання»[164].

Таким чином, «функціональний федералізм» дотримується постулату про «змішаний» характер права Європейських Співтовариств, яке займає перехідне положення між конституційним та міжнародним правом та поєднує елементи того й іншого[165]. Починаючи з цього періоду розвитку інтеграційного процесу в Європі, як зазначається в літературі, постійно посилюються та екстраполюються конституційні доктринальні основи на Європейські Співтовариства[166]. Більше того, «функціональний федералізм» вплинув на активне використання в науковій літературі терміна «конституція» спочатку в розумінні, запропонованому К. Ятаганосом — «основного економічного закону»[167], а згодом у розумінні А. Манітакіса — «співтовариства, заснованого на принципі верховенства права»[168].

У 70-х роках XX століття занепад федералістських ідей компенсувався теорією «кооперативного федералізму». За юридичною сутністю «кооперативний федералізм» став модифікацією питання організації влади у сучасних умовах, і, на думку

С.              В. Корольова, набув наступних ознак:

1. встановлення певної системи стягнення та перерозподілу фінансових ресурсів між федерацією та її окремими суб’єктами;
2. розширення участі суб’єктів федерації у формуванні рішень на центральному рівні;
3. розширення компетенції суб’єктів федерації з реалізації федерального законодавства;
4. створення центральною владою умов для ефективної співпраці суб’єктів федерації[169]. Як зазначають дослідники, звернення до «кооперативного федералізму» зумовлене проблемами реалізації норм інтеграційного права на конституційному рівні через складність ситуації, пов’язаної з формуванням бюджету ЄС[170].

Слід зазначити, що у прагматичному аспекті ідеї федералізму істотно впливають на процеси регіональної інтеграції. Наприклад, початковий варіант Маастрихтської угоди 1992 року, який оголошував про створення Європейського Союзу, мав за мету створення «федеративної Європи». Незважаючи на те, що згодом мета трансформувалася в «створення тіснішого союзу», багато прихильників неофедералізму переконані, що федеративний принцип залишається найкращим раціональним рішенням інституційних та ідеологічних проблем, які стоять перед інтеграційними процесами в Європі. Активізація прихильників федералізму в останні роки виявилася в обговоренні конституційного договору. Ми погоджуємося з думкою К. Ніколаідіса та Є. Вітерілла, які вважали: «Хоча конституція ЄС скоріш за все не стане остаточним актом, який створює Європейську федерацію, сам факт роботи над таким документом дає підстави зробити висновок, що принципи федералізму й надалі будуть активно задіяні у формуванні ЄС»[171]. Слід зазначити, що ратифікація наприкінці 2009 року Лісабонської угоди, що посилює федералістські тенденції у функціонуванні Європейського Союзу, є яскравим свідченням продуктивності зазначеного підходу.

Прагнення зрозуміти юридичну природу Європейських Співтовариств, дослідити створений у рамках ЄС специфічний автономний правопорядок, визначити місце і роль Суду ЄС в інституційній системі Співтовариств зумовили виникнення правового підходу до вивчення європейської інтеграції[172]. В його основі лежить наступна теза: як правило, система права, що регулює процес інтеграції, включає основні (базові), диспозитивні та регулятивні норми, які встановлюють зміст її юридичної основи. Таким чином, по-перше, в плані еволюції та нормативного супроводження становлення та розвитку європейських структур правова інтеграція може розглядатися як особливий європейський правовий інститут. По-друге, на думку О. Ф. Скакун, що вже наводилася вище, європейська правова інтеграція є саме процесом об’єднання та взаємного пристосовування національних правових систем[173], що має свою телеологічну домінанту, суб’єктний склад, територіальні межі тощо. Тобто підхід до правової інтеграції як особливого правового інституту є раціональним, доктринально і нормативно обґрунтованим.

Дійсно, протягом декількох десятиліть відбуваються дискусії серед представників правового підходу до дослідження європейської інтеграції, в якій домінує проблема співвідношення права Європейських Співтовариств і національних правових систем держав-членів. Безперечною заслугою Суду ЄС стало створення такої системи, у центрі якої знаходиться саме норма права і яка показує, наскільки ефективною може бути діяльність наднаціонального судового органу в реальному закріпленні й практичній реалізації правових норм, які регулюють взаємовідносини між суверенними державами. Деякі представники цього підходу розглядають Суд Європейських Співтовариств як один з головних дійових осіб (акторів) на інтеграційній арені. І це не дивно, адже практична діяльність Суду ЄС «є ефективним інструментом для застосування національними судами держав-учасниць принципу примату права Співтовариства в національних правопорядках»[174]. Така важлива роль Суду ЄС у межах Європи, що інтегрується, багато в чому пояснюється тим, що з моменту свого заснування в 1952 році він був наділений безпрецедентною за своїми масштабами й різноманітністю юрисдикцією, яка виходить далеко за межі тієї, якою традиційно володіють судові установи. Деякі фахівці зазначають, що Суду Європейських Співтовариств притаманні риси й міжнародного, й конституційного, й адміністративного, й кримінального судів одночасно[175].

В рамках правового підходу активно формувалися міжнародно-правові теорії європейської інтеграції. Згідно з ними Європейські Співтовариства — це міждержавне інтеграційне об’єднання держав, заснування та діяльність якого регулюється міжнародним правом. Міжнародно-правова теорія виходить з делегованої компетенції Європейських Співтовариств, тобто з наявності в останніх правоздатності в обсязі, що надана державами-членами[176]. При цьому Європейські Співтовариства функціонують у межах компетенції та цілей, встановлених засновницькими органами (абз. 1 ст. 5 Угоди про Європейське Співтовариство), а реалізація цілей та завдань здійснюється через інститути ЄС, які діють «згідно з умовами, передбаченими чинною Угодою» (абз. 1 ст. 249)[177]. Це означає, що інтеграційна діяльність підпорядкована принципу делегованої та обмеженої компетенції. Ця обставина, зазначають представники міжнародно-правових теорій, відрізняє право- творчий процес в Європейських Співтовариствах від законодавчої діяльності держави.

У межах міжнародно-правових теорій сформувалися два напрями. Перший тлумачить Європейські Співтовариства як якісно новий ступінь розвитку права міжнародних організацій[178]. Цю точку зору поділяє більшість представників сучасної міжнародно-правової доктрини. При характеристиці даного напряму науковці значною мірою керувалися модифікацією уявлень про наднаціональність[179], що була характерна для початкового періоду та полягала у сприйнятті Європейських Співтовариств як класичної міжнародної організації. Поняття наднаціональності використовувалося при цьому як синонім наддержавності й у значенні примата міжнародного права над внутрішньодержавним[180].

Другий напрям відображає конфедеративне розуміння Європейських Співтовариств, палкими прихильниками якого стали сучасні французькі юристи. Основним доктринальним тезисом французької правової ніколи була конфедеративна природа Європейських Співтовариств. У 50—60-х роках XX століття цю ідею розвивали багато французьких юристів, особливо послідовники так званої страсбурзької школи[181]. Згідно з цією теорією угоди, що засновують Європейські Співтовариства, закладають конфедеративну структуру співпраці держав-членів. Під конфедерацією розуміють об’єднання держав, яке створене на основі міжнародного договору при збереженні суверенітету його учасників і яке має спільні органи, здатні реалізовувати власну волю. Першочергового значення конфедеративні теорії надають аналізу повноважень, що передаються інститутам та органам ЄС згідно із засновницькими договорами, та подальшому розвитку інтеграції.

Усе це дає підстави для висновку про складний, багатоас- пектний характер феномена європейської міждержавної інтеграції, результатом чого є велика кількість його тлумачень. Це також пояснюється кутом зору, під яким трактується міждержавна інтеграція тим чи іншим автором згідно з метою його дослідження.

На нашу думку, феномен європейської міждержавної інтеграції слід розуміти з різних позицій:

• онтологічної, що дає експліцитну, тобто наявну, специфікацію концептуалізації, основним об’єктом якої виступають держави Європейського континенту, що об’єднуються у міждержавне інтеграційне об’єднання для підвищення якості та розвитку відповідних функцій самих держав та даного об’єднання;
• гносеологічної (епістемологічної), що дає знання про процеси, принципи та методи об’єднання держав з метою вирішення спільних завдань та досягнення відповідних телеологічних домінант;
• аксіологічної, яка розкриває ціннісний потенціал феномена міждержавної інтеграції як загального надбання людської

цивілізації;

• праксеологічної, яка дає знання про існування відповідної програмно-концептуальної моделі, що функціонує на засадах цілеспрямованої практичної діяльності держав з реалізації завдань європейської міждержавної інтеграції;
• організаційної, що дає інформацію про розбудову оптимальної організаційної структури, яка включає державні та міжнародні наддержавні інституції та дає змогу ставити цілі та реалізовувати їх, досягаючи при цьому відповідного управлінського ефекту;
• нормативної, яка визначає, що європейська міждержавна інтеграція базується на конституційно-правових принципах і нормах національного права держав-членів міждержавних інтеграційних об’єднань, принципах і нормах загального міжнародного права та нормах права, що приймаються наднаціональними інституціями ЄС (інтеграційного права);
• суб’єктної, яка виходить з того, що в межах європейської міждержавної інтеграції функціонують суб’єкти — держави та створене ними міждержавне інтеграційне об’єднання з відповідними інституціями;
• об’єктної: основним об’єктом європейської міждержавної інтеграції виступає досягнення відповідних телеологічних домінант щодо зближення функцій держав у різних сферах співробітництва, що реалізуються на початковому етапі шляхом їх колективної взаємодії, а згодом — у межах міждержавного інтеграційного об’єднання;
• поведінкової (діяльнісної) — європейська міждержавна інтеграція заснована на відповідній типовій (типологічній) поведінці її основних суб’єктів — держав та створюваного ними міждержавного інтеграційного об’єднання та інституцій останнього;
• інституціональної, що обґрунтовує структурну основу європейської міждержавної інтеграції як сукупність міжнародних міждержавних інституцій, тобто міжнародних загальних (наднаціональних) та спеціалізованих організацій Європейського континенту;
• комунікативної: у межах європейської міждержавної інтеграції відбувається процес становлення, розвитку та реалізації моделей відносин між державами, між державами та створюваним ними міждержавним інтеграційним об’єднанням, між останнім та іншими суб’єктами міжнародного права та міжнародних відносин;
• методологічної, що виявляє можливість відокремлення в межах європейської міждержавної інтеграції системи принципів та способів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності людей, держав та міждержавних об’єднань у межах міжнародного співтовариства;
• конститутивної: європейська міждержавна інтеграція фактично закріплює міждержавне інтеграційне об’єднання в якості суб’єкта як такого;
• доктринально-прагматичної, яка виходить з того, що формування європейської міждержавної інтеграції здійснюється на засадах міжнародно-правової та конституційно- правової доктрин, практичного досвіду держав та міжнародних організацій, а також загальновизнаних принципів і норм національного конституційного права та загального міжнародного права;
• статутарної — європейська міждержавна інтеграція закріплює реальний стан держав-членів міждержавного інтеграційного об’єднання і самого об’єднання та його інституцій, демонструє їх особливе значення;
• емпіричної, яка доводить, що феномен європейської міждержавної інтеграції дає можливість виявити його характерні риси, принципи побудови та діяльності, форми реалізації;
• проспективно! (прогностичної): процес європейської міждержавної інтеграції дає можливість спрогнозувати основні тенденції розвитку європейського регіону та міжнародного співтовариства в цілому та ставити нові завдання щодо їх вдосконалення та розв’язання;
• дефінітивної (понятійної), що базується на припущенні здатності європейської міждержавної інтеграції як понятійного (семантичного) елемента виокремити низку понятійних характеристик національного конституційного права та міжнародного публічного права (держави, інститути держави, міжнародна спільнота, міжнародне право, міжнародна законність, міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об’єднання тощо);

— компаративної, яка передбачає, що феномен європейської міждержавної інтеграції співвідноситься як з інтегративними мотивами та інтегративним наповненням функцій національної держави, так і з різними аналогічними, але вже галузевими феноменами в міжнародному праві (наприклад, з міжнародним правопорядком, міжнародним економічним правопорядком, міжнародним гуманітарним правопорядком, міжнародним фінансовим правопорядком тощо).

ісісіс

Питання формування конституційно-правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції в сучасних умовах поглиблення й розширення процесів правової глобалізації, інтернаціоналізації національних правопорядків набуває особливого значення. Це зумовлено низкою об’єктивних факторів. По-перше, саме міждержавні інтеграційні об’єднання функціонують на міжнародній арені як інституційні суб’єкти держа- воподібної та наднаціональної природи, поступово набувають дедалі більшого значення в світі, стають істотним фактором регіональної та субрегіональної стабільності та безпеки. По- друге, процеси міждержавної інтеграції поступово стають об’єктом конституційно-правового регулювання на національному та наднаціональному рівні. По-третє, з огляду на вищезазначене, конституційне право зазнає відчутного впливу через методологічну модернізацію галузевого механізму правового регулювання, системи його джерел, розширення кола суб’єктів, одним з найважливіших наслідків чого є об’єктивне та поступове оновлення його нормативно-правового пласту, категорійно-понятійного апарату.

Категорія «інтеграція» виступає найважливішим предикатом, що несе в собі сукупність соціальної інформації щодо відповідної поведінки суб’єктів — об’єктів управлінської діяльності, яка розгортається в його просторових межах та конституційно-правових реаліях, причому ментальне наповнення та предикатний зміст цієї категорії формує відповідне науково- прагматичне поняття, яке має похідний характер від таких категорій, як «держава», «національна правова система», «національна конституція», «взаємодія національних та наднаціональних інститутів», «міжнародна спільнота», «міжнародне співробітництво», «договірний характер міжнародного публічного права», котрі є щодо нього елементарними поняттями.

Онто-гносеологічним та аксіологічним чинником категорії «інтеграція» та її належності до конституційного права є те, що основними суб’єктами інтеграції виступають держави, а первинним елементом — держава як така. Наявність держав як первинного елемента системи науки конституційного права дає можливість розкрити їх доктринальний та прагматичний потенціал. У першому аспекті — вони утворюють усі теоретичні конструкції науки конституційного права — концепції, теорії, доктрини. Тобто вони слугують відповідною точкою відліку в пізнанні конституційно-правової дійсності, можуть бути початком розгортання знань про об’єкт вивчення та стати результатом наукових досліджень. У другому аспекті вони мають: а) гносеологічне призначення, що виявляється у відображенні та фіксуванні найбільш загальних, суттєвих властивостей і найважливіших зв’язків, відносин конституційно-правових явищ і процесів — інтеграція виступає як конституційно- правовий засіб побудови нового міжнародного та наднаціонального (територіально — географічно-регіонального) правового порядку на базі сукупності національних правових систем; б) виконують методологічну функцію, тобто спрямовані на систематизацію конституційно-правового знання, адже виконують роль системоутворюючих логічних вузлів — інтеграція становить великий системний комплекс доктринально- прагматичних знань, що практично трансформують та модернізують конституційне-правове буття держав — членів міждержавних інтеграційних об’єднань і так званих третіх держав — країн, що не є членами зазначених об’єднань, але межують або активно співпрацюють з ними та із самим об’єднанням; в) виступають як інструмент юридичної техніки, тобто сприяють точному визначенню рис і властивостей явищ, що вивчаються, їх співвідносності, проведенню класифікації та врешті осмисленню через відношення до відповідної категорії — інтеграція має не тільки технічні, технологічні властивості, що дають змогу її нормативно регламентувати; на нашу думку, тут слід звернути увагу на відповідну процесуалізацію інтеграції, що перетворюється на феномен не тільки модернізації міжнародного права, а й конституційного права держав — членів інтеграційного об’єднання.

Запровадженню категорії інтеграції у вітчизняні гуманітарні науки в цілому та теорію держави і права, конституційне, міжнародне право передувало використання термінів «інтеграція у світове співтовариство», «європейська інтеграція», «європейська правова інтеграція», «міждержавне європейське співробітництво», «європейська міждержавна інтеграція», в яких відображені сутнісні характеристики зазначених процесів. З одного боку, це обґрунтовано, бо, по-перше, визначає початкові кроки правової, точніше, національної конституційної доктрини, щодо вироблення категоріального апарату та функціональних напрямів дослідження. По-друге, це є відповідним відображенням конституційно-правового принципу політичного розмаїття. По-третє, використання зазначених вище дефініцій є проявом процесу правового запозичення (правової рецепції) категоріального та змістовного апарату, що лежить в основі правових систем зарубіжних держав та міждержавних інтеграційних об’єднань. З іншого боку, незважаючи на позитивні моменти, таке термінологічне розмаїття розмиває загальні онтологічні, гносеологічні та сутнісні характеристики категорії «інтеграція», тим самим унеможливлює в перспективі можливість її введення у рамки не тільки доктринальної, а й нормативно-правової дефініції, породжуючи певні колізії, зменшуючи ефективність конституційного-правового регулювання тощо.

Дослідження основних теорій та концепцій європейської міждержавної інтеграції безпосередньо пов’язане із соціологічним визначенням та навантаженням самого поняття «інтеграція». Як явище соціального буття інтеграція постійно розвивається під впливом об’єктивних процесів інтернаціоналізації суспільно-політичного життя людства, причому даний процес має свої принципи та закономірності, які зумовлюють його сутність, форми та механізми формування, прояви у конкретних природно-географічних, соціально-економічних умовах, у світоглядному, ідеологічному, політичному та правовому вимірах.

Дослідження ролі права (загального, але насамперед конституційного та міжнародного) в інтеграційних процесах дало змогу зробити висновок про його визначальну роль. По-перше, об’єктивується саме право, насамперед конституційне, правові засади, правове регулювання, більш ширше — правове забезпечення процесів європейської інтеграції. По-друге, суттєво стимулюється становлення міждержавного співробітництва у різних його формах і сферах, що має ознаки системної, багатооб’єктної, багатосуб’єктної та різнорівневої взаємодії. По-третє, демонструється взаємодія, взаємозалежність внутрішньодержавного (конституційного) та міжнародного публічного права. По-четверте, фактично йдеться про становлення нової якості та форми публічного правового порядку, адже відбувається органічна взаємодія національного та міжнародного правопорядків. По-п’яте, обґрунтовано прогнозується поява феноменології правової інтеграції, яка детермінує та легалізує решту її форм та забезпечує подальший розвиток і стабільне функціонування національної державності в умовах міждержавної інтеграції на засадах над національності. По-шосте, в умовах інтеграції право виступає важливим конституїтивним та інституціональним елементом системи глобального управління на його переважно регіональному рівні. По-сьоме, інтеграція свідчить про інтернаціоналізацію національного та світового конституційного права та конституціоналізацію загального міжнародного та особливо міжнародного публічного права, про вплив інтеграції на національний та світовий конституціоналізм.

Для глибшого розуміння феномена правової інтеграції, виокремлення його характерних ознак необхідно визначити внутрішній, інтерстеційний зміст самої правової інтеграції, за допомогою якого вона забезпечує системні процеси утворення нових або узагальнення вже існуючих правових елементів (принципів, норм тощо), які раніше належали або на цей час належать до різних правових систем.

Під правовою сферою інтеграції слід розуміти не структурні компоненти системи права, а об’єктивні вияви функціонування правової системи, які можна визначити у вигляді трьох правових компонентів — доктринального (концептуального), нормативного й юридико-технічного. Саме в межах цих компонентів і здійснюється як правова інтеграція взагалі, так й правове запозичення зокрема.

Процес формування глобальної правової системи, що є результатом правової інтеграції, має змістовну та інсти- туціональну основи. По-перше, саме глобальна правова система, що утворюється, демонструє наявність інституційної структури права у широкому його розумінні, а саме — національного, міжнародного, транснаціонального та наднаціонального права, що суттєво змінює традиційну парадигму його сприйняття — тільки як ознаку державності, формуючи фактично нову феноменологію права. По-друге, зазначені правові явища, що лежать в основі глобальної правової системи, перебувають в органічній єдності, тобто між ними виникає своєрідний симбіоз та системнотворчі зв’язки. Більше того, з часом зазначені правові явища узагальнюються й формуються у відповідну правову типологію, що суттєво впливає на функціонування, розвиток та модернізацію національних правових систем та виступає як відповідна правова трансценден- талія. По-третє, транснаціональне та наднаціональне право, що є породженням сучасних інтеграційних процесів, стимулює розвиток національного права та міжнародного права, оп- тимізує їх функціональну сферу, з одного боку, розширюючи їх суб’єктно-об’єктний склад, а з іншого — фактично перерозподіляючи предметну сферу національного та міжнародного права на користь транснаціонального та наднаціонального права. По-четверте, на тлі міжінтеграційних зв’язків утворюється єдина «багатополюсна» надбудова, що впливає на всі зазначені вище рівні права, вона пов’язує в одне інтеграційні правові блоки держав; у міжнародному публічному праві у цьому контексті розвивається право економічної інтеграції як міжнародно-правовий галузевий інститут. Тому, звичайно, правова інтеграція займає одне з головних місць в інфраструктурі об’єднавчих процесів.

У рамках інтеграційних об’єднань об’єктивно проявляються елементи так званого права інтеграції (або інтеграційного права), яке науковці відносять як до галузі міжнародного, так і до галузі національного конституційного права. Деякі ж представники міжнародної доктрини це питання пов’язали з появою саме інтеграційного права, яке вони визначають як функціональний додаток до міжнародного, так і внутрішньодержавного (конституційного) права. Для більшості вітчизняних конституціоналістів інтеграційне право ще не набуло концептуального значення та доктринального визначення. Однак, комплексно досліджуючи проблеми конституційно-правового забезпечення процесів міждержавної інтеграції, важливо підкреслити, що саме інтеграційне право є основним нормативним елементом внутрішньодержавного механізму у взаємодії між правом міждержавного інтеграційного об’єднання та системою права держави-учасниці. Адже становлення інтеграційного права безпосередньо пов’язане з формуванням конституційно-правового механізму такої взаємодії. Цей конституційно-правовий механізм різноаспектний і містить ряд специфічних правових процедур та засобів з використанням декількох прийомів та способів, які не є характерними для традиційного механізму взаємодії держав, що регулюється міжнародним публічним правом. Вибір таких інструментів залежить від рівня та цілей інтеграційних процесів.

Резюмуючи зазначені доктринальні підходи, вважаємо за можливе висунути авторське розуміння інтеграційного права як системного феномена, під яким слід розуміти:

а)              у сфері міжнародного права — системну сукупність міжнародних правових норм, що регулюють комплекс відносин між суверенними державами в рамках міжнародних інтеграційних об’єднань у сфері політики, економіки, культури та інших сфер співробітництва, заснованих на загальновизнаних принципах міжнародного права та установчих (конституційних) угодах між державами, що ведуть до виникнення наднаціональних структур з компетенційною правосуб’єк- тністю та наднаціонального правопорядку;

б) в сфері внутрішньодержавного (конституційного) права — сукупність правових норм, які регулюють відносини у внутрішньодержавному правовому порядку щодо конституційного забезпечення участі держави у процесах міждержавної інтеграції, засновані на конституційних принципах здійснення зовнішньої політики;

в) у сфері наднаціонального права (права інтеграційних об’єднань) — сукупність правових норм, які регулюють відносини між державами — членами міждержавного інтеграційного об’єднання та між інституціями зазначеного об’єднання з питань статутного або компетенційного характеру, передбачених установчими угодами та внутрішнім правом міждержавного інтеграційного об’єднання.

Виходячи із запропонованого дефінітивного визначення, інтеграційне право є комплексною галуззю, нормативною складовою якої є міжнародне публічне, наднаціональне право міждержавного об’єднання та національне конституційне право.

Міждержавну інтеграцію можна розуміти як системну діяльність держав, засновану на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права та конституційних принципах, що закріплено в національних законодавствах держав — учасниць міждержавного інтеграційного об’єднання та має основною телеологічною домінантою становлення, розвиток, зміцнення та вдосконалення різних організаційних та організаційно-правових форм їх взаємодії шляхом участі у міждержавних інтеграційних об’єднаннях економічного та політичного характеру.

Критеріальними ознаками, що характеризують міждержавні інтеграційні процеси, на нашу думку, є: діяльність держав, заснована на фундаментальних принципах їхнього конституційного устрою та загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права (повага суверенітету, дотримання територіальної цілісності держав тощо); утворення міждержавного інтеграційного об’єднання з єдиною організаційною структурою, що має відповідні наднаціональні органи; міждержавне інтегрування (конвергенція) відбувається на основі загальних принципів, цілей, завдань; наявність відповідної легітимності міждержавних інтеграційних об’єднань, їхня відповідність національним конституційним та міжнародно-правовим принципам та стандартам.

Це дає підстави для висновку про складний, багатоаспект- ний характер феномена європейської міждержавної інтеграції, що зумовлює велику кількість його тлумачень. Численні точки зору пояснюються тим кутом зору, під яким розглядається міждержавна інтеграція тим чи іншим автором згідно з метою його дослідження. Але вищенаведене дає можливість розуміти феномен європейської міждержавної інтеграції з різних позицій:

• онтологічної, що дає експліцитну, тобто наявну, специфікацію концептуалізацїї, основним об’єктом якої виступають держави Європейського континенту, що об’єднуються у міждержавне інтеграційне об’єднання для підвищення якості та розвитку відповідних функцій самих держав та даного об ’єднання;
• гносеологічної (епістемологічної), що дає знання про процеси, принципи та методи об’єднання держав з метою вирішення спільних завдань та досягнення відповідних телеологічних домінант;
• аксіологічної, яка розкриває ціннісний потенціал феномена міждержавної інтеграції як загального надбання людської цивілізації;
• праксеологічної, котре дає знання про існування відповідної програмно-концептуальної моделі, що функціонує на засадах цілеспрямованої практичної діяльності держав з реалізації завдань європейської міждержавної інтеграції;
• організаційної, що дає інформацію про розбудову оптимальної організаційної структури, яка включає державні та міжнародні наддержавні інституції та дає змогу ставити цілі та реалізовувати їх, досягаючи при цьому відповідного управлінського ефекту;
• нормативної, яка визначає, що європейська міждержавна інтеграція базується на конституційно-правових принципах і нормах національного права держав — членів міждержавних інтеграційних об’єднань, принципах і нормах загального міжнародного права та нормах права, що приймаються наднаціональними інституціями ЄС (інтеграційного права);
• суб’єктної, яка виходить з того, що в межах європейської міждержавної інтеграції функціонують суб’єкти — держави та створене ними міждержавне інтеграційне об’єднання з відповідними інституціями;
• об’єктної: основним об’єктом європейської міждержавної інтеграції виступає досягнення відповідних телеологічних домінант щодо зближення функцій держав у різних сферах співробітництва, що реалізуються на початковому етапі шляхом їх колективної взаємодії, а згодом — у межах міждержавного інтеграційного об’єднання;
• поведінкової (діяльнісної) — європейська міждержавна інтеграція заснована на відповідній типовій (типологічній) поведінці її основних суб’єктів — держав та створюваного ними міждержавного інтеграційного об’єднання та інституцій останнього;
• інституціональної, що обґрунтовує структурну основу європейської міждержавної інтеграції як сукупність міжнародних міждержавних інституцій, тобто міжнародних загальних (наднаціональних) та спеціалізованих організацій Європейського континенту;
• комунікативної: у межах європейської міждержавної інтеграції відбувається процес становлення, розвитку та реалізації моделей відносин між державами, між державами та створюваним ними міждержавним інтеграційним об’єднанням, між останнім та іншими суб’єктами міжнародного права та міжнародних відносин;
• методологічної, що виявляє можливість відокремлення в межах європейської міждержавної інтеграції системи принципів та способів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності людей, держав та міждержавних об’єднань у межах міжнародного співтовариства;
• конститутивної: європейська міждержавна інтеграція фактично закріплює міждержавне інтеграційне об’єднання в якості суб’єкта як такого;
• доктринально-прагматичної, яка виходить з того, що формування європейської міждержавної інтеграції здійснюється на засадах міжнародно-правової та конституційно- правової доктрин, практичного досвіду держав та міжнародних організацій, а також загальновизнаних принципів і норм національного конституційного права та загального міжнародного права;
• статутарної — європейська міждержавна інтеграція закріплює реальний стан держав — членів міждержавного інтеграційного об’єднання і самого об’єднання та його інституцій, демонструє їх особливе значення;
• емпіричної, яка доводить, що феномен європейської міждержавної інтеграції дає можливість виявити його характерні риси, принципи побудови та діяльності, форми реалізації;
• проспективно! (прогностичної): процес європейської міждержавної інтеграції дає можливість спрогнозувати основні тенденції розвитку європейського регіону та міжнародного співтовариства в цілому та ставити нові завдання щодо їх вдосконалення та розв’язання;
• дефінітивної (понятійної), що базується на припущенні здатності європейської міждержавної інтеграції як понятійного (семантичного) елемента виокремити низку понятійних характеристик національного конституційного права та міжнародного публічного права (держави, інститути держави, міжнародна спільнота, міжнародне право, міжнародна законність, міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об’єднання тощо);

— компаративної, яка передбачає, що феномен європейської міждержавної інтеграції співвідноситься як з інтегративними мотивами та інтегративним наповненням функцій національної держави, так і з різними аналогічними, але вже галузевими феноменами в міжнародному праві (наприклад, з міжнародним правопорядком, міжнародним економічним правопорядком, міжнародним гуманітарним правопорядком, міжнародним фінансовим правопорядком тощо).