Семантична природа явища саморегуляції СОЦІАЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ КРАЇНИ

Якщо виходити з того, що саморегуляція є продуктом духовного виробництва, то це означає, що вона має таку саму природу, як весь духовний світ. Тому тут ми маємо справу, якщо виходити з останніх робіт сучасного періоду, з семантичною реальністю.

До того ж, ця позиція значно підкріплюється дослідженнями останніх років, які однозначно вказують на існування Семантичного Всесвіту або світу ідей, інакше кажучи, - смислів як п'ятої фундаментальної константи Всесвіту¹, подібно до фундаментальних фізичних констант, про які йдеться в антропному принципі. Але це питання виходить за проблемне коло цього дослідження і повинне аналізуватись окремо. У нас ця теза працює як аксіома.

Для реалізації головної мети дослідження дуже важливим є визнання відносно самостійного існування смислів як носіїв семантичної реальності, тому є потреба розглянути цей момент з точки зору того, як він віддзеркалений у філософській спадщині, щоб довести обґрунтованість семантичної природи організаційних відносин. Поняття смислу у гуманітарних науках ґрунтовно розглянуто у роботі Д. Лєонтьєва “Психология смысла: природа, строение и динамика смысловой реальности”^{[215] [216].}

Нагадаємо, що історично вихідним проблемним контекстом, в якому поняття смислу виникло як наукове поняття, було вивчення розуміння текстів, а першою теоретичною парадигмою - герменевтика.

Подальшого розвитку ця проблема набула, як відомо, наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ ст. у науках про мову: лінгвістиці, семіотиці та логічній семантиці. Так, наприклад, Готліб Фреге у своїй класичній роботі “Смисл та денотат” пише про те, що денотат, або значення тексту (знака), у нашому випадку - ідея, символ або образ, це та об'єктивна реалія, яку визначає, або судження, про яку свідчить текст; смисл - це спосіб задання денотата, характер зв'язку між денотатом та знаком або “інформація, яку знак несе про свій денотат”^{[217] [218].}

Другим історичним проблемним контекстом, в якому поняття смислу увійшло до гуманітарних наук, стала проблематика феноменологічного аналізу свідомості, представлена роботами засновника феноменологічної парадигми Е. Гусерля, його учнів та послідовників М. Гайдегера, М. Мерло-Понті, Ж.-П. Сартра, Г. Шпета, К. Ясперса. Для реалізації мети нашого дослідження вкрай важлива ідея Е. Гусерля про те, що смисл є основною складовою тканиною свідомості^[219].

Поняття внутрішнього інтимного смислу, або ентелехії, стало результатом оригінального розвитку Г. Шпетом ідей Е. Гусерля. Згідно твердження Г. Шпета, смисл об'єктивний, він “вкорінений у бутті”, це особлива сфера буття, особливий предмет^[220]. Саме вихід смислів, що здійснює енергетичний тиск на особу та спільноти, обумовлює енергетичний бік самовідтворення соціального процесу у планетарному масштабі. Розпакування семантичного вакууму - це невичерпне джерело, з якого самовідтворюється соціальне життя людей.

Наступну розгорнуту філософську концептуалізацію смислу у екзистенціально-феноменологічній традиції ми знаходимо у Ж.-П. Сартра, який відчував значний вплив Е. Гусерля та М. Гайдегера¹. Вивчення філософської спадщини цього автора крізь призму цієї методологічної установки підтверджує перспективність обраного нами підходу до пояснення семантичної природи соціального організму країни, тому наведемо лише спостереження Ж.-П. Сартра, які для нас дуже важливі. Він стверджує, що ланцюгом, який поєднує свідомість та світ, є сприйняття, котре засвоює зовнішнє як цілісність, в яку вписується смисл. Смисл надається, за Ж.-П. Сартром, як ситуації, так і зовнішнім предметам; він обирається свідомістю. Соціальний організм країни тут якраз і може посісти місце такого зовнішнього предмета, що створює мікросередовище для соціальних груп та особистості. Відбувається систематична суб'єктивація зовнішньої реальності суб'єктом історичної дії. Наслідки суб'єкта історичної дії спостерігаються нами як історичний процес.

Нарешті, ще одну розгорнуту філософську концепцію смислу ми знаходимо в роботах іншого представника французького екзистенціалізму М. Мерло-Понті. Тут треба звернутися до таких його праць, як “Структура поведінки” та “Феноменологія сприйняття”, що вийшли друком у першій половині 1940-х рр.^{[221] [222]} Для нас принциповим є його висновок, зроблений у книзі “Структура поведінки”, оскільки тут ідеться про те, що смисл розглядається як основний організуючий принцип поведінки живих систем. “Одиницею фізичних систем є зв'язок, одиницею живих організмів - значимість. Координація на основі законів, притаманна фізичному мисленню, не вичерпує феномени життя, зоставляє залишок, що підкоряється іншому виду координації - координації на основі смислу”^[223]. Тож планетарне життя ми теж розглядаємо як цілісний живий організм, який теж, за великим рахунком, виникає та функціонує на принципах самоорганізації та саморегуляції.

Для нас принципово важливо для освоєння явища саморегуляції соціального організму країни використати роботи М.

Як зазначає Т. Тузова, яка вивчала спеціально роботи цього автора, людина може подолати даність саме тому, що її “найвищі реакції” залежать не від стимулів, а, скоріше, від “смислу ситуації”, вони передбачають певний “погляд” на цю ситуацію^{[224] [225].}

Є ще один аспект екзистенціального погляду на смисл, що для нас має принципове значення. Він торкається того, що “людина є людиною саме тому, що вона здатна, - на думку американського дослідника Г. Тіліха, - розуміти та формувати свій світ і саму себе у відповідності до смислів і цінностей”^[226]. Зрозуміло, що суспільство та особистість повинні мати таку властивість, мається на увазі формувати, зберігати та розвивати себе.

Нарешті, четвертий контекст використання смислу в гуманітарних науках, який має важливе значення для реалізації провідної ідеї дослідження, полягає у тому, що він переживається як окремою особистістю, так і світовою спільнотою, спрямовує їх життєдіяльність та суттєво впливає на інші невербальні прояви. Серед авторів, які заклали підвалини такого розуміння смислу, що має важливе значення для життєдіяльності суспільства, треба назвати, насамперед, В. Дільтея, Е. Шпрангера та М. Вебера, праці яких передували роботам К. Ясперса, Ж.-П. Сартра і М. Мерло-Понті.

Довго не зупиняючись на характеристиці робіт цих авторів, відзначимо лише важливість для нас “розуміючої соціології” М. Вебера. На основі підходу М. Вебера до пояснення дій людини, використання ідеї про семантичне походження системи саморегуляції соціального організму країни, нам здається, є дуже слушним та перспективним.

Тож для нас вихідною тезою у цьому дослідженні є те, що існує семантична реальність як така, а система саморегуляції соціального організму країни є формою її онтологічного існування. Носієм духовної реальності є смисл. У такому випадку смисл має для нас не логічний, а онтологічний статус, і ми відносимо його, вслід за В. Налімовим, до категорії сущого^{[227] [228].}

Визнання семантичної природи системи саморегуляції соціального організму країни ще раз спрямовує нас у пошуках відповіді про її сутність до квантово-хвильової природи або польової форми існування Всесвіту^[229]. Смисли, що впорядковують наші взаємозв’язки топологічно, існують як гігантські семантичні поля, що локалізуються у просторі за поки що невідомими нам принципами. І цьому є докази у вигляді теоретичних розробок, виконаних у галузях філософії та психології, які підтверджують цей факт. З одного боку, це існування колективного підсвідомого, а з другого - загальновизнаним є факт існування у “психології мислення уявлення про семантичне поле як деякої самостійної реальності”^[230]. У соціальних науках теж уже давно оперують поняттям “поле”^[231]. Розглянемо їх більш докладно.

Спочатку зупинимось на об’єктивованій формі існування семантичного поля, тобто на погляді з точки зору соціального організму країни, а потім розглянемо його суб’єктивовану форму, тобто з точки зору особистості.

У наукових доробках момент виходу соціального за межі людського організму як своєї підстави та існування з боку соціальних систем помічений давно і охоплений такими поняттями, як “архетипи” або універсальні образи і моделі для осягнення світу, “неосягнені структури”, “Воно” З.

Тому зовсім невипадково їх вивчення, як правило, обмежувалося спробами встановити ступінь і форми впливу колективного інтелекту на інтелект індивідуума. Вплив особистості на колектив досліджувався менше. Останнє найчастіше аналізувалося крізь призму лідерства в групі, тобто для вирішення не морфологічних, а функціональних завдань. Е. Дюркгейм, наприклад, намагаючись осмислити, на чому тримається суспільство, яке нічого не трансцендує, але яке самотрансцендує всіх своїх членів, знаходить цементуюче джерело в спільності почуття по відношенню до мети й ідеалів і називає його “громадянською релігією”, що пов'язує людей силою, яку не в змозі знищити навіть технічний прогрес.

Переконливо виглядає момент взаємодії у Л. Гумільова, який писав: “Колективне почуття, що спалахує на зібранні, висловлює не тільки те, що було спільного між усіма індивідуальними почуттями. Як ми показали, воно є щось зовсім інше. Воно є результатом спільного життя, продуктом дій і протидій, що виникають між індивідуальними свідомостями. І якщо воно відбивається в кожному з них, то це в силу тієї особливої енергії, якій воно зобов'язане своєму колективному походженню. Якщо всі серця б'ються в унісон, то це не внаслідок довільної і представленої згоди, а тому, що їх рухає одна і та сама сила і в одному і тому самому напрямку. Кожного надихають всі”¹.

Наразі у роботі О. Донченко “Соцієтальна психіка”^{[232] [233]} аналізується прояв семантичного поля у соціальних системах як явище соцієтальної психіки, що розглядається нею як “архетипи, соцієтальні поведінкові настанови, тенденції перебігу соціальних процесів”^[234].

При цьому О. Донченко має рацію, коли пише про те, що “з моменту входження наукового світогляду у сферу визнання можливості роздільного і незалежного існування матеріального субстрату (мозку) і психіки (свідомості і різноманітних форм несвідомого) починається новий виток гуманітарної науки, підготовлений досягненнями в галузі природничих наук”¹. Таким чином, існування семантичного поля з боку колективного безсвідомого наразі не викликає сумнівів.

Тепер повернемось до існування семантичного поля у свідомості людини. Вище ми уже наводили посилання на психологічну науку, яка підтверджує існування семантичного поля у структурі особистості. У ході аналізу психологічного підходу до вивчення процесу саморегуляції ми переконалися в існуванні природної властивості людини відтворювати та підтримувати цей унікальний процес.

З погляду особистості, таке семантичне поле здатне існувати в мозку окремої людини у формі спеціального духовного утворення. Ще раз нагадаємо про те, що загальновизнаним є факт існування у “психології мислення уявлення про семантичне поле як деяку самостійну реальність”. Крім того, спеціальними дослідженнями доведено, що особистість має так звану смислову парадигму і навіть побудована семантична модель структури особистості^{[235] [236]. Докладніше про Семантичний Всесвіт було викладено у підрозділі 2.1.}

Цей факт підтверджує те, що саморегуляція відбувається на основі використання смислів як засобів упорядкування взаємовідносин між людьми та організаціями, які вони утворюють з метою полегшення своєї життєдіяльності.

Отже, саморегуляція допомагає людині пізнавати навколишній світ, що фактично є процесом утворення смислів, закріплених у знакових системах, які формують систему відношення людини до предмета і виражаються в мові, міфології, філософії, поведінці людини тощо.

Формування смислів починається із зародження людства через появу тотемізму та використання природних та рукотворних знарядь праці і появу фетишизму - одухотворення предметної речі. Поступово виникають речі-знаки (знаки влади, соціального статусу тощо) і речі-символи (знамена, прапори тощо). На їх основі і формуються різні види знакових систем.

Існують різні класифікації знакових систем, які можна звести до наступної типології^[237].

Знакові системи поділяються на мовні та немовні. Мовні знакові системи поділяються на природні (мова, міміка, пантоміма) та штучні (наприклад, математика, інформатика).

Немовні знакові системи поділяються на кілька видів. Перший вид - знаки-ознаки - найпростіші і первинні по відношенню до знаків культури. До них належать примітки, мітки, відмітини (наприклад, природні прикмети - червона вечірня зоря - завтра буде вітер). Ці знаки складають зміст досвіду людини в житті.

Другий вид - знаки-копії (іконічні знаки) є результатом зображувальної діяльності людини і відтворюють форму, колір, пропорції тощо. Вони з’являються ще за первіснообщинного ладу і у первісній культурі зустрічаються як зображення тотемних тварин або ж природних стихій - сонця, місяця, води, рослин. Ці знаки використовувалися також у ритуальних діях і поступово перетворилися в елементи народного мистецтва (наприклад, орнаменти в архітектурі, народні промисли, обереги тощо). Наразі це - графічні і живописні зображення, скульптура, фотографії, схеми, географічні та астрономічні карти тощо. Окрему групу в цьому виді знакових систем складають ляльки, що спочатку використовувалися для обрядів.

Третій вид немовних знакових систем складають автономні знаки - специфічна форма існування індивідуальних знаків, що створюється окремою людиною (або групою людей) згідно з психологічними законами творчої діяльності. Їх створюють люди, вільні від стереотипів, соціальних очікувань. Прикладом можуть слугувати нові форми мистецтва.

Найчисельнішу групу складають знаки-символи, що стверджують і позначають відношення груп, верств суспільства, народів. Вони поділяються на кілька груп: знаки-знаки - наприклад, ордени, медалі; знаки-відмінності - значки, погони, нашивки, девізи, емблеми тощо; умовні знаки - наприклад, математичні, астрономічні, нотні, фабричні, фірмові, ієрогліфи, знаки якості; виключні знаки - предмети природи і рукотворні, які в контексті певної культури відтворюють світогляд людей, що належать до соціального простору цієї культури. Такі знаки з'явилися в родовій культурі - тотеми, амулети, обереги. До цього виду належать і маски, що виділяються в окрему групу. Ще однією окремою групою у цьому виді є знаки жанрів фамільярно- площадноїмови - клятва, блаж, мат, сміх, жести, татуювання, що в кожну епоху відображають дозволи і заборони, притаманні певній культурі.

Останній вид немовних знакових систем складають знаки- еталони, які можна віднести і до знаків-копій і до знаків- символів. Ці знаки мають два значення: 1) зразкова міра, зразковий вимірювальний пристрій, що слугує для відтворення, зберігання і передачі одиниць яких-небудь величин з найбільшою точністю (еталон кілограму, еталон літру); 2) мірило, стандарт, зразок для порівняння. Особливе місце займають сенсорні еталони - наочні уявлення про основні зразки зовнішніх якостей предметів.

Фактично через мовні та немовні знакові системи людина формує зв'язки з іншими людьми і створює відповідну соціальну систему, зокрема соціальний організм країни.

Підведемо підсумки аналізу питання про семантичне походження явища саморегуляції соціального організму країни. На користь позитивних наслідків застосування семантичного підходу до цього питання працюють декілька аргументів.

По-перше, семантична природа саморегуляції соціального організму країни ставить у генетичний зв'язок залежність, духовне виробництво, соціальний організм країни, мотивацію окремої людини та деякі інші процеси.

По-друге, людина є людиною саме тому, що вона здатна розуміти та надавати сенс своїй діяльності. Наприклад, виробнича діяльність людей є саме осмисленою, тому смислова природа технологічно “вписує” її у соціальний організм регіону та країни так само, як результати праці або товари вписують її у фізичний Всесвіт.

По-третє, відкривається можливість розглядати

саморегуляцію соціального організму країни як соціальне явище, що саморозгортається за законами синергетики. Політичні партії, наприклад, формуючи певну ідеологію, відбирають, у певному обмеженні з боку суспільства, смисли за суб'єктивним баченням їх членів. Після формалізації смисли починають працювати, спрямовуючи поведінку електорату. Втрата саме смислів, наприклад, як це сталося з СРСР, викликає занепокоєння та психічний розлад як у населення країни загалом, так і в особистості зокрема: вона перестає розуміти, що відбувається. Онтологічно вона є сукупністю смислів, які розташовані як на боці партії або у структурі колективної свідомості та несвідомого, так і на боці особистості людини, а конкретніше - у структурі її свідомості та підсвідомості.

По-четверте, наявність смислів здатна добре пояснити механізм саморозгортання соціального організму країни, а також його вплив на особистість та окремі групи населення. Крім того, смисли, що складають ідеологію, перспективно розглянути як джерело формування індивідуальних проектів саморозвитку особистості. При цьому важливо підкреслити, що оскільки об’єктивоване та суб’єктивоване семантичні поля є однією й тією самою субстанцією, а саме - семантичною реальністю, то вони перебувають у постійній взаємодії між собою.

3.3.