Система саморегуляції СОЦІАЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ КРАЇНИ ЯК ПРОТИРІЧЧЯ між громадянським суспільством (НАРОДОМ) І ДЕРЖАВОЮ (ПОЛІТИЧНОЮ СИСТЕМОЮ)

При цьому саморозпад соціальності так званого соціалістичного табору на чолі з Радянським Союзом “експериментально” підтвердив згубність доктринерського підходу до розв’язання соціальних проблем людства, забезпечення соціальних прав людини, надання державі рис соціальності та реалізації на цих засадах принципу соціальної справедливості. Ці речі повинні сформуватись і визріти у глибинах громадянського суспільства.

Водночас поява концепції і терміна “соціалістичне громадянське суспільство” викликала серйозні заперечення і критику з боку деяких західних політологів і соціологів, а саме

А. Арато, А. Ага, Р. Дорендорфа, А. Уейра та ін. Вони схиляються до думки, що громадянське суспільство є надзвичайно складною структурою, яка пронизує всі громадянські інституції і відносини, становить фундамент демократичної громадянської організації загалом. Не варто відкидати економіку, залишати її поза межами громадянського суспільства, а також робити спроби перенести на Схід західну модель громадянського суспільства. Саме поняття “соціалістичне громадянське суспільство” внесло лише термінологічну плутанину, а власне до вирішення питання нічого суттєвого не додало.

Почнемо з аналізу підстави, за яку ми сприймаємо самовияв свободи. Її флуктуації у громадянському суспільстві подаються здебільшого у наявній філософській, соціологічній і політологічній літературі як необхідний момент самореалізації особистості. І це можна простежити в історичному вимірі досить ретельно. А звідси можна буде перекинути місток на те, що вона, свобода, визнається ключовим моментом розгортання громадянської соціальності і є запорукою розвитку демократії.

Звернемося до робіт А. Ф. Карася¹, який ґрунтовно проаналізував питання концептуалізації свободи в сенсі її прояву у соціальній дійсності. Серед авторів, які займалися цими питаннями, він називає: “І. Канта, Г. Гегеля, Т. Ґріна, Дж. С. Міля, М. Адлера, Г. Арендт, Р. Арона, І. Берліна, М. Бердяєва, Ж. Бодріяра, А. Валіцького, М. Вебера, С. Вейль, М. Гайдеггера, В. Гавела, Ю. Габермаса, Е. Гелнера, Ф. Гаєка, Р. Дворкіна, Ж. П. Сартра, Е. Фрома, А. Камю, В. Кімліки, М. Новака, Ж. Ліотара, Ж. Марітена, Дж. Макліна, Ж. Моно, К. Поппера, М. Ріделя, П. Рікера, М. Фуко, Е. Шілза, А. Шюца, а також: М. Драгоманова, І. Франка, Б. Гаврилишина, І. Бичка,

B. Андрущенка, Г. Горак, І. Іоненка, А. Єрмоленка, А. Карася,

C. Кримського, М. Михальченка, Ю. Павленка, О. Погорілого, М. Поповича, В. Шинкарука та ін. Майже всі вони працювали в різних методологічних настановах, але визнавали смислотворчу дію свободи на соціальний зміст життя”^{[264] [265] [266].}

Українські дослідники (зокрема, І. Агієнко, В. Барков, О. Бондаренко, Н. Волошко, А. Карась, Н. Караульна, В. Лісіцин, О. Логвиненко, І. Майданюк, В. Муляр, І. Мухін, Л. Подолянка, В. Табачковський, С. Хоменко, Т. Цимбал, Н. Юхименко та інші) досліджували соціальні аспекти свободи і самоздійснення особистості.

Проблема дослідження свободи як атрибуту громадянського суспільства має глибоке історичне коріння. Ще у творах Арістотеля свобода розглядається як громадянська етичність. За Арістотелем, звільнення від поневолення власними почуттями означає набування чеснот полісних, громадських і громадянських, у контексті яких бажання людини набувають олюдненого ґатунку, а людина набуває стану “politikon zoon^,i3. Взаємопов'язаність вільних, чеснотливих людей, які набувають соціального стану громадян, Арістотель розглядає як політичне суспільство, чи politike koinonia. Властиво, це означення було перекладене латинською мовою як societas civilis, що пізніше англійською мовою набуло значення civil society^[267].

У християнському світосприйнятті сенс свободи набув нової інтерпретації і нового універсального значення. Християнська інтерпретація свободи вперше виводить її осягнення поза чисто політичну і державну сфери. У творах А. Блаженного і Т. Аквінського держава (політична влада) є первинною по відношенню до інших форм влади.

У Нові часи громадянське суспільство стверджувалося шляхом становлення міських громад та самоврядування. У цей період соціальність міського типу, на відміну від сільської громади, втрачає пряме відношення (залежність) до природи і набуває нової якості у господарсько-приватних вимірах свободи. Усамостійнення міської громади від прямого політичного втручання призводило до диференціації між містом і державою, що закріплювалось у дискурсивних тогочасних практиках та соціальних інституціях самоврядування. Знаковими для сприйняття нової соціальності ставали відповідні їм орієнтири і слова. Оновленого значення набуває поняття громадянин, громадянство. Тепер людина - це не просто член самоврядної спільноти, а житель міського соціального світу - міщанин, бюргер, citizen, обиватель, буржуа. Основною ознакою нової соціальності міст Європи залишалися вольності, на які вони були спроможні¹.

У XVIII столітті відбуваються радикальні соціально-економічні зміни - перехід від аграрного суспільства до буржуазного та поширення ринкових відносин - сприяють формуванню спроби моральної інтерпретації публічної влади, де поєднувалася економічна, ринкова корисливість особи з її моральним і гуманітарним розвитком.

Поворот в інтерпретації свободи від емпіричного її значення до аксіологічного здійснює І. Кант^{[268] [269], який виводить її на новий рівень, незумовлений обставинами й гетерономним бажанням. Навколишній світ не є головним чинником вільної поведінки особи. Тобто поняття свободи виходить поза фізичний контекст, значення якого складаються на підставі референційного знання, що виникає на основі відсилання до явищ природи з метою ствердження чи спростування певного об'єктивного стану справ. Сумніву піддається сам статус об’єктивності як цілковитої відокремленої незалежності щодо участі людини1. І. Кант наголошує, що процес формування громадянського стану суспільства збігається з процесом формування суверенних національних держав на засадах культурної творчості.}

Особливий внесок у трактування свободи як атрибуту громадянського суспільства і соціальності зробив Г. Гегель, який вперше чітко теоретично розмежував громадянське суспільство та державу на основі інтерпретації індивідуального й колективного значення свободи. На його думку, особа не народжується з повнотою свободи, а набуває її у процесі самоусвідомлення. Людина народжується вільною лише у можливостях власного саморозвитку і самоусвідомлення. Вивільнення від обмежень, накладених традицією чи звичаєвістю, на думку Г. Гегеля, мало носити розумний характер, підлягаючи раціональним нормам суспільного життя. Властиво індивідуальна свобода людини набувала інституалізованих соціальних форм у контексті росту громадянського суспільства^{[270] [271].}

Проблематика взаємозв'язку свободи, рівності і демократії досліджена у теорії А. де Токвіля^[272], який зазначав, що громадський дух проймає густу мережу взаємодії людей громадянського суспільства сенсом взаємодовіри, толерантності і солідарності. Значення трьох останніх соціальних орієнтацій пізніше (у кінці XX ст.) набуло визначення під назвою “соціального капіталу" й оживило дискусію про роль громадянського суспільства. Токвіль надав концептуальні підстави для того, щоб високу громадянську свідомість пов'язати зі значенням соціального капіталу^[273].

Досліджуючи проблему свободи як виразника кратологічних властивостей громадянського суспільства, не можна обійти відому релігійно-правову модель громадянського суспільства

А. Росміні, що висвітлює місце свободи у християнській теорії, і засновану на концепції неповторності людини як такої, що має унікальну вартість гідності, пов'язану з дарунком свободи волі, яка визначає умови рівності людей перед Богом.

Громадський елемент природи людини А. Росміні називає соціальним; він виникає з добровільної потреби людей жити разом, суспільно і власне спричиняється до формування громадянського суспільства. Протилежний за суттю елемент, пов'язаний з природою суспільно-індивідуального становища людини, А. Росміні називає сеньйоральним; він є складовою суспільства і має своїм джерелом батьківську опіку родини, майнове і земельне володіння. Суть сеньйорального елементу полягає у створенні відносин сімейного, родового чи ієрархічного типу¹. У теорії А. Росміні вперше у філософії громадянського суспільства вжите поняття "соціального капіталу", яке залучає обсяг значень усіх можливих прав людини, поєднаних з непідкупністю і моральною доброчесністю індивідів. Воно виявилося вкрай продуктивним для інтерпретації природи громадянського суспільства в останні двадцять років XX ст^{[274] [275].}

У марксизмі свобода найменше узгоджується з правовими аспектами соціальних відносин і найменшим чином стосується приватної сфери стосунків. З погляду раціонального контролю над суспільно-економічними процесами, її ворогом є “сліпі сили” вільного ринку. З одного боку, Маркс, диференціював свободу чисто "буржуазну", приватну й індивідуалістичну у значенні "негативної" свободи від насильства. Цей тип свободи він заперечував і відкидав разом з його соціальним носієм - громадянським суспільством. З другого боку, розрізнялася свобода політична, втілена представницькими інституціями парламентаризму й самоврядування^[276].

XX століття виявило нові форми концептуалізації свободи відносно влади, примусу і насильства, переусвідомленні чинників громадянського суспільства та його структурних елементів. У 1930-х роках А. Грамші^[277], всупереч класичному марксизму, який покладався на боротьбу у виробничій сфері, обґрунтував можливості боротьби "в середині культурних інституцій громадянського суспільства", у якому набувають визнання культурні, мистецькі, сімейні й релігійні чинники.

Подолати суперечності між класичною теорією

громадянського суспільства та його сучасною інтерпретацією

зробив спробу Е.Ґеллнер¹, який запропонував інтерпретувати громадянське суспільство з огляду на поняття і явище "модульної" людини, яка в умовах індустріальної революції потребує опертя на національно організовану спільноту як засіб соціопсихологічного і культурного спротиву тенденціям до нарощення атомізації. Він вважав громадянське суспільство найпридатнішого моделлю соціальної організації, що відрізняється від всепроникного неоліберального індивідуалізму на користь визнання ефективності державних гарантій громадянських прав, які оберігають від зовнішнього руйнівного проникнення^{[278] [279].}

Отже, як зазначає А. Ф. Карась^[280], як дискурсивний феномен, громадянське суспільство має потрійну природу і функціонує як: 1) знак свободи або самопороджувальна ініціатива чи початок дії (агсИе); 2) розгортання значення сенсу свободи через стосунки і взаємини людини з людиною, особливості комунікації та зв'язок з історичним довкіллям; 3) сама людина як типовий носій та інтерпретант цінностей демократичної групи, спільноти і культури, у контексті яких здійснюється певний семіоз і формується феноменологія знаків, значень, символів і кодів взаєморозуміння. Інакше кажучи, кожне громадянське суспільство виробляє свою власну мову.

На початку ХХІ століття перехід світової спільноти до інформаційної фази розвитку висвітлює проблему свободи у досить оригінальному вигляді. Самоздійснення громадянського суспільства відбувається як процес глобальної трансформації у кількох суспільних сферах: соціальній, економічній, державно- політичній, правовій, гуманітарно-культурній і релігійний.

Наразі розвиток громадянського суспільства у Європі супроводжується: а) новим типом суспільної ідентичності - національною свідомістю, поєднаною із громадянською свідомістю у контексті спільної недеспотичної національної держави-республіки; б) вимогою кожного народу-нації на право власного представницького демократичного врядування; в) вимогою до держави конституційно гарантувати свободу і права людини; г) новим типом господарсько-економічних відносин, базованих на конкуренції і вільному ринку; д) формуванням партійних політичних відносин з вимогою розподілу гілок влади; г) формуванням релігійного та асоціаційного плюралізму за умов визнання єдиного державного правового поля. Таким чином, у модерній європейській історії громадянське суспільство як солідарна спільнота виникає як народ чи нація, у яку згромаджуються вільні люди¹.

На головну ідею цього дослідження працюють визначення свободи, що подані у вітчизняних та російськомовних джерелах. Так, наприклад, у кратологічному словнику І. Халіпова “Власть” поняття свободи викладається як: 1) можливість проявлення суб'єктом своєї волі; 2) незалежність, відсутність будь-яких стиснень або обмежень або для влади, або для членів суспільства; 3) всезагальна відсутність обмежень; 4) стан того, хто не знаходиться у неволі^{[281] [282].}

Більш “тонку” картину методологічного забезпечення вирішення проблемної ситуації цього дослідження подає “Философский энциклопедический словарь”, в якому термін “свобода” подається як “здатність людини до активної діяльності у відповідності до своїх намірів, бажань та інтересів, у ході якого вона досягає поставлених перед собою цілей”^[283]. Для реалізації мети дослідження дуже важливим є визначення атрибутивних характеристик явища свободи, що викладається у цьому джерелі. Тут мається на увазі те, що “практична реалізація внутрішньої свободи (тут і далі виділено нами. - Авт.) особистості здійснюється завдяки об'єктивній можливості або зовнішній свободі для такої діяльності.

До того ж у цьому джерелі є визначення поняття “свобода волі”, яке подається в такому сенсі: “означає самовизначеність людини у своїх діях”, що неможливо реалізувати без реальної влади. На наявність у феномені свободи елементу “воля” вказує його загальнофілософський сенс. Воля, як відомо, - це “здатність до вибору мети діяльності і внутрішнім зусиллям, що необхідні для її здійснення”^[284].

Проблема свободи може бути розглянута й крізь призму природного права, ідеї якого сформувалися в далекій давнині. Ще у V - IV ст. до н.е. доби Стародавньої Греції софісти Лікофрон, Антісфен з Афін, Алкідан стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однаково обумовлені природою права, сама ж держава та її закони розумілися як суспільний договір. Про співвідношення природних прав людини і держави писали Арістотель і Ціцерон.

З новою силою ідеї природних прав людини, пов’язаних із свободою, зазвучали у творах ліберальних мислителів ХѴІІ - ХѴІІІ століть. Найвидатнішими серед них були Гуго Гроцій, Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль Монтеск’є, Жан-Жак Руссо, Адам Сміт, Томас Джефферсон, Ієрамія Бентам, Джон Стюарт Міль та ін., які обґрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність тощо як природних невід’ємних священних норм людської поведінки, що є незалежними від держави.

Прийнята Установчими Зборами Франції у 1789 році Декларація прав людини була першим законодавчим актом, де природні права людини виступають принципом рівності перед правовим законом.

У сучасній західній політичній науці над проблемою співвідношення природної рівності і державного права працювали Рональд Дворкін, Фрідріх А. Гаєк, Роберт Нозі, Ян Наверсон, Карл Поппер та ін.

У Росії прихильниками ідеї природного права і правової держави були Б.Чичерін, В. Соловйов, Л. Петражицький, П. Новгородцев, К. Гаджиєв, Е. Лукашов, В. Нерсесянц, В.Чирков та ін.

В українській політико-правовій думці окремі положення теорії правової державності належать С. Оріховському, М. Драгоманову, М. Грушевському, Б. Кістяковському, В. Липінському,

С. Дністрянському. Серед сучасних вітчизняних дослідників теорію прав людини досліджували у своїх працях І. Бабкін,

B. Горбатенко, В. Скиба, В. Селиванов, І. Кресіна, П. Рабінович,

C. Наумкіна, І. Яковюк та ін. У вітчизняній літературі доводиться, що позитивні права і свободи людини, які формуються суспільством, не повинні суперечити їх природним правам і свободам.

Тепер звернемось до іншої атрибутивної властивості громадянського суспільства кратологічного походження - явища демократії або так званої “політичної участі” у функціонуванні механізму державної влади. Це означає, що до аналізу потрібно додати ще один об’єктивний фактор щодо державної влади. Інакше кажучи, “політична участь” - це елемент загальнократологічного процесу у структурі соціального організму країни, що породжується природними властивостями об’єкту політичного управління - громадянського суспільства, що діє би за принципом зовнішнього доповнення.

Проблема оптимізації політичної участі народу у реалізації державної влади знайшла досить широке віддзеркалення у літературі. Джерельну базу дослідження цього аспекту складають:

- історико-філософські та державно-правові аспекти організації державної влади та управління: класичні роботи (“Артхашастра”, Конфуція, Платона, Арістотеля, Цицерона), праці філософів епохи середніх віків (Аврелій Августин), роботи авторів епохи Відродження (серед них Н. Мак’явелі), праці учених епохи буржуазних революцій у Європі (Г. Грацай, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Лок), роботи французьких просвітників (Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Г. Бабеф), праці “батьків - засновників” США (Т. Джефферсона, А. Гамільтона). До цього ж роду робіт віднесемо узагальнюючі роботи (В. Денисенка та Б. Рассела);

- дослідження політичного процесу у східних слов'ян: М. Бердяєв, Л. Карсавін, О. Платонов, Б. Рибаков,

B. Кожінов, І. Ільїн, Л. Тихомиров, П.Чаадаєв, В. Шубарт, М. Грушевський, М. Драгоманов, В. Потулицький, Д. Ліхачов та ін.;

- концепції політичного розвитку: а) концепція

“соціології розвитку” - М. Вебер, Т. Парсонс та ін.;

б) ”оригінальний” (первинний, західний) політичний розвиток - Р. Арон, Д. Белл, Р. Даль, М. Фрідман, Е. Фромм, В. Хоросй ін.;

в) вторинний (“відображений”, наздоганяючий, незахідний) політичний розвиток - Г. Алмонд, С. Верба, М. Осушний, Д. Коулмен, Д. Ростоу та ін.; г) корекція ліберально- демократичної моделі вторинного політичного розвитку -

C. Ханінгтон (консервативна доктрина), Р. Даль (теорія поліархії); д) альтернативні концепції вторинного політичного розвитку - Л. Алаєв і А. Володін, Сунь Ясен, Ден Сяопін, М. Каддафі, Г.Чурін й ін.; є) соціалістичний розвиток - К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, Й. Сталін та ін.;

- розвідки із взаємодії політичних систем: О. Арін, Ж. П. Бодріяр, З. Бжезинський, Г. Кіссінджер, Ж. Атталі, О. Дугін, О. Панарін, О. Зінов'єв, О. Уткін, С. Хантингтон, Ю. Шишков, О. Ясько та ін.;

- роботи, присвячені сучасному стану політичних систем, що розвиваються: Р. Абдулатіпов, Г. Арбатов, Б. Венн, О. Дугін, А. Романюк, О. Зінов'єв, Г. Зюганов, С. Кара-Мурза,

А. Колодій, Ю. Шведа, А. Подберьозків, С. Наумкіна, Ф. Рудич, А. Білоус, С. Фадєєв, І. Чубайс, І. Шаферевич та ін.;

- література із загальних питань подолання криз

демократичного розвитку: М. Вебер, О. Солженіцин,

A. Глухова, Р. Дарендорф, В. Педоренко, П. Рабінович,

B. Санько, В. Горбатенко, В. Цветков, І. Тихомирова, А. Уткін та ін.;

- праці з питань організації доктринальної влади: програма партії “Единение”, К. Гаджиєв, В. Дергачов, М. Кастельс, А. Пахарєв, С. Рябов, Ю. Сурмін, О. Уйомов, Е. Тоффлер та ін.;

- праці з проблем політичної участі: Л. Гозман, Є. Шестопал, П. Данливі, М. Дюверже, Б. Констан, Г. Лебон,

C. Ліпсет, Дж. Сорторі, Д. Юм та ін.;

- джерела з політичної історії США (механізм взаємодії держави та громадянського суспільства): В. Кривохіжа, В. Лісічкін, Л. Шелепін, Дж. С. Най, мол., О. Токвіль, Д. Вілсон, А. Шлезінгер, М. Яковлєв та ін.;

- джерела з питань теорії соціальних і політичних систем у нестабільних і перехідних станах: П. Сорокін, О. Бабкіна, В. Горбатенко, Є. Кубко, Л. Ларуш, Р. Матвєєв, М. Михальченко, О. Чемшит та ін.;

- міжнародні та національні правові акти з питань конституційного права, прав і свобод людини; статистичні збірники, матеріали аналітичних центрів соціологічного і політологічного спрямування, періодична преса.

Знайомство зі змістом цих джерел з проблеми формування демократії, як форми існування влади громадянського суспільства, дає нам змогу зазначити, що усі вищеназвані автори виходять з розподілу суспільства на еліту і масу. Право суб'єкта на владу зумовлюється тим, що еліта - найцінніший елемент суспільства, який має найвищі творчі здібності в найважливіших для суспільства сферах життя. І оскільки будь-яке суспільство має потребу в управлінні, панування еліти об’єктивно вигідне народові.

Ціннісна теорія еліт містить положення про те, що формування еліт є не так боротьба, як процес природного відбору суспільством найкорисніших його представників. При такому розумінні елітарність суспільства випливає з рівності стартових можливостей, а отже, - не суперечить демократичним принципам. Правда, при цьому в бік народу робиться реверанс, коли за народом визнається роль хоч і не локомотива, але, все ж таки, колеса історії.

Демократизм ціннісної теорії еліт виявляється ще й у тому, що панування цього покоління еліти не визнається священним. У результаті соціальної еволюції потреби суспільства та ціннісні орієнтації людей змінюються; новим історичним умовам мають відповідати нові якості політичної еліти. Так одні носії влади витісняються іншими, і якщо стара еліта заважає новій зайняти належне їй місце, остання вдається до мобілізації “політичної участі” об’єкта державної влади - громадянського суспільства. А після перемоги політична участь має знову обмежуватися прийнятним для еліти рівнем.

Зрозуміло, що з поправкою на епоху форма панування також докорінно змінюється, наприклад, еліта сьогодні не стільки панує, скільки керує масами з їх добровільної згоди. При цьому виявляється, що хоча еліти і перевершують маси в прийнятті демократичних цінностей, але вони набагато консервативніші щодо визнання соціально-економічних прав людей.

Сучасне громадське життя настільки складне, що жодна соціальна група не може претендувати на виключне право державно-політичного управління, уже хоча б через відсутність необхідних знань. З цієї причини в суспільстві утворюються базові групи інтересів, які контролюють власні “часткові” еліти за допомогою демократичних процедур. Різноманіття часткових еліт і конкуренція між ними створюють передумови для ефективної підпорядкованості всіх учасників політичного процесу юридичним нормам, що об’єктивно сприяє реальній підзвітності еліт масам.

Вважається, що у сучасному західному демократичному суспільстві влада об’єктивно розщеплена між різноманітними групами інтересів і іншими інститутами держави та громадянського суспільства. Ці останні мають реальну можливість за допомогою різноманітних прийомів політичного тиску (індивідуального чи колективного) заявляти про свої інтереси, домагатись ухвалення вигідних їм політичних рішень і блокувати неприйнятні. До того ж, плюралізм еліт породжує базу для динамічних соціальних компромісів. Це означає, що кожне конкретне співвідношення влади та підлеглості конструюється на основі консенсусу для розв’язання цього суспільно прийнятного соціального завдання. Нове завдання вимагає створення вже іншої владної комбінації.

Отже, демократія на боці громадянського суспільства через механізм політичної участі народу країни або його окремих верств населення у саморусі інституту влади проявляє себе, як зовнішня інтегрована функція всього громадянського суспільства по відношенню до державної влади у загальному механізму саморегуляції соціального організму країни.

При цьому будь-яке більш-менш розвинене громадянське суспільство володіє необхідними властивостями для громадянського поступу: а) спроможністю добровільно (поза втручанням держави) самоорганізовуватись у групи, братства, товариства, кооперативи, організації, громади задля господарської та культурно-освітньої співпраці; б) громадянською активністю, яка залучає до відданості суспільним справам і громадянської солідарності; в) громадянською свідомістю, яка підтримується самодисципліною і самоконтролем,

співробітництвом, довірою, порядністю, здатністю до жертовності задля громадського добра; г) диференціацією і плюралізмом соціальних та виробничих груп, взаємодія між якими тяжіє до субсидіарних форм складання здібностей і зусиль.

Перелічені складові громадянського поступу виражають міру "соціального капіталу", значення якого (гальмувати корисливість, перешкоджаючи шахрайству та обдурюванню) зростає конгруентно з економічним розвитком. Беручи до уваги процесуальний характер соціальних трансформацій, формування громадянського суспільства може розглядатися в аспекті громадянського поступу (розвитку) певної спільноти.

Ключовими елементами поступу є: а) виражена тенденція до індивідуальної свободи, незалежності і самоорганізації життя і, відповідно, до громадського самоврядування; б) нагромадження соціального капіталу; в) поглиблення індивідуальної та приватної сфери; г) формування вимог публічної відкритості спільних громадських рішень; д) супровідне формування належної дискурсивно-етичної практики.

Отже, на основі аналізу типових форм інтерпретацій можна прийняти таке визначення: громадянське суспільство - це солідаризований вплив громадськості на формулювання та реалізацію рішень влади щодо дотримання прав людини та гарантії її вільного розвитку на основі визнання субсидіарного самовизначення кожної особи.

При цьому демократичні процедури залучають суб'єктів громадянського суспільства, якими є вільні і рівноправні індивіди, до включення владних потенцій громадянського суспільства у загальний процес саморегуляції соціального організму країни. А. Карась обґрунтовує, що громадянському суспільству притаманні такі структурні елементи: а) добровільні об'єднання громадян або неурядові (недержавні) організації; б) місцеве самоврядування; в) спільно поділювані вартості, що є підґрунтям національної ідентичності; г) громадянські рухи і політичні партії, які не перебувають на жодному рівні влади; д) незалежні засоби масової інформації; є) громадська думка; є) прозорі і підконтрольні громадськості вибори і референдуми; ж) сформовані на основі громадян форми судових та правоохоронних органів (колегії присяжних, муніципальна виборна міліція); з) дискурсивно-етична практика здійснення свободи людини у сфері культури, освіти, повсякденних норм спілкування і поведінки, громадської і політичної активності.

На думку цього автора, структурні чинники громадянського поступу розгортаються: а) через формування громадського самоврядування у всіх сферах соціокультурної активності: від місцевої спілки, організації, корпорації - до релігійної і територіальної громади; б) через диференціацію від влади господарсько-економічних організацій і визнання права на приватну власність; в) через продукування відповідних документів, у яких фіксуються юридично-правові відносини і форми регулювання конфліктів, спорів та намірів врядування;

г) через піднесення свободи і гідності людини в артефактах культури, що здійснюються в особливостях мови і мовлення, у фольклорі, пісенності, літературі, образотворчості, освіті, науці;

д) через звичаї, традиції, етичні устої, форми державного врядування або його документально засвідчені наміри відносно демократичних, горизонтальних навичок тощо; ж) через толерування плюралізму етнічних меншин та релігійних громад, визнання за індивідом вільної участі у них.

При цьому А. Карась робить цілком слушний висновок про те, що тема громадянського суспільства не може бути обмежена ні неурядовими організаціями, ні мережею відносин між організаціями поза державним контролем, ні економічною чи ринковою сферою, ні соціальними структурами, що складаються у процесі самоврядування. Громадянське суспільство - значно складніше явище; воно існує у стані процесуальності, підлягає змінам і пов'язане з дискурсивними, інтелектуальними і культурними фільтрами та практиками, спрямованими на підтримування і продукування умов вільного самовизначення людини. І ми з цим погоджуємось тільки з невеличкою поправкою, сутність якої полягає у наявності у структурі громадянського суспільства недержавної форми влади, що разом з державною владою утворюють цілісний інститут влади. Саме він системно обслуговує інтегровану цілісність - громадянське суспільство і державу - соціальний організм будь-якої країни.

Отже, в ході реалізації мети цього дослідження є сенс розглядати поняття “влада” і “свобода”: по-перше, як співрозмірні, а по-друге, - як такі, що висвітлюють проблемну ситуацію з різних боків. На нашу думку, тут доречним є розуміння терміну “влада” - як зовнішнього впливу на формування громадянського суспільства, а “свобода” і “демократія” - як внутрішнього стану або кратологічних потреб будь-якого громадянського суспільства.

Таким чином, дослідивши систему саморегуляції соціального організму країни як протиріччя між громадянським суспільством і державою, по-перше, доведено, що громадянське суспільство дійсно має кратологічну потребу, що проявляється назовні як свобода індивіда або набуває недержавної форми влади.

По-друге, воля особистості не тільки упорядковує власну життєдіяльність громадянського суспільства, а й реалізується за межами громадянського суспільства, тобто у проблемному полі державної влади завдяки політичній участі.

По-третє, реалізація волі особистості, рівно як і політична участь суб'єктів громадянського суспільства у самовідтворенні інституту влади, ґрунтується на певній політичній культурі.

По-четверте, воля особистості, або свобода суб'єкта громадянського суспільства, принципово може реалізуватись, як у вимірі його внутрішнього простору - тоді ми маємо процес самоорганізації або саморегуляції, так і у зовнішньому - у процесі взаємодії з державною формою влади завдяки так званому механізму політичної участі.

Однак, тут не все так просто, оскільки гіперболізація прав людини має негативні наслідки для суспільства і веде до накопичення сутнісних протиріч у соціальному організмі країни і регіонів. Тому далеко не випадково в останні роки все помітнішою стає тенденція посилення боротьби навколо прав людини та прав етнонаціональних меншин. Як слушно зазначає професор Школи права Нью-Йоркського університету Т. Френк, ця боротьба розгорнулася в трьох площинах: 1) юридичній (у національному законодавстві та міжнародному праві); 2) мілітарній (на полях боїв у Чечні, на Балканах, на Близькому Сході тощо) та 3) науковій. Наголошуючи на останньому, Т. Френк зазначає, що “вирішальна інтелектуальна боротьба точиться між силами Локківської індивідуальної свободи й тими силами, що захищають комунітаристські (колективні) цінності”¹. Цю позицію відстоює ще з 1997 року прем’єр-міністр Малайзії Махатіар бін Махамед, який виступив з вимогою “ревізії або скасування” Загальної Декларації ООН з прав людини, оскільки “її норми прав людини сфокусовані винятково на індивідуальних правах, тоді як ігноруються права суспільства і спільного добра”^{[285] [286].}

Приблизно такого погляду дотримуються й деякі вітчизняні політики, вважаючи, що це є “боротьбою двох цивілізацій - індивідуалістської європейсько-атлантичної та колективістської православно-слов’янської” або “вселенським протистоянням Добра (Ми) зі Злом (Я). При цьому до колективістської цивілізації, окрім слов’янської, вони зараховують “китайсько-конфуціанську та ісламську”^[287].

А сама природна потреба громадянського суспільства виникла під тиском декількох взаємопов’язаних чинників, а саме: по-перше, нарощування маси людського роду, що поступово накопичувалась на планеті; по-друге, локалізація етносів у певних місцях - ареалах проживання; по-третє, їх природне володіння розумом як засобом самоорганізації та саморегуляції власної поведінки; по-четверте, нарешті, природна здатність колективних утворень людей до самоорганізації родового життя.

3.5.