Провідні тенденції та суперечності У МОРФОГЕНЕЗІ ТА ФУНКЦІОНУВАННІ СИСТЕМИ САМОРЕГУЛЯЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ УКРАЇНИ

У загальному вигляді функціонування законодавчого процесу уявляється як цілеспрямований вплив верховної державної влади на законодавчу діяльність суб'єктів на етапах розроблення, розгляду, прийняття законів і введення їх у дію.

Вартою уваги є, зокрема, трансформація кола суб'єктів законодавчого процесу. Це питання трактується по-різному. Так, перший проект Закону України “Про закони і законодавчу діяльність” відносив до них лише, визначених Конституцією України, суб'єктів права законодавчої ініціативи та Верховну Раду України. Останній варіант проекту, крім зазначених, закріплював як суб'єктів комітети Верховної Ради України та громадян України.

Інших осіб, причетних до процесу законотворення (розробників законопроектів, експертів тощо), як правило, не відносять безпосередньо до суб'єктів законотворчої діяльності, оскільки вони не мають у сфері законотворчості встановлених Конституцією або законами прав та обов'язків, які могли б виплинути на зміст та характер законотворчості.

Іншою класифікацією суб'єктів законотворчості є виокремлення суб'єктів законодавчих повноважень та суб'єктів законодавчого процесу¹.

Якщо коротко характеризувати функціонування об'єкту законодавчого процесу, слід, насамперед, відзначити недостатню конституційну основу для формування оптимальної законодавчої процедури, оскільки деякі положення Конституції є нераціональними і мають бути змінені або уточнені. Значним кроком у розв'язанні багатьох проблем процедури законотворення мало б стати прийняття спеціального закону “Про закони і законодавчу діяльність”, а також передбаченого Конституцією закону про регламент Верховної Ради України. Виключно важливими складовими здійснення функціонування законодавчої діяльності є її планування, координація та контроль, а також продукт цієї діяльності, тобто закон. Маючи на увазі продукт законодавчого процесу, ми виходимо з того, що законодавчий процес повинен спрямовуватися на випуск практики подолання вето глави держави на закони, що зробить вкрай ускладненою регламентацію законодавчого процесу”^{[618] [619].}

Це вимагає повороту законотворення до систематизації існуючого законодавства, побудови раціональної, внутрішньо узгодженої національної системи законодавства, яке, водночас, має узгоджуватись із законодавством країн СНД та європейських держав.

Адже, законодавство на сучасному етапі, незважаючи на збільшення кількості законів, багато в чому “не встигає” за розвитком суспільних відносин, а інколи суперечить раніше прийнятим правовим актам.

У зв'язку з цим однією з суттєвих проблем, пов'язаних з удосконаленням законодавчого процесу, є проблема реалізації конституційного принципу верховенства права в Україні. На жаль, у Конституції реалізація названого принципу чітко не пов'язана із забезпеченням верховенства закону, на що вказується у вітчизняній літературі^{[620] [621].}

Зокрема, Є. Назаренко зазначає, що здійснення правової реформи передбачає вирішення багатьох теоретичних і практичних проблем, серед яких найважливішою є проблема визначення ролі та значення верховенства права, верховенства Конституції і верховенства закону в діяльності органів та посадових осіб державної влади і місцевого самоврядування. Визнаючи верховенство права головним принципом дії органів і посадових осіб держави, Конституція, однак, не протиставляє верховенство права верховенству закону. Верховенство права реалізується в житті саме через Конституцію і закони, пред'являючи до них основну вимогу - закріплювати тільки ті норми і правила поведінки, які визнають людину вищою цінністю суспільства, тобто узаконюють принципи гуманізму і справедливості у відносинах між людьми, а також між людиною і державою. Тільки закони, які реалізують верховенство права, є правовими законами. При цьому поза законами та, передусім, поза Конституцією - Основним Законом країни - реалізація верховенства права просто неможлива в силу формального не визначення його вимог.

Правом Президента України скасовувати лише деякі з перерахованих актів проблема не знімається. Навпаки, така невизначеність у механізмі правового регулювання неодмінно веде до численних юридичних колізій і конфліктних ситуацій між органами влади^{[622] [623].}

Говорячи про цільове спрямування законодавчого процесу, тобто засади і напрями політики, що зводяться в закон, як функціонування цього процесу, слід зазначити, що дана складова є, без перебільшення, однією з головних. Сам по собі законодавчий процес є лише абстрактною формою, якщо не визначити зміст вказаного процесу, його суспільну орієнтацію. Цим змістом обумовлені інтенсивність законодавчого процесу, його складність і т. д., тобто його особливий кожного разу характер, кількісні та якісні параметри цього процесу. Зважаючи на сказане, пріоритетне здійснення в Україні парламентської реформи залишається нагальною потребою. Адже, як відзначає італійський професор Карло Фузаро, “за логікою парламентської форми правління повинно існувати постійне співробітництво між виконавчою та законодавчою владами. Це стосується й інших форм правління, відмінних від парламентської: за наявності президентського правління основні напрями політичного курсу (“політичний вибір”) також проголошуються парламентом, з дотриманням відповідного законодавства. Але завжди залишається незаперечним факт, що парламентські форми правління створюються для координації влад, а не для їх розділення”^[624].

Звичайно, названі вище заходи є лише незначною часткою усього комплексу питань, що потребують вирішення. До них можна додати значну кількість інших конкретних пропозицій, спрямованих на оптимізацію вітчизняного законодавчого процесу. Проте, справа не в кількості заходів, і тут немає потреби формувати коло заходів щодо вдосконалення законодавчого процесу.

Враховуючи це, Україна потребує не безвладного, безплідного державного утворення, яким супроводжується формальне законотворення, а парламентаризму, що слугує вираженням і, разом з тим, підтримкою свободи людини, суспільства і демократичного розвитку держави. Стратегічний розвиток нашого суспільства вимагає у сфері державного будівництва на цьому етапі всебічного розвитку парламентаризму, як необхідної передумови переходу до вищої демократії. Відтак правова реформа стає абсолютною необхідністю^[625]; а пріоритетним напрямом її реалізації виступає парламентська реформа, ключовою ланкою якої є удосконалення законодавчої функції держави.

Отже, розглядаючи проблему вдосконалення законодавчого процесу в Україні, ми виходимо з того, що останнє має відбуватися в умовах здійснення широкомасштабної правової реформи, тобто реорганізації інститутів держави шляхом зміни правової форми її діяльності. Вихідним моментом правової реформи є зацікавленість верховної державної влади в новому режимі законності, та чи інша необхідність якого виникає залежно від конкретно-історичних умов існування держави. При цьому загальне спрямування, характер перетворень інститутів публічної влади, які здійснювалися правлячою верхівкою в Україні впродовж першої половини 90-х рр. ХХ ст., свідчать про її стійке прагнення шляхом політичного маневрування зміцнити своє панівне становище. Цей підхід не змінився фактично й після прийняття нової Конституції України, яка стала продуктом політичного компромісу різних політичних сил у боротьбі за владу.

По суті, в Україні існує об'єктивна необхідність правової реформи, однак її реалізація не набула досі значення дійсної правової реформи через відсутність справжньої зацікавленості в ній правлячої верхівки. Відтак в існуючих суспільно-політичних умовах необхідним способом здійснення правової реформи залишається компроміс різних політичних сил навколо деякого інтегрального варіанту державно-правових перетворень.

Як основні види (напрями) правової реформи нами розглядаються парламентська, адміністративна, судово-правова та муніципальна реформи, загальний зміст яких визначається єдиною Концепцією державно-правової реформи в Україні. При цьому необхідність реалізації широкомасштабної правової реформи вимагає узгодженості у проведенні вказаних видів реформ, що забезпечується, насамперед, у законодавчій сфері; відтак, пріоритетного значення набуває здійснення парламентської реформи, з якою пов'язується законодавча функція держави.

У ході здійснення парламентської реформи, найперше, потребує оптимального визначення організація парламенту, як єдиного законодавчого органу держави. Центральний напрям парламентської реформи - розширення та упорядкування конституційних основ реалізації законодавчої функції Верховної Ради України, демократизація законодавчого процесу, підвищення якості й ефективності законодавчої діяльності, побудова раціональної правової системи. Ключовим завданням правової реформи у зв'язку з цим стає удосконалення управління законодавчим процесом в усіх його складових, а саме: суб'єкта, об'єкта, цільового спрямування, засобів і технологій. Особливої ваги в сучасних умовах набуває наукове забезпечення законодавчого процесу.

Разом з тим, сам по собі законодавчий процес є лише абстрактною формою, якщо не визначені його зміст, суспільна орієнтація. Останнім зумовлюється характер законодавчого процесу, його кількісні та якісні параметри. Як складна, динамічна система, законодавчий процес вимагає системного, комплексного підходу до розв'язання його проблем, потребує свідомого управління ним на наукових засадах, зокрема, вироблення сучасної моделі функціонування. Визначальним фактором при цьому стає реальна правова політика, яку проводить держава. Зважаючи на це, стратегічний розвиток нашого суспільства вимагає на даному етапі у сфері державного будівництва удосконалення законотворення та перехід до свідомого функціонування законодавчого процесу.

Іншою суперечністю, що знижує ефективність функціонування системи саморегуляції соціального організму країни, залишаються суперечки навколо конструктивності конституційної реформи. Однак, напевно, слід погодитися з М. Розумним, що скасування конституційної реформи, радше, набуде форми затяжного позиційного конфлікту, до якого будуть залучені Конституційний Суд, Верховна Рада, Міністерство юстиції, імовірно, Рада Європи, але який не матиме розв’язання в практичній площині^[626]. Ясно, що втілення в життя конституційної реформи не може бути швидким і безболісним, воно вимагає виважених, прорахованих кроків у процесі перерозподілу повноважень, толерантності, керування національними інтересами. Однак, зворотній рух малоймовірний, тим більше, що досвід інших країн вже засвідчив ефективність парламентсько- президентської форми правління.

На жаль, у справі реалізації політичної реформи опозиція виступає, радше, противником, аніж союзником.

До розірваності політичного простору між правлячою та опозиційною складовими додається ще й формування двох центрів тяжіння в самій опозиції. Один із цих центрів тяжіння концентрується навколо постаті Юлії Тимошенко, що приваблива для громадян, з одного боку, через ореол легендарності Майдану, з другого - через перспективи майбутнього кандидата в президенти. Другий центр тяжіння активно концентрується в 2007 році навколо “Народної самооборони” Ю. Луценка.

Необхідно детальніше зупинитися на поточному стані реалізації конституційної реформи, адже саме цей процес наразі породжує чи не найбільше суперечностей в управлінській підсистемі соціального організму України взагалі і зокрема в її виконавчій гілці. Адже, ознаменувавши теоретичний перехід до більш демократичної парламентсько-президентської форми правління, конституційна реформа на практиці поки що не забезпечила достатнього рівня політичної стабільності. Сформовані в минулі роки взаємозв’язки між політичними інститутами були зруйновні, а нові конституційні норми провокують конфлікти між органами державної влади.

По-перше, виникла системна суперечність, коли рівень легітимності Президента виявився вищим за рівень його легальних повноважень за новими конституційними нормами. Тобто рівень політичних зобов’язань Президента є вищим, ніж обсяг владних повноважень, необхідних для реалізації цих зобов’язань. У 2004 р. суспільство віддало Президенту мандат довіри з обсягом повноважень президентсько-парламентської моделі, а у 2006 р., внаслідок конституційних змін, отримало Президента з обмеженими повноваженнями у форматі парламентсько-президентської республіки.

По-друге, слід відзначити недосконалість процедур формування парламентської коаліції та засад функціонування депутатських фракцій, наявність можливостей для викривлення волевиявлення громадян. Адже Конституція містить лише загальні положення щодо формування коаліції у Верховній Раді України. Процедури створення і припинення діяльності коаліції містяться в Регламенті Верховної Ради України, який затверджується Постановою Верховної Ради. Це дає можливість діючій у Парламенті коаліції переглядати умови своєї діяльності простою більшістю голосів.

По-третє, Конституція України не передбачає закріплення зв’язку між програмою діяльності парламентської коаліції та програмою дій сформованого нею Кабінету Міністрів, а також корекції останньої у зв’язку з розширенням чи зменшенням складу коаліції. Ця обставина не відповідає логіці формування Уряду коаліцією і може стати потенційним джерелом конфліктів. Недосконалими залишаються і процедури формування персонального складу Кабінету Міністрів України.

По-четверте, між представленими у парламенті політичними силами досі немає критичної маси політичного компромісу щодо майбутнього конституційної реформи. Представники парламентської більшості підтримують конституційні зміни, опозиція вимагає їх скасування чи перегляду. Така ситуація ускладнюється “війною інтерпретацій” чинних конституційних норм, яка розгорнулася між владними інститутами як відображення спроб окремих політичних сил закріпити за собою

панівні позиції у системі влади.

По-п'яте, нові конституційні положення не забезпечують необхідного балансу і ефективної взаємодії між різними владними і політичними інститутами. Адже за новою конституційною моделлю залишається незавершеним або конфліктним розподіл повноважень і визначення функцій між головними політичними інститутами: Президентом,

парламентською більшістю, парламентською опозицією та Кабінетом Міністрів.

Також конституційні зміни створили проблему розподілу впливу та контролю за вертикаллю влади між Президентом та Урядом, що призводить до збільшення конфліктів між центральною та місцевими владами, представницькою та виконавчою владою на місцях. Адже оновлена Конституція України не дає відповіді на питання, яким чином мають узгоджувати політичні позиції Президент України, з одного боку, і коаліція депутатських фракцій та Уряд - з другого.

Вдосконалення потребує і функціонування місцевих органів виконавчої влади. Адже, як свідчить світовий досвід, реформування системи державного управління треба розпочинати з регіонального та місцевого рівнів. Пов'язаний із цим негативний фактор - недосконалість системи місцевого самоврядування. Слабкість цього сектора визнається політиками, проте вони не поспішають долати цей недолік. Загострення потреби в реформуванні системи місцевого самоврядування (починаючи з законодавчого рівня) є більш ніж очевидною і нагальною.

Зміни мають відбуватися відповідно до європейського принципу субсидіарності, а також сприяти розширенню сфери компетенції органів місцевого самоврядування, надання їм ширших повноважень. Це, зокрема, підкреслювалося у Рекомендаціях Ради Європи щодо місцевої та регіональної демократії в Україні ще у 2001 р. Також у цьому документі було рекомендовано вирішити питання зміцнення місцевого та регіонального управління і самоврядування в Україні шляхом прийняття пакета законів, так званого “Муніципального Кодексу”. Україна цього не зробила й досі.

Сучасний стан справ такий, що в чинних Законах “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації” містяться істотні суперечності. Проект Закону

України “Про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування”

(реєстраційний № 3207-1) передбачає внесення конституційних змін, що стосуються місцевого самоврядування. Цей законопроект є продовженням, другою частиною політичної реформи. У ньому визначено зміни щодо адміністративно- територіального устрою країни, порядку призначення і звільнення з посади голів місцевих державних адміністрацій, подано тлумачення нового поняття “громада” як адміністративно- територіальній одиниці, яка має чітко визначені межі і до якої можуть входити жителі одного або декількох населених пунктів. Однак і у цьому законопроекті не вирішеними залишаються такі істотні аспекти реформування:

- відсутній чіткий розподіл функцій та повноважень між органами місцевого самоврядування та органами місцевої виконавчої влади;

- недостатні можливості самостійного вирішення органами місцевого самоврядування питань, що належать до їх компетенції;

- нечіткі механізми реалізації самостійності органами місцевого самоврядування, невизначеність питань “місцевого значення”^[627].

Значне місце у фундаменті сучасних провідних суперечностей функціонування соціального організму країни посідають економічні негаразди. Адже в умовах матеріального добробуту, в багатій країні зі стабільно зростаючою економікою, забезпеченням основних прав і свобод, соціально благополучним населенням легше і вирішувати проблеми політичної системи, і долати труднощі загальносистемної саморегуляції. Натомість, наприклад, за даними опитування Інституту соціальної та політичної психології АПН України (проведеного 3-5 серпня 2006 р.), результати соціально-економічного розвитку України у 2006 р. негативно оцінили 57,7% громадян (для порівняння: в 2004 р. - 37,7%), а позитивно - 11,2% (в 2004 р. - 18,4%).

Оскільки економічний добробут виступає одним із визначальних чинників оптимізації функціонування системи державного управління, необхідним є зміцнення національної економіки з обов’язковим урахуванням таких аспектів:

- сприяння розвитку малого і середнього бізнесу;

- ліквідація диспропорцій у соціально-економічному становищі регіонів;

- посилення взаємовигідних міжрегіональних економічних зв’язків.

На додачу до цього, сучасна влада активно бореться не з причинами економічних проблем (як, власне, і політичних), а з їх симптомами, прикладом чого виступає боротьба з “чорною бухгалтерією” та тіньовими зарплатами (замість більш конструктивного і правомірного зменшення податкового тиску, подолання корупції і законодавчого хаосу).

Значною перешкодою ефективного функціонування системи саморегуляції країни є нестача норм і цінностей, які об’єднують людей у суспільстві. Так, за даними Інституту соціології НАН України, у 2006 р. 36,9% респондентів заявили, що їм не вистачає таких об’єднуючих норм і цінностей, і лише 15,2% - що вистачає. Щоправда, порівняно з 2005 р., ці показники покращилися: тоді відповідь “не вистачає” обрали 39,2%, а “вистачає” - 14,4%. Але збільшилась частка тих, кому не вистачає політичних ідеалів, які заслуговують на підтримку: з 38,2% в 2005 р. до 45,2% в 2006 р.^[628].

Певні суперечності, що заважають визріванню соціального організму молодої незалежної країни, лежать у внутрішньоособистісній площині і пов’язані з проблематичністю формування національної ідентичності українців. Зокрема, процеси самоідентифікації в Україні ускладнені характерною для перехідного періоду амбівалентністю суспільної та індивідуальної свідомості. Заміна зруйнованих у процесі суспільної трансформації соціальних ролей та ієрархії ідентичностей новими наврядчи могла б здійснитися швидко, такі процеси потребують тривалого природного перебігу. Тому немає нічного дивного в тому, що така невизначеність на особистісному рівні ускладнює національну самоідентифікацію. Іншою причиною недостатньої ефективності національної самоідентифікації є ентропійність політичної свідомості і культури.

Також для ефективної національної самоідентифікації і консолідації населення необхідне забезпечення психологічної несуперечливості різних рівнів ідентичності. Треба розрізняти, принаймні, два рівні ідентичності - етнічний і національний (а в Україні впливовою виступає і регіональна самоідентифікація) - і домогтися того, щоб на особистісному рівні вони не вступали в суперечність один із одним; вирішальна роль у цьому належить системі освіти. Гордість за свою етнічну належність зазвичай дається ще вихованням у родині, а для того, щоб зростити гордість особистості за свою націю, очевидно, необхідний прогресивний розвиток держави та гідна презентація її на світовому рівні.

Водночас нинішня політична криза загострила руйнівні процеси у сфері правосуддя. Правовий нігілізм владних та політичних суб'єктів призвів до системного і безпрецедентного втручання у діяльність судів та суддів. Відбувається неправомірне використання представниками влади наданих їм повноважень для посилення залежності судових органів, тиску на суддів, втягування їх у політичну боротьбу, нав'язування неправових підходів до вирішення спорів та конфліктів.

По суті, сьогодні очевидними є спроби руйнації судової системи, політизації судів, намагання перетворити їх з органів правосуддя у знаряддя для виконання політичних та особистих замовлень, зробити придатком тієї чи іншої політичної сили, засобом задоволення політичних, корпоративних та приватних інтересів.

Суддів відверто ставлять перед вибором: або піддатися тиску та шантажу чи спокусливим пропозиціям, або бути безпідставно скомпрометованими та усунутими від здійснення правосуддя.

Незважаючи на це, значна кількість суддів України, ухвалюючи судові рішення, суворо дотримується вимог закону, присяги та етики судді.

На превеликий жаль, не всі судді обирають саме такий варіант поведінки. Мають місце непоодинокі факти зловживання суддями своїм статусом та повноваженнями, постановлення ними завідомо неправосудних рішень.

Усвідомлюючи те, що вітчизняна судова система опинилася перед реальною загрозою знищення її засад, а Україна та українське суспільство - перед загрозою втрати своєї правової основи, делегати VIII з'їзду суддів України звернулися до всіх суддів держави із закликом не бути спостерігачами, а тим більше учасниками руйнації судової системи України, а зробити усе для забезпечення доступного і справедливого правосуддя як однієї з основних гарантій конституційних прав і свобод людини та їх рівності перед законом.

Законами України передбачено достатній правовий імунітет суддів від неправомірного впливу на них у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя. Судді повинні повною мірою використовувати передбачені законом механізми та засоби забезпечення самостійності судів і незалежності та недоторканості суддів, у тому числі адекватно реагувати на будь- які спроби впливу на них з метою змусити прийняти певне рішення.

Повага до суду і суддів визначальною мірою залежить від самих суддів. Лише прийняття ними справедливих та правових рішень, неухильне дотримання вимог закону може забезпечити повагу до суду як державної інституції і до судді як носія державної влади.

Кожний суддя має усвідомити, що прийняття ним неправосудного рішення, навіть під незаконним впливом чи тиском сторонніх осіб, незалежно від їхнього соціального статусу та посадового становища, має тягти передбачену законом відповідальність, у тому числі кримінальну. Неправосудне рішення не тільки заподіює шкоду правам та інтересам учасників процесу, підриває авторитет суду та довіру до нього суспільства, а й може бути використане для дискредитації суддів і судової влади загалом.

Суддя зобов'язаний не допускати вчинків і будь-яких дій, що порочать звання судді та можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості і незалежності, неухильно дотримуватися вимог закону щодо заборони належати до політичних партій та брати участь у політичній діяльності.

Гарантії незалежності і недоторканності суддів як носіїв судової влади та самостійності судів як судових органів визначено Конституцією та законами України, зокрема Законами України від 7 лютого 2002 року № 3018-III “Про судоустрій України” та від 15 грудня 1992 року № 2862-XII “Про статус суддів”. Такими гарантіями, зокрема, є: здійснення правосуддя виключно судами; особливий порядок призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; здійснення правосуддя відповідно до встановленої законом процедури; таємниця прийняття судового рішення і заборона її розголошення; обов'язковість судового рішення; неприпустимість втручання у здійснення правосуддя, впливу на суд або суддів у будь-який спосіб, неповаги до суду та встановлення відповідальності за такі діяння; особливий порядок фінансування та організаційного забезпечення судів; належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів, а також визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна та інші засоби їх правового захисту; функціонування органів суддівського самоврядування.

Незалежність судової влади, її рівність із законодавчою та виконавчою владою є невід'ємними ознаками правової держави, в якій кожен має право на судовий захист своїх прав і свобод. Незалежність судів встановлена в Україні як конституційний принцип організації та функціонування судів з метою забезпечення права осіб на такий захист. Недоторканність суддів не є особистим привілеєм, а як один з елементів статусу суддів має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя незалежним, неупередженим і справедливим судом.

Таким чином, реалізація зазначених правових гарантій здійснення правосуддя є необхідною передумовою належного виконання судом своїх конституційних функцій із забезпечення дії принципу верховенства права, захисту прав і свобод людини та громадянина, утвердження і забезпечення яких є головним обов'язком держави (статті 3, 8, 55 Конституції України).

Водночас гарантії самостійності судів та незалежності суддів в Україні належним чином не забезпечені. На практиці законодавчим органом, органами виконавчої влади, їх посадовими особами ігнорується конституційний принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Мають місце спроби втручання в організацію діяльності судів, вирішення конкретних судових справ, перешкоджання здійсненню судами правосуддя на визначених законом засадах, тиск на суддів шляхом погроз, шантажу та іншого протиправного впливу, в тому числі у формі прийняття незаконних нормативно-правових актів та правових актів індивідуальної дії, неправомірного використання суб'єктами влади наданих їм повноважень, а також незаконного наділення деяких державних органів відповідними повноваженнями, що посилює залежність від них судів та суддів.

Останнім часом факти тиску на суддів і втручання в діяльність судів набули системного та відвертого характеру, зокрема при розгляді судами справ, формуванні суддівського корпусу, призначенні суддів на адміністративні посади, вирішенні питань про відповідальність суддів. Грубо порушується визначений законом порядок притягнення суддів до відповідальності в частині встановлення її підстав, строків притягнення до неї, забезпечення суддям, стосовно яких вирішується питання про відповідальність, можливості вжити передбачених законом заходів щодо свого захисту. У діяльності суб'єктів, до компетенції яких належить вирішення питань про відповідальність суддів, у деяких випадках вбачається упереджений підхід та намагання вчинити розправу над суддями за їх професійну діяльність. Проведення такими суб'єктами перевірок супроводжується виходом за межі компетенції та перешкоджанням виконанню суддями професійних обов'язків (це виявляється, зокрема, у незаконному вилученні судових справ, пред'явленні вимоги надати відомості, які становлять таємницю нарадчої кімнати).

Вказані негативні явища набули значного поширення і становлять загрозу утвердженню в державі принципу верховенства права, здійсненню правосуддя на засадах, визначених Конституцією та законами України. У свою чергу, суди та судді у своїй діяльності не завжди керуються виключно Конституцією та законами України, піддаються протиправному впливу посадових осіб органів державної влади, суб'єктів політичної діяльності, допускають безкарне втручання у вирішення судових справ, що завдає істотної шкоди демократичному конституційному ладу, правам і свободам громадян, інтересам суспільства та держави. Не здійснюючи належного правового реагування на протиправні тиск та втручання, судді тим самим сприяють поширенню суспільно небезпечних посягань на правосуддя, не забезпечують в межах своїх повноважень дотримання принципів самостійності судів і незалежності суддів, конституційних засад судочинства. Крім того, суди не завжди враховують у своїй діяльності положення постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”, в якій надано рекомендації щодо правильного застосування норм Конституції України при здійсненні правосуддя.

Держава зобов'язана гарантувати, забезпечувати та

оберігати незалежність судової влади. Її зміцненню має сприяти правильне застосування закону самими суддями.

Виходячи з того, що незалежність суддів є основною передумовою їх об'єктивності та неупередженості, суддя при здійсненні правосуддя підкоряється лише закону і нікому не підзвітний. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону. Рішення в судовій справі має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, під час якого не може надаватися перевага правовій позиції будь-якого учасника судового процесу, в тому числі прокурорів, захисників, представників юридичних чи фізичних осіб.

Незалежність суддів при розгляді конкретних судових справ має забезпечуватись і в самому суді. У зв'язку з цим неприпустимими є:

- непроцесуальний вплив на суддю з боку інших суддів, у тому числі тих, що обіймають адміністративні посади в судах;

- встановлення контролю за здійсненням судочинства суддею, виклик його до вищестоящих судів та вимагання звітів чи пояснень про розгляд конкретних справ;

- витребування від судді будь-якої інформації чи довідок про хід та перспективи розгляду справи, іншої інформації, яка може надаватися лише сторонам у справі та іншим особам, визначеним процесуальним законодавством, а також відомостей, які становлять таємницю нарадчої кімнати;

- прийняття суддею від будь-яких осіб та розгляд ним заяв, скарг, інших документів поза встановленим законом процесуальним порядком.

Положення частини другої статті 126 Конституції України про те, що вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється, означає заборону будь-яких дій стосовно суддів незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, установ, організацій, громадян та їх об'єднань, юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов'язків чи схилити їх до винесення неправосудного рішення. Заборона впливу на суддів у будь-який спосіб поширюється на весь час обіймання ними посади судді.

Виходячи з того, що вплив на суддів тягне юридичну відповідальність, суди у всіх випадках втручання в їх діяльність і прояву неповаги до суду або судді повинні виносити окремі ухвали чи постанови, а якщо в таких діях вбачаються ознаки відповідного злочину - реагувати згідно вимог кримінально- процесуального законодавства України.

Суди повинні належним чином реагувати на порушення учасниками процесу та іншими присутніми в залі судового засідання особами встановленого законом і судом порядку розгляду справ та за наявності підстав вирішувати питання про притягнення винних у вчиненні таких порушень до відповідальності.

Суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення щодо розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також надавати їх будь-кому для ознайомлення, крім випадків і порядку, передбачених законом.

Порушенням принципів самостійності судів та незалежності суддів слід визнавати, зокрема, витребування від судді пояснень з питань, які підлягають чи були предметом обговорення у нарадчій кімнаті або спроби розкриття таємниці постановлення рішення в інший спосіб, витребовування чи вилучення судових справ, розгляд яких не завершено, а також отримання матеріалів судових справ (копій документів, які містяться у справі, виписок з неї тощо) з порушенням встановленого законом порядку (неповноважним суб'єктом, без належного документального оформлення тощо).

Одним із найбільш сильних факторів дезорганізації соціального організму країни треба вважати так зване панування структури над функцією, зокрема в підсистемі виконавчої влади. Адже запорукою гармонійного існування й розвитку будь-якої соціальної системи є відповідність морфології компоненту виконуваній ним функції, причому функція має бути визначальною. Панування структури над функцією є деструктивним фактором самоорганізації національної спільноти, оскільки при цьому створена для виконання конкретної функції підсистема прагне самодостатньої поведінки, перетворюючи мету на засоби, а засоби - на мету. Це суперечить визначальному прагненню системи до збільшення стійкості: у нормативному відношенні функція є первісною і структура керівної підсистеми має підлагоджуватися під неї, а не навпаки. Тому відповідні системні відхилення обов’язково виникають, коли керівна підсистема формує власні цілі такими чином, що підкоряє ним роботу керованої підсистеми, або ж продукує псевдофункцію, що дає змогу імітувати корисну діяльність і підвищувати авторитет.

Нагадаймо, що репрезентативна управлінська підсистема соціального організму країни повинна в стисненому вигляді відбивати основні закономірності всієї системи і не суперечити своїм функціонуванням потребам керованої підсистеми (громадянського суспільства). Але ж керуюча підсистема має більше можливостей впливати на сумісну життєдіяльність, і коли в ній актуалізуються власні цілі, відмінні від спільних цілей системи (зазвичай це відбувається за умов недостатнього соціального контролю), розгортаються псевдофункції, або соціальні патології, що можуть спричинити імовірний розпад системи з часом.

Специфічними псевдофункціями сучасності постають бюрократизм, кар'єризм і корупція, і саме на них у цьому контексті слід зупинитися докладніше, оскільки - згідно більшості і наукових, і публіцистичних робіт - ці механізми активно діють і в тілі сучасної української нації, перешкоджаючи підвищенню рівня її демократії. Вони також постають специфічними механізмами самоорганізації суспільства, забезпечуючи дисбалансований взаємозв'язок керівної та керованої підсистем соціального організму країни. Ці патології самоорганізовуваним чином виникають, розвиваються і креативно відтворюються при спробах їх позбавитися.

Для соціального організму сучасної України напевно, найбільш відчутною є дія корупційного механізму. Він є ще й одним із найбільш небезпечних, оскільки реалізується у сфері дії надактивних факторів мотивації людської поведінки - багатства і влади. Висока готовність обох сторін до корупції та зустрічна ініціатива в реалізації цієї готовності перетворюють корупцію на механізм, із яким вкрай важко боротися. У корупційному процесі відбувається саморегульований обмін матеріальними ресурсами та управлінським рішенням чи інформацією, і це наділяє її здатністю до стійкого самозбереження^[629]. При цьому сила впливу корупції може бути різною: одна справа, коли корупційні відносини формуються локально, зовсім же інша - тотальне ураження корупцією національної спільноти. Небезпечно для нашої країни, що явище корупції обов'язково супроводжує слабку владу із недостатнім соціальним контролем - небезпечно, тому що цей недолік важко виправити.

Сприятливим середовищем для корупції є бюрократизм, який формується внаслідок депрофесіоналізації апарату управління і перетворює бюрократію як об’єктивне явище в її крайню форму. У домірному стані бюрократія є невід’ємним стримуючим і нормуючим фактором держави і суспільства. Механізм виникнення бюрократизму як системної патології полягає в тому, що - найчастіше під впливом повсюдного принципу приватної власності - структура системи поступово з певних причин набуває домінуючого значення порівняно з функцією: домінуюче значення структури надмірно посилює об’єктивно притаманні їй і необхідні для нормального існування системи властивості, перетворюючи тим самим бюрократію на закриту від населення і від влади форму. Структурі, як відомо, належить особлива роль у життєдіяльності системи: вона виступає не тільки системотворчим, але й системозберігаючим фактором. І відносна самостійність структури має велике значення, адже без її стійких зв’язків, які втримують постійні флуктуації в припустимих межах, система припинила б існувати як конкретна цілісність. Однак надмірна стійкість структури виступає несприятливим чинником і викликає соціальні патології.

Панування структури над функцією, врешті-решт, виступає причиною появи й інших патологічних форм - і корупції, і кар’єризму. В основі спільного механізму їх ґенези лежить закритість і відчуження держави від громадянського суспільства, зміщення її цілей в бік самозабезпечення. Структури влади в таких умовах формуються не як засіб вирішення соціальних проблем, що виникають, а як опорні утворення, які визначають функції, необхідні для самозбереження політичної еліти. Таким чином, панування структури над функцією, коли створені для виконання одних завдань підсистеми переймаються іншими і прагнуть домінування, неминуче перетворюють цілі системи на засоби і навпаки.

Кар’єризм часто виникає як наслідок надмірної бюрократизації державного управління і суспільних відносин. Коли бюрократичні рамки стандартів державної діяльності стають завузькими, ця сфера втрачає свою атрактивність для креативних людей, які прагнуть самореалізовуватися в процесі роботи. За таких умов на владу націлюються люди, які сприймають її як самоціль, і саме це пристрасне прагнення таких людей влади, яке реалізується будь-якими засобами, складає зміст такої суспільної патології, як кар'єризм.

Отже, внаслідок своєї самоорганізованості це найбільш стійкі і небезпечні для цілісності національного організму аномалії. Силовим способом - посиленням соціального контролю та відповідного законодавства - можна тільки послабити їх негативні прояви. Найпростіший же спосіб руйнації таких самоорганізовуваних цілісностей - спонтанний, природний, пов'язаний зі зростанням внутрішніх суперечностей, а також стимулювання впливу на таку цілісність іншої самоорганізованої системи протилежної цільової спрямованості.

Сучасне державне управління повинно спиратися на розуміння того, що соціальні системи не терплять примусу, оскільки мають власні внутрішні досить стійкі центри самоорганізації та самоуправління. За таких умов ефективність управління найбільш адекватно може бути досягнута лише шляхом виявлення цих центрів та врахування пов'язаних із ними внутрішніх тенденцій розвитку самої системи (тобто атракторних точок росту, які, з одного боку, інтегрують окремі компоненти, і з другого - задають спрямованість розвитку цілісності).

Одним із найбільш значущих серед іманентно властивих тенденцій самоорганізації соціального організму країни постає утворення опозиції. З другого боку, наявність офіційної опозиції, яка конкурує зі своїми політичними суперниками і тим самим сприяє розв'язанню соціально-економічних проблем, є однією з головних ознак демократичної соціальної системи. Наявність політичної опозиції є не тільки невід'ємним елементом демократичної форми існування нації, але й структурним компонентом системи взаємодії державної влади й громадянського суспільства, за допомогою якого підвищується ефективність політичної діяльності та досягається більш високий рівень легітимності влади. І саме за таких умов формується динамічний тип стійкості системи, притаманний відкритим суспільствам, що опанували самоорганізаційний механізм соціально-політичних змін.

Але в Україні опозиція як важливий структурний елемент соціального організму характеризується слабкістю, незрілістю, навіть зародковістю. Про це свідчать і нечіткість законодавчо- нормативного регулювання її статусу й діяльності, нестійкість її рядів, відсутність цілісності всередині самої опозиції та механізму її ефективної взаємодії з органами державної влади. Отже, слабкість опозиції також слід віднести до проблем морфологічного стану соціального організму країни.

Звертаючись безпосередньо до спроби оцінки якості морфології виконавчої гілки влади в сучасній України, необхідно визнати, що політична реформа, яка знаменувала офіційний перехід до парламентсько-президентської форми правління, начебто намітила позитивні зрушення в морфології виконавчої гілки влади. Однак, це відбулося здебільшого теоретично, бо прикладна реалізація засвідчила невраховані “підводні камені”, які все голосніше наголошують на необхідності продовження трансформації, і зокрема на проведенні адміністративної реформи. Крім того, конституційна реформа (яка торкнулась лише реформування центральних органів виконавчої влади) так і не зняла істотні недоліки системи державного управління, основними з яких є надмірна централізація влади та відсутність реальної самостійності територіальних громад у вирішенні проблем місцевого значення. Тому при подальшому проведенні адміністративної реформи повинні бути досягнуті такі цілі:

- приведення державних інституцій у відповідність до нової політичної системи та європейських стандартів публічного адміністрування;

- законодавче розмежування повноважень управління різних гілок влади на найвищому політичному рівні;

- перебудова системи центральних органів виконавчої влади за функціональним принципом з метою уникнення дублювання повноважень і функцій, оптимізації їх структури;

- зміна статусу місцевих державних адміністрацій і перетворення їх з органів, що виконують програми соціально- економічного розвитку самоврядних територій, на органи виконавчої влади, що здійснюють контрольно-наглядові функції;

- зміцнення системи місцевого самоврядування;

- удосконалення надання послуг та функціонування

державної служби, що повинно вирішити такі проблеми: 1) подолання авторитаризму, закритості і бюрократичності системи державної служби; 2) запровадження ефективних механізмів боротьби з корупцією; 3) забезпечення

професіоналізму, об’єктивності і політичної нейтральності держслужбовців.

Зрештою, оцінюючи морфологічні аспекти окремих гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової і влади громадянського суспільства - ми однозначно маємо на меті визначити засади забезпечення оптимальної цілісності всього соціального організму України. Конструктивні правила стосовно оптимізації об’єднання елементів у цілісність можна почерпнути із системних і синергетичних розбудов.

Адже не будь-які об’єкти і не за будь-яких умов, не за будь- якої сили взаємозв’язку і не на будь-яких стадіях розвитку можуть інтегруватися в цілісну систему. Існує дуже обмежений набір способів об’єднання і побудови складної еволюційної цілісності. З другого боку, завжди потенційно існує кілька способів утворення цілого з частин. Можна виділити такі основні вимоги, без дотримання яких неможливий перебіг цього процесу і які визначать спосіб зборки:

- напрям перебігу соціальних процесів підпорядковується принципу максимізації інформації. Там, де зростає кількість інформації, зменшується рівень ентропії - а оскільки визначальним принципом самоорганізації складних систем є прагнення до максимальної стійкості, кожна система намагатиметься уникнути безпорядку;

- нова цілісність збирається не з окремих елементів, а з великих блоків - із проміжних об’єднань цих елементів, які вибудовуються в певну ієрархію. Тому відстеживши поступове формування блоків елементів, можна прогнозувати якість системи, що з них утвориться. Керуючись цим правилом стосовно України, неважко зрозуміти, що відсутність єдності всередині кожної окремої гілки влади і поганий взаємозв’язок між ними можуть породити тільки таку само слабку цілісність;

- об’єднатися можуть тільки ті об’єкти, які в наявному середовищі мають єдину топологічну орієнтацію. Це означає, що повинна бути дотримана правильна “топологічна архітектура” перекриття компонентів: якщо площа накладення їх один на одного недостатня, то об’єкти не будуть “відчувати один одного”, існуватимуть автономно, якщо ж перекриття занадто сильне, то об’єкти швидко “зіллються” в один простий. Стосовно соціального організму країни це перекриття означає не співпадіння особистих інтересів окремих представників влади, а єдиноспрямованість об’єктивних загальнодержавних цілей і ефективну взаємодію між органами законодавчої, виконавчої, судової влади і організаціями громадянського суспільства;

- тільки ті компоненти можуть об’єднатися в нову цілісність, які взаємодіють за принципом взаємодоповнювальності - серед іншого, тоді стає зрозумілим, що однотипні складові не здатні утворити самодостатню систему, тим більше соціальну; а без чіткого розведення повноважень між тими чи іншими органами влади не варто і сподіватись на визрівання цілісного соціального організму.