Оцінка сучасного стану морфології системи САМОРЕГУЛЯЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ УКРАЇНИ

Оцінку сучасного стану морфології системи саморегуляції соціального організму України почнемо із законотворчої діяльності, що є багатоплановим правовим явищем, яке має своїм результатом спрямування розвитку правової системи держави.

В свою чергу, апарат держави - це система всіх державних органів, що організують здійснення завдань, виконання відповідних їм функцій у межах своєї компетенції. Апарат демократичної правової держави повинен відповідати деяким загальним рисам і принципам, зокрема:

- організація практичного здійснення принципу народовладдя;

- суверенність державної влади;

- неухильне дотримання принципу законності;

- орієнтація всієї діяльності на інтереси людини, особистості, охорона прав людини і громадянина, реалізація принципу гуманізму;

- забезпечення балансу інтересів різних соціальних прошарків, націй, етнічних груп, захист злагоди і консенсусу в суспільстві (принцип соціальної справедливості);

- організація здійснення державної влади згідно принципу поділу влад, тобто її диференціювання на законодавчу, виконавчу, судову гілки влади;

- систематичне залучення до виконання державних функцій різноманітних громадських об'єднань, співпрацювання з ними;

- забезпечення пріоритету в механізмі реалізації влади методів переконання та виховання¹.

Державний апарат є системою державних органів. Орган держави - це структурований і організований державою чи безпосередньо народом колектив державних службовців (або депутатів Рад), який (орган) наділений державними владними повноваженнями, здійснює державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функції відповідно до свого призначення.

Інше визначення до органів державної влади, як суб'єкту законотворчого процесу, посадової особи або іншої фізичної чи юридичної особи, що має певні права та/або обов'язки в сфері прогнозування, планування законотворчої діяльності, розробки, розгляду, прийняття та набуття законами чинності через їх підписання та оприлюднення, а також оцінки їх ефективності^{[537] [538].}

До суб'єктів законотворчої діяльності належать: народ України при прийнятті законів всеукраїнським референдумом, Верховна Рада України, суб'єкти права законодавчої ініціативи та інші учасники, що беруть участь у законотворчій діяльності на різних її етапах.

У науковій літературі існують різні погляди на склад суб'єктів законотворчості. Так, до них відносять лише суб'єктів права законодавчої ініціативи, Верховну Раду України (яка має виключне право приймати закони) та окремо Президента України (який наділений правом вето щодо прийнятих законів)^[539]. Розглянемо це більш детальніше.

Верховна Рада України - єдиний орган законодавчої влади.

За Конституцією України 1996 р., державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Єдиним органом законодавчої влади визначено Верховну Раду України - парламент, як загальнонаціональний представницький орган державної влади, що діє постійно і головним призначенням якого є здійснення законотворчості¹.

Верховна Рада України за прийнятою в теорії держави і права класифікацією органів державної влади характеризується такими рисами: є первинним органом - за місцем в апараті державного управління, оскільки формується безпосередньо в результаті народного волевиявлення; за способом утворення - є виборним; за поділом державної влади на гілки - органом законодавчої влади; постійно діючим - за часом дії; за складом - колегіальним органом; за територією, на яку поширюється юрисдикція, - загальнодержавним органом; за характером повноважень - органом загальної компетенції; основною функцією Верховної Ради України є законодавча діяльність, в результаті якої створюється ядро національної правової системи - законодавство (як система законодавчих актів) держави.

Визначальним, базовим документом, який закріплює статус Верховної Ради України, є Конституція України. До інших нормативно-правових актів з даних питань регулювання належать Регламент Верховної Ради України, прийнятий Постановою Верховної Ради України від 16 березня 2006 р. № 3547-ІУ, закони України “Про комітети Верховної Ради України” від 4 квітня 1995 р. № 116/95-ВР, “Про статус народного депутата України” від 17 листопада 1992 р. № 2790-ХИ та інші.

Конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування^{[540] [541].}

В процесі своєї діяльності Верховна Рада України реалізує покладені на неї функції, головними з яких є:

- законодавча функція, яка є основною в діяльності парламенту;

- установча функція реалізується Верховною Радою України шляхом прийняття Основного Закону - Конституції України - та внесення до неї змін. Це означає, що в порядку реалізації цієї функції парламент визначає основні засади державного ладу держави, функціонування політичної системи в суспільстві, закріплює принципи демократичної правової держави, визнає людину, її невід'ємні права і свободи найвищою соціальною цінністю, порядок формування, організації та діяльності державного апарату, територіальний устрій країни, систему місцевого самоврядування, ключові етапи процедури внесення змін до Конституції та інші вихідні аспекти державного та суспільного життя;

- бюджетна функція полягає у реалізації процедури розгляду, затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;

- контрольна функція реалізується у здійсненні безпосередньо Верховною Радою України або через її органи контролю за забезпеченням конституційних прав, свобод і обов'язків громадян України, додержанням законів та інших актів, які вона приймає, за виконанням загальнодержавних програм і бюджету, діяльністю органів, а також посадових осіб, яких вона обирає, призначає або затверджує;

- деякі автори виділяють окремим напрямком діяльності номінаційну функцію, що полягає у призначенні чи обранні на певні посади, звільненні з посад, наданні згоди на призначення і звільнення з посад^[542].

До повноважень Верховної Ради України у сфері реалізації законодавчої функції належить:

- внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції;

- призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 Конституції;

- прийняття законів;

- затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;

- визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного

розвитку, охорони довкілля;

- прийняття Регламенту Верховної Ради України;

- надання законом згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;

- затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, змін до неї¹.

Голова Верховної Ради України, його Перший заступник і заступник Голови Верховної Ради України, на яких покладено здійснення організаційних повноважень, обираються Верховною Радою України зі складу народних депутатів України.

Верховна Рада України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників голів та секретарів цих комітетів^{[543] [544].}

Проблема реорганізації апарату Верховної Ради України і відповідні пропозиції щодо цього висловлюються у спеціально присвячених цій проблемі публікаціях, тому тут немає потреби детально зупинятися на цьому^[545].

Роботу Верховної Ради України організовано у формі сесій та засідань.

Рішеннями Верховної Ради є акти Верховної Ради, які приймаються у формі закону, постанови, резолюції, декларації, звернення, заяви, а також процедурні та інші рішення, які заносяться до протоколу пленарних засідань Верховної Ради. Рішення Верховної Ради приймаються відкритим або таємним голосуванням, яке проводиться на пленарному засіданні безпосередньо після обговорення питання.

Таким чином, Верховній Раді України належить особлива, пріоритетна роль серед державних органів у сфері законотворчості.

Відповідно до ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Структурно він не входить до жодної з гілок влади, але має значний обсяг повноважень у сфері виконавчої влади.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

У сфері законотворчої діяльності серед передбачених Конституцією України повноважень Президент України:

- має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України;

- визначає невідкладними законопроекти, які розглядаються Верховною Радою позачергово;

- призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

- підписує закони, прийняті Верховною Радою України, протягом п'ятнадцяти днів після отримання, беручи їх до виконання, та офіційно оприлюднює;

- має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України)^[546];

- із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями;

- зобов'язаний підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів закон, прийнятий під час повторного розгляду Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу;

- звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

- представляє державу в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

- здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Відповідно до Регламенту Верховної Ради України, законопроект, внесений Президентом, вважається відкликаним, якщо до його прийняття в першому читанні за основу повноваження Президента України були припинені.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Народний депутат є обраний відповідно до Закону України “Про вибори народних депутатів України” (2004 р.) представник українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України, зокрема Законом України “Про статус народного депутата України” (1992 р.). Останній визначає статус (права, обов'язки і відповідальність) народного депутата України у Верховній Раді України та за її межами, встановлює правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом України своїх депутатських повноважень. У зв'язку з цим серед теоретиків і практиків точиться дискусія щодо визначення обсягу поняття статусу депутата. Проблемними є питання щодо віднесення до статусу депутата гарантій його діяльності, оскільки у преамбулі закону вони винесені за його межі. На наш погляд, слід приєднатися до думки тих авторів, які вважають, що правовий статус депутата все ж таки включає як права, обов'язки, відповідальність, так і гарантії здійснення його повноважень^[547].

Народний депутат бере участь у засіданнях Верховної Ради України; у роботі депутатських фракцій, комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верховною Радою України; у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України; у парламентських слуханнях; виконує доручення Верховної Ради України та її органів. Народний депутат постійно підтримує зв'язки з виборцями.

Народний депутат має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано. Кожний народний депутат у Верховній Раді України та її органах, до складу яких його обрано, має один голос. Народний депутат може брати участь у роботі будь-якого органу Верховної Ради України з правом дорадчого голосу, якщо інше не передбачено законом.

Народний депутат бере особисту участь у засіданнях Верховної Ради України чи її органів, до складу яких його обрано.

Крім права законодавчої ініціативи, повноваження народних депутатів у сфері законотворчої діяльності включають:

- участь у роботі над законопроектами у комітетах парламенту;

- участь в обговоренні та голосуванні законопроектів на пленарному засіданні парламенту;

- розробку законопроектів (останнє також належить і іншим учасникам законотворчої діяльності).

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією.

Уряд є своєрідним штабом з організації виконавчо- розпорядчої діяльності всіх органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. В межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри¹, міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України^{[548] [549]. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.}

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України^[550]. Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначаються Конституцією і законами України.

У сфері законотворчості Кабінет Міністрів України, відповідно до Конституції та законів України:

- має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України;

- розробляє загальнодержавні програми економічного,

науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

- розробляє проект закону про Державний бюджет України, що є одночасно його правом і обов'язком, має виключне право на внесення проекту закону про Державний бюджет України на розгляд Верховної Ради України;

- вносить до Верховної Ради України проект закону про надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів України.

Крім того, Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, вживає заходів до забезпечення прав і свобод людини та громадянина, до забезпечення обороноздатності і національної безпеки; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснює інші повноваження (ст. 116 Конституції України).

Урядовим комітетом (робочим органом Кабінету Міністрів, основні завдання якого полягають у формуванні та проведенні державної політики у відповідній сфері згідно із стратегією, визначеною Кабінетом Міністрів) розглядаються проекти законів України, що подані з розбіжностями, не врегульованими після проведення головним розробником в установленому порядку узгоджувальної процедури, приймається рішення про схвалення проектів шляхом досягнення консенсусу та вносяться Кабінетові Міністрів пропозиції щодо їх прийняття. У разі, якщо за результатами розгляду проекту акта законодавства чи його концепції консенсусу не досягнуто, голова комітету може прийняти рішення про внесення цього проекту (концепції) з розбіжностями для розгляду на засіданні Кабінету Міністрів. Проект акта законодавства представляє на засіданні Урядового комітету керівник відповідного органу виконавчої влади, який його подав. Для розгляду, врегулювання розбіжностей і схвалення проектів комплексних нормативно-правових актів можуть проводитися спільні засідання урядових комітетів.

Кабінет Міністрів, реалізуючи право законодавчої ініціативи, розглядає і вносить до Верховної Ради України проекти законів України, бере в установленому порядку участь у законодавчій діяльності Верховної Ради, а також у реалізації Президентом України права законодавчої ініціативи. Розроблення законопроектів здійснюється відповідно до орієнтовних планів законопроектних робіт, на виконання актів Президента України та Кабінету Міністрів і з власної ініціативи центральних органів виконавчої влади. Головним розробником законопроектів, що вносяться Президентом України та Кабінетом Міністрів на розгляд Верховної Ради (крім проектів, щодо яких законами та актами Президента України встановлено інший порядок розроблення), відповідно до Указу Президента України від 26 листопада 2003 р. № 1348 “Про поліпшення організації законопроектної діяльності”, є Мін'юст.

Участь громадян у законотворчій діяльності. Реалізація принципу народовладдя в Україні.

Правова держава і громадянське суспільство, що формуються, передбачають утвердження правових взаємовідносин між владою та громадянами, які є, зрештою, основними законотворцями і водночас суб'єктами права. За своєю сутністю законотворчий процес потребує прозорості, відкритості, доступності та участі у ньому громадян та громадських організацій, що є ключовим елементом для реалізації демократії в країні. Більш за те, така участь є вельми важливою для розробки якісних законопроектів.

Так, ст. 21 Загальної декларації прав людини проголошено: “Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників”. Конституція України також закріплює у ст. 5 положення, згідно з яким “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”.

В Україні зроблено певні кроки на шляху нормативного забезпечення питань залучення громадян до законотворчого процесу. По-перше, як було зазначено, це конституційне закріплення статусу народу як єдиного джерела влади (ст. 5 Конституції України), наділення громадян правом на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ст. 3б Конституції України); визначення в Конституції України і Законі України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” (1991 р.) права і порядку прийняття громадянами законів шляхом всеукраїнського референдуму; закріплені у Законі України “Про об'єднання громадян” (1992 р.) право громадян на свободу об'єднання та сприяння держави розвитку їх політичної та громадської активності, творчої ініціативи, створення рівних умов для діяльності політичних партій та громадських організацій; забезпечення громадянам України можливості участі в управлінні державними і громадськими справами Законом України “Про звернення громадян” (1996 р.) та інші.

Реалізація закріплених прав на основі запровадження ефективних механізмів залучення громадян до участі у законотворчій діяльності слугуватиме розвитку політичної культури, політичної та правової освіти громадян, сприятиме утвердженню демократичних цінностей і формуванню дієвих правових засад громадянського суспільства в Україні.

Формою участі громадян у законотворчій діяльності є прийняття законів шляхом референдуму. В цьому випадку громадяни виступають у своїй сукупності як єдине ціле - народ держави, що є найголовнішим суб'єктом законотворчої діяльності.

Референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення^[551].

Однією з форм участі громадян у законотворчості є можливість ініціювання проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Таким чином, українське суспільство повинно формувати нові соціальні відносини, що засновані на принципах моралі, плюралістичної демократії та поваги до прав людини. Перед Україною постали завдання реформувати суспільні відносини, зміцнити державні інститути, сформувати високоморальну владу, головною метою якої є служіння народу України.

Морфологія судової влади в Україні

Оцінюючи сучасний стан морфології судової влади в Україні, можемо констатувати, що незалежність України і проголошена та частково реалізована судова реформа призвели загалом до позитивних зрушень у цій складній саморегульованій системі.

В умовах новітнього українського державотворення з проголошенням незалежності було зроблено спробу виправити успадковане радянське “периферійно-підлегле” становище судової влади. Так, під час своєї промови на ІІІ (позачерговому) з'їзді суддів Президент України Л. Кучма зазначив: “В умовах закріпленого Конституцією поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, роль і значення останньої значно зростає. Адже вона покликана забезпечити належне функціонування права, розв'язувати ті спори, які виникають при його застосуванні, відновлювати справедливість у суспільних відносинах. Кажу про це тому, що тривалий час суди розглядались, передусім, як карально-репресивний орган. Не заперечуючи цієї функції судової влади щодо осіб, які вчинили злочини, сьогодні... основна її роль має полягати у розв'язанні спорів про право. функція правозабезпечення набирає першочергового значення”^[552].

Організація системи судів у кожній країні обумовлена історично (див. табл. 5.4.1). На певних етапах розвитку суспільства з'являються потреби, які система судів неспроможна забезпечити без проведення організаційних змін. Виникає необхідність пристосувати систему судів до нових потреб. Таку адаптацію можуть проводити через перерозподіл юрисдикції між різними ланками системи судів, проведення їх внутрішньої реорганізації або навіть через утворення нових судів чи відмови від існуючих.

Організацію системи судів в Україні характеризує розподіл юрисдикції. Юрисдикцію судової влади слід розуміти як компетенцію судів щодо розгляду справ і прийняття у них обов'язкових рішень, що є кінцевими в рамках національної правової системи і не можуть бути переглянуті у позасудовому порядку. Поняття “юрисдикції” певною мірою тотожне поняттю “підвідомчість”, яке традиційно вживали, коли йшлося про розмежування повноважень між судами та іншими державними органами, або між загальними і арбітражними (господарськими) судами. Однак, етимологічно “підвідомчість” походить від слів “відання”, “відомство”, що найчастіше вживають стосовно органів виконавчої влади. Водночас термін “юрисдикція” точніше характеризує природу судової діяльності, а для позначення розподілу справ між судами в межах одного виду юрисдикції правильно використовувати термін “підсудність”.

Таблиця 5.4.1

Судові системи держав Східної Європи та Азії (відповідно до Конституцій)

Відповідно до ст. 124 Конституції України^[553], юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюють Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. Отже, юрисдикцію судів згідно з Основним Законом України поділено на конституційну і загальну. Загальну юрисдикцію, у свою чергу, складають окремі спеціалізовані юрисдикції.

Визначаючи співвідношення між конституційною і загальною юрисдикціями, необхідно звернути увагу на підпорядкованість загальної юрисдикції конституційній. Ця підпорядкованість обумовлена не лише верховенством конституційного права над іншими галузями права, а й різною роллю Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції. Специфіка юрисдикції Конституційного Суду України у тому, що предметом його розгляду є правові акти у відірваності від реальної життєвої ситуації, а предметом розгляду судів загальної юрисдикції завжди є конкретні правовідносини між конкретними особами.

Рішення Конституційного Суду України щодо конституційності правових актів чи тлумачення Конституції та законів України є обов’язковими для правозастосовної практики судів загальної юрисдикції. Конституційний Суд України у своїй діяльності не зв’язаний судовою практикою судів загальної юрисдикції. Проте, це не означає, що Конституційний Суд України є вищою інстанцією щодо рішень судів загальної юрисдикції. Судові рішення судів загальної юрисдикції не можуть бути оскаржені до Конституційного Суду України і переглянуті ним.

Конституційний Суд України був і залишається автономною ланкою у судовій системі України, причому така відокремленість не послаблює судову владу. Перед Конституційним Судом стоять дещо інші завдання, ніж перед судами загальної юрисдикції. Відповідно до ст. 147 Конституції України^[554], він є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Специфіка цього судового органу у тому, що він не розглядає питання факту, свої повноваження він здійснює шляхом абстрактного нормоконтролю. Питання конституційності, які розглядає Конституційний Суд України, мають особливу правову природу і виняткове значення для правозастосування. Особливість правової природи питань конституційності у тому, що вони перебувають на межі з політикою. Завдання Конституційного Суду України - абстрагуватися від усього політичного і забезпечити верховенство права та Конституції України у правотворчій діяльності. У зв’язку з цим передбачено особливий порядок формування персонального складу Конституційного Суду України, який відмінний від порядку призначення та обрання суддів судів загальної юрисдикції.

Особливості юрисдикції і організації Конституційного Суду України виправдовують його відокремлення від системи судів загальної юрисдикції, що відповідає традиціям країн романо- германської (континентальної) правової системи (Німеччини, Франції, Австрії, Італії, Іспанії, Португалії).

За Законом України “Про судоустрій України” судами загальної юрисдикції є загальні, адміністративні та господарські суди, але можуть бути утворені також інші спеціалізовані суди.

Необхідність спеціалізації судів з поступовим її поглибленням була визнана ще в 1992 р. Концепцією судово- правової реформи в Україні^[555]. Потреба у спеціалізації викликана ускладненням та урізноманітненням суспільних відносин, а, отже, і правового регулювання. Не лише судді, а й інші правники не можуть бути компетентними в усіх сферах правовідносин, вони об’єктивно неспроможні охопити весь нормативний масив, який застосовують в Україні. Поділ загальної юрисдикції на окремі види спеціалізованих юрисдикцій має на меті покращити якість і оперативність вирішення судових справ.

Досвід цивілізованих країн показує, що спеціалізація може відбуватися за галуззю права чи інститутом, що регулює ті чи інші суспільні відносини (галузева спеціалізація), або за суб’єктами цих відносин (суб’єктна спеціалізація). Галузеву спеціалізацію у Європі найчастіше реалізують через утворення окремих, а інколи й ієрархічно вибудуваних судових органів (Німеччина, Франція, Австрія, Іспанія), а суб’єктну - через організацію всередині судових органів певних підрозділів (колегій, палат, відділень) з розгляду справ за участю спеціального суб’єкта - неповнолітніх, військовослужбовців, водокористувачів, орендарів, подружжя тощо (Англія, Франція, Німеччина, Італія, Канада тощо).

Принцип спеціалізації в Україні трактують по-різному, однак усі погляди зводяться до двох основних підходів:

1) у системі судів загальної юрисдикції поряд із загальними судами виділяють спеціалізовані суди (ними можуть бути, наприклад, адміністративні, господарські суди, ювенальні - суди у справах неповнолітніх тощо). На вершині цих судів знаходяться вищі спеціалізовані суди. Найвищою (останньою) інстанцією для загальних і спеціалізованих судів є Верховний Суд України;

2) систему судів загальної юрисдикції повинні складати чіткі спеціалізовані вертикалі: суди кримінальної, цивільної, адміністративної юрисдикцій тощо (перелік не є вичерпним). На вершині кожної вертикалі - відповідний вищий спеціалізований суд, а завершує структуру спеціалізованих судів Верховний Суд України.

Ідея розгалуження системи судів загальної юрисдикції на спеціалізовані гілки є більш привабливою як з огляду на дотримання Конституції України, так і з огляду на зрозумілість судової системи. Сучасна система судів загальної юрисдикції в Україні побудована без належного урахування принципу спеціалізації. Загальні суди здійснюють усі спеціалізовані юрисдикції - цивільну, кримінальну та адміністративну, та ще й розглядають справи про адміністративні правопорушення. Військові суди, які також є загальними, здійснюють кримінальну юрисдикцію щодо військовослужбовців (суб'єктна спеціалізація). Господарські суди здійснюють цивільну юрисдикцію щодо суб'єктів господарювання (суб'єктна спеціалізація).

Адміністративні суди здійснюють адміністративну юрисдикцію (галузева спеціалізація). Таким чином, деякі суди (загальні суди, крім військових) взагалі не визнаються спеціалізованими, деякі хоч і не визнаються спеціалізованими, але фактично діють за принципом суб'єктної спеціалізації (військові суди), а інші хоча і визнані спеціалізованими, але утворені як за принципом суб'єктної спеціалізації (господарські суди), так і за принципом галузевої спеціалізації (адміністративні суди). Більш логічне втілення спеціалізації у системі судів загальної юрисдикції вимагає утворення судів за видами судової юрисдикції, які відповідають основним галузям матеріального права та видам судового процесу. Виходячи з цих міркувань, у системі судів загальної юрисдикції пропонується виділяти цивільні, кримінальні та адміністративні суди. Для забезпечення збалансованості системи судів загальної юрисдикції усі її вертикалі повинні мати однакову структуру: місцеві суди, апеляційні суди, вищі суди та Верховний Суд України на вершині усіх вертикалей.

У вужчому значенні спеціалізація судів постає як внутрішня спеціалізація у судах - спеціалізація суддів, колегій суддів, палат з розгляду окремих категорій справ. Вважаємо, що подібна спеціалізація є сьогодні особливо актуальною, зважаючи на велику кількість суддів у місцевих судах, судах вищих рівнів, велике навантаження на одного суддю. Запровадження розподілу справ за критерієм спеціалізації суддів позитивно впливає на оперативність і якість вирішення справ, а також сприяє однаковому застосуванню закону в межах одного суду. Поняття спеціалізації у значенні конституційного принципу побудови системи судів загальної юрисдикції не охоплює спеціалізацію суддів у судах, але й не заперечує її, адже при спеціалізації суддів йдеться про питання організації роботи окремого суду, а не цілої системи судів.

На момент здобуття Україною незалежності всю систему судів в Україні становили лише загальні суди та військові трибунали. У 1993 р. військові трибунали було перейменовано на суди. Сьогодні загальні суди розглядають основний масив справ

- вони реалізують цивільну, адміністративну і кримінальну юрисдикції, а також юрисдикцію у справах про адміністративні правопорушення. Процесуальну основу їх діяльності становлять Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК) України¹, Кодекс адміністративного судочинства (КАС) України^{[556] [557], Кримінально- процесуальний кодекс (КПК) України[558] і Кодекс України про адміністративні правопорушення (КпАП)[559]. Ці суди можна назвати судами змішаної юрисдикції.}

Система загальних судів з 2001 р. є триланковою (місцеві суди - апеляційні суди - Верховний Суд України), на відміну від систем спеціалізованих судів, які є чотириланковими (місцеві суди

- апеляційні суди - вищі спеціалізовані суди - Верховний Суд України). При цьому одна ланка загальних судів може виконувати функції різних інстанцій. Наприклад, у кримінальних справах апеляційні загальні суди діють як суди апеляційної та першої інстанцій. А Верховний Суд України у цивільних та кримінальних справах є судом касаційної інстанції і одночасно може переглядати свої рішення за винятковими обставинами.

Ще однією проблемою є збереження у системі судів загальної юрисдикції військових судів, які Україна успадкувала від загальносоюзної системи. У зв'язку з реалізацією вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод^[560], у Європі давно намітилася тенденція до обмеження юрисдикції військових судів і відмови від них. Військові суди зберігаються в менше ніж третині держав-членів Ради Європи. Юрисдикція військових судів, як правило, поширюється на кримінальні справи про злочини військовослужбовців, здебільшого - лише про військові злочини. Лише в Польщі, Туреччині й окремих республіках колишнього Радянського Союзу - учасницях Ради Європи - ці суди, крім кримінальних справ, вирішують і окремі цивільні й адміністративні справи, де стороною є військовослужбовці.

Штатна чисельність військових судів в Україні складає 77 суддів. Значна частина з них - вакантні посади, які поки не заповнюються - до визначення місця і ролі військових судів у судовій системі.

Ці проблеми свідчать про незбалансованість судової системи України і пов'язані з невідповідністю побудови системи загальних судів загальним стадіям судочинства, які визначають організацію інстанцій.

Стосовно господарських судів (їх спочатку назвали арбітражними), вони були створені у 1991 р. на основі системи державного арбітражу Української РСР, яка становила систему адміністративних, а не судових органів. Державний арбітраж вирішував спори між підприємствами. За часів СРСР більшість підприємств були державними, а тому спори між ними розглядалися в адміністративному порядку. Рішення про створення арбітражних судів було прийняте напередодні здобуття нею незалежності для того, щоб відділити їх від загальносоюзної системи державного арбітражу. З кожним роком арбітражні (з 2001 р. - господарські) суди в організаційному та процесуальному аспектах втрачали риси адміністративних органів і все більше наближалися до загальних судів.

Наразі це окрема спеціалізована гілка у системі судів загальної юрисдикції. Її складають 27 місцевих судів, 11 апеляційних судів і Вищий господарський суд України. Господарські суди є судами цивільної (комерційної) юрисдикції. За правилами господарського судочинства вони вирішують такі самі справи, що розглядають загальні суди у порядку цивільного судочинства, але за участі юридичних осіб та фізичних осіб- суб'єктів підприємницької діяльності. Через це наявність у судовій системі України господарських судів часто викликає нерозуміння у західних фахівців.

Доцільність збереження господарських судів, на нашу думку, під сумнівом. З одного боку, господарські суди більш оперативно вирішують судові справи у порівнянні із загальними судами, а також мають краще матеріально-технічне забезпечення. Звідси парадокс: у матеріальних правовідносинах фізичні і юридичні особи займають рівне становище, а от судовий захист своїх інтересів вони шукають у різних судах. При цьому справи між юридичними особами вирішуються значно швидше, хоча нерідко вони є складнішими. З другого боку, господарські суди викликають багато нарікань через різне застосування законів у порівнянні із загальними судами. Крім того, немає суттєвих відмінностей між правилами цивільного і господарського судочинства, а більшість відмінностей необґрунтована і зумовлена тим, що кодекси розроблялися різними робочими групами й у різний час. Яскравими прикладами цьому є відсутність в учасників господарського судочинства права посилатися для підтвердження своїх вимог на свідчення свідків, можливість подати скаргу до суду касаційної інстанції, минаючи апеляційну інстанцію тощо.

Дискусія про доцільність господарських судів і самостійного господарського процесу має і теоретичні передумови. Її коріння сягає проблеми виділення господарського права як самостійної галузі у системі права України. Прихильники концепції господарського права (“господарники”) стверджують, що поєднання елементів цивільно-правових і адміністративно- правових методів регулювання суспільних відносин у галузі господарювання створює нову галузь права - господарське право. Противники цієї концепції (“цивілісти”) вважають, що економічні правовідносини (як і багато інших) регулюються нормами і цивільного, і адміністративного права, але це не дає підстави об’єднувати ці норми в єдину галузь права. Особливого загострення ця проблема набула під час кодифікаційних робіт у галузі матеріального права, коли обговорювалося питання про співвідношення Цивільного і Господарського кодексів України.

Аналіз сучасної юрисдикції господарських судів дає підстави висловити великий сумнів у наявності самостійної “господарської” юрисдикції. За своєю природою справи, які нині вирішують господарські суди, є цивільними (приватно-правовими) й адміністративними (публічно-правовими). Основним критерієм для визначення юрисдикції господарських судів стало те, що у підсудних їм справах як сторони беруть участь юридичні особи, а з 1997 р. - і фізичні особи-суб’єкти підприємницької діяльності. Тобто підставою для виділення господарської спеціалізації став, передусім, суб’єктний склад сторін.

Тенденція до повної або часткової відмови від господарських (арбітражних) судів та судочинства спостерігається і в окремих державах - колишніх республіках СРСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан), у яких вони були запроваджені після розпаду Радянського Союзу.

У штучності “господарської” юрисдикції переконує і досвід зарубіжних країн. Судові системи європейських держав (за винятком окремих країн СНД) не знають спеціалізованих судів з таким обсягом повноважень, як у господарських судів в Україні. Переважна більшість країн Європи взагалі не мають окремих судів для вирішення справ з участю юридичних осіб, оскільки такі справи вирішуються звичайними судами. У деяких державах у структурі таких судів можуть утворюватися судові палати з торгових (комерційних) спорів. Є країни, де для вирішення справ у сфері комерційної діяльності діють торгові або комерційні суди, але вони вирішують виключно справи приватно-правового характеру. Особливість цих судів полягає у тому, що суддями у них є підприємці (Франція), або до розгляду справ поряд з професійним суддею залучаються судді-непрофесіонали з числа підприємців (Бельгія). Торгові (комерційні) суди найчастіше утворюють систему тільки на місцевому рівні, а вищими інстанціями щодо рішень цих судів є звичайні апеляційні та верховний (касаційний) суди. А в деяких країнах вони діють тільки у містах з активним економічним життям, на іншій території комерційні справи розглядаються звичайними судами (Австрія, Данія). Але ніколи справи публічно-правового характеру не підсудні комерційним (торговим) судам.

Доцільність створення системи адміністративних судів визнана в Україні на офіційному рівні вже давно. Концепція судово-правової реформи 1992 р.^[561] передбачила поступове запровадження адміністративної юстиції: починаючи від спеціалізації суддів та утворення спеціалізованих судових колегій і закінчуючи створенням вертикалі адміністративних судів.

Створення системи адміністративних судів з метою повноцінного судового захисту прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади передбачено Концепцією адміністративної реформи в Україні, що затверджена Указом Президента України “Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” від 22 липня 1998 р.¹.

Завданням адміністративної юстиції є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Ще в XIX ст. у Франції, щоб уберегти централізовану адміністративну систему від контролю загальних судів, які не розуміли специфіки цієї системи, створили в структурах виконавчої влади так звані адміністративні трибунали для розгляду скарг громадян на незаконні дії адміністративних органів та їхніх посадових осіб. Протягом двох століть система адміністративної юстиції у Франції вдосконалювалася і стала ефективним засобом захисту прав громадян від адміністративного свавілля. Сьогодні інститут адміністративної юстиції утвердився в багатьох країнах Західної Європи. В Україні адміністративна юстиція тільки починає свої перші кроки.

Перший крок до запровадження адміністративних судів в Україні було зроблено ще під час малої судової реформи. Перехідними положеннями Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України”^{[562] [563] було передбачено утворення Вищого адміністративного суду України, який мав би започаткувати створення вертикалі адміністративних судів у системі судів загальної юрисдикції.}

Прийнятий через півроку новий Закон України “Про судоустрій України”^[564] передбачив створення протягом 2002­2005 рр. цілої системи спеціалізованих адміністративних судів для вирішення справ, що пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування. Насамперед, адміністративні суди розглядають справи “особа проти влади”. Громадяни і юридичні особи можуть оскаржувати в адміністративному суді рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Прихильники запровадження адміністративної юстиції в Україні вважали принциповим те, щоб адміністративні суди не притягали громадян до адміністративної відповідальності, а навіть навпаки - захищали людину від свавілля держави.

Систему спеціалізованих адміністративних судів відповідно до Закону України “Про судоустрій України”¹ становлять місцеві (окружні) адміністративні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України, апеляційні адміністративні суди і Вищий адміністративний суд України.

На виконання положень Закону України “Про судоустрій України” 1 жовтня і 7 листопада 2002 р. Президент України підписав укази^{[565] [566], якими у місті Києві утворено Вищий адміністративний суд України та затверджено його кількісний склад - 65 суддів. 16 листопада 2004 р. Президент видав указ[567] про утворення з 1 січня 2005 р. 27 місцевих (окружних) та 7 апеляційних адміністративних судів, за якими окружні адміністративні суди буде утворено за зразком господарських судів - у кожній області, містах Києві та Севастополі, в Автономній Республіці Крим, а апеляційні адміністративні суди - у Дніпропетровську, Донецьку, Києві, Львові, Одесі, Севастополі, Харкові. Указом також визначена кількість суддів у цих судах: 215 суддів у місцевих адміністративних судах та 66 суддів в апеляційних адміністративних судах.}

Вищий адміністративний суд України з 1 вересня 2005 р. почав функціонувати як суд касаційної інстанції для адміністративних справ.

Місцеві та апеляційні адміністративні суди перебувають на етапі становлення. Свою діяльність почали ще не усі суди, оскільки ще не обрано (призначено) достатньої кількості суддів і не всі вони забезпечені належними приміщеннями.

Принципом побудови системи судів загальної юрисдикції Конституцією України разом зі спеціалізацією визнано територіальність, сутність якої полягає в тому, що кожен місцевий чи апеляційний суд мають свою територіальну юрисдикцію (підсудність) - поширення компетенції суду на правовідносини, що виникли чи існують на певній території. Організація судів за принципом територіальності покликана забезпечити наближеність місцевих та апеляційних судів до людей, що є важливою гарантією для вирішення судових спорів у розумні строки в умовах ускладнення правових відносин та збільшення кількості правових конфліктів. Якби уся судова система була централізована і зосереджена лише в одному місці, то для такої великої держави як Україна правосуддя стало б об’єктивно недоступним для більшості населення.

Проблемним сьогодні є питання про те, за яким критерієм визначати територіальну юрисдикцію судів при їх утворенні - за адміністративно-територіальним устроєм чи за іншим критерієм. Технічно найпростішим варіантом територіальної організації судів є їх утворення з розрахунку на певну адміністративно- територіальну одиницю. Цей підхід утілено в Україні і він властивий багатьом іншим країнам. Однак є країни (США, Німеччина, Франція тощо), у яких судові округи відірвані від адміністративно-територіальних утворень, що дає можливість зменшити вплив адміністрації (виконавчої влади, місцевого самоврядування) на суди і стати однією з гарантій незалежності суддів від місцевої влади.

У деяких законопроектах щодо судоустрою 1998-2001 рр. (наприклад, у проектах Закону України “Про судовий устрій” № 1211 і № 5185, проекті Судового кодексу України № 7255-1) було запропоновано визначати територіальну юрисдикцію місцевих та апеляційних судів з урахуванням більш об’єктивних критеріїв - кількості населення та зручності транспортних зв’язків, а не адміністративно-територіального поділу. У найменуванні місцевих та апеляційних судів мали б використовувати назву населеного пункту за місцем їхнього знаходження. Однак, при підготовці нового закону про судоустрій у 1998-2002 рр. пропозиції щодо утворення судів не за адміністративною, а за географічною ознакою були відкинуті, оскільки багатьом народним депутатам, представникам Верховного Суду України і практикам вони здавалися руйнівними, такими, що несуть небезпеку для існуючої системи судів загальної юрисдикції. Проте, ця ідея частково знайшла втілення під час “малої судової реформи”, коли оновлений Закон України “Про судоустрій України” 1981 р. перестав використовувати у назвах судів прив'язку до адміністративно-територіальних одиниць, а закріпив зазначену формулу щодо найменування судів. Закон України “Про судоустрій України”¹ допускав також утворення судів без урахування адміністративно-територіального устрою у випадках, встановлених іншими законами (на той час таким законом був Закон України “Про господарські суди”^{[568] [569], згідно з яким апеляційні господарські суди утворювали в округах, визначених Президентом України). Однак такі зміни проіснували недовго - до ухвалення нового Закону України “Про судоустрій України”[570]. Найменування місцевих та апеляційних судів за такого підходу стали б менш інформативними, оскільки чітко не вказували б на їхню територіальну юрисдикцію. Однак цей недолік не важко усунути через вжиття організаційних заходів для доведення інформації про територіальну юрисдикцію кожного суду до відома населення.}

Проаналізуємо ситуацію з втіленням принципу територіальності у судовій системі України. Сучасна система судів загальної юрисдикції побудована без належного урахування принципу територіальності, який зводиться до адміністративно- територіального устрою. Виняток складають лише військові суди, які утворені відповідно до військових організаційних одиниць.

Існуючий підхід до територіальної юрисдикції місцевих та апеляційних судів не завжди враховує більш об'єктивні критерії для розміщення судів: кількість населення, транспортне сполучення тощо, а також не сприяє забезпеченню незалежності суддів від місцевої влади. Крім того, організація місцевих судів у містах з районним поділом залежить від рішень органів місцевого самоврядування щодо кількості районів, які час від часу змушують Президента України вносити зміни до мережі таких судів, хоча об’єктивної потреби у цьому немає. Зазначені проблеми переконують у необхідності тлумачити принцип територіальності в організації судів у такий спосіб, щоб його не зводити обов’язково до адміністративно-територіального поділу. Суди можуть мати територіальну юрисдикцію, яка не збігається з межами адміністративно-територіальної одиниці. Це особливо важливо у великих містах з районним поділом.

Ще одним принципом побудови системи судів загальної юрисдикції, поряд з принципами спеціалізації і територіальності, можна назвати інстанційність як організацію судів, виходячи з необхідності забезпечити право на перегляд судового рішення судом вищого рівня. Інстанційна система має особливе значення, оскільки вона є гарантією високої якості правосуддя, дозволяючи суддям вищої інстанції з більшим досвідом, авторитетом і компетентністю виправляти можливі помилки суддів нижчої ■ ■ ■ *1

інстанції'.

Принцип інстанційності, на відміну від попередніх, як принципу, прямо не згадується ні в Конституції України, ні в жодному законі. Водночас, його існування обумовлено необхідністю забезпечити передбачене ст. 129 Основного Закону конституційне право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень.

Судовий порядок вирішення спорів є найбільш складним і тривалим. Формалізованість судового процесу є виправданою настільки, наскільки це необхідно для створення гарантій ухвалення правосудного судового рішення. В умовах ускладнення суспільних відносин, а, отже, їхнього правового регулювання, навіть при досягненні реальної незалежності суду, говорити про непогрішність судових рішень не доводиться. Саме тому інстанційна побудова судової системи дає можливість невдоволеній судовим рішенням стороні звернутися до вищої судової інстанції з вимогою про його перегляд.

У літературі зустрічаємо й іншу точку зору, відповідно до якої авторитетність судової системи обернено пропорційно залежить від кількості судових інстанцій. Інакше кажучи, проходження справи через усі судові інстанції асоціюється з судовою тяганиною. До того ж, ухвалення різними інстанціями протилежних рішень в одній і тій самій справі викликає недовіру у людей до судової влади, пояснюється суддівським свавіллям. З точки зору психології людини, така думка виглядає виправданою. Однак інстанційна побудова судової системи вигадана аж ніяк не для приниження авторитету судових органів та ускладнення процедури вирішення правових спорів.

Інстанційність судової системи розкривається через основні способи оскарження (перегляду) судових рішень. Вирішення справи по суті здійснюється судом першої інстанції, як правило, судовою ланкою найнижчого рівня, котрий внаслідок недостатньої кваліфікації, неуважності чи навіть свідомо і умисно може допустити помилку. Очевидно, що оскарження цього рішення не може здійснюватися до суду, який його ухвалив, оскільки оскарження за своєю природою є спором невдоволеної судовим рішенням сторони з судом, що його ухвалив, тому для перегляду судових рішень діють суди вищих інстанцій.

Цілком зрозуміло, що принцип обов’язковості судових рішень був би знівельований, якби судове рішення могло переглядатися безмежну кількість разів, доки не буде знайдено бажаний для сторін (чи однієї сторони) варіант вирішення справи. За такого підходу про стабільність правовідносин говорити не доводиться, що підтверджується і практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої процедура, яка передбачає можливість багаторазового скасування остаточного судового рішення, несумісна з принципом визначеності правовідносин, виведеним з принципу верховенства права Судом у справі “Брумареску проти Румунії”^[571]. Принцип визначеності правовідносин означає, зокрема, що коли суди остаточно вирішили спір, їхнє рішення не може піддаватися сумніву.

У кожній країні існує свій варіант інстанційної побудови судів і перегляду судових рішень, який обумовлений необхідністю досягти оптимального співвідношення між вимогами правосудності судового рішення (система судових інстанцій у кінцевому результаті повинна забезпечити законність і справедливість судового рішення у справі) та доступністю і своєчасністю судового рішення (система судових інстанцій не повинна бути надто великою, оскільки їх проходження було б дорогим, а тому недоступним для сторін; остаточне судове рішення у справі має бути ухвалене якомога швидше, щоб вчасно була досягнута визначеність у спірних правовідносинах, оскільки невизначеність має негативний моральний та економічний вплив на учасників правовідносин.

Обидві вимоги мають колізійний вплив на систему судових інстанцій. Правосудність судового рішення може вимагати більшої кількості інстанцій, а доступність і своєчасність рішення - меншої. Система інстанцій у кожній країні залежить від того, де законодавець побачить золоту середину між цими двома вимогами.

На наше переконання, кількість судових інстанцій в Україні повинна обумовлюватися основними способами оскарження (перегляду) судових рішень. Таким чином, інстанційність безпосередньо пов'язана з доктриною і правилами судового процесу.

При визначенні необхідних способів оскарження і перегляду судових рішень в Україні уже враховано, що помилки у цих рішеннях можуть стосуватися питань факту і питань права. Для вирішення питань факту, тобто для встановлення фактів (обставин) у справі далеко не завжди є потреба у юридичних знаннях, оскільки йдеться про переконання судді у наявності чи відсутності фактів, яке сформоване під впливом поданих сторонами доказів. Наприклад, у суді присяжних англійського зразка вирішенням цих питань опікуються присяжні, які не мають юридичної освіти. Тому для виправлення можливих помилок у встановленні фактів у справі на підставі досліджених доказів (суддівських помилок у питаннях факту) достатнім можна вважати перегляд справи лише однією інстанцією вищого рівня. Ця інстанція зветься апеляційною. Вона наділена повноваженням дослідити нові докази або дослідити повторно докази, розглянуті у першій інстанції, і правильно встановити на їхній основі фактичну сторону справи. Рішення апеляційної інстанції у питаннях факту є остаточним.

Складнішими є питання правової оцінки (кваліфікації) встановлених обставин і застосування відповідних правових наслідків. Правильне застосування правових норм вимагає юридичної освіти і високої кваліфікації судді, тому законність судових рішень має гарантуватися не однією - апеляційною інстанцією, а й вищою інстанцією - касаційною. Можливість послідовного подвійного перегляду судового рішення на предмет законності забезпечує виправлення помилок у питаннях права кваліфікованими суддями спочатку апеляційної, а згодом, у разі необхідності, - більш кваліфікованими і досвідченими суддями касаційної інстанції. Саме тому до суддів судів вищого рівня висувають підвищені вимоги щодо суддівського стажу, віку тощо. Рішення касаційної інстанції у питаннях права за загальним правилом є остаточним. Касаційна інстанція має своїм завданням досягнути однакового застосування законів у межах судів відповідної спеціалізованої юрисдикції на всій території країни, саме тому суд касаційної інстанції повинен бути лише один для кожної спеціалізованої юрисдикції. І лише в питаннях, які виникають на межі різних юрисдикцій, правосудність судових рішень має гарантувати найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції - Верховний Суд України. Тут йдеться про перегляд судових рішень за винятковими обставинами, які мають значення для усіх судів загальної юрисдикції (виняткова касація). Перелік цих обставин має бути універсальним для всіх видів судочинства.

Така побудова системи судів загальної юрисдикції з урахуванням принципу інстанційності видається оптимальною, оскільки, з одного боку, правосудність судових рішень гарантуватиметься можливістю їхнього оскарження, а з другого боку, - це оскарження не буде відбуватися безкінечно. Судова система, в якій існує можливість неодноразового скасування остаточного судового рішення, не відповідає як така принципу юридичної визначеності, який становить один з основних елементів верховенства права в сенсі пункту 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод¹.

Принципово важливо не допустити ситуацій, за яких один і той самий суд виконував у справі функції двох чи більше інстанцій. Б. Футей принцип недопущення охоплення одним судом декількох різнорідних функцій ставить в один ряд з конституційними принципами спеціалізації і територіальності^{[572] [573].}

При підготовці чинного Закону України “Про судоустрій України”^[574] чималу увагу розробників було приділено вирішенню

практичних проблем, породжених малою судовою реформою. Однак, варіанти вирішення, реалізовані у Законі, за відсутності бачення нової концепції судочинства, виявилися

фрагментарними, а подекуди стали кроком назад у порівнянні зі змінами, проведеними під час малої судової реформи. Основним недоопрацюванням, яке зумовило значну частину нових проблем, стало недотримання принципів організації системи судів загальної юрисдикції або неправильна їх інтерпретація. Так, за основу було взяте розуміння принципу спеціалізації як поділу системи судів загальної юрисдикції на загальні та спеціалізовані суди, від якого певною мірою вдалося відійти під час малої судової реформи. Таке розуміння призвело до того, що спроба створити окрему судову ланку як суд касаційної інстанції для цивільних та кримінальних справ (Касаційний суд) зазнала невдачі. Крім того, внаслідок використання у назвах судів прив'язки до адміністративно-територіальних одиниць принцип територіальності знову став ототожнюватися із адміністративно- територіальним поділом. Принцип інстанційності також реалізовано лише частково, оскільки практично за кожною ланкою загальних судів серед інших повноважень закріплено функції суду першої інстанції (щоправда, для випадків, передбачених іншими законами). Втілення такого підходу у процесуальному законодавстві призвело б до невиправцього обмеження конституційного права на оскарження судових рішень і не сприяло б доступності правосуддя. Таким чином, зміни судоустрою були відірвані як від реформування судового процесу, так і від бачення концепції такого реформування. Це особливо яскраво проявилося при розробці нових процесуальних кодексів, коли стало очевидно, що чимало новел Закону України “Про судоустрій України” є надуманими і непотрібними, а деякі з них потребують суттєвого коригування.

Процесуальне законодавство України встановлює чотирьохінстанційну процедуру проходження судової справи: перша інстанція - апеляційна інстанція - касаційна інстанція - інстанція з перегляду справи за винятковими обставинами.

Перша інстанція забезпечує розгляд судових справ по суті. Більшість судових справ остаточно вирішується у першій інстанції. Функції першої інстанції сьогодні здебільшого зосереджені у місцевих судах. Усі цивільні та господарські справи вирішують відповідно місцеві загальні суди (крім військових) та місцеві господарські суди. Чинне законодавство передбачає можливість вирішення у першій інстанції іншими судами, ніж місцеві, лише кримінальних та адміністративних справ.

Згідно ст. 34 Кримінально-процесуального кодексу України¹, апеляційні загальні суди (крім військових) розглядають як суди першої інстанції справи про злочини проти основ національної безпеки України, визначені ст.ст. 109-114 Кримінального кодексу України^{[575] [576], та справи про злочини, за вчинення яких Кримінальним кодексом України передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі. У випадках особливої складності або важливості кримінальної справи, підсудної місцевому загальному суду, апеляційні загальні суди мають право взяти її до свого провадження. Відповідно до частини п'ятої ст. 13 Закону України “Про статус суддів”[577] кримінальну справу щодо судді Конституційного Суду України чи суду загальної юрисдикції розглядає у першій інстанції апеляційний суд. Апеляційним військовим судам у першій інстанції підсудні справи про злочини осіб, які мають військове звання полковника, капітана 1 рангу і вище; справи про злочини осіб, які займають посаду від командира полку, командира корабля 1 рангу і вище, а також осіб, рівних їм за службовим становищем; справи про всі злочини, за які в умовах мирного часу законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі (ст. 36 Кримінально-процесуального кодексу України[578]).}

Лише дві категорії адміністративних справ у першій інстанції розглядаються не місцевими адміністративними судами. Це справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, а також справи щодо скасування реєстрації на пост Президента України. Їх, згідно частини четвертої ст. 18 Кодексу адміністративного судочинства України^[579], вирішує у першій (і останній) інстанції Вищий адміністративний суд України.

До запровадження нових Цивільного процесуального кодексу України¹ та Кодексу адміністративного судочинства України^{[580] [581] деякі категорії цивільних (у тому числі адміністративних справ) у першій інстанції, крім місцевих судів, розглядали не лише апеляційні суди, а й Верховний Суд України.}

До “малої судової реформи” переглянути справу по суті міг лише суд першої інстанції, рішення якого скасоване у касаційній чи наглядовій інстанції. Права на перегляд справи судом вищого рівня як такого не існувало (у касаційній та наглядовій інстанціях відбувався перегляд судових рішень лише з огляду на дотримання закону; якщо ж була допущена помилка у встановленні обставин справи, то справа поверталася на новий судовий розгляд). Після “малої судової реформи” у зв'язку із запровадженням інституту апеляції у судочинстві загальні суди обласного рівня набули статусу апеляційних й одержали повноваження щодо перегляду справи із правом дослідити докази і встановити нові обставини справи.

Апеляційна інстанція відповідальна за перегляд судових рішень першої інстанції, які оскаржені з мотивів порушення норм права і (або) неправильного встановлення обставин у справі. Функції апеляційної інстанції у цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справах здійснюють відповідно апеляційні загальні, господарські та адміністративні суди. Лише в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності Центральної виборчої комісії (крім тих, що стосуються встановлення нею результатів виборів чи всеукраїнського референдуму), члена цієї комісії апеляційною (і останньою) інстанцією, як виняток, є Вищий адміністративний суд України.

У зв'язку з тим, що апеляційні загальні суди продовжують здійснювати функції першої інстанції в окремих категоріях кримінальних справ, Верховний Суд України, хоч і переглядає такі справи у касаційному порядку, але фактично змушений діяти як суд апеляційної інстанції, оскільки має право досліджувати нові докази і скасовувати або змінювати вирок апеляційного суду, постановлений ним як судом першої інстанції, через однобічність, неповноту дізнання, досудового чи судового слідства або невідповідність висновків суду, викладених у вироку, обставинам у справі (ст.ст. 393, 395, частина друга ст. 398 Кримінально- процесуального кодексу України¹).

Для забезпечення права на апеляційне оскарження у справах, розглянутих у першій інстанції апеляційними загальними судами, Законом України “Про судоустрій України”^{[582] [583] передбачено створення єдиного для всієї України Апеляційного суду України, який став би другою інстанцією щодо судових рішень, прийнятих у першій інстанції іншими загальними апеляційними судами. У внутрішній структурі цього суду Законом визначено три судові палати: з цивільних справ, з кримінальних справ, військову.}

Під час обговорення проекту цього Закону у парламенті розглядалася й інша пропозиція, яка була відкинута і полягала у тому, щоб вирішення усіх справ у першій інстанції віднести до компетенції місцевих судів. Ця ідея була успішно реалізована у системі господарських судів у ході “малої судової реформи”: усі справи, які раніше вирішував Вищий арбітражний суд України, було передано місцевим господарським судам. Новостворені апеляційні господарські суди були передбачені виключно як суди апеляційної інстанції. Таким чином, у системі господарських судів принцип “судова ланка дорівнює судовій інстанції” зберігся.

Заперечення проти втілення такого підходу у системі загальних судів зводилися до таких аргументів. По-перше, кваліфікації суддів місцевих судів може виявитися недостатньо, щоб вирішувати справи високої складності. По-друге, велика завантаженість місцевих судів не давала б змогу належним чином розібратися у багатотомних кримінальних справах, на вивчення матеріалів яких необхідно чимало часу, і правильно вирішити їх.

Як варіант пропонувалося створити окружні кримінальні суди (на рівні областей чи їхніх частин) зі статусом місцевих судів для вирішення найскладніших справ, а також здійснення правосуддя судом присяжних. До суддів цих судів могли бути встановлені підвищені кваліфікаційні вимоги. Під час обговорення проекту нового Закону України “Про судоустрій України” думка про створення окружних судів не знайшла підтримки через необхідність значних матеріальних затрат на її реалізацію.

Під час опрацювання у парламенті проектів нових процесуальних кодексів постало питання: чи потрібен Апеляційний суд України; якщо так, то якою юрисдикцією у цивільному та кримінальному судочинстві потрібно його наділити?

Апеляційні суди обласного рівня майже не вирішували цивільних справ у першій інстанції, військові апеляційні суди також рідко вирішували такі справи у першій інстанції. А цивільні справи, що розглядалися цими судами, за своїм характером майже на 100% були публічно-правовими (тобто справи, що виникають з адміністративних правовідносин). У цивільному судочинстві обґрунтованої потреби в Апеляційному суді України немає, оскільки після вилучення з цивільної юрисдикції виборчих спорів, апеляційні суди перестали розглядати цивільні справи у першій інстанції. Тому у новому Цивільному процесуальному кодексі України¹ про нього не згадано жодним словом. Лише Прикінцевими та перехідними положеннями Кодексу внесено зміни до Закону України “Про судоустрій України”^{[584] [585], якими вилучено згадку про судову палату у цивільних справах у складі Апеляційного суду України. Таким чином, дві з трьох судових палат Апеляційного суду України (у цивільних справах і військова) не розглядали б справ. Більш-менш завантаженою могла б бути лише судова палата у кримінальних справах.}

У проекті нового Кримінально-процесуального кодексу України, який свого часу перебував на розгляді парламенту, Апеляційний суд України все-таки було передбачено. Однак, щоб створити для цього суду достатнє навантаження, до підсудності апеляційних судів як судів першої інстанції “за вуха” притягнуто значно більше категорій кримінальних справ, ніж до цього.

Суттєвим недоліком Апеляційного суду України можна назвати і те, що його діяльність як “всеукраїнської” апеляційної інстанції у кримінальних справах дорого обходитиметься як для учасників процесу, які змушені будуть їхати аж до столиці, так і для держави, що повинна буде забезпечувати конвоювання через всю країну підсудних, які утримуються під вартою.

Інститут касаційного перегляду у тому вигляді, у якому він існує тепер, впроваджено в Україні у результаті малої судової реформи 2001 р. Цей інститут спрямовано на забезпечення правильного та однакового застосування норм права місцевими та апеляційними судами. Після малої судової реформи касаційні функції щодо рішень місцевих та апеляційних загальних судів став виконувати Верховний Суд України, а щодо рішень спеціалізованих судів - відповідний вищий суд (на той час спеціалізованими були лише господарські суди). Раніше зазначені функції виконували переважно загальні суди обласного рівня, у господарському процесі касаційного перегляду судових рішень не було взагалі.

Внаслідок надання права на касаційне оскарження судових рішень у цивільних справах, що були ухвалені раніше (до проведення малої судової реформи), Верховний Суд України виявився перевантаженим касаційними скаргами. На початок 2006 р. у ньому нерозглянутими лежали понад 30 000 справ.

З метою розвантаження Верховного Суду України та недопущення одночасного здійснення одними й тими самими судами функцій двох інстанцій, Закон України “Про судоустрій України”¹ передбачив утворення Касаційного суду України. Однак, Рішенням Конституційного Суду України у справі про Касаційний суд України^{[586] [587] утворення Касаційного суду визнано таким, що не відповідає Конституції України[588]. Основним мотивом стало те, що Касаційний суд жодним словом не згацей у Конституції, тоді як інші ланки чітко визначені. Так, ст. 125 Конституції України[589] передбачає струнку систему судів загальної юрисдикції: найвищим судовим органом у цій системі є Верховний Суд України, вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди, на нижчому рівні відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Таким чином, у системі судів загальної юрисдикції Касаційному суду України Конституція України місця не відводить.}

До того ж, ст. 131 Конституції України¹ передбачає серед повноважень Вищої ради юстиції здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів. Про суддів Касаційного суду жодного слова. Хто мав би право притягнути їх до дисциплінарної відповідальності, куди суддя Касаційного суду міг би оскаржити рішення про притягнення його до дисциплінарної відповідальності? За Законом України “Про судоустрій України”^{[590] [591]} суддів Касаційного суду України має притягати до дисциплінарної відповідальності Вища кваліфікаційна комісія суддів, а скарги на її рішення повинна розглядати Вища рада юстиції, чим безпідставно розширено конституційні повноваження останньої.

Після рішення Конституційного Суду України у справі про Касаційний суд доля касаційної інстанції у цивільних та кримінальних справах залишилася невизначеною. Це питання процесуальними кодексами без відповідних змін до судоустрою України не може бути вирішене. Саме виходячи з цих міркувань, під час доопрацювання нового Цивільного процесуального кодексу України не знайшла підтримки ідея визначити у Кодексі касаційною інстанцією у цивільних справах Вищий цивільний суд України. Тому у новому Цивільному процесуальному кодексі України^[592] закріплено бланкетну норму, згідно з якою касаційною інстанцією у цивільних справах є суд, визначений Законом України “Про судоустрій України”^[593] як суд касаційної інстанції у цих справах. Одночасно, Прикінцевими та перехідними положеннями ЦПК встановлено, що до законодавчого визначення суду, який буде здійснювати повноваження касаційної інстанції у цивільних справах, його утворення і початку діяльності перегляд цих справ у касаційному порядку здійснює Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України.

Було декілька спроб вирішити проблему касаційної інстанції у цивільних та кримінальних справах, однак усі вони були безрезультатними. Першою став урядовий проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” (щодо Касаційного суду України)” № 4588, внесений до парламенту в останній день 2003 р. Замість утворення окремого суду касаційної інстанції проектом запропоновано передати функції касаційної інстанції апеляційним судам, у складі яких утворити судові колегії для касаційного розгляду справ. Верховному Суду України пропонується залишити лише функцію виняткової касації.

Правильність подібного варіанту викликала серйозні сумніви, адже за такого підходу не було б досягнуто однієї з головних цілей касації - забезпечити однакове застосування судами законодавства. Кожна область мала б свою автономну судову практику застосування законодавства. Переважна більшість спорів остаточно вирішувалася б на обласному рівні. За таких умов одні й ті самі закони у різних регіонах реалізувалися б по- різному. Місцева влада змогла б впливати на ухвалення остаточних судових рішень. Перегляд Верховним Судом України у зв'язку з винятковими обставинами не дозволив би вирішити цю проблему, оскільки він обмежений винятковими підставами. З другого боку, апеляційні суди стали б одночасно судами апеляційної і касаційної інстанцій, що суперечить Конституції і самій назві цих судів. Крім того, перегляд рішення суддями того ж судового органу, що його ухвалив, порушує вимогу про неупередженість суду і є процесуальною підставою для відводу (самовідводу). Очевидно, що результат вирішення судової справи у касаційній інстанції нерідко залежав би від особистих стосунків суддів касаційної інстанції з суддями апеляційної інстанції, які одночасно працюють в одному апеляційному суді. Неправильно передбачати подвійну перевірку законності одних і тих самих рішень суддями, до кваліфікації яких ставляться однакові вимоги.

Потрібно звернути увагу на ту обставину, що після прийняття парламентом нового Цивільного процесуального кодексу України¹ із одночасним внесенням змін до Закону України “Про судоустрій України”^{[594] [595], урядовий проект перестав відповідати вимогам Закону. Адже Прикінцеві та перехідні положення Закону України “Про судоустрій України” у новій редакції вимагають утворення і початку діяльності нового суду, який буде здійснювати повноваження касаційної інстанції (друге речення абзацу першого підпункту 9 пункту 3 розділу VII “Прикінцеві та перехідні положення”).}

Два інші законопроекти, спрямовані на вирішення цієї проблеми: проект Закону України “Про судоустрій України” (нова редакція) № 4541, внесений народними депутатами України Ю. Кармазіним і М. Потебеньком 19 грудня 2003 р., і проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” (щодо утворення Вищого цивільного суду України та Вищого кримінального суду України)” № 4588-1, внесений народними депутатами України В. Онопенком, М. Оніщуком, В. Мусіякою, О. Пеклушенком 20 січня 2004 р. Проектами для забезпечення касаційного розгляду справ цивільної та кримінальної юрисдикцій передбачалося утворення відповідно Вищого цивільного суду України та Вищого кримінального суду України. Поряд з цим обговорювалася альтернативна пропозиція створити замість двох - один суд касаційної інстанції і для цивільних, і для кримінальних справ (Вищий загальний суд України, або Вищий цивільний і кримінальний суд України). Водночас утворення вищих судів вимагає повного втілення принципу спеціалізації. Адже Конституцією України^[596] вищі суди передбачено лише для спеціалізованих судів. А якщо загальні суди такими не вважати, то й про створення вищих судів у системі загальних судів мова йти не може.

Ще одним законопроектом (проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення касаційного оскарження рішення суду” № 8497 від 25 листопада 2005 р., внесеним народним депутатом України В. Онопенком) було запропоновано, щоб до законодавчого визначення суду, який буде здійснювати повноваження касаційної інстанції у цивільних справах, його утворення і початку діяльності, перегляд цивільних справ у касаційному порядку здійснювали утворені президіями апеляційних судів відповідні колегії суддів у складі судових палат у цивільних справах у кількості не менше п'яти суддів. При цьому касаційний перегляд рішень апеляційних загальних судів мали здійснювати інші чітко визначені апеляційні загальні суди. Під час обговорення зазначеного законопроекту у Верховній Раді України його автор запропонував, щоб такий механізм було запроваджено лише на один рік для розвантаження Верховного Суду України. Згодом цей варіант було втілено у процесуальній практиці.

Проблема касаційної інстанції у цивільних справах вирішувалася і через зміни у процесуальному законодавстві. По- перше, необхідна кількість суддів для перегляду справи у суді касаційної інстанції поступово зменшувалася (від двох третин Судової палати Верховного Суду України в цивільних справах до колегії з трьох суддів). По-друге, новий ЦПК України¹ запровадив так званий інститут попереднього розгляду справи у касаційному провадженні, що дав можливість в окремих випадках постановити ухвалу по суті касаційної скарги не викликаючи осіб, які беруть участь у справі. По-третє, згодом були внесені зміни, за якими особи, які беруть участь у справі, втратили право на участь і в касаційному розгляді, за винятком тих випадків, коли суд касаційної інстанції визнає за необхідне заслухати їхні пояснення, а також зміни за якими суддя касаційної інстанції може відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо касаційна скарга є необґрунтованою.

Інстанція з перегляду справи за винятковими обставинами. Крім касаційних повноважень, з липня 2001 р. Верховний Суд України також було наділено повноваженням переглядати свої ж рішення у цивільних та кримінальних справах, а також рішення вищих спеціалізованих судів у зв'язку з винятковими обставинами (по суті, друга касація з обмеженими підставами для оскарження). Свого часу у Законі України “Про судоустрій України”^{[597] [598] для позначення цього виду перегляду вживався термін “повторна касація” (частина друга ст. 47 у первинній редакції). Тепер його замінено на “перегляд справ у зв'язку з винятковими обставинами”, оскільки цей вид провадження не повинен повністю дублювати касаційний перегляд[599]. У чинних процесуальних кодексах цьому виду провадження відповідають: “провадження у зв'язку з винятковими обставинами” (ЦПК України1), “провадження за винятковими обставинами” (КАС України[600] [601]), “перегляд судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України” (ГПК України[602]), “перегляд судових рішень в порядку виключного провадження” (КПК України[603]). Щоправда, останній із названих видів перегляду охоплює і перегляд за нововиявленими обставинами.}

За суттю перегляд справи за винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження, який, на відміну від звичайної касації, обмежений чітко визначеними законом підставами виняткового характеру. У ЦПК і КАС України таких підстав лише дві:

1) неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону;

2) визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України.

Оскарження на підставі неоднакового застосування положення закону лише судових рішень касаційної інстанції, а не рішень будь-яких інших судів загальної юрисдикції, пояснюється тим, що було б дивно, якби оскаржувалося судове рішення касаційної інстанції на тій підставі, що суд касаційної інстанції застосував закон інакше, ніж місцевий суд в аналогічній справі, рішення у якій взагалі не оскаржувалося, чи апеляційний суд, адже ситуація, коли законність судового рішення суду вищої інстанції ставиться під сумнів через те, що воно “суперечить” рішенню суду нижчої інстанції, є неприпустимою.

Визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України може бути підставою для перегляду у зв'язку з винятковими обставинами судових рішень будь-якого суду загальної юрисдикції України. У контексті цієї підстави такою міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, є лише Європейський суд з прав людини. Перегляд на цій підставі хоч, переважно, має формальний характер, оскільки рішення Європейського суду підлягають безпосередньому виконанню без “імплементації”, є важливим для відновлення справедливості і авторитету національної судової системи. Національна судова система повинна бути здатною визнавати свої помилки, а рішення Верховного Суду України за наслідками перегляду може мати велике значення для подальшої правозастосовчої практики в Україні. Ця підстава для перегляду зумовлена Рекомендацією № R(2000)2 щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини, прийнятою Комітетом міністрів Ради Європи 19 січня 2000 р.¹.

У господарському судочинстві перелік виняткових підстав для перегляду ширший (ст.ст. 111-115 ГПК України):

1) застосування Вищим господарським судом України закону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України;

2) невідповідність постанов чи ухвал рішенням Верховного Суду України чи вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права;

3) виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах;

4) невідповідність постанов чи ухвал міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;

5) визнання постанов чи ухвал міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України.

Кримінальне судочинство винятковою підставою для перегляду називає неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення (пункт 2 частини першої ст. 400-4 КПК України^{[604] [605]). За змістом сформульовані у кримінально-процесуальгому законодавстві підстави найширші порівняно з іншими видами судочинства і майже збігаються з підставами для “звичайного” касаційного перегляду, тому тут найбільш доцільно використовувати термін “повторна касація”.}

Такі розбіжності у визначенні підстав для перегляду за винятковими обставинами у різних видах судочинства не обумовлені якоюсь об’єктивною потребою, обумовленою специфікою розгляду певних категорій справ. Те, що у ЦПК України і КАС України ці підстави визначені однаково, може засвідчити тенденцію до уніфікації цього інституту у різних видах судочинства.

За своїм змістом інстанція з перегляду справи за винятковими обставинами є касаційною інстанцією, оскільки предметом дослідження у ній можуть бути лише питання права, однак у дуже вузькій сфері. На відміну від “звичайної” касаційної інстанції, яка переглядає судові рішення першої та апеляційної інстанцій, суд, що переглядає справу за винятковими обставинами, аналізує рішення суду касаційної інстанції. У цивільних та кримінальних справах функції “звичайної” касаційної інстанції та інстанції з перегляду справи за винятковими обставинами поєднані в одному суді - Верховному Суді України. Процесуальне законодавство не перешкоджає участі суддів відповідних палат Верховного Суду України у перегляді справи за винятковими обставинами судових рішень, ухвалених ними у касаційній інстанції. Тому перегляд суддею свого ж рішення на предмет дотримання норм права суперечить принципу безсторонності, оскільки існують об’єктивні сумніви у неупередженості такого судді. Цього немає в адміністративних і господарських справах, оскільки функції касаційної інстанції та інстанції з перегляду справи за винятковими обставинами здійснюють різні суди - відповідні вищі спеціалізовані суди і Верховний Суд України відповідно.

Було б неправильно вважати, що перелік наведених принципів організації системи судів є закритим і вичерпним. Можна зустріти визначення й інших принципів - єдність, моноцентризм системи судів тощо (див., наприклад, Окрему думку судді Конституційного Суду України В. Скоморохи стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі про Касаційний суд України^[606]).

Єдність і моноцентризм системи судів інколи ототожнюються. Так, Б. Футей під єдністю розуміє таку організацію системи судів, яка нагадує піраміду з єдиною вершиною. З огляду на це, ще під час обговорення проекту Конституції України він висловлював думку, що закріплена у проекті Конституції України, який згодом був схвалений Верховною Радою України, модель судоустрою дещо розпорошує судову владу. Так, Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України становлять дві незалежні системи, що не свідчить про єдність судової влади. Мало того, питання організації та діяльності Конституційного Суду України виділені в Конституції України в окремий розділ. На думку, Б. Футея більш вдалою є єдина система судів, очолювана Верховним Судом України, який може складатися з окремих судових палат, у тому числі з конституційних питань¹.

Якщо принцип єдності поширювати лише на систему судів загальної юрисдикції, то можна зробити висновок, що після утворення арбітражних судів у 1991 р. і до 2001 р. Україна не мала єдиної системи судів. Система арбітражних судів до малої судової реформи у 2001 р. залишалася автономною як у функціональному, так і в організаційному аспектах. Верховний Суд України, незважаючи на визнання його у Конституції України найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, не мав повноважень щодо перегляду судових рішень арбітражних судів. Організаційне забезпечення своєї діяльності арбітражні суди здійснювали самостійно. Тому в Україні паралельно діяли незалежні одна від одної системи судів: система загальних судів на чолі з Верховним Судом України і система арбітражних судів на чолі Вищим арбітражним судом України. Організаційне забезпечення загальних судів здійснювало Міністерство юстиції України, а арбітражних судів - Вищий арбітражний суд України. Лише під час малої судової реформи у 2001 р. арбітражні суди, які були перейменовані на господарські, були введені до системи загальної юрисдикції. Верховний Суд України одержав повноваження переглядати у виняткових випадках судові рішення господарських судів, а Закон України “Про судоустрій України” 2002 р.^{[607] [608] організаційне забезпечення усіх судів загальної юрисдикції, крім Верховного Суду України і вищих спеціалізованих судів, відніс до повноважень державної судової адміністрації. Таким чином, система судів загальної юрисдикції стала моноцентричною.}

Існує й думка, відповідно до якої єдність не пов’язується з наявністю піраміди судів із єдиною вершиною. Єдність полягає у виконанні судами спільних завдань (здійснення правосуддя) на основі розмежування юрисдикції між кожною гілкою судової влади. З позиції такого підходу, єдність судів забезпечується не концентрацією судової юрисдикції в одному центрі, а принципом “всеосяжності судового захисту” на основі чіткого розподілу юрисдикції між гілками судової влади¹. Всеосяжність судового захисту означає, що жодні правовідносини не можуть бути вилучені з судової юрисдикції. У цьому підході підкреслюється функціональний, а не організаційний аспект єдності судової влади.

Ще одним принципом організації системи судів в Україні, який виводимо зі ст. 125 Конституції України, є недопустимість існування надзвичайних та особливих судів. Закріплення такої заборони зумовлене діяльністю у 30-х рр. ХХ ст. так званих “трійок”, інших надзвичайних судів, які використовувалися як інструмент для репресій. У цьому ідеологічне значення цього принципу. Рішуче засудження практики створення квазісудових органів для розправи над людьми, а також прагнення запобігти повторенню подібного у майбутньому спонукало до заборони на конституційному рівні надзвичайних та особливих судів. Наполягання на необхідності конституційної заборони надзвичайних та особливих судів з огляду на осуд будь-яких форм позасудового переслідування можна зустріти навіть у літературі радянського періоду^{[609] [610].}

Водночас не можна стверджувати, що ця заборона має лише ідеологічне забарвлення. Правове значення згацього положення полягає у тому, що суди, які керуються особливими процесуальними нормами, що не забезпечують права на справедливий судовий розгляд, або діяльність яких взагалі процесуально не регламентована, або до складу яких входять судді, незалежність котрих на законодавчому рівні не гарантована, повинні визнаватися надзвичайними. Потрібно вважати надзвичайними і тимчасові суди, утворені державою ad hoc для розгляду конкретної справи чи групи справ. Під особливими судами необхідно розуміти суди, створені для вирішення справ щодо окремих категорій (груп) населення - за становою, професійною ознаками тощо. При цьому ці групи населення займають у цих судах особливе положення - привілейоване або ж, навпаки, дискримінаційне. Такі особливі суди інакше можна назвати становими, або корпоративними. Як особливі суди розглядаються також суди, утворені для вирішення окремих категорій судових справ в обхід встановленої законом підсудності.

У судовій системі правової демократичної держави надзвичайним і особливим судам не місце, тому заборону їх створення і функціонування необхідно закріплювати на конституційному рівні (що і зроблено в Україні). Діяльність подібних судів порушувала б право на справедливий судовий розгляд, рівність усіх перед законом і судом, гарантії незалежності та неупередженості суддів.

6.3.