Провідні тенденції та суперечності у морфогенезі ТА ФУНКЦІОНУВАННІ СИСТЕМИ САМОРЕГУЛЯЦІЇ Об’єднаної Європи

З часу заснування в 1950-х рр. Європейських Спільнот і до утворення на їхній основі в 1992 році Європейського Союзу, а також до фактичного його розширення вже в наш час у Західній Європі тривали дискусії про напрями й шляхи, якими має рухатися європейська інтеграція.

Подібні “макропитання” зазвичай вирішуються на практиці через процеси компромісу, які є складними процедурами, що ніби виступають посередниками між державами-членами, інституціями ЄС і різними інтересами на рівні ЄС. Ця внутрішня компромісність надає можливість Євросоюзу, хоч інколи й повільно, але все ж цілеспрямовано рухатись вперед.

У вивченні найрізноманітніших питань, пов’язаних спочатку з європейською інтеграцією, ідея якої почала практично втілюватися в 50-х рр. минулого століття, а потім і з Європейським Союзом як результатом цього втілення, існує багато вимірів. Проте, виникають цілком закономірні питання: як ці виміри мають бути досліджені, у чому полягає суть провідних тенденцій та суперечностей у морфогенезі та функціонуванні системи саморегуляції Об’єднаної Європи? Відповідь на ці та подібні питання можна знайти при з’ясуванні суті уявлень стосовно деяких ключових концептуальних підходів, що вже вироблені вченими й постійно розвиваються подальшими дослідженнями процесу європейської інтеграції та природи й функціонування ЄС у різноманітних сферах.

Такі питання, як і багато інших, що адекватно відображають процеси європейської інтеграції та реалії функціонування Європейського Союзу, постійно перебувають у центрі уваги передусім таких закордонних вчених, як К. Армстронг, А. Бекке, І. Берггрін-Меркель, Т. Бовард, Д. Боссарт, С. Булмер, А. Бурлей, Дж. Вайлер, А. Валей С. Вебб, Д. Вінкотт, Х. Вінсенті, В. Волес, Г. Волес, С. Гайкс, Ж. Гаррет, П. Гелл, М. Гердеген, К. Гоетц, Г. Граббе, Дж. Грієко, К. Деммке, Д. Дінан, К. Дойч, Х. Енгель, К. Ердман, А. Зброджіа, Ж. Зіллер, Г. Кассім, Р. Кехан, В. Кернз, Дж. Койман, Л. Крам, Т. Крістіансен, К. Ласок, Т. Ларссон,

Л. Ліндберг, Г. Маркс, Дж. Матларі, В. Маттлі, Л. Меткалф,

A. Мілворд, Д. Мітрані, Е. Моравчік, Н. Нугент, Є. Ноєль, Ж. Най, Д. Олову, М. О’Нейл, П. Піерсон, Д. Пучала, Р. Родес, Б. Розамонд, К. Селен, С. Штейнмо, У. Сендолц, П. Тейлор, Дж. Трангольм-Міккельсен, М. Турнер, А. Фаразманд, А. Форстер, Е. Хаас, А. Хайхлінгер, С. Хоффман, С. Шайнгольд, Ф. Шміттер,

B. Шнайдер, Дж. Шварце, Е. Штейн.

Концептуалізація, що по суті означає думати про явища в абстрактних термінах, і теоретизація, що означає встановлювати загальні пояснення явищ, як зауважує Н. Нугент, склали основу величезної кількості наукових досліджень про європейську інтеграцію та її особливості¹.

Аналіз іноземної та вітчизняної літератури про Європейський Союз показує, що існує досить багато концептуальних і теоретичних підходів до вивчення процесу європейської інтеграції та питань, пов’язаних з нею, а тому вони можуть бути представлені в різний спосіб. Наприклад, їх поділяють на категорії на основі того, що за їхньою допомогою намагаються аналізувати й пояснювати. Одна з таких класифікацій розрізняє: велику теорію, яка намагається пояснювати процес інтеграції загалом; мезотеорію (або середній ряд), яка намагається пояснювати аспекти функціонування ЄС (більшість теорій середнього ряду зосереджується, зокрема, на процесах політики); концептуалізацію, яка намагається охопити сутність ЄС у концептуальних термінах^{[667] [668].}

Серед різноманітних проблем з європейської інтеграції, що постійно досліджувалися багатьма вченими, особливе місце займали питання про шляхи (способи, методи), за якими могла б бути узагальнена й досліджена природа процесу інтеграції. За мету таких досліджень учені ставили потребу розвинути широке розуміння факторів, які лежать в основі європейської інтеграції, і подати їх у такому вигляді, щоб полегшити прогнозування перспектив розвитку інтеграції.

Цей науковий пошук, у якому провідні позиції займали американські вчені, і який згадується загалом як “велика” теорія, тобто теорія, що пояснює головні особливості процесу інтеграції загалом, розпочався невдовзі після того, як у 1950-х рр. були засновані Європейські Спільноти. Проте приблизно після п’ятнадцяти років активної дослідницької діяльності й багатьох публікацій інтерес до великої теорії європейської інтеграції зменшився (з середини 1970-их рр.) внаслідок розчарувань від практичних здійснень цієї теорії. Крім того, власне Європейські Спільноти стали менш цікавими через їхню політику замкнутості й надмірного скорочення витрат із багатьох питань внутрішньої й зовнішньої політики. Настало тимчасове десятирічне затишшя. У цей період було досить мало публікацій щодо великої теорії європейської інтеграції. Таке затишшя закінчилося в середині 1980-х рр., коли новий спалах інтересу був спричинений “перезапуском” процесу інтеграції за допомогою створення Єдиного європейського ринку (1985 р.) і ухвалення Єдиного європейського акта (1986 р.). На науковому обрії з’явилася нова когорта вчених, які були переконані в передчасних обмеженнях і “забутті” великої теорії, а тому її суть видавалася їм надзвичайно важливою для подальшого розуміння основних ознак європейської інтеграції. Велика теорія європейської інтеграції знову стала актуальною.

Повторно викликаний інтерес до великої теорії процесу європейської інтеграції в ці роки був настільки потужним, що спричинив дискусії про нові якості інтеграції та її розвиток у складніших форматах (версіях).

Ще однією помітною особливістю цього періоду стало широке використання того, що було досягнуто в межах теорії взаємозалежності, яка хоч і не особливо зосереджена на європейській інтеграції, проте розцінюється як досить корисна в спробі пояснити причини й хід процесу європейської інтеграції.

Одним із найпоширеніших підходів у дослідженні динаміки розвитку європейської інтеграції є функціоналізм, основні положення якого були розвинені, як зазначалося вище, у працях Д. Мітрані¹. Ці теоретичні доробки стали основою для розвитку неофункціоналістської концепції інтеграції, яка зосереджує увагу дослідників на рушійних мотивах і силах функціонального й просторового поширення європейської інтеграції. Основні положення неофункціоналізму були закладені наприкінці 1950-их і протягом 1960-их рр. багатьма американськими вченими, найвідомішими з яких були Е. Хаас^{[669] [670] і Л. Ліндберг[671].}

Подальший розвиток неофункціоналізму, удосконалення його методів та ревізіонізм деяких положень знайшов своє відображення в пізніших працях Е. Хааса та його послідовників. Зокрема Ф. Шміттер^[672], Л. Ліндберг^[673], С. Шайнгольд^[674] та П. Тейлор^[675] у своїх дослідженнях більш критично оцінювали можливості неофункціоналістської теорії прогнозувати розвиток регіональної інтеграції. У першу чергу це стосувалося концепції “переливу”, яка хоч і зберегла свою центральну роль у функціональній моделі, зазнала значної еволюції в напрямі обмеження свого глобального характеру.

Ранній неофункціоналізм пропонував прогресивний розвиток європейської інтеграції, хоч зазвичай і не розцінював його як неминучий. При цьому саме досвід становлення й розвитку Європейської спільноти вугілля й сталі, яка відігравала надзвичайно важливу роль в “прокладанні шляху” до Європейської економічної спільноти, розглядався як унікальне сприяння подальшому процесу європейської інтеграції.

Проте, починаючи з кінця 1980-их рр., коли європейська інтеграція знову набрала швидкості, відбулася переоцінка положень неофункціоналізму й часткове його повернення у наукову сферу. Дж. Трангольм-Міккельсен, наприклад, доводив, що більшу частину “нового динамізму” у Західній Європі, починаючи з середини 1980-их рр., можна пояснити термінами неофункціоналізму. Дж. Трангольм-Міккельсен також підкреслюва важливість факторів, які не були частиною первинних положень неофункціоналізму, зокрема таких як вагомі політичні “актори” і зміни в зовнішній безпеці та у сфері навколишнього середовища¹. Дж. Трангольм-Міккельсен критикує тих, хто стверджує, що, хоч первинний неофункціоналізм, можливо, мав свої обмеження й помилки, будучи занадто детермінованим і таким, що не передбачає належного сприйняття постійної важливості інтересів держав-членів і їхніх представників у європейському процесі інтеграції, він усе ще має значну теоретичну цінність, зокрема через відповідне оновлення й зміни^{[676] [677]. А. Барлей і У.Маттлі стверджували, що “правова інтеграція Спільноти максимально наближується до первинної моделі неофункціоналізму”, хоч Суд ЄС не мав змоги істотно перевіряти її власну повсякденну діяльність, проте часто це робив у спосіб, що сприяє інтеграції[678].}

Міжурядовість походить з теорії міжнародних відносин, точніше з реалістичної традиції в межах цієї теорії. Інакше кажучи, реалізм зосереджений на думці про те, що національні держави є ключовими “акторами” в міжнародних справах і ключові політичні відносини між державами спрямовуються, насамперед, через національні уряди. На відміну від неофункціоналізму, реалізм не надає великого значення впливові наднаціональних або міжнаціональних “акторів” і виділяє лише обмежене значення неурядових “акторів” у межах держав. Отже, міжурядовий підхід, який ще називають реалізмом, зумовлює більш радикальну позицію щодо важливості ролі національної держави в інтеграційному процесі.

Стосовно європейської інтеграції міжурядовість у такий спосіб пояснює напрям і швидкість інтеграційного процесу переважно щодо рішень і дій, які здійснюють уряди європейських держав. Існує визнання того факту, що інші “актори” як у межах держав, так і поза ними можуть мати певний вплив на поліпшення інтеграції, але не критичний, і, звичайно, не владний. Це зосередження на державах, тобто об'єднане усвідомлення держав, що мають свої власні характерні національні інтереси, які вони енергійно захищають, зокрема у сфері вищої політики (зовнішня політика, безпека й оборона), закінчилося міжурядовістю, що має тенденцію підкреслювати, за висловом американського політолога С. Хоффманна, “логіку розмаїтості”, а не “логіку інтеграції”. У працях С. Хоффманна¹ викладені основні положення, що базуються на утвердженні вирішальної ролі національної держави та її прагматичних інтересів у регіональному інтеграційному процесі. Багато років поспіль

С. Хоффман був найбільшим прихильником цієї інтерпретації європейської інтеграції, але останніми роками як її провідний представник утвердився Е. Моравчик^{[679] [680].}

Важливе значення у формуванні національних інтеграційних інтересів надається внутрішньополітичними силами у працях прихильників ліберального реалізму А. Моравчика. Ґрунтуючись на ранньому неофункціоналізмі, вчені А. Мілворд, Г. Гарретт, Дж. Грієко, Дж. Трангольм-Міккельсен та інші розвинули концепцію міжурядовості, створивши її складнішу теоретичну структуру. На думку англійського політолога, прихильника реалізму 80-х рр. А. Мілварда, європейська інтеграція - це лише адаптована форма співпраці, яка прийшла на зміну відкритій конкуренції. Дж. Грієко розглядає процес європейської інтеграції як зручну стратегію максимізації національних інтересів в умовах глобалізації.

Особливих успіхів досяг А. Моравчик, концепція якого дістала назву ліберальної міжурядовості. Існує три основні компоненти ліберальної міжурядовості. Перший - припущення про раціональне поводження держави, яке означає, що дії держав зводяться до того, щоб базуватися на використанні вигод як найадекватніших засобів досягнення цілей. Другим компонентом є ліберальна теорія національного привілейованого формування. Вона залучає до внутрішньої політики підхід, за яким можна пояснити, як державні цілі можуть бути сформовані під впливом внутрішніх тисків і взаємодій, які часто зумовлюються і обмеженими, і сприятливими можливостями, що походять від економічної взаємозалежності. Третій компонент ліберальної міжурядовості - це інтерпретація міждержавних відносин, що підкреслює провідну роль національних органів влади (національних урядів) у визначенні відносин між державами й дає змогу розглядати результат переговорів між урядами як істотно визначений їхньою взаємною ринковою владою й перевагами, що накопичуються відповідно до досягнутих угод.

Оскільки ліберальна міжурядовість розвивається досить чітко й, у певному розумінні, є майже безкомпромісною структурою, тому розглядається багатьма дослідниками як пристосування до обставин в епоху існування багатьох міжнародних “акторів” і складної взаємозалежності між державами. Ліберальна міжурядовість неминуче стала об'єктом критики. По-перше, науковці зауважують, що А. Моравчик з його емпіричними посиланнями у процесі пошуку демонстрування значущості його структури в контексті ЄС є надто добірним.

По-друге, стверджується, що ліберальна міжурядовість занадто зосереджується на формальних і кінцевих стадіях ухвалення рішення й недостатньо звертає увагу на неофіційну інтеграцію й обмеження, які така інтеграція накладає на офіційне ухвалення рішень. Наприклад, Д. Вінкотт вважає, що програма ЄЄР і ЄЄА, про які говорить А.Моравчик, були результатом переговорів між національними “акторами” і їх варто розглядати, певною мірою, як формальність національних урядів стосовно того, що практично трапилося протягом певного часу¹.

По-третє, критики стверджують, що недостатня увага приділена “чорній скриньці” держави, і, зокрема, роз’єднанню різних частин уряду. Згідно міркувань А. Форстера, це означає, що ліберальна міжурядовість забезпечує неадекватне усвідомлення того, як національні органи влади обирають свої варіанти політики: “Формування цілей, гонитва за стратегіями й прийняття кінцевих положень є у всіх відношеннях часткою, настільки ж безладною й непередбаченою, як і внутрішнє вироблення тактики. Політика не завжди є раціональним процесом: ідеологія, віра й символіка можуть відігравати настільки ж важливу роль, як і реальна цінність”^{[681] [682].}

По-четверте, наголошується (і це, ймовірно, критика ліберальної міжурядовості й будь-якої іншої форми міжурядовості, яка висловлюється найчастіше), що ліберальна міжурядовість істотно применшує вплив таких наднаціональних “акторів”, як Комісія й Суд ЄС, міжнаціональних “акторів” типу європейських фірм і груп інтересів у процесі європейської інтеграції. Наприклад, у збірнику статей за редакцією У. Сандголца й А. Світа декілька науковців обґрунтовують підстави, на яких наднаціональні органи ЄС прагнуть збільшити свою автономію^[683]. А. Форстер зауважував, що через свої певні вади ліберальна міжурядовість, можливо, “розглядається менш як теорія міжурядової торгівлі, ніж як перед-теорія (pre-theory - англ.) або аналітична структура”^[684].

Поки і неофункціоналізм, і міжурядовість визнають, що зовнішні фактори час від часу впливають на швидкість і зумовлюють основні властивості європейської інтеграції, обидві теорії стосуються, насамперед, внутрішньої динаміки інтеграції. Взаємозалежність, навпаки, використовувалася дослідниками європейської інтеграції, щоб ввести інтеграцію до ширшого контексту зростання міжнародної взаємозалежності.

Теорія взаємозалежності була розвинена в 1970-х рр. прихильниками неофункціоналізму, які розглядали зовнішні фактори як основні складові європейської інтеграції. Найбільш вдало концепцію “активних” та “пасивних” зовнішніх факторів інтеграції розвинули Дж. Най та Р. Кеохайн. Основне положення цієї концепції стосовно європейської інтеграції полягає в тому, що процес інтеграції не повинен розглядатися у надто вузькому контексті. Велика кількість факторів, які впливали на розвиток європейської інтеграції, застосувалися щодо неї окремо, але багато - ні. Це проявляється у методах, якими після Другої світової війни міжнародна модернізація в її різних формах, включаючи зростаючі рівні добробуту, високий рівень світової торгівлі, технологічна революція й трансформація комунікацій розвинули багато різних форм політичної й економічної взаємозалежності. Ці зміни здійснили перетворення в підходах, за допомогою яких різні частини світу встановлюють зв'язок і входять у контакт один з одним.

Наприклад, спостерігалося стійке зростання кількості й різноманітності міжнародних “акторів” вищого й нижчого рівня національної держави і зменшення домінуючого впливу на наднаціональний рівень держав-членів ЄС. Зростаючий перелік методів і каналів, які використовувалися міжнародними “акторами” для досягнення своїх цілей у відносинах між урядами, більше не контролювався національними міністерствами закордонних справ. Діапазон проблем на міжнародному рівні збільшувався, зокрема у поєднанні з традиційно високими політичними результатами (вони стосувалися безпеки й оборони держави), пов'язаними з безліччю невеликих політичних проблем (це стосувалося достатку й добробуту громадян). Зменшення аналогічних змін у сфері міжнародної політики, принаймні в індустріально розвиненому західному світі з використанням фізичної сили як інструмента політики, хоча й перебуває в протиріччі з торговельними невідповідностями й курсом обміну валюти, однак не вирішується збройним конфліктом, а знімаються з порядку денного укладанням угод, пристосовуванням і компромісами.

Теорія взаємозалежності відрізняється від неофункціоналізму й міжурядовості тим, що згідно її положень більша частина процесу європейської інтеграції пояснюється факторами, які є глобальними за своєю природою, а це підкреслює, що більшість системних особливостей ЄС зконцентрована в іншому сегменті міжнародної системи, хоча й менш інтенсивному. Взаємозалежність відрізняється від неофункціоналізму та міжурядовості ще й тим, що вона не так інтенсивно застосовувалася до європейської інтеграції, тому є менш точною й систематичною в поясненні того, що вона пропонує.

Поки більшість з тих, хто брали участь у теоретичних дискусіях про природу процесу інтеграції, усвідомлювали важливість взаємозалежності, ці дискусії мали тенденцію до формування якісно нової основи поведінки, а не її першопричини. Не можливо чітко вказати на когось конкретного з науковців, хто б визначав взаємозалежність як основний пункт пояснення процесу європейської інтеграції. На початку 1980-х рр. К. Вебб писала, що “більшістю вчених концепція взаємозалежності

використовувалася для пояснення умов, за яких уряди й інші економічні “актори” повинні розглядати певну форму співробітництва як об’єктивний фактор, але, на відміну від спроби теоретизації інтеграції, вона не обов’язково допомагає чітко визначати результат”^[685]. Взаємозалежність у такому розумінні в контексті європейської інтеграції найкраще сприймається як підхід або перспектива, а не як теорія.

Якщо говорити про майбутнє теорії європейської інтеграції, то вона, як і інші теорії соціальної науки, зокрема велика теорія інтеграції, не втрачає своєї цінності, адже критики виявляють те, чого немає в кінцевих висновках і поясненнях цієї теорії. Ці теорії можуть мати важливе значення у вивченні процесу інтеграції, пропонуючи різноманітні варіанти розуміння цього процесу, забезпечуючи часткові пояснення його окремих стадій і підтримуючи подальшу дослідницьку роботу над ним. Робитимуть спроби покращити існуючу теорію євроінтеграції доти, доки вона здаватиметься у певному розумінні недосконалою. У цьому контексті особливістю теоретичних дискусій з європейській інтеграції є спроба багатьох теоретиків рухатися поза тим, що тепер розглядають як поєдинок надвузького й обмежувального характеру між класичною міжурядовістю й класичним неофункціоналізмом.

Одним з аспектів нового теоретизування щодо сутності і змісту інтеграційних процесів є розвиток теоретичних пояснень того, що з появою двох названих вище шкіл виникло значно більше теорій у їх первинних формулюваннях, складніших концепцій і поглядів. Ще однією властивістю нового теоретизування у цій сфері є спроба звести в одне ціле ключові ознаки традиційних теорій і зв'язати їх як придатні до відповідних частин інших теорій.

Найвідомішим з авторів, що займаються цими проблемами є А. Моравчик. У середині 1980-х років Р. Кехан і С. Хоффманн використовують еклектичний і синтезуючий підхід у своєму аналізі прискореної швидкості інтеграції. Вони стверджують, що неофункціоналізм, взаємозалежність і міжурядовість можуть пояснити, чому спільнота була “повторно запущена”¹. Згідно неофункціоналізму, прорив мав місце “не як функціональне розширення завдань, а швидше як форма створення, як результат розширення, спонукальних мотивів для інституціональної зміни”^{[686] [687]. За теорією взаємозалежності “програма 1992 року була... суворо порушена подіями у світовій економіці поза Європою, зокрема стосовно міжнародної конкурентоспроможності”[688]. Відповідно до теорії міжурядовості вважається, що “спалах” інтеграції був зумовлений “не тільки стимулами світової політичної економіки й прориву, але й міжурядовими торговими угодами, укладеними завдяки конвергенції основних європейських держав та їх відповідних переваг[689].}

Дж. Матларі стверджує, що обмеження традиційних моделей, зокрема обмеження міжурядовості, яку розцінюють як невдалу спробу розпізнати критичну взаємодію між інституціями ЄС і державами-членами, а також між формальними й неформальними процесами європейської інтеграції, змушують наблизитися до основи сполучення частин, що утворюють ціле. Вона звертає увагу на те, що “виникнення погляду, який повинна включити всебічна теорія інтеграції, є не тільки реалістичними

припущеннями про державне поводження, але й аналізом внутрішньої політики й ролі різних інституцій ЄС¹.

С. Джордж менш оптимістичний, ніж Дж.Матларі щодо того, що всебічна теорія інтеграції може бути розвинена, хоча він також переконаний у потребі моделі, яка “поєднує розуміння” міжурядової й неофункціональної шкіл^{[690] [691].}

Пошук пунктів дотику, можливо навіть для синтезу між інколи складнішими міжурядово й неофункціонально інспірованими моделями, ймовірно буде особливістю майбутньої теорії інтеграції. Інша ймовірна особливість майбутнього курсу теорії інтеграції полягає у визначенні її функціональних можливостей у межах контексту ширшої взаємозалежності й теорії глобалізації. Як зауважив Б. Розамонд, такі теорії мають допомогти встановити, яким чином інтеграція поширюється у багатьох частинах світу на “офіційному” рівні між міжнародними, наднаціональними, національними, регіональними й навіть місцевими урядовими інституціями, а також на “неофіційному” рівні як результат змін у технології, комунікаціях, культурі тощо^[692].

Враховуючи, що фундаментальна теорія спрямована віддзеркалення природи явища інтеграції загалом, теорія середнього рівня виражає специфічні аспекти цього процесу. Зокрема вона зазвичай зосереджується на аспектах того, як саме функціонує ЄС. Останніми роками увага багатьох учених перемістилася в напрямі теорії середнього діапазону. З кінця 1980-их рр. Багато розмов йшлося про позитивні якості нового інституціоналізму. Новий інституціоналізм має в своїй основі твердження, що у визначенні й досягненні кінцевих результатів ключову роль відіграють інституції. Новий інституціоналізм також є частковою реакцією, спрямованою проти біхевіоризму, що мав істотний вплив у соціальних і політичних наукових колах, особливо в США, у 1970-их і 1980-их рр.

Як відрізнити “новий” інституціоналізм від “старого”? Основна відмінність полягає в тому, що “старий” або традиційний інституціоналізм в ухваленні рішень керується необхідністю аналізу формальних повноважень і інституційних структур, а “новий” інституціоналізм визначає інституції в ширшому розумінні, щоб задіяти широкий діапазон формальних і неформальних процедур, методів, відносин, звичаїв і норм.

Новий інституціоналізм розгортається в різних напрямах. П. Гелл і Р. Тейлор зауважили, що існує принаймні три аналітичні підходи в межах нового інституціоналізму: історичний інституціоналізм, раціональний вибір інституціоналізму й соціологічний інституціоналізм¹. Серед основних завдань історичного інституціоналізму - розподіл повноважень, визначених інституційними домовленостями, шляхи, якими досягаються ці домовленості, і відносини між інституціями й іншими факторами, які формують політичні дії й результати типу економічних подій і ідеологічних переконань.

Раціональний вибір інституціоналізму з'ясовує, до якого ступеня й у який спосіб інституції формують і спрямовують раціональні дії та змушують політичних “акторів” до їх здійснення.

Соціологічний інституціоналізм зосереджується на поясненні інституційних форм і методів діяльності. До того ж більшість наукових робіт з нового інституціоналізму було виконано у межах історичного інституціонального підходу.

Підхід мереж політики можна вважати застосуванням нового інституціоналізму, оскільки це термінологічне словосполучення зрозуміле в його найширшому розумінні. Цей підхід Дж. Петерсон використовує для відображення й аналізу процесів і результатів політики. Інакше кажучи, мережі політики є “аренами”, де поєднуються інтереси й ухвалення рішень. Вони виконують роль посередника між відмінностями й пошуком рішень. Мережі політики змінюються за основними ознаками відповідно до трьох ключових змінних: відносної стабільності (або нестабільності) мережевих членств; відносної ізольованості (або прохідності) мереж; відносної сили (або слабкості) ресурсних джерел^{[693] [694].}

Отже, починаючи з початку 90-х рр. минулого століття, дослідження, зосереджені на процесі політики Європейського Союзу й на Європейському Союзі як системі правління (врядування), значно активізувалися. Водночас деякі вчені ще раз спробували генерувати ширші теорії європейської інтеграції, а інші прагнули поєднувати вивчення “щоденного” процесу політики з розумінням положень “великих теорій” з метою більш загального розуміння процесу інтеграції. У процесі вивчення політики завжди існує багато конкуруючих інтерпретацій одного й того ж процесу та емпіричної інформації.

Підводячи підсумок аналізу провідних тенденцій та суперечностей у морфогенезі та функціонуванні системи саморегуляції Об’єднаної Європи, можна зробити висновки про багатовимірність, багатогранність, комплексність, складність та динамічну еволюційність методологічної основи дослідження європейських реалій, а також наявність фундаментальних теоретико-прикладних засад євроінтеграційного процесу.