Правові системи країн Далекого Сходу

Країни Далекого Сходу дуже відрізняються як за своїм історичним розвитком, так і за сучасним станом. Але незважаючи на це, можна, принаймні з точки зору багатьох європейських вчених, виявити деякі спільні для них ознаки.

Цей загальний підхід в жодному разі не усуває існуючих між країнами Далекого Сходу розбіжностей, пов’язаних з різними концепціями суспільства тієї або іншої держави. Географічне положення та історичний розвиток зумовили значну відмінність Китаю, Японії, Монголії, Кореї, країн Шдокитаю. По-різному відчувався вплив Заходу на ці країни. Наприклад, більшість країн Далекого Сходу кодифікувала своє законодавство. (Крім Малайзії та Бірми, які були під англійським володінням, до того ж право цих країн зазнало також впливу ісламу та індуського права, яке здебільшого було скопійоване з моделей загального права.) Складалося враження, що ці країни мають намір приєднатися до романо-германської правової сім’ї. Але згодом деякі з них висловили бажання трансформувати свою структуру у процесі будівництва комунізму.

Структури й інститути західного типу, що були запроваджені в цих країнах, залишаються здебільшого звичайним “фасадом”, за яким регламентація суспільних відносин відбувається, як правило, згідно із традиційними моделями.

Розглянемо детальніше правові моделі деяких країн Далекого Сходу.

Китайське право

Традиційна для Китаю концепція суспільного ладу до XIX ст. розвивалася в умовах панування маньчжурської династії, і лише у 40-х роках XIX ст. почала зазнавати впливу країн Заходу. її фундаментальна думка, далека від релігійної догми, полягає в тому, що має існувати космологічний порядок, в якому взаємодіють Земля, небо і люди. Земля і небо підпорядковані незмінним законам, а люди — володарі своїх вчинків, тому від того, як вони поводяться, залежить, буде у світі порядок чи, навпаки, безлад.

Гармонія повинна бути у взаємодії природи і людини, а також у відносинах людей між собою. В суспільних відносинах мають переважати злагода, поміркованість, намагання знайти спільну мову, дійти консенсусу. Слід уникати поспішних рішень, санкцій. При цьому непорозуміння повинні ніби “розтанути”, а запропоноване рішення добровільно приймається учасниками суперечки, які вважають його справедливим і за якого ніхто з них не “втрачає свого обличчя”. Тобто на перше місце виходять виховання і переконання, а не влада і примус.

Дотримуючись таких поглядів, китайці негативно ставились до західної ідеї права з його суворістю й абстрактністю. На їх думку, людина не повинна домагатися своїх прав за всяку ціну, бо обов’язок кожного — намагатися дійти згоди і забувати про власні інтереси заради спільних.

Традиційна китайська концепція не відкидає права, але вважає, що воно необхідне тим, хто не дотримується моральних принципів, невиправним злочинцям, а також іноземцям, для яких китайська цивілізація чужа.

Після революції 1911 р. розпочалася редакційна робота зі створення кодифікованих актів. Зовні китайське право набуло європейського вигляду і, на думку деяких науковців, увійшло до сім’ї правових систем, заснованих на римському праві. Однак за цим фасадом продовжували існувати традиційні поняття, що, за деякими винятками, переважали у реальній дійсності.

Після приходу до влади комуністичної партії Китай з 1949 р.

Отже, в Китаї перевага надавалася не економічному зростанню, а соціальній перебудові, створенню нового типу громадських відносин, що виключали будь-яку можливість і навіть думку про експлуатацію.

Після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. настав час змін. Посилився інтерес до законності і взагалі до юридичного аспекту життя. Після прийняття Конституції 1978 р. помітно активізувалося законодавство. Нинішні китайські керівники вважають, що законодавство може стати перешкодою на шляху несправедливості. Помітнішим стає вплив західних країн на правотворчість Китаю, але багато хто з учених сумнівається, що право і законність колись відіграватимуть у ній таку саму роль, як і в країнах Заходу.