2.1. НЕОДНОЗНАЧНІСТЬ судової прдктики TA ПрОБЛЕМИ ДОВЕДЕННЯ ГРОМАДСЬКІСТЮ ПОруШЕННЯ ЇХНІХ прдв, СВОБОД TA IHTEpECIB у СПрАВАХ ІЗ здхисту диких твАрин, тЕриторій TA ов'єктів ПЗФ

Проблемною і поки що однозначно невирішеною з юридичної точки зору залишається ситуація, коли зацікавленим особам (ОГС, фізичним особам тощо), які захищають диких тварин та/або території й об’єкти ПЗФ, складно довести порушення їхніх прав, свобод чи інтересів.

Справа в тому, що більшість держав світу, не виняток тому і Україна, в своїх правових системах орієнтовані на юридичний механізм захисту прав саме людини (фізичної особи) як основного суб’єкта права, поряд із юридичними особами (тобто їхнім колективними утвореннями^[128]), наділяючи їх правосуб’єктністю, тобто правами, обов’язками та відповідальністю. Дикі тварини ж, хоч і є живими істотами, однак, разом із «неживими» предметами матеріального світу - відносяться до речей^[129] та разом із територіями і об’єктами ПЗФ є лише об’єктами права. Саме за людиною та її об’єднаннями (фізичними та юридичними особами) як суб’єктами держава визнає права, свободи та інтереси і, встановлюючи юридичні механізми, надає можливість їхнього безпосереднього захисту, зокрема, в судовому порядку. Дикі тварини, ПЗФ з його складовими як об’єкти не мають жодних прав, однак, як унікальні предмети матеріального світу, особливо в природоохоронному законодавстві, а також в цивільному праві в межах інституту права власності, мають певну цінність та підлягають особливій правовій охороні. Так, Конституцією України проголошено, що природні ресурси^[130], які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу (ст. 13).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 5 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», тваринний світ (в т. ч. дикі тварини як його складова - прим, автора), а також території та об’єкти ПЗФ є об’єктами правової охорони навколишнього природного середовища.

ЕкоПраво-Київ та КЕКЦ неодноразово зверталися до суду з метою захисту диких тварин на всій території України (в т. ч. для охорони життя тварин, їхнього здоров’я, забезпечення до них гуманного ставлення та припинення з ними жорстокого поводження) та/або охорони територій та об’єктів ПЗФ. Втім ОГС зіштовхнулись із проблемою задоволення таких позовів у суді через законодавчу вимогу про необхідність доведення факту порушення прав, свобод чи інтересів саме позивача. Тобто прав, свобод чи інтересів особи, що здійснює захист диких тварин, територій та об’єктів ПЗФ, які їй безпосередньо не належать на будь-якому правовому титулі та які не знаходяться у її безпосередньому володінні, користуванні та/або розпорядженні.

Вимоги про необхідність доведення цього передбачені законодавством України. Зокрема, згідно з ч. 5 ст. 55 Конституції України, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до ч. 1 ст. 2 KAC України, завданням адміністративного судочинства e захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень 3 боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, не- упередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. У ч. ч. 1, 2 ст. 6 KAC України сказано, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю СВП порушені її права, свободи або інтереси.

У вказаних судових справах щодо захисту диких тварин, територій та об’єктів ПЗФ складно вказати та довести порушення закріплених чинним законодавством України прав позивачів, їхніх свобод та/або інтересу, бо по суті захищаються самі дикі тварини та/або території й об’єкти ПЗФ. Ha практиці ЕкоПраво-Київ та КЕКЦ у вказаних судових процесах цьому питанню була присвячена значна частина часу судового розгляду справи. Існують випадки відмови суду в задоволені позовів з цієї підстави. Це питання викликає в суді тривалу дискусію між сторонами спору, численні запитання і зі сторони суду, і зі сторони відповідачів.

Юристи-практики громадського сектору та OEC, які працюють у цій сфері, для виходу із проблемної ситуації, наприклад, спочатку доводять, що позивачі - OEC природохоронного спрямування є учасниками спірних правовідносин, які за своєю суттю є екологічними. Екологічність спірних правовідносин доводиться в суді завдяки фактуїхнього врегулювання законами та іншими НПА, що є екологічними. Також вказана позиція обґрунтовується зазначенням положень із статутів екологічних OEC, в яких сказано, що метою, завданням, напрямком діяльності тієї чи іншої OEC є охорона довкілля, природних ресурсів, біорізноманіття, тваринного світу та/або рідкісних тварин, територій та об’єктів ПЗФ тощо. Крім того, зазначається, що позивачі як ОГС природоохоронного спрямування законодавчо визнані зацікавленою громадськістю в цій сфері. Здійснюється посилання на Оргуську конвенцію, де сказано, що зацікавлена громадськість означає громадськість, на яку справляє або може справити вплив процес прийняття рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища, або яка має зацікавленість в цьому процесі; для цілей даного визначення ОГС, які сприяють охороні навколишнього середовища та відповідають вимогам національного законодавства, вважаються такими, що мають зацікавленість (ч.

У результаті, як висновок вказується, що ОГС природоохоронного спрямування мають той чи інший конкретний екологічний інтерес, що має загальносуспільне/загальнодержавне значення. Наприклад, інтерес збереження рідкісних тварин для нинішніх та прийдешніх поколінь, інтерес припинення жорстокого поводження із вагітними вовчицями шляхом їхнього відстрілу в цей період, інтерес збереження природного заповідника «Розточчя», Дунайського біосферного заповідника тощо.

A інтерес є самостійним об’єктом охорони за законодавством України. Законодавчого визначення цього терміну в Україні не існує. Однак, відповідно до Рішення Конституційного СудуУкраїни у справі № 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 p. № 18-pn/2004, охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам^[134].