1. Правові ЗАСАДИ, АКТуАЛЬНІСТЬ TA ЗНАЧущІСТЬ СуДОВОГО ЗАХИСТу ГРОМАДСЬКІСТЮ ДИКИХ ТВАрИН, ТЕрИТОрІЙ TA ОБ'ЄКТІВ ПЗФ ЗА НАСЛІДКАМИ НЕЕфЕКТИВНОЇ упрАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Вказана тема обрана не випадково. Справа в тому, що автор цього розділу вже десять років є представником у суді та займається юридичним супроводом екологічних справ громадських організацій ЕкоПраво-Київ та КЕКЦ.
За цей час напрацьовано також досвід з ведення судових справ про оскарження рішень, дій, бездіяльності органів влади саме з питань захисту диких тварин, а також територій та об’єктів ЕІЗФ. Більшість цих судових справ мали стратегічний характер та призвели до позитивних результатів системного характеру, як то зміни в законодавстві та/або судовій практиці тощо.ЕкоЕІраво-Київ та КЕКЦ, починаючи з 2005 року та до цього часу, виступили позивачами у 22 судових процесах вказаної категорії (наприклад, щодо захисту вовка, зубра, необхідності випуску Третього видання ЧКХ заборони держреєстрації пестициду фосфід цинку та всіх його препаративних форм, зобов’язання ведення держкадастру тваринного світу, вжиття заходів для заборони використання набоїв, споряджених свинцевим шротом при полюванні на водно-болотних птахів, введення курсів з екологічної етики та гуманного ставлення до тварин у закладах на всіх рівнях освіти, скасування реорганізації природного заповідника «Розточчя» тощо), з яких на даний час:
• 16 судових процесів закінчились задоволенням вимог OEC (тобто суд задовольнив позовні вимоги організацій (повністю чи частково) або позовні вимоги були задоволені відповідачами під час судових процесів чи сторони уклали мирову угоду, яка була визнана (затверджена) судом);
• 4 судові процеси закінчились відмовою у задоволенні позовних вимог;
• 1 судовий процес за заявою вищезазначених OEC був залишений судом без руху;
• 1 судовий процес триває та рішення суду по ньому ще не прийняте.
3 переліком цих судових справ та їхнім коротким описом можна ознайомитись в § 2.3. даного розділу[89].
He секрет, що дикі тварини як складова біорізноманіття мають важливе екологічне, економічне, естетичне та виховне значення.
їхня втрата може призвести до незворотних змін у біосфері, в т.ч. деградації екосистем і середовища життєдіяльності людей. Проблема збереження біологічних ресурсів планети стрімко загострюється, оскільки зростають темпи зникнення видів диких тварин, а до числа рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення, міжнародна спільнота та окремі держави відносять все нові і нові види. Для підкреслення значущості даної проблеми для світової спільноти та необхідності її термінового вирішення 2011-2020 роки були проголошені OOH Міжнародним десятиліттям біорізноманіття.3 метою забезпечення раціонального використання, збереження та відтворення диких тварин, територій та об’єктів ПЗФ держави світу, не виключення тому і Україна, створюють свою систему охорони цих природних ресурсів, яка складається із правових, організаційних, економічних, матеріально-технічних, освітніх та інших заходів.
Правовою основою в сфері використання, охорони та відтворення диких тварин виступають Конституція України, закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ»[90], «Про мисливське господарство та полювання»[91], «Про захист тварин від жорстокого поводження»[92], «Про Червону книгу України»[93] та інші.
Відповідно до положень ст. 3 спеціального ЗУ «Про тваринний світ», дикі тварини, їхні частини (роги, шкіра тощо) та продукти життєдіяльності (мед, віск тощо) проголошені об’єктами тваринного світу. Сам же тваринний світ визнаний об’єктом правової охорони як складова навколишнього природного середовища (ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища»). B той же час законодавцем встановлено, що відносини у галузі використання, охорони та відтворення сільськогосподарських, свійських тварин, а також діяльність, пов’язана з охороною та використанням залишків викопних тварин, регулюються іншим відповідним законодавством України та не відносяться до об’єктів тваринного світу і не входять в сферу регулювання ЗУ «Про тваринний світ»[94].
Законодавче визначення терміна «дикі тварини» здійснено у ЗУ «Про тваринний світ» та ЗУ «Про захист тварин від жорстокого поводження». Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 3 ЗУ «Про тваринний світ», дикі тварини - це хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі та інші) в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), які перебувають у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах чи в неволі.
Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про захист тварин від жорстокого поводження», дикі тварини - це тварини, природним середовищем існування яких є дика природа, у тому числі ті, які перебувають у неволі чи напіввільних умовах.
Отже, на відміну від інших видів тварин, однією із основних ідентифікаційних ознак дикої тварини є її природнє існування саме в дикій природі.
Особливого значення серед диких тварин надано законодавством рідкісним видам тварин та таким, що перебувають під загрозою зникнення. Ha національному рівні ці дикі тварини включаються до ЧКУ та є об’єктами цієї книги (ч. 1 ст. 64 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про Червону книгу України»),
Підкреслюючи їхню цінність, важливість та значущість, законодавцем у загальному ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» (ч. 1 ст. 64) тауспеціальномуЗУ «Про тваринний світ» (ч. 1 ст. 44) закріплено, що рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, види тваринного світу підлягають особливій охороні.
Як правило, запровадження особливої охорони пов’язано, з однієї сторони, з визнанням особливої цінності та унікальності об’єкта, а з іншої — з його незадовільним та/або стрімким погіршенням стану чи зникненням/знищенням, а тому — з необхідністю збереження за допомогою більш серйозних заходів та способів, ніж при звичайній охороні. Визначення поняття «особлива охорона» у законодавстві України відсутнє. Однак зміст цього поняття розкривається через законодавчо визначені шляхи такої охорони, які є особливими та більш суворими.
Важливим є той факт, що збереження диких тварин нерозривно пов’язано із охороною їхнього середовища існування та перебування, зокрема, в межах територій та об’єктів ПЗФ. Зокрема, в абз. 4 ч. 1 ст. 37 ЗУ «Про тваринний світ» сказано, що охорона тваринного світу забезпечується шляхом охорони середовища існування, умов розмноження і шляхів міграції тварин.
Правовою основою в сфері використання, охорони та відтворення територій та об’єктів ПЗФ виступають Конституція України, загальний ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», спеціальний ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» (абз. 3 преамбули)[95], ЗУ «Про екологічну мережу України»[96], постанова BP України «Про впорядкування управління заповідниками та національними природними парками»[97] та інші.
У ч. 1 ст. 3 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» визначено, що до ПЗФ України належать: природні території та об’єкти - природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища; штучно створені об’єкти - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, пам’ятки природи, парки-пам’ят- ки садово-паркового мистецтва. Підкреслюючи цінність, важливість та значущість ПЗФ, законодавцем в ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» (ч. 2 ст. 5, ч. 1 ст. 60) та ЗУ «Про природно-за- повідний фонд України» (абз. 3 преамбули) закріплено, що території та об’єкти ПЗФ, підлягають особливій охороні.
Значна роль у здійсненні охорони диких тварин, територій та об’єк- тів ПЗФ належить державі в особі спеціально уповноважених органів влади, які наділені певними владними повноваженнями в цій сфері. Законодавцем проголошено, що відносини з використання, охорони та відтворення цих природних ресурсів підлягають державному регулюванню" (ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища»). B екологічній царині загалом (зокрема, у сфері окреслених суспільних відносин - прим, автора) державна присутність має яскраво виражений характер, що зумовлюється надзвичайною заінтересованістю держави в стабілізації екологічної обстановки й подальшому покращенні її, а також у необхідності забезпечення дотримання екологічного законодавства різними суб’єктами екологічних правовідносин[98] [99]. Ця державна присутність у вигляді державного регулювання проявляється не лише в правому регулюванні та встановленні нею різних гарантій і заходів охорони диких тварин, територій та об’єктів ПЗФ, а і в створенні розгалуженої системи державного управління[100] у цій сфері суспільних відносин. Незважаючи на те, що дикі тварини і ПЗФ з його складовими відносяться до елементів навколишнього природного середовища, вони є самостійними об’єктами правового регулювання, охорони (захисту), а також державного управління. Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища (в т. ч. щодо диких тварин, територій і об’єктів ПЗФ - прим, автора), є видом діяльності органів виконавчої влади з реалізації внутрішньої і зовнішньої екологічної політики держави, її внутрішньої і зовнішньої екологічних функцій[101]. Суб’єктами державного управління в цій сфері є державні органи загальної компетенції: KM України, Рада міністрів APK, місцеві державні адміністрації, державні органи спеціальної компетенції, тобто по охороні навколишнього природного середовища і використанню природних ресурсів: Мінприроди України, Держлісагенство України, Дер- жземагенство України, Держводагенство України, Держрибагенство України і т. д.) та інші державні органи відповідно до законодавства України (MOH України, Мінагрополітики України та інші), а також місцеві ради та виконавчі органи сільських, селищних, міських рад. Згідно з ч. 5 ст. 16 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», метою управління в галузі охорони навколишнього природного середовища (в т. ч. щодо диких тварин, територій та об’єктів ПЗФ - прим, автора), є реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Саме тому ОГС, які захищають диких тварин, території та об’єкти ПЗФ є зацікавленими в тому, щоб державне управління здійснювалось належно та ефективно. Для цього застосовують різні форми громадського впливу, до яких можна віднести і оскарження ними в адміністративних судах протиправних рішень, дій та бездіяльності СВП у цій сфері. Слід зазначити, що на практиці ОГС зіштовхуються один на один з великою кількістю юридичних проблем, які потребують творчого підходу та винахідливості для досягнення практичної ефективності та перемоги в судових справах, оскільки судова практика розгляду подібних справ є невеликою, неусталеною та незвичною для суддів. Втім при досягненні «перемог» у справах та їхньої практичної ефективності збільшується кількість такої позитивної усталеної судової практики, здійснюються зміни в законодавстві та правосвідомості. Це також надихав ОГС на продовження роботи в цьому напрямку, поширення досвіду серед колег для їхньої зацікавленості та діяльності в цій сфері. У контексті окресленої теми актуальності набував прийняття в правову систему України концепції права суспільного інтересу. Право суспільного інтересу - це термін, який почав широко застосовуватись у США під час та після соціальних труднощів 60-х років. «Право суспільного інтересу» базується на традиції, одним із засновків якої є Луїс Брендейс (Luise Brandies), котрий до того, як став суддею Верховного суду США, ввів захист прав та інтересів широкого загалу у свою юридичну практику[102]. У відомій промові 1905 року Брендейс засудив юридичну професію і поскаржився, що «талановиті юристи дозволили собі значною мірою стати слугами великих корпорацій та знехтували своїм обов’язком використовувати свої можливості задля захисту людей»[103]. Наприкінці 1960-х і 1970-х років велика кількість випускників американських юридичних факультетів, почала шукати важливість у своїй роботі, бажаючи мати вплив на соціальні питання, які гаряче обговорювалися в американському суспільстві в той час. Вони називали себе юристами, які захищають суспільний інтерес, щоб відрізнити себе від «слуг корпорацій», як їх назвав Брендейс[104]. Право суспільних інтересів не визначає певну галузь права. Цей термін було використано, щоб більшою мірою описати, кого представляють захисники суспільного інтересу, аніж показати, якими справами вони займаються. Термін поступово набув більш широкого значення і почав використовуватись для опису діяльності юристів та інших активістів, які працюютьурізних сферах, як-от: права та свободи людини, права жінок, права споживачів, захист довкілля і таке інше[105]. Сьогодні у США поняття «право суспільних інтересів» інституціолізова- не. ОГС, які працюють у сфері захисту прав людини в рамках правової системи США або ведуть боротьбу за захист довкілля, або виступають від імені споживачів, - усі вони називають себе організаціями, які здійснюють захист суспільних інтересів. У1980-х і 1990-х роках термін «право суспільних інтересів» почав також вживатися в багатьох інших країнах[106]. Діяльність ОГС із захисту диких тварин, а також територій та об’єктів ПЗФ з метою їхнього збереження для нинішніх та прийдешніх поколінь є нічим іншим, як захистом права суспільного інтересу, для досягнення максимальної ефективності якого бажано застосовувати не звичайну, а стратегічну судову справу. Вперше в Україні визначення стратегічної судової справи дали юристи ЕПЛ та члени Еколого-правової національної платформи, що була створена ЕПЛ у 2013 p., і зазначили, що стратегічна судова справа - це судова справа, яка планується в рамках сфокусованої стратегії та використовується з метою створення судової практики (прецедентів), формування (випробування/тестування) механізмів судового захисту або отримання іншого передбаченого стратегією результату в суспільних інтересах (в інтересах ширших ніж вирішення індивідуальної справи) та/або попередження (превенція) порушення законодавства чи прав, свобод та інтересів інших осіб[107]. Як зазначили юристи з ЕПЛ: «Ми судимося з метою отримати суспільно значимі правові наслідки, дія яких стосуватиметься необмеженого кола осіб та поширюватиметься у часі та/або просторі за межі індивідуальної справи»[108]. ЕПЛ визначила такі критерії стратегічної судової справи: • зміна суспільної свідомості; • зміна в законодавстві та правозастосуванні; • розробка нової методики використання законодавства як інструменту досягнення мети. Як правило, є новим у судовій практиці та/ або за постановкою питання (щодо предмета позову, підстав позову, обґрунтування); • зміна юридичної практики на національному рівні; • стратегічний об’єкт стратегічної судової справи, значущість; • модель вирішення судової справи використовується у наступних справах; • стратегічний судовий процес має на меті творити право, під час ведення справи намагаються не застосовувати закон, який не є правом; • судова справа стосується не приватного інтересу, а значної кількості людей чи суспільства в цілому (народ України, до прикладу); • широкий довготривалий вплив на систему; • командна робота юристів та фахівців інших фахів[109]. Отже, важливість та значущість охорони диких тварин, а також територій та об’єктів ПЗФ закріплена та деталізована в чинному законодавстві України, втім вона потребує зміни державного підходу в питаннях їхнього захисту в судовому порядку ОГС, що здійснюють такий захист не в приватних, а в загальносуспільних інтересах. Одним із напрямків забезпечення доступу до правосуддя є створення ефективної системи органів, які уповноважені чинити правосуддя. B Конституції України встановлено, що правосуддя в країні здійснюється виключно судами (ч. 1 ст. 124). B ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» конкретизовано, що судова влада на території нашої держави здійснюється виключно незалежними та безсторонніми судами (ч. 1 ст. I)[110]. При чому у законодавстві чітко визначено, що судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя виключно в рамках відповідних судових процедур[111]. Ці судові процедури визначаються спеціальними процесуальними кодексами України: ЦПК України[112], ГПК України[113], КПК України[114], KAC України та процедурним законом, яким є ЗУ «Про Конституційний Суд України»[115]. Створення будь-яких надзвичайних та особливих судів, як і делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ч. 1 ст. 124, ч. 5 ст. 125 Конституції України). Bci суди на території України (крім Конституційного Суду України, що має особливий статус) становлять єдину cy- дову систему, що складається з судів загальної юрисдикції, критеріями поділу яких є принципи спеціалізації, інстанційності та територіаль- ності. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. За спеціалізацією суди загальної юрисдикції поділяються на загальні, господарські, адміністративні; за інстанційністю - на місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди, а також ВСУ Саме ВСУ є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України та ВАСУ Спори щодо управлінської діяльності органів виконавчої влади з питань використання, охорони та відтворення диких тварин, територій і об’єктів ПЗФ за загальним правилом є підвідомчими адміністративним судам (мається на увазі адміністративні суди у так званому вузькомурозумінні за ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», тобто суди, що містять в офіційній назві слово «адміністративний»). Справа в тому, що KAC України, який визначає юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства (ст. 1), дещо по іншому урегульовує вказане питання. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 3 KAC України, адміністративний суд визначено як суд загальної юрисдикції, до компетенції якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. Термін «адміністративний суд» у KAC України, на відміну від ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», вжито у процесуальномурозумін- ні для позначення також і суду загальної юрисдикції, до компетенції якого віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. Це означає, що у процесуальномурозумінні за KAC України адміністративним судом є не лише суд, який в офіційній назві містить слово «адміністративний», а й будь-який інший суд, який розглядає адміністративну справу[116] (наприклад, місцевий загальний суд, який розглядає справу про адміністративне правопорушення, що передбачене КУпАП). Ha відміну від судів загальної юрисдикції, адміністративні суди утворюються не в районах, а в округах відповідно до УкаЗУ Президента України. Відповідно місцевими адміністративними судами є окружні суди. Межі округів ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» не встановлюються, що дає можливість відійти від прив’язки до адміністративно-територіального поділу з метою мінімізації впливу на суд органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб[117]. Наступною інстанцією після окружних судів є апеляційні адміністративні суди, які створюються в апеляційних округах так само відповідно до УказуПрезидента України. Вищим судовим органом адміністративних судів є ВАСУ а найвищим при перегляді адміністративних справ - ВСУ. Адміністративна юстиція є новим інститутом для нашої держави. Вона з’явилась лише на теренах незалежної України та була створена після початку малої судової реформи 2002 року. Ідея адміністративної юстиції - це захист індивіда, який перебував у відносинах із публічною владою[118], мета - забезпечення законності в публічно-правовій сфері в рамках управлінської діяльності СВП. У Конституції України закріплено, що судова влада поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі (ч. 2 ст. 124). Відповідно до ч. 2 ст. 4 KAC України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. У Постанові Пленуму ВАСУ «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів»[119], встановлено, що законодавство не містить визначення терміна «публічно-правовий спір». Однак для розгляду спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст (характер). A для з’ясування характеру спору суди повинні враховувати, що протилежним за змістом публічно-правовому спору є приватноправовий спір. У Постанові Пленуму ВАСУ також сказано, що вирішуючи питання про визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, суди повинні враховувати, що KAC України встановлює такі правила відмежування адміністративної юрисдикції від інших видів юрисдикції: - понятійно-функціональне, тобто визначення адміністративної спра ви, що наведене у пункті 1 ч. 1 ст. 3 KAC України[120]; - визначення видів публічних правовідносин (управлінські правовідно сини та правовідносини, пов’язані з публічним формуванням суб’єкта владнихповноважень), зазначенихуч. 1 ст. 17 КАСУкраїни[121]; - встановлення переліку публічно-правових спорів, що підпадають під юрисдикцію адміністративних судів (ч. 2 ст. 17 KAC України[122]); - встановлення переліку публічно-правових справ, що не належать до предмета адміністративної юрисдикції (ч. 3 ст. 17 KAC України[123]). У контексті окресленої категорії справ, які ініціюються ОГС, слід навести положення п. 1 ч. 2 ст. 17 KAC України, де закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із СВП щодо оскарження його рішень (НПА чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Тобто і на спори ОГС із СВП щодо оскарження його рішень (НПА чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності у сфері раціонального використання, охорони та відтворення диких тварин, а також територій та об’єктів ПЗФ. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17, ч. 1 ст. 171 та ч. 1 ст. 1711 KAC України до юрисдикції адміністративних судів належить вирішення питання щодо законності (крім конституційності) підзаконних правових актів BP України, Президента України, KM України, BP APK, а також законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів APK, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб’єктів владних повноважень[124]. У порядку адміністративного судочинства не можуть бути оскаржені і переглянуті правові акти BP України, Президента України, KM України, BP APK щодо їхньої конституційності. Втім у справах щодо оскарження підзаконних правових актів інших суб’єктів владних повноважень адміністративний суд може перевіряти їхню відповідність Конституції України, міжнародним договорам, ратифікованим в Україні, законам України та іншим правовим актам вищої юридичної сили[125]. Чинним законодавством України встановлені правила предметної підсудності адміністративних справ в адміністративних судах. Так, окружним адміністративним судам як судам першої інстанції підсудні адміністративні справи, де однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади APK, обласна рада, Київська, Севастопольська міська рада, їхня посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ щодо їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам (ч. 2 ст. 18 KAC України). Справи ж щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача (ч. 3 ст. 18 KAC України). Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності BP України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ч. 4 ст. 18 KAC України). Відповідно до ч. 5 ст. 18 KAC України, у разі невизначеності цим Кодексом предметної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача. Відповідно до роз’яснень, викладених у Постанові Пленуму ВСУ «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів»[126], у розумінні положень ч. 1 ст. 2; п.п. 1, 7, 9 ч. 1 ст. 3; ст. 17; ч. 3 ст. 50 KAC України суди та судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб’єктами владних повноважень, які здійснюють владні управлінські функції, і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв’язку з розглядом судових справ. Тобто дії суду (судді), вчинені при виконанні ним своїх обов’язків щодо здійснення правосуддя (самостійного виду державної діяльності, яка здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом, процесуальній формі адміністративних, цивільних, кримінальних та інших справ), є не управлінськими, а процесуальними, і оскаржуються у порядку, визначеному процесуальними законами[127]. B суді першої інстанції, залежно від предмета оскарження та складності спору, справа може розглядатись та вирішуватись і суддею одноособово, і колегіально (тобто колегією у складі трьох суддів). Виключення із цього правила становлять адміністративні справи, які підсудні: - KAAC як суду першої інстанції (в даному випадку справи повинні розглядатися і вирішуватися лише колегіально (колегією у складі трьох суддів) та - ВАСУ як суду першої інстанції (де справи повинні розглядатись та вирішуватись лише колегіально (колегією у складі не менше п’яти суддів). При перегляді рішень в адміністративних справах склад суду є різним в апеляційних та касаційному суді. Так, при перегляді рішень в адміністративних справах в апеляційному порядку спір повинен розглядатися і вирішуватися колегією у складі трьох суддів; в при перегляді рішень в касаційному порядку - колегією у складі не менше п’яти суддів. Отже, в Україні для вирішення публічно-правових спорів, в т.ч. щодо захисту диких тварин та ПЗФ, створена система спеціалізованих судів - судів адміністративної юрисдикції. 2.