Початки почитания духів.
На думку австральського Мурина, духи мають, як ми бачили, достеменнісінько ті самі форми тіла, орґани глуздів, потреби й недостачі, що й люде. Через те то вбни потребують поживи, що б себе вдержати.
Особливо вони жадні крови; бо як уже· перед тим згадувалося, душа, як вірять ті дикі народи, що осталися на найниз- чому ступні розвитку, знаходиться - у крові. Через те кров являється найбільш бажаною поживою для душі. Та й справді на найнизчому ступні релігійного розвитку культ полягає майже виключно в тому, що духам свояків, яких ласку добре було б з’єднати для себе, подають поживу; ворожих духів, духів чужих ватаг і племен, стараються порозполошувати геть ріжними чарами. В Австральців це загальний звичай ставити на гробі помершого на цілі дні, та цілі тижні поживу (печене мнясо та приправлені або сирі коріння й овочі), що б душа, яка розлучилася з тілом, могла тим годуватися й не робила пакостей.Тай пізніще нераз, при важних оказіях подають духам поживу; а в деяких випадках, наприклад, у великі празники весни, на свята урожаю, як просять дощу, і т. д. приносять у жертву духам й людську кров. Декілька чоловіків розрізують собі малі жили, на грудях, на руці або на суставі в руці, а потім, приснувши трохи крови в повітря, пускають, що б кров стікала на землю або в воду, та кличуть або самі, або ті, що стоять довкола,, відповідних духів, щоби підкріплялися.
Та простій дикій людині здається важніщим, відвертати й держати далеко від себе злих духів, ніж запопадати ласки в добрих духів; бо ж їх куди більше. За прихильних духів уважають тільки духів найблиз- чих родичів або на кожний випадок членів тої ж ватаги, та й то й їх не завсіди; навпаки, духів небіжчиків із чужих ватаг і племен, всіх їх уважають за неприхильних. Erhard Eylmann каже у свойому творі „Die Eingeborenen der Kolonie Siidaustralien“ (ст. 187), що «Дієрціуважають далеко більше на злих духів ніж на добрих.» А про Арунтів (Арандів) кажуть, що: «Число злих духів у західних: Арунтів значно більше, нїж число добрих духів.»
Це цілком зрозуміло, бо як австральський Мурин уважає всіх членів чужої ватаги за своїх ворогів, так і душі, що розлучилися з тілом покійників тої ватаги, для нього — вороги.
То так австральському Муринові здається, що найважніще — захиститися перед напастю цих ворожих духів. Він старається їх виполошити ріж- ними способами: зчинює неприємний і проразливий галас, крик, стукіт і грюкіт, запалює великі огнища, розмальовує своє тіло символічними знаками, та проказує примівки і т. д. Отже страх, який нападає австраль- ських тубольців у ночі, боязкість, з якою він переслідує кожний шелест, що видається йому чужий, — все це він також приписує своїм духам.І відносини до добрих духів витворив собі доклад- нісінько на зразок звичайних відносин поміж людьми. Тільки дух покійного батька або покійної матері, та може ще й дух покійного батькового або материнного брата деколи зболить своїм своякам, які ще жиють, зробити прислугу без винагороди; зрештою, як дух має в доволити волю живого, то йому треба зате відплатитися жертвою поживи чи крови, або щонайменьш напевно приобіцяти цей гостинець, і то величину жертви треба прикласти до величини труду, який, на загальний погляд, коштує духові сповнення поставлених бажань. Первісне почитания духів цілком опирається на принципі «Do ut des», — я даю Тобі, щоб і Ти мені дав що.
За жертву поживи, напитку або крови, яку дикун приносить духові, він завсіди вимагає принаймні такої заплати, яку на його думку заважить його жертва; бо ж инакше ціла та заміна ні нащо не придалася б. Бо й справді, австральський туболець у тих коротких проханнях — властивих молитов там іще нема — які він засилає, приносячи жертву, каже цілком отверто, що він тільки через те дає, щоб за те одержати щось ліпше. Так, наприклад австральський Мурин, подаючи духові свого діда сушені корінці, або печені нирки, каже цілком наївно: «На маєш дещо добре ззісти, але ж зате подбай, щоби сьогодня сполював кенгура.» Або ще й додасть наївно: «Ти опісля знову щось дістанеш!» Отже австральський Мурин у цьому цілком подібний до малого хлопчика, що перед Різдвом просить: «Божечку, скажи різдвяному дідусеві, щоб він приніс мені коника-гойдалку; то ти дістанеш зате мої старі оловяні воячики!»
І на далеко вищому ступні розвитку жертва вважається за нагороду духам або божкам прадідів за зроблені вже ними, або ще прошені послуги.
В одному із прохань тубольців Фльоріди (архіпеляґу Сальомо), яке переклав уже згаданий єпископ місії Condrington, кажеться так:«Велика гадино, прабатьку, прийди! Подивись на жертвенну свиню. Ззідж свою частину і пособи нам у війні з ворогами. Скілько ми здобудемо· свиней, стілько принесемо Тобі в жертву. Хай вона буде Твоя, так як і мц є Твої, бо ми Твої діти.» А в одному проханню мешканців острова Банку, зверненому до духа прадідів перед довшою подорожжю по морі, кажеться:
«Отче, багато свиней Ти дістанеш, і багато кави (похмільний напиток), щоб Ти мав що пити. Двацять мішків харчів пішлю Тобі в човні (на море). Закликаю Тебе, прийди · й пособи. Дай, щоб я щасливо повернувся з моря!»
Що в таких проханнях міститься куріозна некон- секвентність — значить, що, коли дух прадідів може своїм нащадкам дарувати таку велику скількість свиней, риби, овочів і т. д., то він таком мусить бути здатний і сам для себе, для свого голоду і спраги, поста- рати потрібні поживи, то дикунові видно, це цілком не приходить у голову. Але чи на дуже вищому ступні стоїть дехто з наших культурних людей, що так дуже чваняться своєю доброю шкільною освітою, а що уявляють собі, що вони тим можуть заплатити за сповнення своїх бажань, приобіцяючи свому богові свічку до церкви, образи на вівтар, свічники, хрест з розняттям й тому подібне?
А що на тому рівні розвитку, на якому стоять австральські тубольці, потреб іще не багато то й бажання, які вони ставлять до духів покійників, обмежовуються майже виключно на тому, що духи повинні старатися про добрі влови дичини й риби, що повинні розмножувати потрібні для поживи дикі овочі і коріння (до оброблювання землі і плекання скоту австральські Мурини ще не дійшли), повинні посилати дощ на суху землю та помагати їх живим іще своякам у боротьбі з ворогами. Попри те найбільшу ролю грає просьба, щоб увільнювати власне хоре тіло від недуг або й щоб противника зробити недужим або вбити. Та більша частина ватаг уже не вдоволяється тим, що закликає Духа й приносить йому якусь жертву.
Аби жертва зробила свій вплив, то треба її приносити як слід і, щоб дух дійсно міг забрати собі призначений для нього дар, то треба приносити його й на відповідному місці, вживаючи деколи навіть певних старих примівок, яких попередники вже вживали, та котрим вони виявилися вже помічними.Задля певності! австралійський Мурин кличе нераз, особливо в тяжких випадках, до помочі знахура або духовіра, яких звичайно в більших ватагах буває два до три. Вони займаються чарами і примовлюванням не то, щоб як окремішним ремеслом, бо ж так часто їх не запотребовують, та ще й до того за їх поміч мало платять. Навпаки, знахур живе достеменно тим самим життям, що й решта товаришів ватаги; він мандрує, полює, ловить з ними рибу та при спільних нарадах не має більшого впливу, як і решта дорослих чоловіків ватаги. Але ж коли треба якого духа спонукати до якого особливо важного діла, або зачарованого хорого звільнити від його мук, то його кличуть, бо він не тільки що найліпше знає старі при- мівки, а^ле звичайно має й всілякі реліквії покійників, напр. волося, частинки пальців, кісточки з ніг, зуби і т. д. і при помочі тих дорогоцінних.річей має деяку силу над духами відповідних покійників; бохочпомерші давно вже зігнили, то дух всетаки ще дуже привязаний до всіх членів того тіла, що їх він колись оживляв.
А, крім таких цінних реліквій, знахур має ще й всілякі чародійні прилади вужкала, прутики з волоссям, піррям і всілякими знаками, дивовижні камінці і т. д. Бо на погляд, який панує в австральських Му- ринів, деяку чародійну силу задержує не тільки все те, чим колись користувався якийсь дух й викинув геть, але це й дух може навіть заходити у звірята, дерева й каміння, і всі предмети, які вироблені з такого колись «духом одержимого» матеріялу, є для духа святі. І хоч його, як звичайно панує погляд, не-так то дуже тягне до таких чарівних річей, як до членів його колишнього земського тіла, то всетаки й вони теж мають вплив на нього.
До завдань знахура належить особливо «відбирати слабости».
Як австральський Мурин не розуміє природної смерти, то так не розуміє він й того, що хтось без видимої зверхної причини може почуватися недужим та може відчувати в нутрі болі. Він знає з досвіду, що, як хто зраниться списом або бумерангом, забє собі в ногу терня або гострий камінь, або мандруючи та спинаючись подряпається в колючих корчах та на гострих скалах, і не витягне з тіла кінчиків спису, осколок або терня, то твориться рана, яка ятриться; але, що без усякого такого назверхнього до- ранення може повстати страшний біль у якомусь члені тіла — цього він не тямить. Він собі так просто висновує, відчуваючи якийсь біль у нутрі, що йому в надприродний спосіб, у дотичну частину тіла, занесено камінь, скалку або терня. А хто це міг би був зробити? Розуміється, що тільки злий, неприхильний дух.До такого здогаду австральський Мурин почуває нахил тим більш, що ревматизм мязів, зламання кістки, інфекційна пухлиница та опухи між австральськими ту- больцями дуже часті. Коли спухне якась частина тіла, й опух стане твердий, то чи це не найліпший доказ, що в середині щось є? А, що тепер у середині є щось, чого давніще там не було, то через те саме спухає відповідне місце тіла, бо ж предмет, якого туди вчарували, мусить мати для себе якесь місце.
Отже те Щось, що знаходиться в тілі, треба назад викинути з тіла. Треба покликати знахура. Він, оглянувши те місце, заявляє потім, що справді в середині є камінь або скибка з дерева. Ріжними чарами він закликає якогось духа, мне, ссе й смокче на хорому місці, і в кінці виймає зі свого рота камінь або кавальчик дерева, який він, очивидячки, перед тим незамітно поклав був у рот, але, як він каже, виссав із недужого тіла. Коли хорий видужає, то це певний доказ того, що процедура помогла, і що знахур добре розуміє,свою річ; а не поможуть чари, то це пояснюється просто тим, що дух, який те Щось заніс у тіло, являється сильніщим за того, що його викликали для лікування.
Як знахур може при помочі якогось духа спасти людину від болю й терпінь, то таксамо він може її також деякими церемоніями зробити недужою та погубити.
Задля того треба, щоби знахур із тої людини, на яку хоче наслати чари, набув собі щось, що колись належало до її тіла, або близче стикалося з ним. Най- помічніщим являється волосся, нігті з рук, кров, слина або кал, але часом доволі й обгризеної кістки та ости із риби (бо вони стикалися з віддихом тої особи), полишених останків страви, а в деяких племен також шматочків шкіри, мотузка, стрічки від волосся або якоїсь звичайної річі для прикраси, яку носила колись вибрана на жертву людина. Цю річ — звичайно її треба тільки трошечки — знахур прикріплює живицею або кітом до деревлянного прутика або до звірячої кістки, яку потім часто розмальовують деякими таємними знаками, або кладуть на якийсь час біля мерця, щоб духа, який вийшов з мерця, приневолити скріпити свою силу. Після того ворожбит палить прутик або кістку серед} сильних закликань. Як пропадає кістка чи прутик, так загибає й тіло того, якого таким способом зачаровано.Прикладом цього нехай послужить опис, що нам його переказав місіонар О. Тарііп про Нарінієрів. Коли знахур роздобуде собі кістку, яку при їді обгриз був зненавиджений йому противник, він обшкробує її і потім помазує її маззю, що її приготовив із рибячої оливи, червоної вохри, з ока вахні і з людського мняса, що вже трохи почало розкладатися. Після того він чародійну кістку потайки встромлює мерцеві в груди, а потім кладе в вогонь. Чим більше мази стопиться, тим більш недужим стане той, що колись обгризав кістку; а коли нарешті кістка згорить, то й той чоловік мусить вмерти.
У північному Кенслянді, ці смертні чари мають уже більше розвиту форму. Ворожбит виробляє собі з дерева або рогозу цілком примітивну малу людську постать (лице звичайно з’ясоване тільки кількома карбами), живицею приклеює до цього опудала роздобуте волосся, нігті, з рук, кавальчики екскрементів і дає її імя свого противника, якого треба зачарувати. Потім кидають цю фіґурку в вогонь. Разом з опудалом гине й той чоловік, якого імя вона носить.
Що більше як у Крнслянді розповсюднений цей спосіб зачаровування між мешканцями островів (Mura- lug·, Maurura, Wara, Moa, Mabutag і т. д.), що лежать на північ від Кар York-y — мешканцями, які стоять уЖе на значно вищому ступні культури. Етнольоґ А. С. Haddon звідомляє про те в Reports of the Cambridge Anthropological Expedition to Torres Straits (Звідомлення про антропольоґічну експедицію універзитету в Кем- бріджі до островів на шляху Torres), 5. том, ст. 324:
«Майделайґи (ворожбити) виробляли собі маленькі фіґурки з дерева, що звалися Ваврі, зодягали воском од бджіл а деколи й цілком виробляли їх із воску. Тих фіґурок уживали до ріжних-найріжніщих зачаровувань, та перший акт всетаки полягав у тому, що вони прозивали фіґурки імям того, що мали зчарувати. Коли Майделайґ відірве тій фіґурі руку або ногу, то й той, що на нього насилають чари, відчуває в тій частині тіла страшні болі і занедужує. І коли не спасуть його від цих терпінь (проти-чарами), то він мусить лягати і на другий день вмирає. А коли Майделайґ приложить свому Ваврі назад ту частину тіла, яку відібрав, і приведе все в лад, то й недужий знову виздоровлює.»
•
Отже шляхом перенесення імени фіґурка стає до деякої міри ідентичною з живою особою. Через те в деяких австральських племен, як хто помре, то всі, що мають те саме або подібне імя, прибирають собі якесь нове імя; а далі багато племен вважає за великий прогріх згадувати при балачці імя якогось покійника, бо тим легко можна б привабити його духа, котрий міг би пімститися за зловживання його, імени. Howitt розповідає, що, як одного разу в балачці із Кур- найцем згадав імя одного помершого, то Курнаєць осторопів і прошепотів до нього: «Не роби цього; він (дух) може почутки згубити Тебе!»
Побіч цих смертних чарів, подибуємо в поодиноких австральських племен й вбивання ворогів копєм затроє- ним у трупі. Ворожбит робить собі серед ріжнородних заклинань маленьку чарівну стрілу, устромлює її у мнякі частини трупа і там залишає її якийсь час, деколи так довго, доки вершок не почорніє. Потім, при добрій нагоді, наприклад, як воріг утомлений спить біля вогнища, він підкрадається до нього і завдає йому малу, малесеньку ранку. Звичайно, що зранений зараз після того занедужує — як ми знаємо, задля затроєння крови. Але австральський Мурин нічого не знає про затроєння крови і цей вплив приписує тому духові, в колишньому тілі якого стояв чарівний спис перед його вжитком.
Дехто з етнольоґів називав цих знахурів австральських тубольців дурисвітами; бо,. як кажуть ці обсерватори, виходячи зі становища своєї розумової віри,
— не можна ніяким чином допустити, щоб такий австральський знахур сам вірив у свої дітвацькі чародійства. Передівсім це не можливо, щоб такий чоловік вірив у те, що каміння і скибки дерева, які він, поссавши на болючому місці, виставляє за причину болю, що він справді виссав з відповідної частини тіла, бо ж він безперечно перед тим мусів був сам покласти ті предмети в рот. Так пише наприклад Erhard Eylmann
— який, загалом взявши, певно, дуже здібний обсерватор, але ж замало обзнайомлений з душевним життям тубольців й через те не може висказати певного погляду („Die Eingeborenen der Kolonie · Südaustralien,“ CT. 225):
«Чи знахурі й шамани вірять у свої штучки, чи, може, вони є тільки звичайними дурисвітами, які використовують легковірність і глупоту своїх племінних товаришів, щоб здобути собі значіння й силу? — На це питання я не можу дати відповіди як слід. На кож-
4 Купо в: Як повстала релігія. 49 ніій випадок більша частина з них приходить дуже швидка до переконання, що вони самі дуже кепські знахурі. Можливо, що один та другий раньше чи пізніще спантеличиться штукою всіх своїх товаришів. Та, на мою думку, річ настільки певна, що деякі діла й функції з обсягу чарів і обряду Австральців виконуються тільки з тим наміром, щоб дурити простих людий. Та ж наприклад ясно, як на долоні, що знахур, який каже, що він чарами усунув з тіла недужого прутик або камінчик, мусить бути дурисвітом.»
Цілком инакше міркують ті, які цілими десятками літ були у зносинах з австральськими тубольцями і глибше вглянули у спосіб їх спостерігання і виснову- вання. A. W. Howitt каже наприклад: «Нехай навіть признати, що все те, що кажеться про вмисну штуку чорних знахурів, — нехай це правда, хай багато з них тільки дурисвіти й брехуни, то все таки не один знайдеться, що вповні вірить своїм власним силам, та силам иньчих. Я переконий, що так Курнайці, як і Віраюрці, одні й другі вірять у те, що річі, які вони оповідають, правдиві, і що вони справді все ще пережили.»
На мою думку Гові-това правда. Я пішов би навіть ще один крок далі і сказав, що свідомі дурисвіти трапляються між австральськими шаманами дуже рідко. Може знайдуться одиниці, що загубили довірря до своєї штуки; але значна більшість безперечно вірить твердо й упевнено у вплив своїх церемоній. Може бути, що не один читач, який ніколи близче не займався психікою диких народів на низькому ступні, закине мені, що це не можливо, щоб австральський знахур, який сам таки мусів був собі перед висисанням покласти в рот камінчик або кавальчик дерева, не можливо, щоб він міг вірити, що він їх виссав із хорої частини тіла. На це я відповім, що австральський шаман взагалі не здає собі справи зі значіння, змісту та нутрішньої звязи поодиноких обрядів. їх у його молодости затвердив йому якийсь старий шаман, переважно його батько або якийсь старий свояк-муж- чина, як давно випробовані містичні звичаї, і він уживає їх, не питаючи довго, чому] і задля чого треба не в одному поступати так, а не инак. У своїй наївній боязькости він уважає обряд за щось Ціле, поодинокі части якого якраз так, як його навчили, належать до купи, щоб вони могли зробити свій вплив. А що ці обряди мають вплив, то він, на його думку, сам же дуже часто переживав; бо ж як багато людей після переведення його штуки почувало полегкість, а як багато назад видужувало.
Адже ж це майже загально доказаний факт, що чарівник чи знахур, коли сам поважно захоріє, кличе иньчого чарівника й каже перейодити на собі самому всі ті процедури — в певній надії, що ось він видужає. Австральський Мурин думає в тому напрямі так до- Знаку, як неодин собі забобонний чоловік із нас, тільки що його розуміння щодо законности й кавзальности ще куди більш не ясне й недокладне. Нераз я вже ставив перед очі таким забобонникам, що вірять у вплив замовлювання і втихомирювання ріжних недуг, які невимовно безглузді ті примівки, які монотонно проказується, але майже завсіди я одержував таку відповідь: «Але це таки помогло; я це сам- на собі пережив!» Над подробицями процедур майже ніхто ні трохи не призадумується; досить того, що штучка на їх думку помогла.
Релігійна віра власне не має нічого спільного з законами льоґіки й кавзальности; вона не опирається на науковій правді, як каже Давид Юм, тільки на «іма- ґінації», на' вмовлюванню в себе. Це торкається не лише віри дикунів, але й віри сьогоднішних культурних людей, часто із дуже · смішною Пихою вчености. Спитаймо тільки, наприклад, католика, що вірить — ним не конче мусить бути простодушний селянин десь із гір, але може бути й великоміський академік —, як він уявляє собі непорочне зачаття Христа й Марії, заваготіння без попередного. запліднення, розвиток плоду utero clauso (при замкненій матиці) і т. д.; або спитаймо його, як він уявляє собі так зв. транссуб- станцію (переміну проскури й вина в тіло й кров Христа), бо ж після того, як піп посвятить проскуру й ївино, вони виглядають, цахнуть і смакують достоменнісінько так само, як перед тим, — то ми швидко пересвідчимося, що той, кого питали, досі взагалі ще не думав про ці річі, або має про те тільки зовсім неясне й недокладне уявлення. А спитаємо далі про подробиці процесу, то одержимо у відповідь: «Я цього не можу знати!» або: «Це наука нашої католицької церкви і я, як католик, вірю в це; призадумуватися над тим ні нащо не придасться', бо нашому обмеженому людському розумові не по силі зрозуміти такі річи.»
. Одначе ще меньче, ніж такий вірний син своєї церкви призадумується над подробицями тих святих містерій, яких учить церква, ще меньче, кажу, призадумується австральський шаман над старими обрядами, яких навчили його. Він коротко приймає їх за щось дане і випробуване. Та ще й до того австральський Мурин робить виводи і висновки цілком инакще, ніж якась модерна культурна людина, що думає. Він уважає просто попередну подію за причину чергової і зовсім не треба, щоби, згідно з досвідом, знову наступив той самий наслідок (вплив); кількох випадків (може тільки одного одніського випадку) доволі. Коли, наприклад, тубольця Нової Голяндії, який занятий ловленням риби, перебє в роботі вагітна жінка й після того він нічого більше важного не зловить, то він просто висновує: в тому, що риба не підходить, винувата вагітна жінка. Можливо, що цей висновок відноситься покищо тільки до цього одного випадку; але коли те саме станеться другий або третий раз, то він так і висновує: вагітні жінки полошать рибу, то й підчас риболовлі не можна її допускати до води.
Иньчий приклад. Якийсь туболець бачив, що кенгуру заліз у кущі, він перешукує кущі, та не знаходить кенгуру, тільки вомбата. А що він не завважив, що кенгуру втік, то він не довго думаючи, висновує собі: що кенгуру перемінився у вомбата. Коли ж йому сказати, що це неможливо, то він відповість звичайно: «Наперед кенгуру тут, тепер вомбат тут. Отже кенгуру став вомбатом.»
Такі висновки здаються нам дуже дивними; та чи один з наших шановних співгромадянів не робить висновків таксамо? Хто навчився підмічувати, той зможе зі своїх споминів навести на це неодин доказ. Як я почав займатися думками диких людей, то мені часто приходив на гадку ось який приклад із моїх шкільних років. і
Підчас великих літніх вакацій батько посилав мене нераз на село до одного свояка, меклєнбурзького селянина. Там я завважив одного разу, що на маятнику великого старого годинника була привязана пучка волосся. Зацікавлений, я спитав дядька, на що це. З початку дядько не хотів говорити, та потім сповів мені: що це волосся з його молодшого брата, який живе в Малхінід з яким він посварився. А що він оце радо хотів би знову примиритися зі своїм братом, а як старший і ображений не може перший попустити,-то він привязав волосся зі свого брата до маятника, бо тоді брат не знайде собі ні місця ні спочинку і сумління скаже йому перепроситися. А коли я виявив свій сумнів і сказав, що волосся не має нічого спільного з сумлінням, то старий здивовано поглянув на мене й потім великомудро сказив: що ось то він знову бачить які премудрі міські люде; він знає цілком певно, що це помагає; бо один його знайомий, який посварився зі своїм сином, робив цілком те саме, ‘ і потім той син вернувся назад і тепер знову працює коло свого батька на господарстві. Я йому в цім і в тім перечив, але старий гарно відрізав мені. Він просто сказав: «Помогло йому, то й мені поможе!»
Треба признати, що між цим способом виснову- вання, і способом висновування австральських Мури- нів, невелика ріжниця. Та, коли ми хочемо зрозуміти релігійне життя дикої людини, то мусимо пробувати ввійти в її світогляд і спосіб висновування та в певній мірі навчитися думати так, як вона. Нема нічого гіршого, як ставити себе за нормального типа і міряти погляди дикуна міркою нашої льоґіки.
4.