Участь України у міжнародному співробітництві щодо забезпечення прав людини в рамках Ради Європи

Участь України, як і будь-якої держави, у міжнародному співробітництві полягає: по-перше, у прийнятті на себе міжнародно- правових зобов’язань перед іншими державами щодо забезпечення прав людини; по- друге, у добросовісному їх виконанні.

Україна, яка набула членства у Раді Європи 1995 p., стала учасницею договорів щодо прав людини, основні з яких ми вже розглянули.

Українське конституційне законодавство загалом закріплює фундаментальні права людини. Конституція України 1996 p., зокрема її розділ II «Права людини і громадянина», повністю узгоджується з основними як універсальними, так і регіональними, міжнародно-правовими актами. Інакше було б неможливо ратифікувати, зокрема, Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 p., яка б у такому разі суперечила Основному закону держави. Права людини закріплюються і конкретизуються також і у галузевому законодавстві, зокрема у Цивільному кодексі України.

Як відомо, вітчизняне законодавство надає статус закону всім договорам щодо прав людини. Це пояснюєься тим, що, згідно зі ст. 9 Конституції України 1996 р. та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 p., міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і в такому порядку застосовуються. Крім того, згідно з п.2 ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 p., міжнародні договори, що стосуються прав, свобод та обов’язків людини та громадянина, підлягають обов’язковій ратифікації, яка здійснюється шляхом прийняття відповідного закону.

Внутрішньодержавне забезпечення виконання міжнародно-правових зобов’язань полягає не тільки в їх упровадженні у національне законодавство , ай у встановленні засобів охорони, під якими слід розуміти контроль за їх виконанням. Відповідно до ст. 16,17 Закону України «Про міжнародні договори України», органи державної влади, до компетенції яких віднесені питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують дотримання і виконання відповідних зобов’язань; загальний нагляд здійснює Міністерство закордонних справ України.

Для забезпечення виконання зобов’язань за деякими міжнародними договорами, зокрема Конвенції про захист прав і основних свобод людини І950 p., необхідно запроваджувати особливу процедуру. Як відомо, цей конвенційний механізм відрізняється правозастосовчою діяльністю Суду з прав людини. У зв’язку із цим необхідно законодавчо регулювати процес виконання рішень щодо України і визначити статус право- тлумачної лірактики Суду з прав людини в системі джерел права України. З метою ефективного виконання рішень щодо України і попередження порушень Конвенції в майбутньому було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 (ст.1) (далі- Закон). Закон запровадив посаду відповідального за представництво України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень. На виконання цієї норми Закону Постановою КМУ від 31.05.2006 р. затверджено Положення про Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, якого віднесено до структури Міністерства юстиції України.

Рішення в частині витати відшкодування (ст. 7) виконуються шляхом відкриття виконавчого провадження органами Державної виконавчої служби. Термін виплати відшкодування на користь стяіувача - три місяці (ст. 8). Закон встановлює перелік і процедуру виконання додаткових заходів індивідуального характеру: відновлення попереднього юридичного стану та заходи, передбачені в рішенні Суду про дружнє врегулювання.

Позитивним є запровадження правової регламентації заходів загального характеру, ефективне використання яких зменшує рівень пра- во пору «шості конвенційних норм. До заходів загального характеру віднесено (ст. 13): внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування, внесення змін до адміністративної практики, забезпечення юридичної експертизи законопроектів, забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики Суду працівниками органів, які займаються правозастосуванням і забезпеченням утримання людей в умовах позбавлення свободи; інші заходи, призначені в порядку нагляду Комітетом міністрів Ради Європи.

Законом встановлено тримісячний термін для видання Кабінетом Міністрів України підзаконних актів і внесення до Верховної Ради України законопроектів для реалізації заходів загального характеру.

Законом введено новелу до структури системи джерел права України, а саме ст. 17 регламентує застосування судами при розгляді справ не тільки Конвенції, а й практики Суду з прав людини. Таким чином рішення Суду з прав людини та ухвали Комісії з прав людини визнаються джерелами права у судочинстві. В Законі не випадково вжито термін «практика Суду», адже прецедентне право Суду є більш близьким до поняття «jurisprudence» (судова практика), ніж «case law» (прецедентне право) і більше подібним до континентальної судової практики, яка досить жорстко прив’язана до діючого права[206].

Закон встановлює зобов’язуючу норму (ст. 19) щодо експертизи усіх нормативних актів на предмет відповідності Конвенції та практиці Суду з прав людини перед державною реєстрацією Міністерством юстиції.

Слід зауважити, що норми Конвенції та практику Суду з прав людини українські суди застосовували ще до прийняття відповідного закону. Тільки тоді практика Суду з прав людини могла використовуватися як допоміжне джерело права. Наприклад, Верховний Суд України неодноразово посилався на вказані джерела при внесенні змін і доповнень до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про компенсацію моральної шкоди» від 31.03.1995 р., при винесенні рішення щодо оскарження рішення ЦБК з встановлення результатів повторного голосування на виборах Президента України від 3.12.2004 р.

Кількість рішень щодо України неодмінно зростатиме (за 1998- 2007 pp. Суд з прав людини виніс 188 рішень за суттю, 15 ухвал щодо дружнього врегулювання, прийнято до розгляду 59 заяв), як зростатиме і сума виплат компенсацій з державного бюджету. Проте на сьогодні інформації про позови з боку держави до посадових осіб, які допустилися порушень конвенційних норм, щодо відшкодування заподіяних державі збитків, нема. Загалом аналізуючи причини порушень прав людини в Україні, можна з упевненістю сказати, що левова частка їх припадає не на невідповідність законодавства нормам Конвенції, а на недотримання норм законодавства з боку службових осіб органів державної влади.

Ратифікація Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському, або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню і987 р. не потребувала запровадження якихось особливих засобів законодавчого характеру, адже цей документ - забезпечення виконання ст.З Конвенції 1950 р.

Підчас візитів експерти ЄКПК[210] досліджували різні заклади, підпорядковані МВС та Міністерству юстиції України[211].

Україна як держава з поліетнічним складом населення[214] стала учасницею Рамкової конвенції про захист національних меншин у 1997 р.і ця сфера прав людини є одним із напрямів її міжнародного співробітництва[215].

Ще до ратифікації цієї конвенції в Україні було прийнято цілий комплекс нормативних актів у сфері міжнаціональних відносин і захисту прав національних меншин. Це, зокрема, Декларація про державний суверенітет України 1990 p., Декларація прав національностей 1991 p., Конституція України 1996 p., Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» 1989 p., Закон України «Про національні меншини в Україні» 1992р. В державі функціонують, окрім загальних, також спеціалізовані інституції, що забезпечують дотримання законодавства у сфері захисту національних меншин: Комітет з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України, Державний комітет України у справах національностей та релігій. У межах процедури контролю за виконанням положень Рамкової конвенції українська сторона підготувала дві доповіді (у 1999 та 2006 pp.), у 2001 р. в Україні з візитом побували члени Консультативного комітету.

На основі першої доповіді та висновків Консультативного комітету Комітетом міністрів Ради Європи було прийнято резолюцію[216] щодо імплементації Україною Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, в якій відзначено, що «удосконалення законодавства в сфері національних меншин і правозастосовчої практики розробляються відповідно до стандартів Рамкової конвенції». Зауважеїшя стосувалися недостатньо активної участі депортованих народів у соціально-економічному та культурному житті українського суспільства та слабкого забезпечення етнокультурних потреб представників ромської національності в Україні.

Процес імплементації триває і, зокрема, Указом Президента України[217] передбачені подальше удосконалення та адаптація законодавства у сфері міжетнічних відносин і захисту національних меншин до відповідних європейських стандартів. Здійснюється робота з підготовки нової редакції Закону України «Про національні меншини в Україні» та законопроекту «Про основи державної етнонаціональної політики», змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов та мов національних меншин» щодо визначення спеціального статусу мов, які потребують захисту з боку держави[218].

Україна підписала Європейську соціальну хартію (переглянуту) у 1999 р. і ратифікувала її 21 грудня 2006 р.[219]. Закон про ратифікацію зобов’язує Україну вважати чЛ Хартії декларацією цілей, а 74 із 98 пронумерованих пунктів Хартії - обов’язковими для виконання. Проте не ратифікованим залишається Додатковий протокол до Європейської соціальної хартії 1995 p., який передбачає можливість подання колективних скарг.

Відповідно до Конституції 1996 p., Україна проголошена соціальною державою, в якій людина, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищими соціальними цінностями. Діла низка статей Основного Закону забезпечують принципові засади державної політики в соціальній сфері (ст. 3,13,17,27,43,52 та ін.). Наприклад, ст, 43 Конституції регламентує право кожного на працю, її безпечні та здорові умови, заробітну плату, не нижчу встановленого законом рівня. Ці положення Конституції України відповідають стЛ-4 Хартії, що проголошують можливість кожного заробляти собі на життя вільно обраною працею; право на справедливі умови праці, справедливу винагороду тощо.

Певним чином положення ст, 5 та 6 Хартії щодо права трудящих і роботодавців на вільне об’єднання в національні та міжнародні організації для захисту своїх соціально-економічних інтересів та укладення колективних угод відображені у ст. 36 Конституції України, яка забезпечує право громадян на участь у профспілках. Крім того, в Україні діє Закон «Про колективні договори і угоди» 1993 р.[220]. Закон «Тіро порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» 1998 р.[221] забезпечує положення вказаних статей Хартії щодо сприяння створенню та використанню механізму примирення та арбітражу для вреіулювання трудових спорів. Крім того, Указом Президента[222] утворено Національну службу посередництва і примирення.

Принципи Хартії зобов’язують держави надавати особливий соціальний, правовий та економічний захист дітям і підліткам, працюючим жінкам у період вагітності, сім’ї, дитинству та материнству загалом. Дотримання таких принципів в Україні забезпечується ст.. 51 Конституції, Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» 1992 р.[223], ст. 56,176,177,179,181,184,186 Кодексу Законів про працю України.

Положення Хартії щодо охорони здоров’я людини та права на соціальну та медичну допомогу (ст.И та 13) забезпечені ст.49 Конституції України, Законом України «Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії» 2000 р.[224], який встановлює перелік і обсяг гарантованого рівня медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров’я.

Хартія зобов’язує держави, для забезпечення належного рівня зайнятості, створювати і підтримувати безоплатні служби з працевлаштування, забезпечувати і сприяти відповідній професійній орієнтації, підготовці і перепідготовці. Законом України «Про зайнятість населення» 1991 р[225] встановлено відповідні гарантії.

Цей далеко не повний перелік норм вітчизняного законодавства є показником ґрунтовного законодавчого забезпечення соціально-економічних прав людини в Україні і тому ратифікація Хартії буде сприяти практичній реалізації наданих державою гарантій та, звичайно, запровадженню нових.