ПРИНЦИП ЕФЕКТИВНОСТІ

/ Принципи прямої дії та верховенства права взаємодіють, намагаючись зміцнити роль національних органів влади, включаючи суди, у практичній реалізації правопорядку ЄС. Право ЄС значною мірою застосовується на національному рівні.

1              Справа 270/80, ECR 329; справа 104/81, ECR 3641, §§ 28 - 31 Рішення

суду. Це означає, що одні й ті самі слова можуть означати одне у договорі ЄС

й інше — в угоді з третіми країнами.

2              Ст. 228(2) (ЄС).

3              Справа С-192/89, ECR I-3461.

70

влади. Іншими словами, правопорядок ЄС негайно втратить притаманні йому риси sui generis, якщо не відчуватиме сприяння національних установ, судів.

Ст.5 (ЄС), як вже зазначалось, містить основні формулювання зобов'язань країн-членів щодо Співтовариства:

"Країни ЄС мають вжити усіх необхідних заходів загального або приватного характеру, щоб забезпечити виконання зобов'язань, які випливають з цього договору або з діяльності установ Співтовариства. Вони будуть сприяти досягненню цілей ЄС. Вони повинні утримуватися від будь-яких заходів, що можуть зашкодити досягненню цілей договору".

Ст.5 відіграє кардинальну роль у процесі конституціо-налізації з боку суду. Рамки зобов'язань розширились і охоплюють нині велику кількість економічних суб'єктів, характер зобов'язань стає дедалі конкретнішим. Особливо це позначається у сфері зобов'язань національних судів щодо захисту права ЄС. Пряма дія і верховенство встановлюють конституційні рамки, в межах яких фізичні та юридичні особи можуть звертатися до права ЄС на національному рівні, аби зупинити дію положень національного права, які йому суперечать. Ст.5 зобов'язує національні суди ефективно захищати це право.

Тлумачення національного права згідно зобов'язань щодо права ЄС стало важливою проблемою після винесення рішення Європейського суду у справі Маршалл1, в якому зазначалося, що директиви не можуть мати горизонтальної прямої дії.

Обов'язок тлумачення було започатковано при розгляді справи, що передувала справі Маршалл і була вирішена тоді, коли питання щодо горизонтальної прямої дії все ще залишалося відкритим. Справи фон Колсон2 та Harz3 були спорідненими, вони унаочнили проблеми ситуації, що склалася через відсутність горизонтальної прямої дії, оскільки в першому

1              Справа 152/84, Marshall (№1) [1986] ECR 723.

2              Справа 19/83, Von Colson [1984] ECR 1891.

3              Справа 79/83, Harz [1984] ECR 1921.

71

випадку відповідачем виступав регіональний державний орган влади, а у другому — приватна компанія. Обидва позивачі звернулися з позовом з приводу статевої дискримінації. Вони доводили, що відповідачі відмовили їм у прийомі на роботу через їхню стать. Проблема виникла, тому що законодавство Німеччини у тлумаченні німецьких судів визнавало тільки збитки, пов'язані з витратами готівкою. Позивачки заперечували, що таке обмежене відшкодування порушує зобов'язання країн Співтовариства.

Сторони погодилися, що застосування прямої дії є неможливим, оскільки положення директиви не відповідають необхідним критеріям.

Європейський суд визнав, що хоча країни ЄС мають самостійно шукати шляхи і способи запровадження директиви, зобов'язання схвалити "усі необхідні заходи для забезпечення виконання директиви відповідно до визначеної мети" обмежує свободу дій країн-членів. Європейський суд наголошував на необхідності санкцій як стримуючого заходу. "При застосуванні національного законодавства, спеціально впровадженого для виконання Директиви 76/207, національні суди зобов'язані тлумачити своє національне право у світлі формулювань і мети директиви, щоб досягти результату згідно ст.

У справі фон Колсон обов'язок тлумачити обмежується, як зазначалося вище, двома способами. По-перше, законодавством, створеним спеціально для запровадження права ЄС, по-друге, національні суди можуть діяти лише в межах компетенції, гарантованої національною системою. На цьому етапі, здається, Європейський суд не вважав за необхідне створювати правила Є С для порівняння національного права з обов'язками Співтовариства.

Однак минуло кілька років, перш ніж у справі Marleasing2 Європейський суд остаточно визначив, що обов'язок тлума-

Ці принципи були використані у справі 222/84, Jonstone ECR 1651 та у справі 80/86, Kolpinghuis Nijmegen [1987] ECR 3639.'

2 Справа С-106/89, Marleasing [1990] ECR 1-4135.

72

чення є ключовим аспектом юридичного впливу права ЄС на національні системи. Позивач стверджував, що створення відповідачем компанії було незаконним кроком через бездіяльність. Відповідач заперечував, що таке звинувачення не може висуватися проти нього, оскільки у першій директиві про права компаній (дир. ЄС 68/151) вичерпно формулюються підстави для визнання недійсності компанії. У цьому випадку йшлося не про імплементацію цієї директиви в національному законодавстві. Положення іспанського цивільного кодексу щодо дійсності чи недійсності контрактів, якими керувалися при створенні товариств, були прийняті до вступу Іспанії у Співтовариство. Здавалося б, що посилання на пряму дію першої директиви про право компаній є повністю безпідставними, оскільки відповідач представляв приватну компанію. У справі Марлізінг Європейський суд підтвердив своє рішення щодо справи Маршалл, відхиляючи наявність у директив горизонтальної прямої дії. Суд продовжував керуватися рішенням у справі фон Колсон. Вимога, аби національний закон мав на меті впровадження права ЄС, була відкинута.

Хоч остання частина параграфа, процитована вище, схожа на формулювання, використане у справі фон Колсон, настійнішою стає вимога до національного суду тлумачити положення національного права у такий спосіб, аби максимально сприяти досягненню мети директиви.

Реальним досягненням справи Марлізінг є значне зменшення негативних наслідків відсутності горизонтальної прямої дії директив. Хоча тлумачення зобов'язань Співтовариства з національного права є менш надійним, ніж безпосередні посилання на право, закріплені у законодавстві ЄС, це дає можливість національним судам уникати дискримінації фізичних та юридичних осіб під час процесів проти приватних осіб.

73