ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ ЗА НЕВПРОВАДЖЕННЯ ДИРЕКТИВ

У справі Франкович1 суд започаткував практику, що передбачала відповідальність держави за завдання збитків окремому громадянинові. Процес розпочався через невиконання Італією директиви 80/987 (ЄС), що вимагала від країн Співтовариства створення гарантійних фондів для робітників на випадок неплатоспроможності роботодавця.

Спочатку Європейський суд перевірив визначення ймовірних отримувачів гарантії. Було виявлено, що існуючі положення дозволяли національному суду визначати, чи була фізична особа передбачуваним бенефіціарієм згідно директиви, навіть за відсутності імплементаційного національного законодавства. Після цього було перевірено суть гарантій. Директивою передбачалося задоволення несплачених претензій щодо компенсацій за період, який передував даті, вибраній імплементуючою країною ЄС з трьох можливих. Країнам також належить право самим встановлювати максимальний рівень виплат і вживати необхідних заходів для уникнення зловживань. Така свобода вибору для країн ЄС може здатися несумісною з поняттям безумовних індивідуальних прав, яке є ключовим для прямої дії, проте це не зупинило Європейський суд. Він ототожнив суть гарантії з задоволенням несплачених претензій. Наявність альтернативи не ставить під сумнів точності й безумовності передбачуваного результату. При необхідності Європейський суд міг визначити мінімальну гарантію згідно директиви на підставі вибору того, що було б найлегшим тягарем для інституції-гаранта. Наявність альтернатив не позбавляє захід можливості встановлювати мінімум, який держава у будь-який спосіб повинна запровадити.

1 Справи С-6 та 9/90, ECR 1-53357.

Європейський суд зайняв жорстку позицію в ситуації, коли держава не спромоглася впровадити директиву. Така країна не могла мати свободу вибору, оскільки невпроваджен-ня директиви розглядається як спроба унеможливлення позову фізичної особи щодо права прямої дії. Але суд змушений таки був заявити, що директива неспроможна діяти прямо. Європейський суд визнав, що максимальні можливості країн-членів щодо визначення органу, відповідального за гарантії, є фатальним для прямої дії, оскільки в цьому випадку недостатніми є точність та безумовність.

Проте Європейський суд не полишає своїх зусиль щодо захисту прав індивідів. Фактично його визначення вийшло поза межі прямої дії як засобу захисту особи згідно права ЄС, спрямованого проти втручання держави. Навіть коли робітники не можуть вимагати дотримання своїх прав через пряму дію, суд у справі Франкович вирішив, що право ЄС визнає відповідальність держави за компенсацію їхніх витрат, до яких призвело позбавлення захисту, можливого за умови директиви. Суд демонстративно пов'язав своє рішення у справі Маркович до контексту попередніх рішень у справах Симен-таль1 та Фактортаме2. Це був крок у розвитку конституційної структури, що має забезпечувати ефективний захист прав громадянина на національному рівні за допомогою права ЄС. Суд заявив, що "ефективність права ЄС була б послаблена, а захист права, який воно покликано гарантувати, погіршився б, якщо фізичні особи не могли отримати компенсацію за порушення своїх прав через порушення права ЄС". Він додав, що "принцип, згідно якого держава мусить відповідати за збитки та шкоду, завдані фізичним особам внаслідок порушення права ЄС, є одним з основоположних у системі Договору".

Європейський суд сформулював конкретні критерії, що визначають наявність відповідальності:

"По-перше, накреслений директивою результат має гарантувати особисті права.

1              Справа 106/77, ECR 629.

2              Справа С-123/89, ECR I-2433.

74

75

зобов'язань і збитками, яких зазнала сторона, що постраждала".

Суд вирішив, що держава повинна компенсувати наслідки збитків на основі "норм національного права, а внутрішній правопорядок кожної держави-члена мають визначати компетентні суди та відпрацьовані процесуальні норми".

Суд, відданий ідеї створення чіткого забезпечення прав під упливом "ефективності" згідно ст.5 (ЄС), у рішенні в справі Франкович вийшов за межі дії прямого ефекту. Фізична або юридична особа отримали права, що забезпечуватимуться на національному рівні, незалежно від критеріїв, покладених в основу можливостей судового розгляду, який забезпечує застосування прямої дії.