Механізм реалізації законів

Виділення механізму реалізації законів у цілісній системі саморегуляції соціального організму країни є необхідним кроком на шляху створення комплексної картини управлінської складової цієї системи, а отже і важливою передумовою розробки теоретичного підґрунтя оптимізації її функціонування.

Саме поняття механізму, як відомо, прийшло у сферу вивчення соціальних явищ із галузей техніки та біології, де воно досить давно і надійно працює (наприклад, механізми відбору, спадковості тощо). Але наразі вже можна стверджувати, що і в соціальному середовищі правомірно застосовувати цей термін, причому для різних сфер суспільного життя, зокрема для економічної (ринковий механізм, механізм ціноутворення), політичної (механізм державного регулювання), духовної (механізм духовного відродження) та ін.

У першому наближенні смисл терміна “механізм” можна визначити за М. Моісеєвим, який писав: “Вимовляючи слово “механізм”, ми маємо на увазі деяку сукупність логічних зв’язків, процедуру змін, визначальних для виникнення в тій або іншій еволюціонуючій (такій, що розвивається) системі”^[512].

Сьогодні категорія “механізм” часто використовується науковцями та філософами, що працюють у галузі суспільствознавства, в значенні внутрішнього пристрою системи, дія якого забезпечує її' специфічне функціонування та розвиток. Зокрема, механізми саморегуляції соціальних систем можна визначити як зв'язки між різними виявами соціальних процесів, які забезпечують збереження цілісності та відносної стабільності соціуму в сукупності зі змінами для його адаптації до оновлених зовнішніх умов і внутрішніх потреб. Чим більш ефективними є ці механізми, тим повніше реалізуються переваги конкретної соціальної системи, що обумовлює актуальність їх теоретичного дослідження і практичного удосконалення.

Отже, виокремити механізм реалізації законів в сукупності всіх механізмів саморегуляції означає з'ясувати відповідну послідовність процесів, які забезпечують функціонування виконавчої гілки влади, та окреслити їх перебіг.

Первісною в ній виступають потреби - вони одвічно притаманні людям і почергово актуалізуються під впливом різних зовнішніх обставин. Передаючись у формі інформаційних сигналів до управлінської підсистеми, актуалізовані потреби спонукають до продукування матеріалізованих норм і правил суспільного співжиття - законів. Реалізація цих законів на практиці результується в конкретних діях, спрямованих на задоволення актуалізованих на даному етапі потреб у прийнятих нормативних рамках.

Особливо яскраво дія цього механізму простежується за демократичної форми правління, на чому важливо наголосити в нашій роботі, адже саме цей режим визначено пріоритетним для розбудови в Україні.

Демократична форма правління виступає також прикладом того, як діє механізм самоорганізації, який зовні виглядає організацією. Влучним поясненням останнього твердження може послужити цитата з лекцій Ю. Хабермаса про те, як за демократичного режиму суспільство завдяки власному законодавству впливає саме на себе: “Народ програмує закони; закони, у свою чергу, програмують їх же (законів) розробку і застосування. І завдяки цьому члени суспільства (через колективно зобов’язуючі рішення органів управління і юстиції) отримують ті результати і регулятивні правила, які вони ж, у своїй ролі громадян держави, і запрограмували. Ця ідея програмуючого впливу на самих себе за посередництвом закону набуває смислу винятково завдяки тому припущенню, згідно з яким суспільство загалом може бути представлене як одна велика асоціація, що визначає себе саму через посередництво права і політичної влади”^[513].

За великим рахунком, закони є правовим чином легітимізованими потребами й інтересами громадян - що дає змогу розглядати механізми прийняття та реалізації законів як циклічний спосіб задоволення їх потреб і інтересів. У такій схемі нерозривний зв’язок процесів самоорганізації та управління очевидний; більш за те: вона показує, що управлінський процес реалізації законів насправді є не що інше, як самоорганізація приватних потреб та інтересів.

У цьому контексті варто зазначити, що механізм “самоорганізації за змістом у формі організації” побудований на тій закономірності, що потенціал досягнення поставленої мети значною мірою закладений у змісті самої соціальної системи - тому секрет геніального управління лише в тому, щоб поставити адекватну внутрішнім тенденціям системи мету.

Проте, звісно, організуючі елементи соціальної системи, які мають владу впливати на перебіг суспільних процесів “зверху”, характеризуються безумовною специфікою, що полягає в наявності більших можливостей результативного впливу на життєдіяльність суспільства, аніж їх мають самоорганізаційні за формою існування компоненти системи. Аналогічні, “більш впливові”, елементи є і в біологічних організмах - нервова система, яка за посередництвом головного й спинного мозку та вегетативних нервів, здійснює управлінський вплив на самоорганізаційні процеси їх життєдіяльності.

Таким чином, загальна картина функціонування механізму реалізації законів у загальній системі саморегуляції така: людські потреби у формі інформаційних сигналів передаються від громадянського суспільства до управлінської підсистеми, де втілюються у відповідні закони. Останні ж, завдяки упредметненню інформації в матеріальних продуктах і процесах, у формі конкретних дій повертаються до громадянського суспільства.

Але це, вочевидь, лише зовнішній бік справи і для повного відтворення потрібного механізму нам слід зазирнути глибше до перебігу зазначених процесів.

Нагадаймо, що кожну систему характеризують її власні змінні, які визначають межі і специфіку процесів самоорганізації та її специфічної складової - саморегуляції, яка найбільше нас власне цікавить. Ці змінні -параметри порядку. Вони первісно визначають поведінку системи, і саме їх динаміка на глибинному рівні детермінує весь процес саморегуляції соціального організму країни і зокрема процес реалізації законів.

До речі, зміни параметрів порядку визначають якісні зміни в розвитку соціальної системи. Але зміна параметрів порядку відбувається не повністю, це скоріше актуалізація одних параметрів і послаблення чи нівеляція дії інших.

Треба розрізняти довготривалі і короткотривалі параметри порядку: на відміну від перших, дія других обмежена одним поколінням. Визначення повного переліку тих і інших досить проблематичне, але важливим є розуміння їх відмінностей. До довготривалих параметрів порядку ми відносимо, зокрема, архетипи як вираження колективного несвідомого, побудовані на їх основі соціальні міфи, норми моралі, керуючі суспільним життям абсолютні ідеали на кшталт ідеї Бога (незалежно від конкретної релігії) та інші феномени, зміст яких залишається незмінним (або майже незмінним) в різні епохи і в різних суспільствах. При концентрації на дослідженні соціального організму окремої країни до них можна віднести і компоненти ментальності відповідних етносів, представники яких складають населення цієї країни. Короткотривалими ж постають такі параметри порядку соціальної системи, як закони держави, ідеологія її керівництва, панівні на даному етапі наукові школи, авторитет тієї чи іншої церкви, домінуюча освітня парадигма тощо.

Серед іншого довготривалі та короткотривалі параметри порядку різняться за їх значенням у відносно стабільні та хаотичні періоди суспільного розвитку. Так, під час кризи актуалізується значення довготривалих параметрів порядку: звернення саме до них зазвичай допомагає визначити подальший шлях у ситуаціях, коли більшості членів соціуму здається, що цього шляху взагалі немає. Після подолання кризової позначки, коли постає потреба в стабілізації соціальної системи, на передній план виходять інші параметри порядку, призначені для утвердження встановленого під час кризи якісно нового стану, - короткотривалі, тому що вони є дієвими тільки в конкретний, дуже обмежений в історичному масштабі, інтервал часу.

Хоча параметри порядку за будь-яких обставин формуються самоорганізаційним чином, часто люди не можуть дочекатися їх виокремлення або не вважають природні параметри порядку оптимальними і тому намагаються штучно створити їх аналогові замінники. Це може мати позитивне значення тільки дуже нетривалий проміжок часу, оскільки штучно створені і свідомо підтримувані параметри порядку (це однозначно може стосуватися тільки короткотривалого їх типу) спроможні надмірно стабілізувати систему і перевести її до стану надлишкової закритості.

Конструктивним є виділення російським дослідником В. Романовим таких основних довготривалих параметрів порядку для соціуму окремої країни:

- вірування (що об’єднують людей в широкому діапазоні засад - від релігійної віри, віри в любов і братерство до вірності Батьківщині, рідним тощо);

- переконання (стійкі комбінації поглядів, що утворюються на основі впорядкованих знань про природу, людину і суспільство, пр.о смисл процесів, що відбувається в них і між ними) - вони виступають основою суспільної свідомості;

- соціальні норми (загальноприйняті орієнтири поведінки, які виявляються в цінностях, традиціях, еталонах тощо)^[514].

На нашу думку, цей перелік необхідно доповнити ще одним - причому першим - параметром порядку, яким є колективне несвідоме. Це зробить наведений перелік максимально повним, надасть йому фундаменту і добудує в ньому логічну послідовність.

Відповідно короткотривалі параметри порядку є регуляторами життя одного покоління і включають часткові норми, цінності, установки тощо. При цьому динаміка соціальної самоорганізації визначається якістю міжрівневого узгодження параметрів порядку: згідно принципу динамічної ієрархічності, довготривалі параметри порядку підкоряють собі короткотривалі, і останні (наприклад, закони) повинні створюватись виходячи зі змісту довготривалих параметрів порядку. Це, наприклад, проявляється в об’єктивному впливі законів природи на формування державних норм, внутрішньонаціональних традицій.

Закони виступають одними з найбільш дієвих короткотривалих параметрів порядку на рівні нації, а законотворчість і їх реалізація є ключовим напрямом державного регулювання ентропійних характеристик суспільства. Це особливо важливо підкреслити у зв’язку з тим, що - як переконала постнекласична наука - рівень ентропії в будь-якій соціальній системі має тенденцію до неухильного зростання. Законодавство як система встановлених державою стандартизованих норм регулює поведінку соціальних суб’єктів за посередництвом соціального контролю і з метою утримання ентропії у припустимих рамках. В ідеальному варіанті, джерелом формування законів у демократичній державі виступають параметри порядку, які виокремлюються в процесі самоорганізації національної спільноти і виділяються серед інших тим, що проявляють себе в соціально конструктивній якості. Закон фіксує такі параметри порядку, наділяючи їх властивістю загальнообов’язковості для всього населення країни, підкріплюючи це встановленням юридичної відповідальності за порушення дозволених меж поведінки. Щоправда, ступінь ефективності законів може бути різним, і не секрет, що сучасна українська нація керується незадовільними для більшості населення законами. Першопричина цього - в недотриманні параметрів порядку. Для формування ефективно діючого законодавства важливе врахування наступного зауваження: найбільш ефективно закони діють тоді, коли їх творчість була побудована на вірній фіксації короткотривалих параметрів порядку при їх обов’язковому узгодженні з довготривалими параметрами порядку населення конкретної країни. За такого підходу зменшується силовий тиск законів, оскільки їх зміст максимально наближується до власних факторів і тенденцій самоорганізації системи.

Окреслений принцип ефективності реалізації законів тісно пов’язаний з ідеєю про спектр потенційних структур, що активно розробляється в рамках синергетики. Йдеться про те, що соціальна система будь-якого рівня розвитку вибудовує у своїй структурі тільки те, що відповідає внутрішнім тенденціям її самоорганізації (вірніше, можливе формування і не відповідних їм компонентів і зв’язків, але вони існуватимуть недовго). Спектр потенційних структур, які можуть утворитися, закладений у внутрішньому середовищі, але обмежений характеристиками оточення. Ідея про спектр потенційних структур (яка іноді в синергетичних розбудовах модифікується в ідею про спектр можливих шляхів еволюції системи) глибше розкривається такими тезами:

- навіть у відносно простій нелінійній системі (порівняно із соціальними) потенційно закладена чисельність можливих для системи структур або векторів розвитку (метафоричним аналогом сучасного розуміння нелінійного середовища є первородний Хаос, який є безформною першоосновою усіх можливих світових структур порядку);

- однак кількість закладених шляхів еволюції не нескінченна, адже в системі можуть виникати тільки ті структури, які відповідають внутрішнім тенденціям процесів самоорганізації в нелінійному середовищі - тобто існує своєрідна заборона на штучне конструювання всього не відповідного їм, а можливими є тільки онтологічно допустимі варіанти;

- більш за те: не всі закладені потенції мають рівну ймовірність реалізації - остання обмежена зовнішніми умовами,

які виступають в ролі керівних параметрів;

- здійснення вибору одного з варіантів означає відмову від інших і незворотнім чином вирішує долю системи (яскравим символічним відображенням цієї закономірності в народних казках є камені на роздоріжжі із зазначеними на них варіантами “направо підеш - коня втратиш”, “наліво підеш - загинеш” тощо);

- момент вибору зі спектру можливих структур означає деяку визначеність майбутнього: коли система вже потрапила в поле дії певного атрактора (чинника), формується жорстка установка на цей майбутній стан.

Окреслення механізму реалізації законів було б неповним без визначення основних функцій виконавчої влади, адже саме їх виконання в сукупності забезпечує дію механізму реалізації законів.

Провідною функцією виконавчої гілки влади слід вважати загальноорганізаційну, сутність якої полягає в організуючому впливі на весь соціальний організм країни з метою забезпечення його життєдіяльності. Зміст цієї функції складається з таких аспектів:

- забезпечення цілісності соціального організму;

- практичне виконання втілених у законах настанов і правил суспільного співжиття та забезпечення їх дотримання всіма членами суспільства;

- забезпечення відносної стабільності і безпеки соціального організму;

- управління всіма галузями народного господарства;

- визначення оптимального вектора розвитку соціуму і відповідне спрямування суспільної життєдіяльності;

- управління як внутрішніми, так і зовнішніми взаєминами держави та країни, розв’язання відповідних проблем;

- видання указів та розпоряджень.

Зрештою, в такому багатоманітті завдань можна виділити два основні напрями, або підфункції: соціальне управління та політичне адміністрування - вони відповідають ієрархічно взаємопов’язаним урядовому кабінету та адміністративному, на які ми вказали при аналізі структури виконавчої гілки влади.

Для забезпечення загальноорганізаційної функції в структурі виконавчої влади виконується низка допоміжних функцій.

Серед них, насамперед, слід назвати функцію

взаємозв'язку з іншими учасниками процесу державного управління, а саме з президентом, парламентом, органами судової влади і громадянським суспільством. Ефективний взаємозв’язок між окремими гілками і органами влади є необхідною передумовою цілісності державно-управлінської підсистеми і соціального організму загалом, адже, за Г. Гегелем, “природа організму така, що якщо не всі його частини переходять в тотожність, якщо одна з них вважає себе самостійною, то загинути мають усі”¹. Він вказував, що держава є організм, тобто розвиток ідеї в її різниці - таким чином утворюються різні влади, породжуючи політичний устрій, але якщо ці різні сторони стають вільними, єдність між ними втрачається^{[515] [516]. Власне, і сутність внутрішньої суверенності державного організму полягає, за Гегелем, не в абстрактній відокремленості гілок влади, а в їх органічній взаємозалежності і підпорядкованості державній єдності.}

Взаємозв’язок виконавчої влади з президентом особливо тісно проявляється в таких аспектах:

- питаннях забезпечення безпеки та оборони країни, організації зовнішніх взаємин та визначенні провідних напрямів внутрішньої політики;

- повноваженні глави держави робити кадрові призначення в центральні органи виконавчої влади.

Це у країнах зі змішаною чи парламентською формами правління. За президентської ж моделі глава уряду здійснює і фактичне керівництво виконавчою гілкою влади.

В Україні відносини між президентськими структурами та урядом досить складні, тому що перерозподіл повноважень між ними, хоча і визначено теоретично Законом про Кабінет Міністрів України, на практиці лише триває.

Взаємозв’язок виконавчої влади із законодавчою гілкою відрізняється залежно від форми державного правління.

Так, у президентських (президентсько-парламентських) країнах керівник виконавчої влади (президент чи монарх) має право законодавчої ініціативи, але сам не підзвітний парламенту і сам не може його розпустити (навіть передбачена конституціями багатьох країн процедура імпічменту означає відсторонення особи від влади не за неефективне управління, а лише за скоєння злочину). Однак, засобом певної збалансованості гілок влади є доопрацювання законопроектів у комітетах парламенту та дія механізму депутатських звернень і запитів, створення слідчих комісій парламенту з конкретних питань.

За кабінетно-парламентської форми правління взаємозв’язок між законодавчою і виконавчою гілками влади тісніший. Зокрема, парламент:

- ухвалює державно-управлінські рішення;

- контролює діяльність уряду шляхом усних і письмових запитів депутатів;

- затверджує програму діяльності уряду в різних сферах суспільного життя.

У Канаді та Великій Британії глава держави після висловлення парламентом недовіри уряду може навіть відправити кабінет у відставку або призначити нові парламентські вибори.

З другого боку, уряд, відіграючи провідну роль у здійсненні виконавчої влади, є суб’єктом законодавчої ініціативи.

Уряд має можливість впливу на формування парламенту і навпаки: парламент у будь-який час може оголосити уряду недовіру, так само і уряд може оголосити дострокові парламентські вибори. Однак, слід підкреслити, що в країнах із парламентською формою державного правління це мало імовірно, оскільки більшість міністрів як представники правлячої партії зазвичай є й депутатами парламенту.

За змішаної форми правління склад уряду і програма його діяльності мають затверджуватися в парламенті (хоч уряд формально і призначається президентом). Як уже зазначалось у попередньому розділі, якщо президент і парламентська більшість належать до однієї партії, механізм реалізації законів наближується до президентської моделі, у протилежному ж випадку - до кабінетно-парламентської.

Не менш важливим є й взаємозв’язок органів виконавчої влади із судовою гілкою. В Україні він полягає в тому, що Кабінет Міністрів України повинен:

- здійснювати заходи щодо забезпечення виконання судових рішень органами виконавчої влади та їх керівниками;

- забезпечувати фінансування видатків на утримання судів у межах, визначених Законом про Державний бюджет України, та створювати належні умови для функціонування судів та діяльності суддів;

- призначати постійного представника у конституційному Суді України.

Також Кабінет Міністрів України має:

- створювати умови для вільного розвитку і функціонування системи юридичних послуг та правової допомоги населенню;

- організовувати фінансове і матеріально-технічне

забезпечення діяльності правоохоронних органів, соціальний захист їх працівників та членів сімей останніх;

- вживати заходи щодо захисту прав і свобод, гідності, життя і здоров'я людини та громадянина від протиправних посягань, охорони власності та громадського порядку, забезпечення пожежної безпеки, боротьби із злочинністю, протидії корупції тощо¹.

Уряд може виконувати деякі так звані квазі-судові функції, прикладом чому є Міжвідомча комісія з антидемпінгу в Україні^{[517] [518].}

Кабінет Міністрів України може бути позивачем і відповідачем у судах загальної юрисдикції (при цьому інтереси КМУ представляє Міністерство юстиції України), а також звертається до Конституційного Суду України для надання висновків про відповідність Конституції України міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість, а також для офіційного тлумачення законів України.

Взаємозв'язок виконавчої влади з громадянським суспільством в Україні полягає в тому, що Кабінет Міністрів України:

- розробляє державний бюджет, від якого залежить розподіл фінансування між окремими ділянками громадянського суспільства;

- залучає громадян до процесу прийняття рішень, що мають важливе суспільне значення;

- безпосередньо або через місцеві органи виконавчої влади забезпечує реалізацію передбачених законом прав об'єднань громадян;

- розглядає пропозиції об'єднань громадян з питань, що належать до його компетенції;

- спрямовує діяльність органів виконавчої влади на сприяння ефективному функціонуванню та розвитку місцевого самоврядування;

- забезпечує взаємодію центральних і місцевих органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування у вирішенні питань місцевого значення;

- забезпечує здійснення контролю за виконанням органами місцевого самоврядування наданих їм повноважень виконавчої влади.

Значну роль у взаємозв’язку виконавчої влади з громадськими організаціями відіграють засоби масової інформації, які теоретично мають статус “четвертої влади”, що досить рідко, щоправда, виправдовується на практиці. Так, згідно українського законодавства, Кабінет Міністрів України регулярно інформує громадськість через засоби масової інформації про свою діяльність.

Отже, функція взаємозв’язку органів виконавчої влади включає їх взаємозв’язок і взаємодію з президентськими структурами, органами законодавчої та судової гілки, з елементами громадянського суспільства.

Функціонування будь-якої соціальної системи неможливе без забезпечення її відносної стійкості, на що зокрема спрямована бюрократична функція виконавчої гілки влади, яка стосовно загальноорганізаційної також виступає допоміжною. Традиційно на рівні побутової суспільної свідомості термін “бюрократія” несе негативний заряд, однак у науці для розведення її позитивного й негативного аспектів є два терміни - “бюрократія” і “бюрократизм”. Детальніше на їх відмінностях ми зупинимося при аналізі можливих недоліків виконавчої гілки влади. Наразі лише зазначимо, що бюрократизмом називають стан і явище надмірної формалізованості, абсолютизації ролі усталеності і постійності - натомість “бюрократія” означає конструктивну відносність прояву цих характеристик. Так, за М. Вебером, бюрократією називають раціональну форму та ієрархічну систему колективної діяльності людей та управління нею, яка характеризується чітким визначенням меж компетенції на кожному з рівнів та прийняттям рішень у чіткій відповідності до законів та нормативів. Завдяки цьому функція бюрократії означає забезпечення певної стійкості, домірної впорядкованості та відносної формалізованості системи державного управління для того, щоб можливими були прогнозування та планування, розробка концепцій управління та діяльності, створення методологічної бази реалізації тієї чи іншої програми. Однак, коли ці риси максимізуються і порушується баланс між ними та рухливістю, гнучкістю, поліваріантністю громадянського суспільства, наступає процес бюрократизації, що призводить до неоптимального управління, помилок у прийнятті рішень у нестандартних ситуаціях, зрештою, до зниження авторитету суб'єкта управління і втрати контролю над керованою підсистемою.

Для забезпечення виконання загальноорганізаційної функції як свого основного призначення виконавча гілка влади виконує ще й допоміжну функцію власного самовідтворення. Як уже зазначалося, вся управлінська підсистема (і зокрема її виконавча складова) своїм виникненням завдячує існуванню онтологічної потреби спільноти у самовпорядкуванні - потреби, яка загострюється з ускладненням суспільного життя. Ця потреба є перманентною, вона ніколи не може бути абсолютно задоволеною, і тому з необхідністю зумовлює самовідтворення управлінської піраміди - а останнє забезпечує аутопоезис всього соціального організму країни.

Загалом, виділивши загальноорганізаційну функцію як основну для виконавчої підсистеми, функції самовідтворення, взаємозв'язку з іншими органами державного управління та бюрократичну функцію як допоміжні, варто підкреслити, що всі ці функції в сукупності забезпечують повноцінний внесок виконавчої влади у функціонування системи саморегуляції соціального організму країни.

У світлі всіх виділених функцій, безумовно, кидається у вічі те, що виконавча влада найтіснішим способом пов'язана з життєдіяльністю громадянського суспільства і постає найбільш видимим компонентом державно-управлінської підсистеми.

У першому наближенні громадянське суспільство можна розуміти як сферу соціальної самоорганізації, що відбиває розгортання недержавних приватних відносин і взаємодії індивідуальних і колективних інтересів, що детермінується реалізацією свободи особистості і в умовах демократії чинить вирішальний вплив на формування соціальних цінностей. Поряд із функцією самоорганізації, самовираження та самореалізації особистостей і таким чином формуванням соціального капіталу, громадянське суспільство покликано виконувати ще й такі (основні), як забезпечення прав і свобод людини і громадянина; систематизація й регулювання вимог громадян і процесів їх задоволення.

Однак, наразі - і не в останню чергу завдяки синергетичному підходу - змінюється традиційне уявлення про громадянське суспільство як сукупність створених на добровільній основі організацій, які виражають інтереси певних соціальних груп і організують своїх членів незалежно від державної влади. У сучасному світі стає зрозумілим, що громадянське суспільство є полем взаємодій приватних інтересів і способів діяльності суспільних суб'єктів, а також процесом спонтанного виникнення і розвитку різних соціальних структур. Тому крізь призму теорії самоорганізації яскраво видно, що громадянське суспільство не може бути повністю вільним від інституту держави: в процесі самоорганізації, який активно розгортається в громадянському суспільстві, утворюються параметри порядку, але надалі вони фіксуються державною владою і відтоді регулюють громадянські взаємини. Так, за висловом Дж. Кіна, категорія громадянського суспільства описує складний і рухливий комплекс захищених законом недержавних інституцій, які здебільшого є ненасильницькими, самоорганізованими, саморегульованими, перебувають у постійному зв'язку одна з одною та з державними інституціями, які є для них “рамкою”, що звужують чи водночас уможливлюють їхню діяльність^[519].

З другого боку, і державне управління тісно пов'язане з громадянським суспільством, навіть можна зауважити, що вони не мають чітких меж одне стосовно одного. Причому, з позицій синергетики, саме вплив громадянського суспільства на державу (шляхом породження параметрів порядку) є прямим, а виробництво державною владою законів, їх реалізація та контроль за виконанням - це вже зворотній зв'язок. Адже у сфері громадянського суспільства містяться більш природні власні внутрішні тенденції розвитку соціального організму країни, до того ж, у ній згорнений цілісний спектр можливих варіантів подальшого розвитку соціуму. Керівна підсистема не може “зверху” нав'язувати суспільству цілі та напрями його розвитку, бо розгортання процесів, що не відповідають закладеним всередині об’єктивним передумовам розвитку системи, не будуть тривалими та результативними.

Завершивши таким чином аналіз функціонування виконавчої гілки влади в системі соціального організму країни, ми логічно переходимо до висвітлення механізму соціального контролю за державним управлінням, дія якого розгортається в середовищі громадянського суспільства.

5.6.