Механізм соціального контролю АБО ЗВОРОТНИЙ ЗВ’ЯЗОК

В основі механізму соціального контролю в системі саморегуляції соціального організму країни лежить влада громадянського суспільства у структурі саморегуляції соціального організму країни, де вона взаємодіє з державною владою.

Така постановка питання закономірна, оскільки “кінцева мета громадянського суспільства - досягнення щасливого життя, чому сприяють як державні, так і особисті відносини (членів громадянського суспільства - авт.). І так само його кінцева мета означає життя, а всяке життя, яке ми розглядаємо, становить певне природне поняття, і воно охоплюється й підтримується завдяки об’єднанню”^[520] - додамо від себе - зусиль громадянського суспільства і держави.

Вона, така постановка питання, валідна ще й з того боку, що громадянське суспільство не можна уявляти собі як дещо таке, що залишається за вирахуванням держави, як таке, що існує поза нею. Радше, їх треба розглядати як два органи одного цілого, оскільки розвиток інститутів громадянського суспільства і політичних інститутів держави розвивались одночасно і у тісній взаємодії. Примітно, що кожен елемент у громадянському суспільстві має свій аналог у сфері політичного. Наприклад, правам людини відповідають політичні права громадянина, соціальному, економічному, національно-культурному,

релігійному і т.п. плюралізму - плюралізм політичних партій.

Для поглиблення аналізу атрибутивних властивостей влади громадянського суспільства наголосимо, що громадянська і політична/державна різновиди влади стикуються між собою шляхом доповнення одна одної у морфологічному і функціональному вимірах, а поле їх інтегрованого розвитку забезпечує демократична, правова і соціальна держава.

Це означає, що алгоритм подальшого аналізу визначається технологією сумісного функціонування соціального інституту влади у межах соціального організму країни, де громадянська і політична влади відіграють роль інгредієнтів.

Почнемо з обґрунтування для взаємодії соціальної і політичної різновидів влади необхідності існування єдиного правового поля. У сфері владних відносин розвиненому громадянському суспільству відповідає правова держава. Як відмічав Б. М.Чичерін: ’’джерело будь-якого права є свобода”. Право є саме визначена законом свобода або можливість діяти. Тому виборне право співзвучне з політичною свободою або зі свободою громадян як членів держави”¹.

При цьому правова держава асоціюється з такою організацією державного і суспільного життя, яка характеризується пануванням права і верховенством закону, що покликані забезпечувати визнання й гарантію прав і свобод усіх громадян в усіх сферах, а з боку громадян - повагу до законів і інститутів існуючої системи, що стала складовим елементом правосвідомості більшості населення країни. З цього погляду основні постулати теорії правової держави, що сформульовані ще її засновником І. Кантом, зберігають свою силу і в наші дні^{[521] [522].}

У правовій державі, що утримується на суверенітеті як основопокладаючому принципі його життєздатності, тільки законно обраний уряд уповноважений застосовувати силу як інструмент примусу. Дієздатна урядова монополія на застосування сили є найважливішим критерієм інтеграції високодиференційованого суспільства. Але це не означає єдиноособистості і неподільності верховної влади у державі. Ще Ш. Монтеск'є у своїй праці “О духе законов” (1748 р.) писав: “Політична свобода може бути виявлена тільки там, де немає зловживання владою. Однак, багаторічний досвід показує нам, що кожна людина, що наділена владою, схильна зловживати нею і утримувати у своїх руках владу до останньої можливості... Для того, щоб попередити подібне зловживання владою, необхідно, як це випливає з самої природи речей, щоб одна влада стримувала іншу... Коли законодавча і виконавча влади поєднуються в одному і тому самому органі...не може бути свободи. З другого боку, не може бути свободи, якщо судова влада не відділена від законодавчої і виконавчої.

Інакше кажучи, правова держава, на відміну від деспотичної або поліцейської, сама себе обмежує певним комплексом постійних норм і правил, центральне місце серед яких займає поділ державної влади на три гілки - законодавчу, виконавчу і судову, які, реалізуючи свої суворо визначені функції, стримують та врівноважують одна одну, тим самим створюють гарантії проти порушення демократичних норм і зловживань владою.

До того ж, через виборчу систему та виборчий процес члени громадянського суспільства мають можливість контролювати влади і у випадку необхідності корегувати їх дії. Законодавець також підзвітний закону, як окремий громадянин. Підзаконність державної влади доповнюється визнанням за окремою особою невід’ємних і недоторканних прав, що передують самій державі. Принцип недоторканості особистості доповнюється недоторканністю житла і листування.

Загалом правова держава покликана за допомогою закону забезпечити умови для існування і функціонування громадянського суспільства, основних його інститутів, у тому числі й владного, принципів та цінностей. Тому очевидно, що правова держава має низку загальних і об’єднуючих усіх членів громадянського суспільства правових основ, що мають за своєю сутністю надкласовий і загальнолюдський характер, утримує у собі начало, що об’єднує всіх у органічне ціле - соціальний організм країни. При цьому громадянське суспільство являє собою комплекс приватних інтересів, що суперечать один одному, правова держава, як виразник загальної волі, має їх примирити і узгодити між собою.

Отже, для того, щоб забезпечити узгодження багатоманіття приватних інтересів громадянського суспільства і не виставити свої на перший план, тобто не бюрократизуватись, держава повинна бути правовою, для розуміння громадянського суспільства - соціальною, а здатною до взаємодії - демократичною. Оксамитові революції кінця 80-х років минулого століття у Центральній та Східній Європі породили “радикальний інтелектуальний поворот у бік категорії громадянського суспільства”^[524], а трояндова, помаранчева і тюльпанова - на початку ХХІ століття на території СНД - значно його посилили.

Для обґрунтування наявності функціональних зв'язків і взаємодії між соціальної і політичною владою використаємо диференціацію влади громадянського суспільства на економічну, соціальну, політичну і ідеологічну і знайдемо відповідні їм форми взаємодії на практиці.

Тут треба зробити одне зауваження, оскільки не усі вони однаково розвинені і не усі однаково інтенсивно застосовуються. Однак, це не знімає з порядку денного вивчення наявності взаємозв'язку між ними і алгоритму їх взаємодії.

Почнемо аналіз з економічної сфери. Не для кого не секрет, що будь-яка держава має спеціально розроблену економічну стратегію і веде цілеспрямовану політику, яка має узгоджуватися з поведінкою носіїв економічної влади від громадянського суспільства. Топологічний аналіз доводить, що найпотужніше це відбувається на корпоративному і неокорпоративному рівнях. Тому корпоративізм, як правило, визначається як інституціональна система, в якій публічна політика напрацьовується шляхом взаємодії між державним апаратом і обмеженим колом впливових в могутніх корпоративних організацій, головним чином бізнесу, з одного боку, і профспілками, з другого. У такому випадку корпоративним організаціям надається монополія представництва у відповідних сферах їх інтересів у обмін на їх підкорення певним обмеженням, що накладає держава.

Інакше кажучи, політичне представництво доповнюється функціональним, або представництвом інтересів, що, природно, вносить істотні зміни у систему функціонування традиційних парламентських механізмів, а також у способи і процедури вирішення конфліктів між працею і капіталом.

Тож, корпорація - це інституалізована замкнена група, що монопольно розпоряджається своїми ресурсами, виконує певні господарські, адміністративні, воєнні та політичні функції, а водночас відстоює і захищає специфічні колективні інтереси своїх членів. Корпорація - досить ієрархізована структура, у якій реальна влада належить вузькому колу елітних груп, а внутрішні корпоративні відносини будуються на засадах лояльності та особистої відданості рядових членів верхівці корпорації.

До специфічних рис корпоративізму політологи відносять: участь організацій, що є виразником певних групових інтересів, у політичному житті; зростання впливу фахових представників групових інтересів на шкоду ролі пересічних членів; привілейоване становище деяких асоціацій та їх широкі можливості впливу на прийняття рішень; заміна конкуренції інтересів їх монополією в певних сферах, на які поширюються корпоративні відносини¹.

Неокорпоративізм має дещо інші можливості у цьому процесі. Він притаманний країнам з сильними соціал-демократичними традиціями, культурною та мовною гомогенністю, наприклад, Австрії, Данії, Швейцарії, Німеччині, Фінляндії, Бельгії, Ірландії та ін. Зміст його полягає у тому, що це “демократична система представництва й узгодження інтересів різноманітних фірм, асоціацій і організацій; система узгодження інтересів трьох партнерів - держави, підприємців і профспілок; тактика певного примусу з боку держави щодо інших учасників переговорів, у процесі яких визначаються цінності та пріоритети, пов'язані із загальнонаціональними інтересами; система міжкорпоративної взаємодії, члени якої несуть один перед одним обов'язки щодо виконання взаємних угод”^{[525] [526].}

Головними перевагами корпоративістської моделі групової політики або соціального партнерства є: запобігання виникнення соціальних конфліктів між працею і капіталом; високий рівень поінформованості сторін щодо своїх потреб; створення ефективних механізмів прийняття рішень, що враховують інтереси всіх учасників відносин, поглиблення взаємопорозуміння й співробітництва між ними; підвищення передбачуваності державної політики та зниження вірогідності помилок у прийнятті рішень.

Корпоративізму притаманні й певні вади, головними серед яких є: монополізація функції представництва інтересів у певних сферах найбільшими та найвпливовішими організаціями; стримування конкуренції у цих сферах та консерватизм у їх розвитку; деяке зниження самостійності в діяльності уряду; обмеження можливості прийняття альтернативних рішень; певна олігархизація державного апарату; зниження активності рядових членів організацій щодо захисту своїх групових інтересів.

На думку Ф. Шміттера, під впливом неокорпоративістської практики відбувається трансформація сучасних демократій. З’являються нові явища й тенденції в їх розвитку. Зокрема, поряд з індивідами, громадянські функції починають виконувати організації, кожна з яких виступає як окрема дійова особа політичного процесу. Як наслідок, “демократія стає усе більш пов’язаною з “інтересами”, усе більше “організованою” й усе більше “непрямою”^[527].

Отже, у ході формування функціонального портрету взаємодії громадянського суспільства і держави ми знайшли носіїв економічного різновиду влад і можемо надати тут масу прикладів лобіювання, корупції, що виникає на цьому ґрунті, навести поширені і відпрацьовані форми захисту держави від лобістських й інших посягань економічного походження з боку громадянського суспільства. Тут і далі такі зв’язки і взаємодію, мається на увазі різновидів влади, можна аналізувати як взаємовідносини базису і надбудови.

У соціальній сфері суспільства функціональна залежність має розглядатися, на нашу думку, на основі соціальної політики держави і процесу творення і відтворення родового життя, що знайшло правове закріплення у правах і свободах людини. Отже, права і свободи людини - це її соціальні можливості, у тому числі й кратологічні, які визначаються економічними й культурними умовами життя суспільства і законодавчо закріплюються державою. В них виражена та міра свободи, яка об’єктивно можлива для індивіда на конкретному етапі розвитку суспільства.

Складні зв’язки, що виникають між державою і особою, а також взаємовідносини між людьми держава фіксує юридично - у вигляді прав, свобод і обов’язків. Саме вони створюють правовий статус індивіда як одну із найважливіших політико-юридичних категорій, що нерозривно пов’язана з соціальною структурою - остовом громадянського суспільства, рівнем демократії, станом законності. У правах, свободах та обов’язках не тільки фіксуються зразки, стандарти поведінки, які люди вважають корисними і доцільними для життєдіяльності соціального системи, а й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави та особи. Інакше кажучи, це вузол усіх проблем і найчутливіша форма зв’язку, що гостро реагує на порушення принципу соціальної справедливості у будь-якій формі і у будь-якій ланці взаємозв’язку особистості і держави.

Іншим прикладом тут може бути сім’я та її місце і роль у державі. “Як на сфери приватного права і приватного блага сім’ї та громадянського суспільства, держава - це, з одного боку, зовнішня і їхня вища влада, природі якої підпорядковані й від якої залежать їхні закони та їхні інтереси; проте, з другого боку, вона їхня іманентна мета, і її сила - в єдності її кінцевої мети й особливого інтересу індивідів, у тому, що вони так само мають обов’язки стосовно неї, як і наділені правами”^[528] - писав Г. Гегель. Усе тут спирається на єдність загального й особливого в державі. У давніх державах особлива мета цілком збігалася з волінням держави, у новітній час ми вимагаємо, навпаки, власного погляду, власного воління й власної совісті. У давніх народів усього цього в такому розумінні не було, воля держави була для них останньою.

Зовсім інакше виглядає зв’язок та взаємодія політичної сфери суспільства і громадянського суспільства. Ми тут зупинимося на трьох видах такої взаємодії. Перша з них стосується способів взаємодії місцевого самоврядування і державних інституцій. Загальне розуміння необхідності самоврядування стало надбанням ХХ століття. Проте й у минулому ця ідея мала своїх прихильників і захисників. Серед найяскравіших сторінок, написаними класиками політичної думки про роль та механізми самоврядування, - книга А. де Токвіля “Про демократію в Америці”.

Для європейських країн велике значення має прийнята Радою Європи “Європейська Хартія місцевого самоврядування” (1985). Вона визначає ті стандарти самоврядування, на які мають орієнтуватись усі демократичні країни.

Історично склалися дві моделі місцевого самоврядування: англосаксонська та континентальна (європейська). Вони пов'язані з пануванням однойменних правових систем і відрізняються принципами, на яких вибудовується система стосунків між органами місцевої влади та центральним урядом. Провідним принципом самоврядування є організаційне й функціональне відокремлення його органів від органів державної влади; взаємовідносини між ними регулюються лише законом. Передача повноважень з центру на місця передається шляхом децентралізації й деконцентрації влади, що дає змогу будувати демократію знизу догори¹.

По-друге, стиковка може відбуватись завдяки наявності систем багатопартійності, які забезпечують альтернативні шляхи захисту суспільних, громадських інтересів. Їх виникнення пов'язують з потребою встановлення стійких каналів зв'язку між багатоманітними структурованими групами інтересів і владними інститутами. Громадянське суспільство розглядається як підстава і опора демократії, а демократія з її складовою - багатопартійною системою - як перенесення властивого громадянському суспільству соціального плюралізму на політичний рівень. Однак, не будь-яка багатопартійна система є наслідком утвердження громадянського суспільства^{[529] [530].}

Це досить дискусійне питання і тому однозначної відповіді на нього немає, оскільки політичні партії належать, на думку багатьох дослідників, як громадянському суспільству, так і політичній сфері суспільства. З таким розумінням ролі політичних партій, насамперед опозиційних, можна погодитись тільки з певними зауваженнями. Головна функція політичних партій у тому, щоб розмежувати сфери громадянського суспільства і політичної влади, головним втіленням і суб'єктом реалізації якої є держава.

Політичні партії, що сформувались і стверджувались як реальні суб'єкти політичного процесу у своїй більшості утвердилися лише у другій половині ХІХ ст., були покликані узаконити вихід громадянського суспільства з важких лабет держави. Головне завдання політичних партій полягало в тому, щоб перетворити багатоманіття приватних інтересів окремих громадян, соціальних прошарків, зацікавлених груп до єдиного знаменника.

Оскільки кожен окремий громадянин не в змозі безпосередньо брати участь в управлінні державою, то ліберально-демократична форма правління передбачала принцип представництва різних соціальних страт у системі влади. При цьому у кожній країні цей принцип складався й існував по- іншому, оскільки за логікою речей поставало питання про інструменти і засоби його реалізації.

Як такі інструменти поступово у всіх капіталістичних країнах виникли і ствердились політичні партії. У політичній структурі суспільства вони виступають як носії конкуруючих один з одним політичних курсів, не ставлячи під сумнів законність існуючого конституційного ладу.

Головна мета партій полягає в тому, щоб забезпечити представництво у політичній системі тих прошарків населення, інтереси яких вони віддзеркалюють. Вони виконують важливу функцію щодо формалізації і інституалізації політичної участі громадян, заміні спонтанних, а часом й “незаконних” форм політичних дії “узаконеними”, інституалізованими формами участі через партії та виборчу систему.

Вони виконують цілу низку функцій з забезпечення зв'язків між різними рівнями і гілками державної влади, напрацьовують компромісні політичні рішення, виконують посередницькі функції між різними соціальними групами, що утворюють їх виборчу базу, проводять мобілізацію громадської думки на підтримку вимог, що вони висувають, ідейно й організаційно забезпечують виборчі кампанії і висувають кандидатів на виборні посади на всіх рівнях влади.

Усе це дає основу для висновку про те, що політичні партії, будучи вкоріненими у громадянському суспільстві, все таки більшою мірою є важливими провідними конструкціями політичної системи, ніж самого громадянського суспільства. Однак, вони складаються з членів громадянського суспільства, які вирішують через партійні механізми і механізм багатопартійності свої політичні проблеми.

Другий приклад функціональної “стиковки” громадянського суспільства і держави на владному полі ми наведемо із галузі судової практики. Участь членів громадянського суспільства у судових процесах як громадських обвинувачів, або, навпаки, публічних захисників, особливо як присяжних, напряму стикує їх з державою у сфері політичного протистояння.

На підтвердження цієї тези можна навести захист приватної або корпоративної власності у суді. Як писав Г. Гегель: “Принцип цієї системи потреб має як власна особливість знання й водіння сущу в собі й для себе загальність, загальність свободи тільки абстрактно, отже, як право власності в собі, яке, однак, тут не виступає більше тільки в собі, а й у своїй дійсності, як захист власності через здійснення правосуддя”¹.

Особливо потужною “працює” механізм взаємодії влади і держави у залі правосуддя, коли справи розглядаються за участю присяжних. “Право самосвідомості, момент суб’єктивної свободи, може розглядатись як суттєвий погляд з питання про необхідність публічного здійснення правосуддя і так званих судів присяжних”^{[531] [532]} - писав Гегель.

До цього треба додати факт законодавчої ініціативи з боку особистості, корпорацій чи їх угрупувань, нарешті, пропозиції з боку системи місцевого самоврядування - це теж момент функціональної стиковки громадянського суспільства і держави.

Отже, у політичній сфері ми знаходимо механізми співпраці політичної влади громадянського суспільства і влади державної. Ясно, що їх треба досліджувати окремо, оскільки це складна й розгалужена функціональна система.

Специфічним об’єктом є дослідження співпраці між ідеологічною владою громадянського суспільства і системою державного управління. Пов’язуючи ідеологічну владу у громадянському суспільстві з діяльністю церкви, інститутів культури і освіти, слід наголосити, що співпраця тут багатогранна і вона віддзеркалена в освітянській і культурній політиці будь-якої держави.

Проблемним питанням є взаємодія церкви і держави. Церква намагається посилити свій вплив на державу, нав'язати їй свої ідеали і цінності. На практиці сформувалася навіть течія клерикалізму, що ставить за мету посилення впливу церкви та духовенства на політичне і культурне життя. Однак у багатьох країнах церква законодавчо відокремлена від держави. Необхідність цього кроку пояснював Г. Гегель таким чином: “Насамперед, видається підозрілим, що релігію рекомендують і шукають у часи суспільних негараздів, руїни й гніту, що люди переконують шукати в ній втіху проти неправа й у надії відшкодувати втрати. Якщо ж далі вважається, що релігія наставляє до байдужості стосовно мирських інтересів, течії й справ дійсного життя, тоді як держава - це дух, що перебуває у світі, то звернення до релігії виявиться або непасуючим для того, щоб звести інтереси та справи держави до суттєвої серйозної мети, або призведе до того, що все, що стосується управління державою, постане як справа байдужої сваволі...”^[533]

Таким чином, ми знайшли повну “стиковку” різних видів громадянської влади і діяльності державної влади. Специфікою такої взаємодії, що сформована за сферами суспільства, є те, що вона відбувається за принципом “суб'єкт - об'єктних” відносин, тобто держава керує, а громадянське суспільство підкоряється. У цій взаємодії ми спостерігаємо “спокій приватного права й безпеку задоволення потреб” громадянського суспільства, що є консервативним об'єктом управління і неспокій держави, що намагається організувати й активізувати цей процес, як суб'єкт управління.

Зовсім в іншому світлі постає, на нашу думку, їх взаємодія у структурі соціального організму країни. Тут ми маємо ефект системи, що обов'язково набуває функціональної прибавки, оскільки ціле завжди більше суми складових частин. Це означає, що вказані підсистеми здатні вступати у взаємодію між собою за іншим принципом і складати систему саморегуляції соціального організму країни. У цій взаємодії вони вже обидві втрачають попередні характеристики: держава - суб'єкта управління, а громадянське суспільство - об'єкта управління і перетворюються на два рівноправні учасника саморегуляційного процесу. Тепер вони, радше, діють за принципом прямого і зворотного зв'язку.

Це означає, що далі ми повинні аналізувати підсистему влади громадянського суспільства як цілісність, тобто досліджувати її інтегровану функцію, що вона постачає у соціальний організм країни. Така підсистема має декілька відмінностей від попередніх розрізнених за сферами видів взаємодій. По-перше, взаємодія у системному виконанні охопила всі рівні родового життя, тобто активізована підсвідомість, свідомість і зверхсвідомість особистості. По-друге, взаємодія охопила усі три рівні саморегуляції соціального життя: архетипічний, нормативний і інформаційно-знаковий. По-третє, у якості регуляторів задіяні усі чинники впливу на людину та її угрупування.