8.4. ОПТИМІЗАЦІЯ ЯКОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ МЕХАНІЗМУ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАКОНІВ (ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ)

Побудована за принципами ієрархічності і територіального поділу, виконавча гілка державної влади в єдності її центральних і місцевих органів, покликана забезпечувати виконання чотирьох функцій, основною з яких виступає загальноорганізаційна стосовно всього суспільства функція, а допоміжними - функція самовідтворення, функція взаємозв’язку з іншими гілками влади та бюрократична функція.

Однак, як було продемонстровано раніше, виконання цих функцій в Україні характеризується значущими суперечностями, пов’язаними як з проблемами початкового етапу морфогенезу управлінської підсистеми, так і з недосконалістю механізму реалізації законів. Тому для формулювання рекомендацій з оптимізації якості функціонування виконавчої влади потрібно звернутися до вирішення цих суперечностей стосовно кожної з чотирьох виділених функцій.

Спершу, зрозуміло, звернемось до загальноорганізаційної функції, яка здійснюється в безпосередньому оперативному взаємозв’язку з усіма іншими учасниками державного управління, а тому проблеми в її виконанні набувають глобального (у розумінні “загальносистемного”) характеру.

У процесі історичного розвитку державна влада виникла з об’єктивної необхідності задоволення потреб громадянського суспільства, оскільки на певному етапі ускладнення соціального життя люди були не в змозі самі задовольняти свої потреби. Тому природним чином сформувалися і діють механізми прийняття законів, їх легалізації, дії законів і соціального контролю, який передбачає зворотний вплив громадянського суспільства на державну владу. Оскільки дія всіх окреслених законів забезпечується обміном сигналами від державної влади до громадянського суспільства і навпаки, то дуже важливими стають умови передачі цих сигналів. Тому корисною є така посилка: якщо в процесі ефективної сумісної життєдіяльності громадянського суспільства та держави в людей сформувалася достатня довіра до останньої, то це робить населення більш сприйнятливим навіть до слабких сигналів з боку державної влади, прискорюючи і посилюючи соціально-конструктивну відповідь на такий сигнал.

Вочевидь, це буде ефективним через можливу економію часу, ресурсів і зусиль, витрачених на досягнення поставленої державою мети.

Дієвість слабких сигналів у цьому випадку зумовлена принципом синергетичного резонансу, згідно з яким основною виявляється не сила впливу (далеко не завжди запланований вплив породжує бажаний результат), а його оптимальна топологічна орієнтація: якщо правильно визначити точку впливу та спосіб його здійснення, можна за допомогою слабкої, незначної (але резонансної, такої, яка відповідає структурі самої системи) дії отримати надзвичайно ефективний результат і зекономити при цьому час, зусилля й ресурси. Адже в кожній нелінійній системі є певні зони, в яких навіть слабкий вплив викликає значний ефект - тобто в зоні резонансного збудження управлінські впливи виявляються узгодженими з власними тенденціями розвитку чи нахилами системи. Відповідно до цього використання саме резонансного збудження системи для активізації її розвитку в певному напрямі є одним із напрямів оптимізації.

Саме тут корисно навести ще один важливий наслідок дії цього принципу, який має враховуватись у державному управлінні для оперування ентропійними характеристиками соціуму. Цей наслідок стосується управління інформацією та подачею її населенню. Так, для пробудження загальної соціальнозначущої активності немає потреби подавати населенню великий масив інформації, головне, щоб вона відповідала атрактивним на цей момент суспільним подіям, які згуртовують навколо себе народ. Наприклад, трансляція яскравих подій може спричинювати резонансний процес і стимулювати масову реакцію. Механізм цього резонансу пов’язаний із накладанням параметрів порядку, що обумовлює об’єднання простих структур у складні і, як наслідок, залучення суб’єктів до узгодженого темпу спонукає до гри за спільними правилами^[744]. Нагадаймо, що параметри порядку варто поділяти на короткотривалі та довготривалі (детальніше див. у 5.5.) і за такого бачення одним із провідних принципів оптимізації державного управління постає принцип узгодження короткотривалих параметрів порядку з довготривалими.

Взагалі, інформація виступає основним негентропійним фактором для соціальних систем (уточнимо, що така її роль пов’язана з дією механізмів позитивного та негативного зворотного зв’язку). Але є сенс розширити це уявлення, адже поінформованість громадян є не тільки значущим негентропійним чинником, але й сприяє більш активній самоорганізації за рахунок збільшення ступенів свободи. Посилення інформованості населення про всі державно-управлінські заходи і наміри сприятиме зниженню рівня соціальної ентропії і активізації самоорганізаційних процесів, але в заданих поданою інформацією межах. Тому важливим напрямом оптимізації функціонування механізму реалізації законів є активізація збору та поширення інформації, перевірки її достовірності, інформаційного обміну тощо.

Використовуючи оптимізацію інформаційного обміну для резонансного управління, слід враховувати принцип послідовності розвитку системи, згідно з яким ані в природі, ані в суспільстві певні події не можуть настати раніше, аніж для цього природним чином виникне необхідне підґрунтя. Це означає, що самоорганізація і розвиток як її якісно специфічна складова, що базується на мінливості, здійснюються поступово, а на швидкі стрибкоподібні зміни можна розраховувати тільки в умовах хаосу, в перехідний період.

Дія принципу послідовності в розвитку державного організму продемонстрована Г. Гегелем у “Філософії права” як залежність державного устрою певного народу від характеру і розвиненості його самосвідомості. Він наголошує, що “державний устрій не є щось створене: він представляє собою роботу багатьох століть, ідею і свідомість розумного тією мірою, якою воно розвинене в даному народі”. Він демонструє це на прикладі іспанської нації наступним чином: “Те, що Наполеон дав іспанцям, було розумніше того, чим вони володіли раніше, і все-таки вони відкинули це як щось їм чуже, тому що вони ще не досягли необхідного для цього розвитку. Народ має відчувати, що його державний устрій відповідає його праву і його стану, в протилежному випадку воно може, щоправда, бути зовні наявним, але не матиме ані значення, ані цінності”^[745].

Також у процесі управлінської ініціації розвитку в певному напрям варто брати до уваги принцип інерції, який, за великим рахунком, має тотожний зміст і у фізиці, і у суспільствознавстві. Інерція означає, що коли система почала рухатись у певному напрямі, вона отримує схильність до цього руху саме в цьому напрямі. Тобто продовження руху в заданому напрямі потребуватиме менше зусиль і ресурсів, ніж зміна курсу.

Описана низька ефективність управління інформацією негативно впливає не тільки на виконання функції загальної організації системної життєдіяльності, а й перешкоджає забезпеченню взаємозв’язку органів виконавчої влади з іншими гілками.

Крім того, як свідчить багатолітній досвід інших держав, самий лише розподіл влади на три гілки є недостатнім - він стає дієвим лише за наявності системи стримувань і противаг. Недостатня ефективність державного управління в сучасній Україні значною мірою пов'язана з тим, що ця система не працює. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена за Конституцією США, згідно з якою:

- парламент може притягувати президента до відповідальності у вигляді імпічменту;

- сенат (верхня палата парламенту) може відхиляти кандидатури на зайняття федеральних посад, запропоновані президентом;

- президент може впливати на процес здійснюваної парламентом законотворчості за допомогою права вето;

- члени верховного суду призначаються за результатом спільного рішення виконавчої і законодавчої влади;

- натомість верховний суд може визнавати протиконституційними акти парламенту й президента.

Також до американської системи стримувань і противаг часто відносять різні способи формування гілок влади (парламент обирається безпосередньо виборцями, президент - за результатами непрямих виборів, верховний суд формується на основі президентських призначень, санкціонованих верхньою палатою парламенту) та різні строки повноважень органів виконавчої і законодавчої влади (два роки - для нижньої палати парламенту, шість - для верхньої, чотири - для президента).

Одним із найнебезпечніших для України наслідків зміни політичного курсу, який особливо загострився у 2007 році, здобувши стійку назву “політичної кризи”, залишається завуальоване протистояння між президентською та урядовою підсистемами державної влади. Ця проблема перешкоджає ефективному виконанню як загальноорганізаційної функції, так і всіх допоміжних. І оптимальний шлях виходу з цієї ситуації, яка з погляду пересічного громадянина виглядає патовою, важко наразі змалювати. З одного боку, не надає оптимізму неспроможність Президента вирішувати державні проблеми, яка вже стала “притчею во язицех”. Пов’язувана чи то з чисельністю несприятливих обставин, чи то зі слабкістю і непостійністю команди, чи з особистою пасивністю В. Ющенка, ця неспроможність визнається практично в усіх сучасних аналітичних розвідках. З другого ж боку, не надають оптимізму і дії уряду. Як влучно вказує М. Розумний, антипомаранчева коаліція залишається заручником логіки реваншу, що проявляється в агресивній і непоступливій позиції з ключових питань державного розвитку. Така команда не може стати гарантом запровадження чітких норм і правил, дотримання компромісних рішень і консолідації інтелектуального й організаційного потенціалу для конструктивного подолання політичної кризи - зробити це як колишній, так і теперішній владі завадять відсутність перспективності ідей і стратегій, а також тиск корпоратизованих груп та радикалізованих політичних союзників, що виступили ресурсними або електоральними спонсорами повернення до влади^[746].

Для досягнення такого бажаного політичного компромісу, передусім, необхідний достатній рівень взаємної відкритості компонентів управлінської підсистеми, а також їх відкритості громадянському сектору. Достатня відкритість, необхідна для виконання виконавчими органами бюрократичної функції, але домінування характеристик закритості, замкненості у власному контурі перетворює цю функцію на її негативну крайність, обумовлюючи бюрократизацію системи.

Тому окремим напрямом оптимізації функціонування виконавчої гілки влади є подолання або мінімізації проявів бюрократизму системи державного управління. Серед відповідних заходів привертають увагу зокрема такі:

- застосування конкурсного відбору керівних працівників;

- забезпечення гласності щодо всіх існуючих на законних підставах пільг для управлінців і обмежень на певні види діяльності й відносин;

- скасування незаконних привілеїв;

- обмеження терміну обіймання керівних посад в апаратах управління;

- гарантування соціального захисту державних управлінців;

- визначення механізму звітності управлінців перед громадськістю і представницькими органами^[747].

Для нормальної вільної самоорганізації системи необхідна її відкритість, причому не тільки достатній рівень відкритості зовнішньому середовищу, але й відкритість (як можливість обміну та взаємодії) компонентів один одному. (Ясно, що вона має оптимально поєднуватись із оперативною замкненістю підсистем, яка робить можливим їх функціонування.) Вочевидь, особливо важливою є взаємна відкритість двох глобальних підсистем соціуму - держави й громадянського суспільства. Порушення цієї відкритості призводить до патологій національного розвитку, адже через неминучу дію принципу зростання системної ентропії в умовах закритості деякої системи рівень її ентропії зростає надмірно, тому що вона не виводиться назовні. Стосовно соціуму

можна виділити такі варіанти:

- держава не здатна або не зацікавлена в корекції формування громадянського суспільства, у цьому випадку державна влада відокремлюється й замикається на собі, зосереджуючись на самообслуговуванні, а державно- управлінська діяльність перетворюється на імітацію. Найбільш негативним наслідком на рівні всієї нації стає неможливість її самоорганізації через відірваність ключових підсистем одна від одної; крім того, надмірне зростання хаотичних тенденцій і збільшення різноманітності в неконтрольованому громадянському суспільстві ініціює занурення системи в стан хаосу й розпаду;

- інша крайність: держава повністю контролює соціально- економічні процеси, нав’язуючи організаціям громадянського суспільства цілі й плани діяльності - внаслідок цього надмірно зростає стабільність соціуму, практично ліквідується можливість розвитку різноманітності її структури, що призводить до стагнації і раннього виникнення кризової ситуації, коли керівна підсистема ще до цього не готова;

- держава підкоряється інтересам окремої частини громадянського суспільства, яка є домінуючою за фінансовою, клановою чи іншою ознакою, - відбувається так звана олігархізація державної влади. На відміну від попередніх двох варіантів, система з такою патологією може існувати досить довго, не входячи в кризову ситуацію, але при цьому порушується баланс між функціонуванням самоорганізаційних та управлінських механізмів, дисгармонійність розвитку проявляється як у закритості і реальній слабкості держави, так і в обмеженості різноманітності і недостатньої дієвості громадянського суспільства.

Зрештою, сформулюємо головний принцип, який має стати сьогодні визначальним для ефективного виконання функції взаємозв’язку окремих органів державної влади. Він також є принципом оптимізації виконання виконавчою гілкою функції самовідтворення. Адже сьогодні потрібна зміна загального напряму впливу держави на суспільство, яка відображена і в сучасних наукових поглядах, зокрема в синергетичній парадигмі. На противагу класичному розумінню положення держави над суспільством, за якого держава визначає закони і диктує суспільству певний характер життєдіяльності, придушуючи при цьому виконання функцій соціуму як самоорганізовуваної системи, сьогодні більш ефективною формою взаємозв’язку вважається така, за якої держава входить “всередину’ суспільства¹. Важко не погодитись із аналогічною думкою І. Кураса з акцентом на етнонаціональній складовій, що становище, при якому державний устрій стоїть над етнонаціональною сферою, нав’язуючи їй свої принципи життя замість того, щоб знаходитись всередині системи цих відносин, необхідно подолати^{[748] [749].}

При цьому суб’єкт-об’єктні відносини зберігаються, але зростає значення зворотного зв’язку: громадянське суспільство вже є не тільки об’єктом управління, але й замовником функціонування держави. Уведення держави ніби “всередину” громадянського суспільства не тільки наближує її до останнього, але й наголошує на необхідності добре вивчити власні тенденції розвитку суспільства як цілісної системи, перш, ніж формулювати правові закони його життєдіяльності. Отже, за такої схеми стає зрозумілим, що сила держави - не в авторитарному нав’язуванні своїх цілей і настанов, а в умінні виділити оптимальні цілі в самій соціальній системі і відшукати розумний баланс сил як в її внутрішньому, так і в зовнішньому середовищі для ефективного їх досягнення.

Ефективним шляхом оптимізації функціонування механізму реалізації законів, зокрема покращання взаємозв’язку державного управління з громадянським сектором, виступає (і це вже підтверджено досвідом європейських країн) децентралізація виконавчої влади, делегування вирішення проблем місцевої життєдіяльності до компетенції органів місцевого самоврядування, що надає можливість реально наблизити державне управління до потреб окремого громадянина.

Цей погляд варто посилити ще й наступною ідеєю. Оскільки в сучасній Україні, яка перебуває на шляху демократизації, більшість суспільних проблем мають вирішуватись на якомога нижчих ланках, відповідно постає потреба розробки нових механізмів управління суспільством із залученням широких верств, то при розподілі функцій і повноважень між ієрархічними рівнями соціальної системи слід застосовувати принцип субсидіарності і переорієнтувати владні інститути з чистого адміністрування на надання управлінських послуг'.

Державне управління повинно набувати різних відтінків і використовувати різні методи залежно від якості етапів розвитку соціальної системи. Йдеться про те, що державні впливи мають диференціюватися залежно від специфіки етапів чергування порядку і хаосу, чого поки що не спостерігається. Традиційне соціальне управління, в тому числі і державне, не враховує цієї динаміки “зародження - становлення - стабільний розвиток - зрілість - деградація - криза з наступним виходом до нового стану” - а тому і не проявляє відповідно диференційованої тактики.

Так, на етапах зародження і становлення системи головний акцент державного управління повинен надаватися пошуку та постачанню цій системі соціально значущої релевантно!’ інформації. Причому на цих ранніх етапах увага має фіксуватися на довготривалих параметрах порядку (до яких, як уже зазначалося, відносяться архетипи, загальнолюдські цінності, релігійні вірування). Поступово за ступенем розгортання процесу становлення, ця інформація поповнюється змістом про власні особливості функціонування системи та короткотривалими параметрами порядку.

На етапі здобуття відносної стабільності (зрілості) системи державне управління повинно фокусуватися на попередженні стагнації окремих компонентів і системи загалом. Саме тому першочергового значення набувають короткотривалі параметри порядку. Також з цією метою повинна активізуватися державна підтримка інновацій стосовно внутрішньої і зовнішньої діяльності. Причому якщо у внутрішньому середовищі слід звернути увагу на формування резерву ресурсів на випадок певних аномій системи, то діяльність у зовнішньому оточенні на цьому етапі вимагає оновлення способів здобуття нових ресурсів і розширення обмінного фонду (це стосується і матеріальних, і інформаційних, і енергетичних ресурсів).

Накопичений на попередньому етапі ресурсний потенціал стане у нагоді в наступній фазі - у фазі гальмування й спаду розвитку. У цій фазі державні впливи мають зосереджуватись на підвищенні адаптивності системи за посередництвом актуалізації резерву, помірної перебудови структури соціальної системи, підвищення гнучкості та активізації реагування компонентів на зміну умов самоорганізації. Поступово наближуючись до передкризового періоду, система має позбавлятися тих компонентів, виконання функцій якими втратило своє соціально- конструктивне значення, і посилювати контроль над тими новими структурами, що зароджуються в нестійкому нелінійному середовищі.

Нарешті, період кризи і наступний за ним період переходу до якісно нового стану вимагає максимальної обережності управлінських дій, оскільки на цьому етапі система має такі характеристики, що наслідки державних впливів практично неможливо передбачити. Ця обережність повинна починатися з постійного державного моніторингу локальних впорядкованостей, які на перехідному етапі виникають на багатьох ділянках структури системи, та з централізації управління в ключових життєво важливих сферах на тлі децентралізації соціальних підсистем, здатних виробляти спектр можливих варіантів подальшого розвитку. Водночас потрібне посилення уваги до меж системи, адже вони в кризовому стані набувають максимальної відкритості, що спричиняє дисбаланс метаболізму і може виражатися у втраті значущої інформації, висококваліфікованих спеціалістів, інтелектуального потенціалу, фінансових ресурсів тощо. Інший варіант - посилення імпорту, причому в такому випадку це стосуватиметься не корисної інформації чи компетентностей, а елементів чужорідної культури, які можуть заважати вибудовуванню адекватного власній структурі й історії вектору розвитку. Але треба застерегти, що обмеження імпорту в таких умовах має досягатися не підвищенням ступеня закритості системи, а зосередженням на власних параметрах порядку.

Оскільки перехідний етап ще повністю не завершився для нашої країни, то ми зупиняємося на відповідній йому управлінській тактиці дещо докладніше. Так, на додачу до вказаних вище орієнтирів необхідна дезорганізація елементів, що з новими умовами втратили своє конструктивне значення, та підтримка соціально значущих інститутів, як освіта, наука, мистецтво, медицина тощо. Для кризового та перехідного періодів у розвитку нації важливою також є розробка і популяризація національної ідеї, оскільки без спільної ідеї чи ідеології не сформується єдине русло становлення оновленої соціальної системи. Останнє має супроводжуватися посиленням контролю за дезінформацією та зменшенням інформаційного шуму.

Важливо підкреслити, що виписані тут специфічні рекомендації щодо державного управління на різних етапах розвитку суспільної системи побудовані на їх відповідності власним тенденціям самоорганізації, прихованим у структурі системи. А тому реалізація цих рекомендацій, по-перше, має значні шанси на ефективність, а по-друге - не зустрічатиме сильного супротиву окремих компонентів системи, що дозволить економити час, зусилля та інші ресурси.

Також є сенс сформулювати такий напрям оптимізації, як збільшення різноманітності керівних впливів (зауважимо, що це не означає збільшення їх сили або частоти). Механізм його дії наступний: з одного боку, керівні дії обмежують самоорганізаційні і активізують організаційні тенденції, але їх різноманітність спричиняє зворотній ефект, що і сприяє оптимізації їх співвідношення. Адже тільки за рахунок збільшення різноманітності керівних стимулів можна забезпечити обмеження різноманітності векторів самоорганізовуваної підсистеми (а це означає втримання рівня невпорядкованості в рамках ентропійного коридору).

Як на рівні науковців, так і політиками-практиками сьогодні активно обговорюється можливість федералізації України як потенційного напряму оптимізації суспільно-політичного життя. При цьому висловлюється чимало думок щодо більшої привабливості і перспективності федеративного устрою замість унітарного. Переваги, які при цьому підкреслюються, зрозумілі, адже федерація - як це демонструє і досвід Великої Британії, Іспанії, Франції, Бельгії - дійсно наближує інститути влади до потреб різноманітних сегментів громадянського суспільства. Колективом науковців під керівництвом Ю. Римаренка^[750] виділено такі переваги, які могла б отримати Україна від поступової федералізації:

- зміцнення державної єдності та збереження територіальної цілісності;

- запобігання відцентровим сепаратистським проявам;

- прискорення стабілізації в економіці;

- перешкоджання відродженню “комунобільшовицького

визиску”;

- полегшення переходу до демократичної правової держави;

- закріплення політичної та етнополітичної стабільності;

- забезпечення активної участі населення в політичних процесах на всіх рівнях влади;

- збереження самобутності окремих етносів у складі народу України.

Україна дійсно має довгий перелік передумов для федералізації - це і поліетнічний склад населення з відповідною культурною неоднорідністю, і велика територія, і регіональні відмінності економічного розвитку, і певний досвід федералізації “в особі” Кримської автономії. Але, з другого боку, варто погодитись з Л. Шкляром, що в історичному русі Україна одразу формувалася як соборна держава на засадах унітаризму, а не федералізму, і пропаговані в різні часи українськими мислителями (наприклад, М. Драгомановим та М. Грушевським) ідеї федералізації безпосередньо проектувались не на українську, а на імперську дійсність. Тому для України створювати федеративний устрій, рухаючись у зворотному напрямі - від унітаризму до федерації - це безперечно крок назад, який “не посилюватиме, а послаблятиме державу, оскільки буде сприяти загостренню міжрегіональних відносин в країні через бюджетно-ресурсні та інші причини”^[751]. Напевно, слід зважати на те, що федеративний устрій не виступав атрактором для української нації протягом різних періодів її історичного розвитку і наврядчи його встановлення сьогодні можливе самоорганізаційним чином. А за княжих часів, навпаки, легалізований поділ Київської Русі на відносно автономні удільні князівства (які розпадалися на ще дрібніші) став однією з головних причин її розпаду і зникнення з карти феодального світу.

З другого боку, і на ці аргументи можлива відповідь прибічників ідеї федералізму, зокрема що “унітарність України перехідного періоду, отримавши своє конституційне опосередкування, неминуче стримуватиме процеси становлення і розвитку української нації та її державності” і що саме федеративність є найбільш сприятливим для України державним устроєм, через що її встановлення не слід відкладати на віддалену перспективу¹.

Питання щодо перспективності української федералізації має сукупність аргументів як “за”, так і “проти”^{[752] [753], аналіз яких потребує виваженого підходу і спеціального дослідження.}

Наразі однозначно можна сказати лише те, що достатньо осмислена і обґрунтована відповідь на це питання можлива лише після детального з’ясування внутрішніх тенденцій самоорганізації української національної спільноти та окремих її регіональних та етнічних сегментів. Як показав 1991 рік, імпульсивно змінити ситуацію не так важко, складніше убезпечитися від наступних сумнівів і жалкувань частини населення. Тому навіть якщо вибіркові емпіричні дослідження покажуть прихильність більшості громадян до ідеї федералізації, перед прийняттям кінцевого рішення в такому складному глобальному питанні безсумнівно необхідне проведення всенародного референдуму.

Отже, той або інший напрям оптимізації державного управління, що обговорюється в науковому чи політичному просторі країни, може забезпечити досягнення бажаної мети, а може й ні. Успіх у цьому випадку не є однозначно гарантованим. Але на основі проаналізованого матеріалу можна сформулювати загальні принципи, за умови дотримання яких можна підвищити ефективність функціонування виконавчої влади. Головними серед таких принципів, на нашу думку, є наступні:

- принцип необхідної різноманітності методів і форм державного управління та її залежності від розмаїття процесів, що відбуваються у громадянському суспільстві (різноманітність методів і форм державного управління повинна бути не меншою за різноманітність процесів самоорганізації громадянського суспільства);

- по інший бік названої закономірності знаходиться принцип диференціації державного впливу залежно від якості етапу розвитку національної системи (він має бути різним на стадії зародження (відродження), становлення, розвитку, досягнення стану зрілості, стабілізації, старіння і переходу до нового витку розвитку);

- принцип резонансного збудження системи, який посилюється принципом інерції (згідно останнього, почавши розвиватися в певному напрямі, система набуває самоорганізаційної схильності продовжувати розвиток саме за цим вектором, і його зміна потребуватиме чималих управлінських зусиль);

- принцип послідовності розвитку, який наголошує на своєчасності ініціюючого впливу (послідовність розвитку означає, що ані в природі, ані в соціумі ніщо не може відбутися раніше, аніж для цього сформуються необхідні передумови);

- принцип узгодження короткотривалих параметрів порядку із довготривалими в державному управлінні - його врахування особливо важливо для формування ефективно діючого законодавства (адже найбільш ефективно закони діють тоді, коли їх творчість побудована на обов’язковому узгодженні з параметрами довготривалими).

Керуючись перерахованими управлінськими принципами, пов’язаними з ініціацією дії тих чи інших параметрів порядку, притаманних самій системі, слід пам’ятати, що фактори оточення також здійснюють вплив на всі процеси соціальної самоорганізації. Тому для збільшення ефективності державного управління необхідно враховувати і принципи впливу зовнішнього середовища, зокрема:

- принцип кумулятивного впливу зовнішніх умів, які виступають керівними параметрами національної самоорганізації і відповідно визначають її допустимі межі;

- принцип відповідності систем вимогам зовнішнього середовища, адже будь-яка система може тривалий час проявляти тільки ті властивості, які вимагає чи дозволяє оточення, прояви ж інших властивостей швидко затухають.

І на довершення. Надзвичайна складність і динамічність сучасного світу позбавляє можливості, формулюючи принципи оптимізації, обмежитись лише теперішнім - необхідна також орієнтація на перспективу. На цьому етапі становлення соціального організму України пріоритетною є стабілізація суспільно-політичного життя, і саме на це нині мають бути спрямовані зусилля органів виконавчої влади. Але при цьому необхідно враховувати, що наступним кроком повинна стати активізація інноваційної діяльності. Принцип соціально- інноваційної орієнтації системи і процесу державного управління постає в горизонті найближчого майбутнього провідним за умови, звичайно, успішного виконання завдання стабілізації. Адже саме інновації, закріпившись у соціальній реальності, набувають значення структур-атракторів, які притягують майбутнє в теперішнє. У зв'язку з останнім важливого значення набуває державна підтримка соціально-конструктивних інновацій і протидія інноваціям патологічного характеру. Причому реалізація цих функцій вимагає інноваційної орієнтації змісту і методики реалізації державного управління в усіх видах діяльності: інформаційно-аналітичній, проектно-нормативній, організаційно- виконавчій, оцінно-контрольній. Для цього необхідний тісний взаємозв'язок державного управління з наукою, організація інноваційної підготовки державних діячів¹, розвиток креативного менеджменту^{[754] [755]. Зрештою, відхід від шаблонного відтворення звичних зразків на користь інноваційності і креативного менеджменту має стати провідним орієнтиром ефективного управління державою інформаційної епохи.}

8.5.