Механізм дії законів

Реальна, а не декларативна дія закону найкраще прослідковується у діяльності судової гілки влади, адже здійснюючи правосуддя, суди реалізують одну з найважливіших функцій держави.

Методологічна настанова захисту прав людини в демократичному суспільстві і правовій державі передбачає наявність механізмів гарантування цих прав (наприклад, право на звернення до суду не можливо реалізувати, якщо не встановлено відповідної юридичної процедури), одним з яких є судова влада, котрій належить одна з найважливіших ролей в процесі захисту прав і свобод людини і громадянина. Водночас судовий порядок захисту прав громадян, як відзначає Х. Ярмакі¹, відрізняється найвищими правовими гарантіями. Здійснення цієї функції є однією з основних складових сутнісного визначення самої судової влади, тому, підтримуючи позицію дослідників В. Комарова, В. Тертишника та А. Марченко, можна окреслити судову владу як найбільш близьку до права з усіх влад^{[504] [505] і як найбільш дієвий механізм захисту прав і свобод людини[506]. Тобто в загальній структурі юридичного механізму захисту прав людини судовій владі безумовно належить центральне місце. При цьому, судовий захист і охорона прав людини разом із загальною системою національного законодавства та юридичними процедурами реалізації прав людини, як пише О. Святоцький[507], становлять єдиний механізм забезпечення прав людини.}

Аналіз механізму дії закону передбачає аналіз дії закону у трьох “вимірах”: дія закону в часі, просторі і за колом осіб.

Дія законів у часі розкривається через початковий і кінцевий моменти дії закону, якими є вступ закону в дію і припинення дії закону.

Як відзначає О. Ф. Скакун, слід відрізняти момент (день) вступу закону в дію від моменту (дня) набуття ним юридичної сили, оскільки закон набуває юридичної сили у день його ухвалення (підписання) ^[508].

Момент початку дії закону передбачає таку

багатоваріантність:

1) з моменту ухвалення (Конституція України);

2) з моменту опублікування (з цього моменту діють більшість законів в Україні);

3) з часу, визначеному у самому законі (визначається, як правило, в прикінцевих чи перехідних положеннях закону; з цього моменту діють більшість кодексів);

4) з часу, який визначено в постанові Верховної Ради України про порядок введення закону в дію (із дня опублікування або ж з моменту настання застереженої в постанові певної умови, зокрема, ухвалення парламентом іншого закону тощо);

5) після закінчення 10-денного строку з дня офіційного опублікування (так починають діяти закони, у яких не вказаний час набрання чинності і щодо яких не було постанови про порядок введення в дію);

6) закони, ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначений інший строк. При цьому датою ухвалення закону є день проведення референдуму.

За будь-якого варіанту моменту початку дії закону діє загальне правило: закон вступає в дію не раніше дати опублікування, оскільки, відповідно до ст. 57 Основного Закону, закони, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними.

Вступ закону в дію характеризується трьома принципами:

а) негайна дія закону (коли закон з дня вступу в дію поширюється на усі випадки лише “вперед” і все, що передувало дню вступу закону в дію, не підпадає під його дію);

б) зворотня дія (сила) закону.

За загальним правилом, закон не має зворотньої сили. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян упевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно­правового акта. Принцип незворотності дії в часі поширюється також на Конституцію, яка є Основним Законом держави (Преамбула Конституції України).

Однак з цього правила є винятки:

- за наявності вказівки в законі про надання йому (окремим статтям, частинам) зворотньої сили;

- кримінальний закон, який скасовує чи пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотню дію в часі.

Таким чином, зворотня дія закону передбачає поширення дії закону на всі випадки не тільки “вперед”, але й “назад”, тобто на випадки, що мали місце в минулому, до набрання цим законом сили.

Так, відповідно до ст.58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотньої дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Закріплення такого правила у вітчизняному законодавстві (Конституції та Кримінальному кодексі України) є відображенням міжнародних постулатів, а саме положення, зафіксованого в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р., згідно з яким “... не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, яке підлягало застосуванню на момент вчинення кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на цього злочинця” (ч.1 ст. 15) ^[509].

Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом’якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб, проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

в) “переживання” закону (коли закон, що втратив чинність, за спеціальною вказівкою нового закону повинен продовжувати дію з окремих питань, наприклад, ст.

Втрата законом дії пов’язується з :

1) прямим скасуванням закону іншим законом або спеціальним актом (наприклад, рішенням Конституційного Суду України у разі визнання його таким, що не відповідає Конститиції України);

2) фактичним скасування закону внаслідок прийняття нового закону з того самого питання, якщо попередній формально не скасований;

3) закінченням строку, на який було прийнято закон;

4) зміною обставин, на які був розрахований закон;

5) призупиненням дії закону (така практика в Україні існує, однак, на переконання більшості дослідників, вона перебуває поза правовим полем).

Дія законів у просторі може бути:

а) територіальною, тобто такою, що окреслена територією держави (її державним кордоном) або територією окремого регіону і визначається державним суверенітетом.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про державний кордон України”, державний кордон України є лінією і вертикальною поверхнею, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору ^[510]. Таким чином, територія держави включає:

- судодольний простір - земну територію;

- водний простір - внутрішні води всередині державних кордонів і територіальні води в межах 12 морських миль;

- повітряний простір над державними кордонами - на висоті до 35 км;

- надра;

- військові і торговельні судна у відкритому морі;

- повітряні кораблі, що знаходяться в польоті за межами України;

- космічні об'єкти під прапором і гербом держави;

- трубопроводи;

- підводні кораблі і нафтові морські вишки;

- території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

б) екстериторіальною, що регулюється договорами і передбачає поширення законодавства даної держави за межами її території.

Право екстериторіальності держав - це порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній національній території і підвладні законам і юрисдикції власної держави.

Дія закону за колом осіб передбачає загальне правило: закон діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території його дії і є суб'єктами відносин, на які він розрахований. Тобто, закон діє на усіх фізичних осіб (громадян держави, іноземних громадян, осіб без громадянства (апатридів), осіб з подвійним громадянством (біпатридів), а також на усіх юридичних осіб (вітчизняних, іноземних, міжнародних, спільних тощо), якщо тільки вони не користуються правом екстериторіальності.

За колом осіб, на яких поширюється їх дія, закони поділяються на:

- загальні, що розраховані на усе населення та на усіх юридичних осіб;

- спеціальні, що розраховані на певне коло осіб (наприклад, інвалідів, пенсіонерів, військовослужбовців тощо).

- виняткові, що роблять винятки з загальних та спеціальних законів.

Зокрема, особи, що користуються дипломатичним, консульським імунітетом звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов'язаних з їх службовою діяльністю.

Зокрема, відповідно до ст.31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.^[511], дипломатичний агент користується імунітетом від кримінальної юрисдикції держави перебування. Він також користується імунітетом від цивільної та адміністративної юрисдикції, крім таких випадків:

- речових позовів, що стосуються приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування, якщо тільки він не володіє ним від імені акредитуючої держави для цілей представництва;

- позовів, що стосуються спадкування, стосовно яких дипломатичний агент виступає як виконавець заповіту, опікун над спадковим майном, спадкоємець чи відказоодержувач як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави;

- позовів, що стосуються будь-якої професійної чи комерційної діяльності, що здійснюється дипломатичним агентом в державі перебування поза офіційними функціями.

Дипломатичний агент не зобов’язаний давати показання як свідок. Однак імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції акредитуючої держави.

5.5.