4.2. ДИВІДЕНДНА ПОЛІТИКА БАНКУ:МЕХАНІЗМ РОЗРОБКИ І РЕАЛІЗАЦІЇ

Управління розподілом прибутку банку – це процес прийняття управлінських рішень з подальшого використання прибутку відповід- но до цілей і завдань банку. Як правило, порядок розподілу прибутку визначається загальними зборами акціонерів (засновників) на рік на- перед, а підсумковий розподіл прибутку затверджується зборами ак- ціонерів (засновників) за підсумками року.

Розподіл прибутку здійснюється згідно із спеціально розробле-

ною політикою банку, основу якої складає дивідендна політика.

Політика розподілу прибутку повинна:

1) відображати вимоги загальної стратегії розвитку банку;

2) забезпечувати підвищення ринкової вартості;

3) формувати необхідну кількість ресурсів для подальшого розвитку банку;

4) забезпечувати матеріальні інтереси акціонерів і персоналу банку.

Мета політики розподілу прибутку – оптимізація пропорцій між частинами прибутку, що споживається, і частинами прибутку, що ка- піталізується.

• забезпечення отримання власниками необхідної норми прибутку на інвестований капітал;

• забезпечення пріоритетних цілей стратегічного розвитку банку за рахунок прибутку, що капіталізується;

• забезпечення стимулювання трудової активності та додаткового соціального захисту персоналу;

• забезпечення формування в необхідних обсягах фондів та резервів банку.

Специфіка завдань, що стоять перед кожним конкретним банком

в процесі його розвитку, різні зовнішні та внутрішні умови їх діяльно- сті не дозволяють виробити модель розподілу прибутку, яка б мала універсальний характер. Тому основою механізму розподілу прибутку конкретного банку є аналіз та врахування окремих факторів, що пов’язують цей процес з поточною та наступною його діяльністю.

Наведемо основні фактори, що впливають на розподіл прибутку банку.

1.

• правові фактори (вимоги до капіталу, обмеження при виплаті дивідендів для деяких банків, мінімальний фіксований розмір відрахувань в резервні фонди);

• податкова система;

• середня ринкова норма прибутку на інвестовані кошти;

• темпи інфляції;

• стан кон’юнктури фінансових ринків, особливо фондового.

2. Внутрішні фактори, що обмежують можливості банку щодо вибору пропорцій розподілу прибутку:

• менталітет вкладників банку;

• рівень рентабельності банку;

• необхідність інвестицій у банк і їх обсяг;

• рівень ризикованості здійснюваних операцій;

• значення коефіцієнта фінансового важеля;

• чисельність персоналу і механізм його участі у прибутку банку;

• рівень концентрації управління;

• рівень поточної платоспроможності банку.

Основою політики розподілу прибутку банку є дивідендна полі-

тика.

Дивідендна політика – це принципи і методи визначення частки прибутку, що сплачується власнику капіталу відповідно до його внес- ку. Дивідендна політика передбачає визначення співвідношення при- бутку, що спрямований на виплату дивідендів і на розвиток банку.

Висока частка дивідендів сповільнює темпи зростання капіталу, підвищує обсяг активів, що приносять прибуток. Низька частка диві- дендів призводить до зниження курсів вартості акцій банку.

Оптимальна дивідендна політика повинна бути:

1) стабільною, тобто, якщо частка прибутку, що спрямована на ви- плату дивідендів, підтримується на відносно постійному рівні, то це підвищує привабливість банку для реальних і потенційних інве-

сторів;

2) спрямованою на максимальну ринкову вартість інвестицій акціоне- рів, тобто прибутковість акціонерного капіталу даного банку повин- на дорівнювати прибутковості інвестицій, які аналогічні за рівнем ризику.

На першому етапі формування дивідендної політики банку відбу- вається визначення основних факторів, що впливають на дивідендну політику, і ступеня їх впливу.

• вимоги акціонерів;

• стадія розвитку банку;

• можливість формування капіталу за рахунок інших джерел;

• ступінь готовності проектів розвитку банку;

• середній національний рівень дивідендних виплат;

• привабливість банку з точки зору реальних і потенційних інвесторів;

• поточний та прогнозований фінансовий стан банку.

На наступному етапі відбувається вибір типу дивідендної політики. Необхідно зазначити, що існують три основних типи формування ди- відендної політики – консервативний, помірний (компромісний) та аг- ресивний. Кожному з цих підходів відповідають конкретні методи ви- значення дивідендів. Ці методи мають як позитивні риси, так і певні вади (табл. 4.1).

Основні типи дивідендної політики

Таблиця 4.1

Типи дивідендної політики Варіанти методів, що відповідають типам дивідендної політики

Консервативний Залишковий метод дивідендних виплат.

Метод стабільного розміру дивідендних виплат

Помірний (компромісний) Метод мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в певні періоди

Агресивний Метод постійного приросту дивідендів.

Метод постійного коефіцієнта виплат

Консервативному типу відповідають залишковий метод та метод постійного розміру дивідендних виплат.

Суть залишкового методу полягає в тому, що розмір прибутку для виплати дивідендів визначається як залишок після задоволення інвестиційних потреб банку. Прибуток, що залишається, розподіля- ється на дивіденди. Якщо банк не має прибутку, то дивіденди не ви- плачуються.

Перевагою зазначеного методу є те, що забезпечуються високі те- мпи розвитку банку, підвищується його фінансова стійкість. Недолік полягає в нестабільності розмірів дивідендних виплат, що не- гативно впливає на формування ринкової вартості акцій та імідж банку.

Залишкову політику дивідендних виплат доцільно використову-

вати на ранніх стадіях розвитку банку.

Суть методу стабільного розміру дивідендних виплат полягає в збереженні незмінної, чітко визначеної суми дивідендних виплат протягом тривалого проміжку часу.

Перевагою цього методу є створення у власників почуття впевне- ності у стабільності розміру поточного прибутку незалежно від різних чинників, що визначає стабільність котирування акцій на ринку цін- них паперів.

Недоліком зазначеного методу є недостатній зв’язок між дивіде- ндами та фінансовими результатами діяльності банку. Для зменшення впливу зазначеного недоліку стабільний розмір дивідендних виплат встановлюється, як правило, на низькому рівні.

Компромісному (помірному) типу дивідендної політики відпові-

дає метод мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в певні періоди.

Основна суть цього методу – регулярність виплат стабільних, не-

великих за розміром дивідендів залежно від результатів фінансової ді- яльності банку, що дозволяє збільшувати розмір дивідендних виплат в період його ефективної роботи.

Перевагою методу є зв’язок з фінансовими результатами діяльно-

сті банку, що дозволяє підвищувати дивідендні виплати в період сприятливої економічної кон’юнктури.

Недоліком цього методу є зниження ринкової вартості акцій у випадку тривалої виплати мінімальних розмірів дивідендів, а також те, що він може ефективно застосовуватися банками з нестабільними розмірами прибутку.

Агресивний тип дивідендної політики включає метод стабільного приросту дивідендів та метод постійного коефіцієнта виплат.

При використанні методу постійного приросту дивідендів перед- бачається стабільне зростання рівня дивідендних виплат в розрахунку на одну акцію. Для цього, як правило, встановлюється фіксований розмір процента приросту дивідендів до їх розміру в попередньому періоді.

Перевага цього методу полягає у забезпеченні високої ринкової

вартості акцій банку та у формуванні його позитивного іміджу серед потенційних інвесторів при додаткових емісіях.

Недолік цього методу полягає у відсутності еластичності при йо- го застосуванні, скороченні інвестиційної діяльності та погіршенні фінансового стану банку за умови збільшення темпу зростання коефі- цієнта дивідендних виплат.

Таку дивідендну політику можуть використовувати тільки стабі-

льно прибуткові банки. Якщо ця політики не підкріплена постійним зростанням прибутку банку, то вона значно збільшує загрозу банкрут- ства.

Метод постійного коефіцієнта дивідендних виплат передбачає

дотримання встановлених пропорцій розподілу одержаного прибутку між акціонерами (засновниками) та банком, тобто встановлення спів- відношення між прибутком, який споживається, та прибутком, який капіталізується.

Перевага цього методу полягає у простому формуванні фонду дивідендів та у тісному зв’язку з розміром одержаного банком прибутку.

Основний недолік полягає у нестабільності дивідендних виплат

на одну акцію, що пов’язано з нестабільністю суми сформованого прибутку.

Метод постійного коефіцієнта дивідендних виплат можуть засто-

совувати лише банки із стабільним прибутком.

Механізм розподілу прибутку в залежності від обраного типу ди-

відендної політики передбачає таку послідовність дій.

На першому етапі з суми чистого прибутку здійснюються відра- хування в резервний та інші обов’язкові фонди спеціального призна- чення, які передбачені статутом банку. “Очищена” сума чистого при- бутку являє собою так званий “дивідендний коридор”, в рамках якого реалізується відповідний тип дивідендної політики.

На другому етапі залишкова частина чистого прибутку розподі-

ляється на прибуток, що капіталізується, та прибуток, що споживаєть- ся. Якщо банк використовує залишковий метод дивідендної політики, то в процесі цих розрахунків пріоритетним завданням є формування фонду розвитку і навпаки.

Сформований за рахунок прибутку фонд споживання розподі- ляється на фонд дивідендних виплат і фонд споживання персоналу банку, що передбачає додаткове стимулювання працівників та за- безпечення їх соціальних потреб. Основою такого розподілу є обраний тип дивідендної політики та зобов’язання банку за трудо- вими угодами.

Визначення рівня дивідендних виплат на одну просту акцію здій-

снюється за формулою:

РДВ = ФДВ - ВП , (4.2)

Кпа

де РДВ – рівень дивідендних виплат на одну акцію;

ФДВ – фонд дивідендних виплат, сформований залежно від об-

раного типу дивідендної політики;

ВП – фонд виплат дивідендів власникам привілейованих акцій за передбаченим рівнем;

Кпа – кількість простих акцій, емітованих банком.

Оцінка ефективності розробленої дивідендної політики ґрунту-

ється на використанні таких показників:

а) коефіцієнт дивідендних виплат, який розраховується за формулами:

К дв

= ФДВ ЧП

, (4.3)

де Кдв – коефіцієнт дивідендних виплат;

ФДВ – фонд дивідендних виплат, сформований в залежності від

обраного типу дивідендної політики;

ЧП – сума чистого прибутку банку;

б) коефіцієнт співвідношення ціни та доходу за акцією, який розрахо-

вується за формулою:

К = Рца

, (4.4)

цд

а

де Кцд – коефіцієнт співвідношення ціни та доходу за акцією; Рца – ринкова ціна однієї акції; Да – сума дивідендів, що виплачуються на одну акцію.

При оцінці ефективності дивідендної політики також можуть бу-

ти використані показники динаміки ринкової вартості акцій.

Отже, можна зазначити, що важливою складовою фінансової стратегії банку, спрямованої на реалізацію основної мети – максимі- зації ринкової вартості та зростання доходів його власників, є дивіде- ндна політика.

зазначити, що це складова загальної політики управління прибутком,

тобто елемент прийняття окремих тактичних рішень.

Дослідження особливостей узгодження стратегічних і тактичних фінансових цілей в процесі формування дивідендної політики дозво- лило зробити висновок про те, що специфіка реалізації основних типів дивідендної політики залежить від стадій життєвого циклу банку, рів- ня його конкурентоспроможності та особливостей фінансово- економічного розвитку.