Традиції психології творчості у дорадянській Росії та у СРСР

У Росії ХІХ століття психологія творчості бере початок з праць потеб- ністів, відомих ще як Харківська школа (О.О.Потебня, О.М.Веселовський, Д.Н.Овсянико-Куликовський, О.І.Білецький, 1.1.Лапшин, Т.Райнов, Б.А.Лезін та ін.).

Для потебністів характерне пояснення творчості на основі принципу «економії сил у мисленні». Центральна ланка механізму творчої діяль­ності пов’язувалась з інтуїцією, несвідомим. Засобом економії вва­жалась мова. Думка, що здійснюється в несвідомому, економить енер­гію людини. Це ми бачимо у творчості геніальних людей. Слово фіксує несвідомі автоматизовані процеси думки. У несвідомому наявні готові (апріорні) граматичні форми, які, наповнюючись думкою, перетворю­ються на граматичну думку. Чим різноманітніші апріорні граматичні форми, тим сильнішим є внесок несвідомого у сферу свідомості.

Потебністи широко використовували методи самоспостереження видатних письменників, поетів, вчених, аналізували їх записні книжки, вирази. Представники Харківської школи вважали, що геніальність проявляється надзвичайною концентрацією, напругою уваги, вразливі­стю, вмінням бачити сутність, інтуїцією, передчуттям, передбаченням. До якостей творчої особистості відносили фантазію, вигадку, відхилен­ня від шаблонів, оригінальність, суб’єктивність, широту знань.

Потебністський підхід вважається синкретичним, у ньому перепле­тені літературознавчі, лінгвістичні, філософські аспекти творчості без відокремлення психологічного.

В.М.Бєхтєрєвдотримувався рефлексологічних поглядів щодо твор­чості. Проблема - це подразник, творчість -реакція на нього. Проблема викликає рефлекс зосередження, який обумовлює міміко-соматичний рефлекс, чим забезпечується підйом енергії, збудження діяльності моз­ку.

Учень І.П.Павлова В.Савіч визначав творчість на основі вчення про умовні рефлекси як утворення нових умовних зв’язків без урахування дії психологічних та соціальних законів.

С.О.Грузенберг підкреслював необхідність об’єктивних методів у психологічних дослідженнях творчості, їх опори на природознавство.

У 20-х роках багато робіт присвячувалось науковій творчості. Часто їх виконували вчені різних галузей науки. Наприклад, М.А.Блох (іс­торик хімії); Ф.Ю.Левінсон-Лессінг (геолог, писав про роль фантазії); В.Л.Омельянський (мікробіолог, досліджував роль випадку).

У центрі досліджень творчості цього періоду - питання про інтуїцію як кульмінаційний момент творчого процесу, прихований у підсвідомо­сті. При цьому інтуїція вважалась однією з найбільших «загадок світу».

Етап 30-х років знаменується запереченням фактів інтуїції та ролі підсвідомого. Натомість стверджується, що фокусом проблеми творчо­сті повинна бути свідомість (В.П.Полонський, С.Л.Рубінштейн). Спо­стерігається занепад досліджень наукової творчості.

У середині 50-х роківпоступово відновлюється увага психологів до інтуїції. О.М.Леонтьєв досліджує момент знаходження принципу ідеї рішення, що по суті містить інтуїцію. І.С.Сумбаєв відроджує поняття інтуїції, трактуючи її як відображення підсвідомої діяльності, що пере­важає на початкових етапах творчості. Неусвідомлені компоненти мис­лення вивчали Я.О.Пономарьов, В.Н.Пушкін, О.К.Тихоміров, В.П.Зінченко, Е.А.Ратанова.

Г.С.Альтшуллер, продовжуючи традиції 30-х рр., розробив алгоритм розв’язання винахідницьких задач (скорочено російською «АРИЗ»), який виявився ефективним лише для школярів.

Б.М.Кєдров, вивчаючи проблему наукового відкриття, підкреслює її комплексність, вирізняє центральну ланку психологічного дослідження - механізми інтуїції. Інтуїцію розумів як випадкову асоціацію, ефект перехрещення раніше не пов’язаних подій.

У СРСР та Росії останньої чверті ХХ ст. розробку отримали наступ­ні проблеми психології творчості:

— проблемні ситуації, мотивація творчості (Матюшкін О.М.);

— інтелектуальна ініціатива, надситуативна активність (Богоявлен- ська Д.Б., Петровський В. А.);

— продуктивне мислення (Брушлінський А.В., Абульханова- Славська К.О.);

— творча особистість, її онтогенез (Давидов В.В.).