Політичне лідерство: сутність та функції

Лідер (від англійського «Іеайег» — провідний, ведучий, що керує іншими людьми). Лідери очолюють різні людські спільноти — від невеликих груп до співтовариств державного рівня. Особа, що керує політичними процесами, здійснює функції з управління суспільством, політичною організацією, рухом і здатна вплинути на хід подій, називається політичним лідером.

Лідер отримує владні ресурсі від об’єктів своєї влади, у першу чергу — завдяки її легітимації в їх очах. Тому для лідерства головним є утримання владного статусу за будь-яку ціну, в тому числі й шляхом усунення можливостей конкуренції за цей

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія статус. Для здійснення лідерства необхідно зосередити достатній обсяг ресурсів влади та реалізувати політичну волю.

Політична воля лідера — це здатність до визначення політичної мети та оптимальних шляхів її досягнення, а також готовність нести політичну відповідальність за прийняті владні рішення.

Політичне лідерство — це вищий рівень соціального лідерства, пов’язаний із управлінням державними і соціальними процесами. Це механізм і спосіб здійснення влади, що базується на об’єднанні різних соціальних верств навколо висунутої лідером програми трансформації суспільства. У сучасному індустріальному бюрократичному суспільстві політичний лідер діє в рамках установлених норм і не може за власним розсудом змінюватиіснуючі політичні інститути. Ефективність його діяльності залежить від безлічі факторів, зокрема від підтримки тієї соціальної групи, що концентрує у своїх руках значний обсяг державної та політичної влади — політичної еліти.

Функції політичного лідерства:

• розробка стратегічних цілей розвитку суспільства чи його частини, вироблення тактики їх досягнення;

• мобілізація суспільства на виконання поставленої мети;

• керівництво діяльністю суспільства (суспільних груп) із виконання цих цілей у рамках політичної системи.

Проблема політичного лідерства — пошук та висування на вирішальні посади нових людей, здатних на перетворення в суспільстві та на проведення політики, що задовольняє потреби населення, займає особливе місце серед безлічі проблем сучасного світу.

Політична еліта: поняття, функції, види. Еліта та державна бюрократія

Політична еліта — соціальна група, що в умовах конкурентної боротьби системно реалізує політичну владу, здійснюючи вирішальний вплив на процес прийняття державно-владних рішень.

Політична еліта відноситься до владної еліти.

Владна еліта — соціальна група, що системно реалізує владу в масштабах суспільства. Частина владної еліти, що здійснює державну владу, називається правлячою елітою. Частина політичної еліти, що вступає в конкурентну боротьбу з правлячою елітою, намагаючися відсторонити її від влади та зайняти її місце, називається контрелітою.

Владна еліта носить характер політичної лише тоді, коли формування владних рішень має конкурентний характер, тобто існує конкуренція за здійснення державної влади.

Політична еліта — важливий соціальний суб’єкт політичної влади. Вона становить основу формування й функціонування політичної влади, бере участь у розробці, прийнятті та здійсненні політичних програм, економічних і правових реформ. Обґрунтування ролі політичної еліти в житті сучасної України має особливу актуальність, адже одним із шляхів виходу з кризи, стабілізації суспільства, підйому

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія країни є ефективна діяльність елітних груп, що визначають стратегію розвитку суспільства.

Історичний досвід і політична практика всіх країн свідчить, що процес розподілу й реалізації влади не передбачає рівної участі в ній усіх громадян. Структура складного соціуму завжди розділена на керуючих (ті, хто здійснюють владу) і тих, ким керують (ті, стосовно кого ця влада здійснюється). Тобто реальне управління суспільством за будь-якої форми правління знаходиться в руках організованої меншості.

Поняття «політична еліта» вживається в широкому і вузькому значенні слова. У вузькому значенні слова воно тотожне поняттю «правляча еліта», тобто означає ту частину еліти, яка реально здійснює державну владу. У широкому значенні — це соціальна група, що відрізняється від інших частин суспільства безпосередньою участю в процесі здійснення політичної влади.

Політична еліта має складну структуру і внутрішньо диференційована. Залежно від обсягу владних повноважень виділяють наступні рівні політичної еліти. Вища еліта включає провідних політичних керівників, їх найближче оточення й тих, хто обіймає високі посади в законодавчій, виконавчій і судовій владі (президент, його найближче оточення, прем’єр-міністр, його заступники, кабінет міністрів, голова парламенту, його заступники, керівники депутатських фракцій, керівники провідних політичних партій), а також опозиційних лідерів (так звана «контреліта»). Середня еліта включає осіб, що займають виборні політичні посади: парламентаріїв, губернаторів, мерів, лідерів політичних партій і рухів (у тому числі опозиційних), керівників впливових ЗМІ політичного характеру. Адміністративна (бюрократична) еліта — вищий прошарок державних службовців (чиновництво), вони обіймають вищі позиції в міністерствах, департаментах та інших органах державного управління. Оскільки діяльність цих органів пов’язана із необхідністю їх ресурсного забезпечення та наділення спеціальними повноваженнями для здійснення влади, у тому числі й шляхом прямого примушення, адміністративна (бюрократична) еліта отримує можливість виступати окремим суб’єктом політичного процесу.

Крім того, професійні чиновники не підпадають під необхідність змінюваності за результатами волевиявлення громадян, що фактично виводить бюрократичний апарат з-під контролю основної маси суспільства. Ця характеристика бюрократії випливає з їх функції підтримки стабільності та безперервності державної влади незалежно від змін у розстановці сил між ресурсозабезпеченими суб’єктами конкуренції за політичну владу. Політичний імунітет виконавчої влади допомагає

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія зберігати спадкоємність у керівництві державою, він необхідний для здійснення довгострокових державних програм, у тому числі тих, що пов’язані з безпекою держави як політичної організації. Тому його визнання є загальним правилом для всіх переможців політичної боротьби. Враховуючи, що саме існування професійного державного апарату пов’язане із владним регулюванням відносин між конкуруючими ресурсозабезпеченими угрупованнями, воно в ідеалі передбачає незалежність цього апарату від жодного з таких угруповань. Більш того, конкуруючі угруповання зацікавленні у підтриманні незалежності «корпорації державних чиновників» (принаймні, від своїх конкурентів) та у легітимації її власних каналів реалізації владних рішень. І якщо окремі чиновники можуть підпадати під вплив певних ресурсозабезпечених груп, то корпоративна єдність членів апарату державних установ теоретично дозволяє «корпорації державних чиновників» у цілому займати позицію більш-менш незалежного розпорядника ресурсів, що доступні для державного регулювання.

Реалізуючи свої власні цілі та інтереси ресурсозабезпечених груп, бюрократична еліта прагне до прийняття таких рішень, які відкривали б для неї доступ до самостійного використання суспільних ресурсів. Логічно, що при такій позиції «корпорація» державних чиновників отримує не лише статус пануючого суб’єкта владних відносин у суспільстві (як мінімум — входить до числа ресурсозабезпечених груп, здатних конкурувати за владу), але й змогу системного відтворення цього статусу через кумулятивний ефект накопичення власного ресурсного забезпечення.

При цьому необхідно відзначити, що політика, направлена на зниження собівартості вироблення суспільних благ за рахунок економії ресурсів, не приносить великого прибутку носіям виконавчої влади, що є розпорядниками цих ресурсів. Натомість прийняття дорогих програм «суспільного розвитку», які передбачають неконтрольоване витрачання суспільних ресурсів, надає їм широкі можливості як для особистого збагачення, так і для збагачення тих груп із особливими інтересами, яким вони виділяють ці ресурси. Це приводить до посилення впливу розпорядників ресурсів, зміцнення зв'язків із підтримуючими їх групами. Дослідники відзначають, що значна частина службовців приватних корпорацій, попрацювавши в державному апараті, повертаються у свої корпорації з помітним підвищенням. При цьому, як правило, провали прийнятих урядових програм тягнуть за собою не їх скасування, а збільшення асигнувань і зростання штатів співробітників. Все це сприяє розростанню державного апарату, витрати на утримання якого іноді наближаються до основного обсягу державного бюджету. В окремих країнах, які

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія отримали незалежність, темпи чисельного зростання адміністрації перевищують темпи зростання народонаселення. Наприклад, в Нігерії за роки незалежності чиновницький апарат виріс з 200 тис. до 2 млн. чоловік. При цьому ресурси країни спрямовуються не на її розвиток, а на утримання «корпорації чиновників», основою існування якої є стягнення ренти від владного перерозподілу ресурсів на користь великого бізнесу (частіше за все — транснаціонального).

Попит підприємців на державні привілеї для своєї діяльності зумовлює пошук ренти особами, що завдяки своєму службовому положенню в органах державної виконавчої влади мають доступ до прийняття відповідних рішень.

Політична рента — вигода члена бюрократичної еліти від прийняття чи просування ним владного рішення на користь певної ресурсозабезпеченої групи.

Пошук політичної ренти — це прагнення отримати економічну ренту за допомогою політичного процесу. Урядовці прагнуть отримати матеріальні вигоди за рахунок як суспільства в цілому, так і окремих осіб, які домагаються прийняття певних рішень для отримання привілеїв чи закріплення привілейованого статусу. Чиновники, беручи участь в політичному процесі, прагнуть провести такі рішення, щоб гарантувати собі отримання економічної ренти за рахунок суспільства.

Проте в реальності монополія державного апарату на розподіл ресурсів, що підлягають державному регулюванню, є досить умовною, так само як і монопольний владний статус органів державної влади. В основі такої ситуації лежить технічна неможливість повного контролю над розподілом ресурсів для всіх суб’єктів політичної влади — як тих, хто відноситься до ресурсозабезпечених «засновників» державних інститутів як засобів регулювання відносин, так і тих, хто входить до числа державних чиновників, що офіційно приймають державні рішення з приводу цього регулювання.

Звідси випливає, що поліцентричність політичної владної суб’єктності носить системнй характер, хоча рівні владних можливостей різних груп еліти як суб’єктів політики при цьому можуть суттєво відрізнятися.

Соціальне призначення еліти витікає з виконуваних нею функцій:

• стратегічна — розробка стратегії й тактики розвитку суспільства, визначення політичної програми дій і прагнення до її успішної реалізації;

• комунікативна — ефективне відображення в політичних програмах інтересів та потреб різних соціальних груп та їх практична реалізація, захист соціальних цілей, ідеалів та цінностей;

• організаторська — мобілізація мас щодо реалізації рішень;

• інтегративна — зміцнення стабільності суспільства, створення стійкої рівноваги політичних сил, гармонізація соціальних інтересів тощо.

Для успішного здійснення своїх системних функцій, представники політичної еліти використовують політичні організації, партії, рухи.

Для політичної еліти важливо, що вона може представити себе виразником інтересів всього народу, який через інституції політичної системи та громадянського суспільства артикулює свої інтереси і реалізує їх через центри прийняття політичних рішень. Необхідність легітимації політичної еліти як загальнонаціональної диктує їй потребу у виробленні та впровадженні в суспільну свідомість єдиного інтегрального політичного інтересу, що його може сприйняти вся нація в цілому — національного інтересу. Однак через нерівномірний розподіл ресурсів влади серед різних суспільних груп національний інтерес формується не стільки шляхом агрегування різноспрямованих політичних інтересів, скільки шляхом заміщення їх

сформульованим реальними суб’єктами влади власним політичним інтересом. Політичний інтерес еліти як суб’єкта влади полягає у здійсненні владних дій з реалізації свого панування і має за кінцеву мету пільговий доступ до ресурсів та цінностей. Він завжди вступає у суперечність із політичним інтересом більшості, який полягає в політичній рівності та політичній свободі. Отримуючи економічну вигоду від контролю за владним перерозподілом, політична еліта прагне до монополізації в своїх руках ресурсів влади, що створює постійно діючу тенденцію до переростання демократичної системи правління в олігархічну. Однак боротьба за вирішальний вплив на прийняття владних рішень у процесі розподілу провокує постійну конфліктність у середовищі самої еліти. Тому окремі групи політичних еліт для успішної конкуренції в цій боротьбі вимушені постійно легітимізувати свій статус в суспільній свідомості, надаючи громадянам можливість впливу на процес ротації елітних груп у складі політичної еліти.

Сутнісними характеристиками політичної еліти є:

- здатність успішно конкурувати в боротьбі за владу, контроль над розподілом ресурсів;

- здатність сконцентрувати достатній для цього обсяг ресурсів для влади і ефективно їх використовувати;

- легітимація представництва суспільства чи його частини як колективного суб’єкта політичної діяльності;

- здатність адекватно визначати стратегію і тактику розвитку суспільства, або певних соціальних груп, класів, угрупувань, які стоять за даною групою еліти;

- довготерміновий вирішальний вплив на прийняття найважливіших політичних рішень, що реалізуються через механізми політичних інституцій (насамперед —держави, в якій колективним носієм суверенітету вважається нація як сукупність політично суб’єктних громадян);

- реальний контроль над владним розподілом ресурсів і цінностей у суспільстві.

Для закріплення своєї влади над суспільством політичні еліти використовують механізм держави.

Співвідношення ресурсів в руках різних груп політичної еліти, яка конкурує в боротьбі за владу, диктують різні форми державного устрою.

1. При наявності монолітної еліти державний механізм будується за принципом єдиного центру влади, який володіє широким обсягом повноважень.

2. При наявності декількох конкуруючих угрупувань еліти, з приблизно рівним співвідношенням ресурсів, система державної влади будується за принципом поділу владних повноважень між гілками влади (законодавча, виконавча, судова), які стримують і врівноважують одна одну.

При цьому угрупування, що прийшло до влади, контролює виконавчу гілку влади, але надає опозиції право контролю за її діяльність через парламент, прокуратуру та інші органи.

Таким чином, державний механізм відображає співвідношення ресурсів в руках угрупувань, що конкурують за владу над суспільством, і формується лідерами цих угруповань для того, щоб мінімізувати витрати на протистояння всередині еліти і витрати на підпорядкування суспільства владі еліти.

Політична еліта внутрішньо диференційована. У самій еліті панує дух конкуренції, йде безупинна боротьба за участь у процесі реалізації влади. У кожній країні політична еліта має свої якісні та кількісні характеристики, здійснює свої специфічні функції.

Залежно від способу рекрутування виділяють відкриті і закриті еліти. Відкриті еліти формуються шляхом виборів; закриті самі поповнюють свої ряди шляхом кооптації (залучення) нових членів по вибору самої еліти.

В залежності від місця в політичній системі виділяють правлячу та опозиційну (контреліту).

Залежно від характеру внутрішньоелітних відносин виділяють еліти з високим ступенем інтеграції (об’єднані) і з низьким ступенем інтеграції (роз’єднані).

Залежно від рівня компетенції (обсяг владних функцій) виділяють вищу (загальнонаціональну), середню (регіональну) і місцеву. Залежно від способу досягнення виділяють легітимні еліти, що одержали владу при добровільній підтримці мас і владні функції реалізують через переконання та компроміси, і нелегітимні, які одержали владу шляхом її захвату та здійснюють свої владні функції методами примусу, насильства.

Залежно від стилю правління еліту поділяють на демократичну, ліберальну, авторитарну.