Політична система суспільства: поняття, сутність, функції

Протягом всієї історії людство створювало спеціальні соціальні механізми, що забезпечували цілісність, життєздатність, стабільність суспільства, його адаптацію відносно істотних змін у навколишньому середовищі, в економіці, у соціальних взаємозв’язках тощо.

У сучасній політичній науці такий механізм, що відображає динаміку політичної сфери життя суспільства, одержав назву «політична система». Нагадаємо, що в сучасному науковому дискурсі поняття «система» використовується з одного боку для позначення об'єктивно існуючих феноменів, а з іншого боку — як суб'єктивна модель певного сегменту багатовимірної реальності. Таким чином, категорія «політична система» описує об’єктивно існуючі політичні відносини в суспільстві через модель, запропоновану дослідником у відповідності до поставленої ним мети дослідження.

Категорія «політична система» з’явилася в політології в середині XX ст. Її виникнення стало наслідком розуміння того, що політичне життя не обмежується рамками державного механізму, а має більш загальний, системний характер політики. Ліквідація монархії та станового суспільства, в якому політичні права обмежувалися належністю до певних станів, призвела до того, що громадянин отримав принаймні формальну можливість активно впливати на державну владу, створюючи свої політичні організації, відстоюючи свої політичні інтереси. Системний підхід до вивчення політичного життя дає можливість аналізувати політичні явища і процеси як цілісну сукупність взаємопов’язаних елементів, виявляти системні властивості різних політичних явищ.

Політична система являє собою складний цілісний (інтегрований) соціальний механізм, за допомогою якого в суспільстві здійснюється політична влада в умовах конкурентної боротьба за доступ до неї певних соціально-економічних класів, соціальних груп та угруповань. Характер цієї боротьби формує не лише конкуренція суб’єктів політики між собою за владні позиції, але й спротив об’єктів політики спробам встановити над собою владу та відстоювання ними власних інтересів.

Ця конкурентна боротьба відображає різноманітні, в тому числі й антагоністичні інтереси тих соціальних спільнот та угруповань, які безпосередньо або через свої організації та рухи впливають на державну владу.

Тому політична система відображає не абстрактний «об’єднаний» політичний інтерес громадянського суспільства в цілому, сформований на основі суспільного договору, а динамічну мережу можливостей реалізації інтересів окремих соціальних груп і угруповань, яка формується на основі змінюваної розстановки сил між суб’єктами політичної діяльності. При цьому через політичну систему закріплення владних позицій суб’єктів політики супроводжується легітимацією їх влади в очах об’єктів політики. Таким чином, відбувається політична інтеграція суспільства на основі владного інтересу політичної еліти — у першу чергу правлячої, а в другу — елітарних груп, що в рамках існуючої політичної системи мають привілейований доступ до центрів владного перерозподілу ресурсів. Саме завдяки цьому соціально неоднорідне суспільство може уникнути дезінтеграції та існувати як єдина ціле.

Політична система суспільства — це складна, динамічна, ієрархічна мережа відносин політичної влади, які формуються між суб’єктами та об’єктами політики у залежності від розстановки сил між ними і впорядковуються через систему державних і недержавних соціальних інститутів, які націлені на здійснення публічної влади, або на боротьбу за її захоплення чи утримання.

Політичну систему можна розглядати як соціальну систему, для якої передбачається такий взаємозв'язок її елементів, яка утворює певну цілісність. Як і будь-яка соціальна система, політична система функціонує в ряді середовищ, на які вона впливає, та зміна яких приводить до необхідності адаптаційних змін самої системи:

• у природному, яке забезпечує наявність ресурсів);

• в економічному, в якому формуються основи владних відносин та ресурсна забезпеченість;

• у соціальному, яке відображає соціальну стратифікацію на основі групових інтересів та відносин неполітичної соціальної влади;

• в культурно-цивілізаційному, де закріплені традиції та норми взаємовідносин, у тому числі політичних);

• у зовнішньополітичному, яке може бути сприятливим чи несприятливим у плані політичної конкуренції та боротьби за ресурси.

Адаптуючись до змін середовища, система еволюціонує, змінюючи власні характеристики. Тому на кожному конкретному етапі розвитку суспільства його політична система має конкретні характеристики, які змінюються відповідно до змін умов розвитку самого суспільства. Стан політичної системи обумовлений станом соціально-економічних відносин у даному суспільстві. Однак при цьому політична система виступає по відношенню до них і до всього соціального середовища в цілому як самостійний комплекс політичних інститутів і відносин. Вона має специфічні

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія закономірності, що визначається наявністю спеціальних структурних зв'язків, ролей, функцій, а також закріпленням і регулюванням їх особливими нормами — правовими і політичними.

До політичної науки поняття «політична система» було введено завдяки працям американських вчених Г. Алмонда, Д. Істона, У. Мітчела та інших.

Виникнення та функціонування політичної системи об’єктивно пов’язане й обумовлене історичними рамками класового суспільства, розвитком класових протиріч, появою перших державних утворень, виділенням управлінської праці в спеціальну галузь для підвищення її ефективності. З розвитком цивілізації соціальне, економічне життя суспільства ускладнюється, виникають різноманітні недержавні утворення, ускладнюються й самі соціальні механізми здійснення політичної влади. Так, в житті вже феодального суспільства важливу роль відігравали об’єднання власників (общини, гільдії, цехи), вільні від феодальної залежності міста, які поступово перетворювалися на міста-комуни, міста-держави. З 1295 року в Англії існували постійні законодавчі збори (парламент), де були представлені інтереси баронів, лицарів, міських жителів. У Франції з 1302 року існували Генеральні штати із представників трьох станів — духовенства, дворянства та жителів міст. З’являються органи місцевого самоуправління в містах, містах-республіках (Венеція, Генуя, Піза тощо). Найбільш розвинених форм соціальні механізми самоорганізації — політичні системи — досягли з утвердженням нестанового, буржуазного суспільства, з прийняттям конституцій та законів, що

проголошували права і свободи громадян, виникненням різноманітних недержавних організацій, що відображали соціальну структурованість суспільства й захищали інтереси певних суспільних класів і груп.

Мета політичної системи — підтримання певного порядку владних відносин у суспільстві. Забезпечення стабільності влади в соціально неоднорідному суспільстві з певною кількістю ресурсозабезпечених груп, що претендують на панування, неможливе лише через використання силового ресурсу правлячим угрупованням. Цьому завданню слугує збалансованість владних інтересів суб’єктів політики у відповідності від наявного ресурсного забезпечення шляхом їх представництва в центрах політичної влади.

Для збільшення обсягів ресурсів влади суб’єкти політики можуть заручатися підтримкою об’єктів влади, підвищуючи рівень своєї легітимності. При цьому об’єкт влади також отримує певний ресурс влади, який може бути реалізований,

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія наприклад, як підтримка на виборах того чи іншого претендента на владу. Тому в кожній політичній системі владні відносини панування/підкорення, що складаються між суб’єктами та об’єктами політики в процесі політичної діяльності, є багатовекторними та багаторівневими, формуючи складну ієрархію політичних відносин.

Сутність політичної системи суспільства проявляється в її функціях. Основна функція політичної системи — це здійснення контролю над розподілом у суспільстві ресурсів та цінностей, а також підтримання порядку такого розподілу за допомогою політичної влади.

Таким чином, у рамках політичної системи реалізується триєдине завдання:

• контроль над розподілом ресурсів і цінностей, що перебувають у розпорядженні суспільства (земельні та водні ресурси, природні копалини, робоча сила, нерухомість, фінансові ресурси тощо);

• підтримання порядку даного розподілу;

• забезпечення цілісності суспільства, його сталого розвитку, оскільки без цього присвоєння ресурсів стає неможливим.

Однак функції політичної системи цим не обмежуються. Серед її завдань можна також назвати такі як:

• вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства (функція політичного цілепокладання);

• організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави (мобілізаційна);

• функція легітимізації приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;

• координація окремих елементів суспільства;

• політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

• артикуляція інтересів (пред’явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

• узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

• інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей; політична комунікація складових політичної системи тощо.

Характерною особливістю політичної системи є те, що всі її функції здійснюються в умовах постійної конкуренції за доступ до владних позицій та за право розпорядження суспільними ресурсами.

Рамками, що обмежують політичну конкуренцію, є наявність ресурсів, які суб’єкт політики може витратити на протистояння без суттєвого зниження:

• свого рівня споживання;

• затрат на підтримку свого владного статусу (як по відношенню до підвладних, так і по відношенню до конкурентів з власної країни та інших країн). Ці затрати включають у себе не лише здійснення самої влади, але й реалізацію

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія управління діяльністю об’єктів влади по виробленню ресурсів та підтримання порядку їх присвоєння.

Як зазначає один із провідних західних дослідників політичної системи Дуглас Норт, відкритий для всіх громадян рівноправний доступ до ресурсів та влади, який проголошується основним завоюванням демократичного суспільства західного типу, не існує за умовчанням. Натомість існує порядок «обмеженого доступу», який постійно відтворюється через ієрархічну систему привілеїв та владної ренти (ренти від участі у владному перерозподілі суспільних ресурсів), що належать різним групам еліт. Оскільки ліквідація такого порядку загрожує втратою владної ренти навіть тим групам, які в ієрархії доступу до влади та ресурсів займають другорядні позиції, всі елітарні групи зацікавлені у підтриманні загальної рівноваги відносин, навіть якщо якийсь сегмент відносин порушується через прагнення окремих груп еліт отримати більш привілейований доступ до влади.

У разі, коли боротьба за зміну владних позицій у політичній системі взаємно виснажує сили всіх суб’єктів політики, вони можуть стати жертвою претендентів на ресурси даного суспільства з інших країн або ж зазнати значних втрат у результаті бунту підвладних. Тому, не дивлячись на постійну конкуренцію, пануючі групи (політичні еліти, що мають доступ до державної влади та привілейований доступ до перерозподілюваних через неї суспільних ресурсів), як правило, об’єднують зусилля по підтримці стабільності існуючої політичної системи, спільно придушуючи спротив основної маси населення своєму пануванню та організовуючи захист країни від зовнішнього ворога.

Модель політичної системи, яка вважається класичною, запропонував Д. Істон та значно доповнив Г. Алмонд. Схематично іі можна відобразити наступним чином:

Дана модель, яка функціонує за принципом замкнутої схеми, включає наступні цикли:

1. Вхід («введення») — це вплив на політичну систему у формі вимог і підтримки, які надходять із навколишнього середовища.

Вимоги — об'єктивні й суб'єктивні думки та дії індивідів і груп людей з приводу розподілу матеріальних благ і послуг у суспільстві.

Підтримка — це позиція та поведінка суб'єктів і об'єктів політичного життя, які сприяють функціонуванню політичної системи. Підтримка пов'язує населення із політичною системою, яка проявляється у різних формах: дотримання чинного законодавства, сплата податків, участь у політичному житті, повага до органів влади тощо.

Функції входу здійснюються недержавними формуваннями — групами людей, політичними партіями, засобами масової інформації тощо;

2. Конверсія («перетворення») — це засоби, за допомогою яких вимоги навколишнього середовища, що надійшли до політичної системи та підтримали суб'єктів і об'єктів політики, перетворюються в реальні рішення та дії. Тим самим політична система забезпечує вирішенню політичних, економічних, соціальних і культурних проблем суспільства;

3. Вихід («висновок») — це виконання прийнятих політичних рішень, які відповідним чином законодавчо оформлені, мають загальнообов'язковий характер, і дії щодо їх реалізації. Для підтримки стабільності у суспільстві рішення та дії політичної системи на виході повинні відповідати вимогам і підтримці навколишнього середовища на вході.

Функції виходу здійснюються державними органами законодавчої, виконавчої та судової влади;

4. Зворотній зв'язок — це вплив дії політичної системи на навколишнє середовище з метою формування на вході певних вимог і забезпечення підтримки. Саме на підтримку рівноваги політичної системи спрямовані механізми зворотного зв'язку. Проте ефективність цього механізму насамперед залежить від того, наскільки владна еліта здатна своєчасно і адекватно реагувати на вимоги навколишнього середовища.