Сутність політичних партій та їх роль у політичній системі суспільства. Ознаки та функції політичних партій.

Політичне життя сучасного суспільства складне, суперечливе й різноманітне. У ньому бере участь величезна кількість учасників (суб'єктів політики), серед яких одне з чільних місць належить політичним партіям.

Політичні партії є відносно молодим інститутом публічної влади, якщо мати на увазі масові партії, оскільки об'єднання людей у боротьбі за владу або за безпосередній вплив на неї завжди були важливим елементом політичних відносин. Такого роду об'єднання мають давню історичну традицію. Сучасні ж партії, що діють у масовому середовищі, сформувалися в Європі в другій половині XIX ст. У цьому сенсі політичні партії можуть розглядатися як політичний інститут, що виник у сфері європейської культури і який потім з'явився у всіх інших культурних регіонах сучасного світу.

Партії, так як і держава, є суб'єктом політичної системи суспільства. У наш час політичні партії в тому чи в іншому вигляді існують у всіх країнах світу.

Що ж таке політична партія?

Термін «партія» латинського походження (pars) і перекладається як частина більш великої спільності. У широкому значенні партія — це організована група, що бореться за владу, її завоювання, утримання та використання.

Уже в стародавні часи, коли виникли перші держави, виникли й перші групи (гуртки), що виражали інтереси певних верств населення, які змагалися між собою в боротьбі за владу. Аристотель повідомляв про партії жителів гори, рівнини та прибережної частини міста

в Афінах. Такі політичні гуртки та групи, які існували також і в середні віки, відрізнялися нестійкістю та слабкою організованістю. Справжня історія політичних партій починається від часів Великої Французької буржуазної революції в кінці XVIII ст.

Німецький вчений М. Вебер на початку XX ст. запропонував схему історичної еволюції політичних партій: аристократичні котерії (гуртки), політичні клуби, масові партії.

У Західній Україні першою партією стала Русько-українська радикальна партія (РУРП), утворена у Львові 1890 р. У її витоків стояли І. Франко, Є. Левицький, М. Павлик та інші. Перша українська політична партія в Наддніпрянській Україні — Революційна Українська Партія (РУП) — була створена 11.02.1900 р. у Харкові як підпільна політична організація. Засновниками партії були члени Харківської студентської громади Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський, О. Коваленко, П. Андрієвський та інші. Першу програму організації, у якій проголошувалася ідея політичної самостійності України, написав

М. Міхновський (видана у Львові під назвою «Самостійна Україна»).

Виникнення партій було прямим наслідком формування нового буржуазного ладу, появою нових класів та соціальних груп, розвитку виборчої системи. Демократизація виборчого законодавства сприяла залученню до політичної діяльності широких верст населення, які були зацікавлені в здійсненні організованого тиску на парламенти своїх країн.

Сьогодні в науці немає загальноприйнятого визначення партії. Як один із варіантів пропонуємо таке формулювання: політична партія — це політична організація, що представляє інтереси частини суспільства (певного класу, соціальної групи,спільноти) і ставить за мету їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.

Політичні партії відіграють найважливішу роль у суспільно-політичному та державному житті, вони є одним із центральних компонентів політичної системи.

прийнятті політичних

і державних рішень, у їх реалізації.

Основною ознакою, що відрізняє партії від інших організацій, є їх орієнтація на відкриту, чітко виражену боротьбу за державну владу, за право формування державної політики та участь у здійсненні державної влади. Сутність політичної партії залежить від наступних основних характеристик: соціального складу та соціальної бази партії; складу, цілей та інтересів керівництва партії; програмних настанов організації; об’єктивної спрямованості її політичних дій.

Ознаки політичних партій:

• прагнення до завоювання та використання влади, або принаймні до прямого впливу на неї через входження своїх представників до органів законодавчої влади та уряду. Це прагнення відрізняє партію від груп тиску, оскільки останні не прагнуть захопити владу,

а намагаються впливати на органи державної влади, залишаючись поза їх структурою;

• наявність ідеології або системи ціннісних орієнтирів, що об’єднує всіх членів партії. Сьогодні ця ознака, яка в минулому відрізняла їх одну від одної, втрачає своє значення;

• організаційна будова, що передбачає наявність центральних та місцевих партійних організацій;

• постійне членство, робота членів партії як на виборах, так і під час проведення партійних заходів. Це відрізняє партію від політичних клубів.

Функції політичних партій

Політичні партії, виражаючи різноманітні інтереси громадянського суспільства, виконують певні функції, через які проявляється соціальне призначення партій:

• представництво інтересів тих чи інших класів, соціальних груп чи верств суспільства;

• зведення безлічі приватних інтересів окремих громадян і зацікавлених груп у їх спільний інтерес і реалізація його в своїй практичній діяльності;

• розробка партійної теорії та ідеології;

• політична боротьба з метою завоювання влади в країні або досягнення максимальної кількості місць у законодавчих органах влади, одержання права на формування державних виконавчих органів, уряду.

Класифікація партій

У сучасній науці існують різні класифікації політичних партій. Усе залежить від того, що береться за основу класифікації.

Залежно від місця в системі державної влади партії поділяються на правлячі (в т. ч. правлячі монопольно та ті, що входять до урядової коаліції) та опозиційні, легальні та нелегальні.

Залежно від відношення до приватної власності — ліві, праві, центристські.

Залежно від способу організації — кадрові, масові, універсальні.

За ідеологічним спрямуванням партії поділяються на: соціал-демократичні,

ліберально-демократичні, комуністичні, націоналістичні, релігійні, фашистські та ін.

За цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, які прагнуть змінити існуючий суспільний устрій; реформістські, які орієнтуються на модернізацію існуючого ладу при збереженні його базових основ; консервативні, які прагнуть зберегти існуюче положення, допускаючи лише найнеобхідніші перетворення.

За парламентською основою розрізняють парламентські

(парламентсько-електоральні) і позапарламентські. Парламентські партії діють у правових рамках, намагаються досягти своїх цілей через сформовані ними органи влади. Для позапарламентських партій пріоритетом є програмна єдність та централізм як принцип організаційної будови.

За способом формування розрізняють кадрові та масові партії. Кадрові партії («партії — виборчі штаби») формуються, як правило, навколо груп відомих політичних та суспільних діячів і не мають формального членства; їх діяльність майже повністю спрямована на підготовку виборчих кампаній; це, як правило, партії правої орієнтації; до них традиційно відносяться консервативні партії, такі як Консервативна партія Великобританії, Демократична та Республіканська партії США та інші.

Масові партії відрізняються розвиненою організаційною структурою, статутною дисципліною, індивідуальним членством, вони мають свої місцеві партійні організації, свою ідеологію. Типовими масовими партіями є комуністичні, соціалістичні та соціал-демократичні партії.

Необхідним елементом політичної системи, що сприяє її ефективному

функціонуванню, є опозиція.

Опозиція (від лат. oppositio — протиставлення, заперечення) — протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим; партія або група, що йде наперекір думці більшості або панівній думці й висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем.

Опозиція діє в двох напрямках:

• протиставлення своєї політики політиці інших політичних сил;

• виступ проти думки більшості в законодавчих, партійних та інших структурах.

Розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструк-тивну, деструктивну (руйнівну).

Існування опозиції є органічним явищем, необхідною характеристикою політичного устрою демократичної країни. Виступаючи повноправним інститутом політичної системи, опозиція є ефективним засобом цивілізованого розв’язання суперечностей між інтересами різних соціальних груп, висловлених на політичному рівні, невід’ємною складовою механізму стримування та противаг у структурі владних відносин.

Досвід розвинутих демократій засвідчує, що надання опозиції повноцінних можливостей для представлення та обстоювання своєї, альтернативної щодо офіційної точки зору, конкуренції з правлячими політичними силами стабілізує політичну структуру суспільства, запобігає виникненню гострих політичних конфліктів і кризових ситуацій, слугує засобом пом’якшення надмірної соціальної напруги та зменшення вірогідності помилок при прийнятті важливих державних рішень.

З іншого боку, відсутність дієздатної опозиції або легітимних каналів для реалізації її поглядів спричиняє підвищення рівня соціальної нестабільності, провокує політичну апатію населення, або навпаки — розвиток подій за конфліктним, силовим сценарієм.

Проголосивши курс на європейську інтеграцію та входження до євроатлантичних структур, Україна тим самим взяла зобов’язання щодо приведення своєї політичної системи, характеру відносин у ній, рівня політичної культури у відповідність до демократичних стандартів.

Лобізм (від лат. lobby — кулуари) — скоординована практика відстоювання інтересів або чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того або іншого рішення.

Вважається, що термін «лобі» походить від практики відвідувати депутатів у Центральному Вестибюлі Британського Парламенту. Перша згадка про лобіювання, датована 1820 р., позначала намагання представників громадськості вплинути на

прийняття рішення в Конгресі США. Англійською lobby означає «кулуари», «коридори».

За іншою версією, термін походить від різного роду активістів, які очікували президента США в кулуарах готелю, щоб намагатися вплинути на нього й таким чином посприяти прийняттю вигідного їм рішення. У 1946 р. у США був прийнятий спеціальний закон про лобізм, і зараз цей феномен існує у всіх демократичних країнах. Нерідко лобісти мають свої контори при законодавчих органах. Легалізація цієї діяльності дозволяє зробити прозорими взаємини влади та бізнесу, щоб виборці могли бачити, чиї інтереси відстоює той або інший політик.

У більшості інших західних країн спеціальних законів про лобізм немає, проте норми, що регулюють таку діяльність, інкорпоровані в низку законів. Наприклад, у ФРН вони присутні в прийнятих у 1972 р. Кодексі поведінки члена Бундестагу і Положенні про реєстрацію союзів і їх представників при Бундестазі. Відповідно до цього Кодексу депутати за винагороду можуть займатися проблемами, що виносяться на обговорення комітетів парламенту, але вони зобов’язані заздалегідь оголосити «про свою зацікавленість». Крім того, передбачено, що коли такий депутат заперечує факт своєї лобістської діяльності, то його доходи оподатковуються за вищим тарифом.

Лобізм також передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, із використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Передусім йдеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді лобізм асоціюється з корупцією й нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча він не обов’язково передбачає підкуп державних працівників. Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи — лобі. Юридично чітко регламентована система лобізму може значною мірою сприяти забезпеченню гласності та передбачення політичних процесів; цивілізованому обмеженню сфер діяльності апарату державної влади (зробить його більш відкритим для контролю з боку суспільства, зменшить можливість вольових рішень); поширенню кола активних учасників політичного процесу, що може слушно позначитися на розвитку громадянського суспільства в цілому; контролю взаємодії приватних інтересів та органів влади, створенню додаткових перепон на шляху корупції.