Регулювання конфлікту

Серед технологій врегулювання конфлікту традиційно виокремлюють: інформаційні (ліквідація недостачі інформації в конфліктній си-

туації; вилучання з інформаційного поля хибної інформації; усування чуток); комунікативні (організація спілкування між суб'єктами конфлікту та їх прихильниками; забезпечення ефективного спілку-вання); соціально-психологічні (робота з неформальними лідерами і мікрогрупами; зменшення соціальної напруги й зміцнення соціально-психологічного клімату в колективі); організаційні (вирішення кадрових питань; використання методів заохочення та покарання; зміна умов взаємодії

Регулювання конфліктів, як зазначає С.

етап — визнання реальності конфлікту сторонами конфлікту.

етап — легітимізація конфлікту, тобто досягнення угоди між сторонами конфлікту щодо визнання й дотримання встановлених норм та правил конфліктної взаємодії.

етап — інституціоналізація конфлікту, тобто створення відповідних органів, робочих груп з врегулювання конфліктної взаємодії.

Наголошуючи на важливості інституціоналізації конфліктів, необхідно підкреслити, що завдання забезпечення стабільності й безпеки покладено на всі соціальні інститути суспільства й держави. Інс- титуціоналізація відносин відбувається й шляхом створення постійних та тимчасових форм взаємодії сторін, які запобігають конфліктам. Свобода слова та інші демократичні цінності, багатопартійність створюють реальну можливість для відкритого обговорення будь- яких конфліктів.

Проблема інституціоналізації конфліктів тісно пов'язана з норма-тивним підходом до його врегулювання. Як відомо, соціальні інститути не існують без відповідних норм.

Оскільки майже кожен конфлікт торкається моральних цінностей — добра й зла, честі, гідності, справедливості, порядності тощо, його учасники отримують передусім моральні оцінки. Проте ці оцінки, як і в цілому моральні норми, не мають чіткої визначеності. Навіть за-

гальнолюдські цінності ("не вбий", "не вкради" та ін.) сприйняті ще далеко не всіма людьми. Тому конфлікти, їх причини незрідка розцінюються по-різному не лише учасниками, а й громадськістю.

"Нормами загальної дії" можуть виступати й релігійні норми, але це притаманно лише тим релігіям, де, скажімо, як у мусульманстві, релігійні правила стосуються не лише суто церковних стосунків, а визначають широкий загал суспільних відносин (від шлюбно-сімейних до кримінально-процесуальних). Інша справа — у разі міжрелігійних конфліктів, як це відбувається в Західній Україні між греко- католиками й православними. Для розв'язання таких конфліктів релігійних норм уже недостатньо.

Політичні норми слугують врегулюванню насамперед політичних конфліктів. Щоб конфлікти між населенням й елітами, між групами еліт залишалися в конституційних межах, на думку А. В. Дмитрієва, потрібно [24, с. 225]:

створення серйозного базису довіри населення до політики й політиків;

пріоритет професійних якостей, а не національних ознак під час кадрового формування органів влади;

створення демократичних (громадських) організацій з контролю за діями та зміною влади;

припинення діяльності екстремістських (націоналістичних, ре-лігійних) організацій та рухів;

заохочення створення та вдосконалення інститутів громадянського суспільства із властивими їм толерантними багатосторонніми зв'язками.

Правові норми застосовуються передусім для врегулювання юридичних конфліктів, але, як зазначалося вище, практично будь-який конфлікт може вирішуватися за допомогою юридичної процедури.