Культ поклоніння вогню

Поклоніння верховному богу Ахура-Мазді виражалося насампе­ред у поклонінні вогню. Через це зороастрійців інколи називають вогнепоклонниками. Жодне свято, церемонія чи обряд не обходились без вогню (Атар), символу Ахура-Мазди.

Цей обряд поклоніння вогню виник як протидія, опір на появу скульптурних елементів у зороастрійському культі. Так, з найдавніших часів існування зороастризму до часу, коли правив Артаксеркс, у практиці зороастризму не було ніяких проміжних божеств. Люди поклонялися безпосередньо Ахура-Мазді на вершинах гір і не знали ніяких їх скульптурних, художніх зображень.

Звісно ж, знаходилися люди як серед простих вірних, так і серед жрецтва, які намагалися протидіяти цьому і залишити обряд без змін. Коли їм цього не вдалося, вони вирішили ввести свої зміни. На місце статуй у нововведених храмових спорудах ставили вогонь у спеціальне святилище, так, щоб ті, хто приходив молитися, робили це перед єди­ним символом, який обрав пророк, - вогнем. Нові храмові вогні знахо­дились на підставках у вигляді вівтарів. З часом почали виникати хра­ми вогню -атурошан, що означає «місце вогню, який горить». Точної дати їх заснування немає, але можна не сумніватися, що до кінця правління династії Ахеменідів храми вогню, так як і святині зі стату­ями, займали вже законне місце в зороастрійському богослужінні.

Ці храми будувалися у вигляді богині. Вони існували, наприклад, на межі VIII-VII ст. до н.е. Всередині храму було трикутне святилище, в центрі якого, зліва від єдиних дверей, знаходився чотириступінчатий вівтар вогню заввишки до двох метрів. По драбині вогонь потрапляв на покрівлю храму, звідки його бачили на далеких відстанях.

За часів правління Сасанідів будувалися також храми вогню. Вони були у вигляді кулеподібної зали з глибокою нішею, де у великій латунній чаші на кам’яному підвищенні - вівтарі - зберігався священний вогонь.

Самі храми будувалися з каменю чи неопаленої глини, внутрішні стіни штукатурили. Зовнішнє оформлення і внутрішнє прикрашання були дуже скромними. Страбон, який у І ст. н.е. побував у цій місцевості і вивчав тутешню культуру, писав про «запалювачів вогню» і їх святині - храми вогню: в центрі приміщення знаходився вівтар, на якому було дуже багато золи і де маги підтримували вічний вогонь. Заходячи туди, вони близько години проговорювали заклинання, тримаючи перед собою пучок прутиків. «Вони були одягнені у високі шапки, які опускались до щік так низько, що закривали їх губи». Остання деталь відповідає різним описам вигляду магів.

Інший історик того періоду, Павсаній, який описував життя персів, пише: «У них є святині, в яких на вівтарях лежить попіл, що має якийсь незвичний колір. Маг, ввійшовши до храму і склавши сухі дрова на вівтарі, проспівує заклинання варварською мовою, яка незрозуміла грекам. Потім без будь-якого підпалювання іншим вогнем дрова загоряються і на них з’являється дуже яскраве полум’я».

Так, напевне, відбувається богослужіння, присвячене вогню. Хра­мовий вогонь горів постійно. Йому поклонялися молитвою Аташ- Нійайєш. Вогонь отримував також приношення-пожертви, які були необхідні д ля його підтримання: сухі дрова, жири від жертовних тварин.

Найважливішим був вогонь Варахмана (Бахрама) - символ Праведності, який був основою священних вогнів провінцій і великих міст Ірану. Цей вогонь мав властивості надавати людям сили для перемоги над злом. За традицією цей вогонь складався з шістнадцяти видів вогню, які бралися з домашніх вогнищ представників різних станів, зокрема жерців, воїнів, писарів, торговців, землевласників, ремісників та інших. Найголовнішим із цих шістнадцяти вогнів був останній, шістнадцятий, котрий було найважче дістати і його не мали роками: це вогонь, який виникає від удару блискавки в дерево.

Від вогню Бахрама запалювали вогні в усіх інших вівтарях: міських, сільських, провінційних, храмових і домашніх.

Торкатися вогню міг лише жрець, який був одягнутий у спеціальний одяг: білий халат, білу шапочку у формі тюбетейки, білі рукавички. На обличчі священнослужитель мав мати легке покривало, щоб його дихання не опоганювало священний вогонь.

Священнослужитель постійно підтримував вогонь у вівтарі за допомогою спеціальних щипців, він випрямляв форму полум’я, щоб воно горіло рівно і яскраво.

У вівтарній чаші спалювали дрова цінних, твердих порід дерева, в тому числі і сандалу. Коли вони горіли у храмі, то він наповнювався приємним ароматом. Попіл збирали в коробочки і закопували в землю.

Важливе місце в «ієрархії» вогнів мали домашні вогнища, які були необхідним елементом щоденних молитов, а також відігравали велику роль у повсякденному житті зороастрійців, бо через вогонь проходило освячення всього що було в храмі, аж до продуктів харчу­вання. Робилося це все для того, щоб уберегтися від сил зла. Як нас­лідок, виник культ ритуальної чистоти.

Прихильники зороастризму, окрім вогню, вшановують і деяких тварин (коня, собаку' та ін.).

7.3.4.