Від почитування прадідів до культу природи.

Так із первісного почитування духів повстає пяк богиня сиділа під дере­вом, кинув їй його на коліна, Кавіляка ззіла гарний овоч і таким чином завагітніла від Вгіракочана.

Ще важніще, що в двох молитвах Інкасів, які дійшли до нас у первісному тексті, прадідів Інкасів і їх потомків називають іще Вгавгами (по гіспанськи на­писано: НиаЬиа), Вгіракочана.

Хоч! і як ясно ці всі назви й перекази доказують, що Вгіракочан був колись тільки прабатьком племени, то в часі відкриття Перу він був уже спільним народним богом усіх племен Кечуа, які по­читували його як свого спільного опікунчого бога, що захищав їх у війні, беріг іх поля і череди лямів та, дружно піклуючись коло добра свого народу, по­силав із небесного намету дощ і сонішне світло. В одній молитві, яку щороку у великий релігійний пра- зник очищення в Інкасів говорять жерці, кажеться в докладному перекладі ось що:

Всетворителю і все діячу,

Ти первісна причино буття всього, Присно сущий творче нащ,

• Що тобі рівні немає

Й на. цілім безмежнім світі. Творче чоловіка й жінки, Що дав єси всім життя,· Захищай нас по всяк час Та дай, щоб ми здоровими, Тихо-мирно, без пригод Докінчили життя наше, Яке нам ти дав єси: Ти, що живеш на високотах В глухім гніві громовім Та у хмарах гураганів, Вислухай нас і дай нам Повне радощів життя, Держи в своїй охороні, Прийми сьогоднішню жертву В доброті своїй і ласці, Величній ти батьку-творче.

А в иньчій молитві, яку говориться на тому са­мому празнику, кажется:

Могутний творче, Всетворителю, Що двигаєш усе й держиш, Подай нам людям свою ласку, Дай, щоб множились наші стада, Возьми в опіку наші села, Щоб в спокою жили і в мирі. А нас, яких ти сотворив, Візьми під свій сильний покров, · Могутний землеоживитолю!

Побіч почитания всетворця знайшли гіспанські за- войрвники Перу і всіх племен, що балакали мовою Кечуа, культ Вгаків (Гіспанці пишуть Ниаса), себто божих прабатьків сотень, тисячів, далі «Паккаріс- к і в себто «людських первістків» родів, і «К о н о п і в» та «Вгасікамайохів», себто родинних і домашніх богів. Староперуанські слова на цих божків краще нїж довгі розяснювання показують, як Перуанець країни Інків вявляв собі свої відносини до цих прадідівських бож­ків. «Вга», як ми вже бачили, це «я»; «ка» це частиця, що дасться найкраще перекласти словом «од того», або «що походить од того»; отже мій Вгака це той, від кого я взявся, від кого я походжу. Слово Паккаріска утворене з Паккарі — пробудження, почин, початок; отже воно визначає «від почину» (роду)» і служило назвою для перших людських пращурів, від яких, як оповідають родові міти, пішли роди (алю). По цих переказах Вгаки були власне заздалегідь уже божі безсмертні єства, сплоджені Вгіракочаном тілесно або з глини. Одначе ця безсмертність не переходила на «прапервенців» родів, себто на ПаккаріскіВ'яких сплодили Вгаки; хоч їх уважали чимось наче героями, то все-таки вони, як і всі їх пізніщі потомки, були тільки безсмертними людьми. Отже Паккаріска, це пра­дідівський бог, такий же як Ад-ґіз у мешканців ґрупи островів, на шляху Torres або як Авґел у Пеляванців.

Як Індіяни уявляють собі повстання Вгаків (то- темських божків) та їх людських первенців, себто Пак- карісків — покаже отцей переказ мешканців високо- рівні Cuzco.

Коли спала велика повінь (яка знищила все життя), то бог-творець сотворив'у Тіатуанако (над озером Ті­тікака) наново народи і племена, що ще й тепер живуть у тих сторонах, формуючи з глини по одній людині з •кожного племени та вимальовуючи на їх тілі таку ношу, яку мали колись.

Як потім далі оповідається, ті тотемські божки, що собі їх уявляють у звірячій подобі, -кохалися то поміж собою, то зі звірятами або з людьми, що було заходили звідкілясь, і плодили потомків; і ті перші нащадки, сплоджені безпосередно тотемськими богами, це Паккаріски.

Та найцікавіще з того всього розвитку реліґії то те, що Вгаки, яких племена ©середньої високорівні кликали ще всюди батьками, прабатьками і ді­дами й яких культ нераз до найменьчих дрібниць виказує ті самі прикмети, що й культ прадідів у най- поступовіщих народів Південного Моря, в Чінчасую, себто в північній хліборобській частині країни Інки, що Вгаків вважали ще -що правда прабатьками, а так зрештою вони поробилися були тільки цільними божками повітів, занятих тими родами, або стали місцевими опікунчими богами «Марків» (гряниць!) і на них звичайно вже й не -казали «батьки», а «Маркаапа- рахи», т. зн. опікуни Марків та сторожі Мар-

к і в, і функції їх обмежувалися мййже виключно тим, щоб дбати про охорону та врожай пограничних левад. Отже переміна колишнього тотемського роду, алю, на пограничну спілку мала такий наслідок, що Вгаки все більш і більш тратили свій характер прадідів і ставали божками пограничя, себто територіяль- г’ми опікунчими богами займанщин, за­селених поодинокими Алю, і завдання їх було дбати про дощ і сонішне світло, як і коли цього ви­магало оброблювання поля.

Але ще й у иньчий спосіб почало за часів іспан­ського завойовання колишнє почитування родових богів перетворюватися в культ природи. Поширюючи чим раз свої завойовання, Інкаси з Cuzco зневолювали під­биті племена почитувати крім їх власних Вгаків, ще й чотирох фратріярхальних богів Вганакаврі (прадідів­ський бог війни Інкасів), Інті (сонце в подобі чоловіка). Ату-кіля (пана місяця) і Чукі-Іляляпа (посилач бли­скавки й грому) та у новозавойованих землях будувати цим божкам божниці, для удержання яких визначали обширні божничні землі. Як уже показують назви цих фратріярхальних божків, то ті божки вже в самих Ін­касів, хоч Інкаси ще у своїх молитвах кликали їх п р а - прадідами, потрохи стали були володарями.та кер­маничами деяких сил природи. Та для підбитих пле­мен, яким старі перекази про початок і* родові міти Інкасів були здебільшого зовсім невідомі, цей пра­дідівський характер божків взагалі не входив у рахубу. Це населення від самого початку бачило в цих нових богах прадідів Інкасів не що иньче, а божків, які мали деяку владу над силами природи, які були панами світла сонця й місяця та блискавки і дощу.

Цей подвійний характер старо-перуанської релТґії виступає виразно і в обрядах. Родових богів кликали переважно прабатьками, а підчас процесій та жертво- вань у великі празники учасники ділилися завсіди на тисячки (фратрії), сотні (тотемські роди) і десятки

Ю Купов: Як повстала релігія. 145

(родинні сімї); але домагання, які ставили до родових богів, були переважно такі, щоб родові боги кермували якось певно силами природи, аби з піль і городів був бажаний видаток.

Дуже характеристичний з того боку «Інтіп Раймі», себто великий інкаський празник сонця, який святку- вався на початку нового року, у травні. Вже вранці перед сходом сонця виходили Інкаси на гору, що на сході від міста Cuzco і там уже їх ждали жерці з ріж- ними повибираними лямами і ґуанками — найцінні- щими жертівними звірятами були цілком білі лями. Як тільки зійшло сонце, жерці душили призначені на жертву звірята і кров і частину мняса приносили Пачакамахові (творцеві), Апу-пунчаву (панові дня, т.

Вполудне, коли сонце стояло найвище, та сама церемонія відбувалася в ще більш урочистий спосіб на великій площі Коріканча, себто «золотого кварталу». Так називали божничний квартал, де були ріжні бож­ниці та мешкання багатьох жерців. І ще раз у вечері під захід сонця на горі Ачпіран, що на захід від міста, тільки ж у вечір приносили в жертву не тільки лям, але й куку¹) й печену кукурудзу.

За цими пожертвованиями відбувалося в найблиз- чих днях щось наче свято радости (свято початку року) з музикою, врочистими танцями, співами (так званими Вгалінами, т. зн. величаннями, особливо в честь творця) і бенкетованнями.

^J) Ростина, з якої роблять кокаїн.

Подібно проходив празник засіву, який святковано в липні, тільки що той празник починався постом, і в молитвах просили переважно, щоб щасливо зійшло насіння, кинуте в землю. За те цілком иньчий характер мав Коя Раймі, що його святкували з кінцем серпня або на початку вересня, і в деяких сторонах Перу на­зивали його ще й Капах-Сітуа-Раймі, себто великий празник очищення Старо-Перуанців.

Саме на той час припадає початок періодичних дощів, час, коли в деяких околицях Перу прокидається найбільше недуг. Через те треба перед тим прогнати недуги й хороби й очистити країну. Коли все було підлаштоване, то ранком у празник, уставившись за родами й сімями, виходили Інкаси зі своєю зброєю на Вгакапату (тераса родових богів), на найбільшу площу старого Cuzco і там находили вже головного жерця, Вульку-Ума (голову потомства) та ріжних жер­ців, зібраних коло великого цозолоченого жертвенного кітла.

Слабість, горе, всяка погань, Небезпеки, що нам грозять, Йдіть, покиньте всі наш край. Йдіть всі злидні, геть ідіть!

Вони йшли походом поки не приходили на певні місця над ріками, що пливуть довкола Cuzco; у ріках вони купалися й вимивали свою зброю. Таким чином увільнялися від старих недуг минулого року. Потім верталися назад до дому, де за той час прилагоджено з кукурудзяної муки святий хліб «санку». Частину цього печива самі ззідали, а другу, на доказ добро­душного настрою, посилали'близьким своякам і при­ятелям. І на поріг, у комори, у скрині, де ховалося запаси і т. д., скрізь клали маленькі шматки хліба, щоб лихо втікало, а в дім загостило щастя.

В ніч опісля жерці здіймали статуї творця і чоти- рох головних Вгаків із їх педесталів, обмивали їх ста­ранно теплою водою й висушували їх теплим куку­рудзяним хлібом санку, власними руками спеченим дівами сонця. Потім статуї знову клали ‘на свої місця; бо як тільки було зійде сонце, то вже нарід товпився до божниці і розкладав перед статуями свої жертівні дари. Коло девятої години знову виносили статуї на Вгакапату і клали на жертівники; як же зібралися жерці, володар Інкасів зі своєю жінкою та вся аристо­кратія країни, то починався обхід усіх родів племя Інки попри статуй, кожний рід із мумією свого Пакка- ріска та своїх найстарших прадідів. Перед самими статуями похід усе спинявся, всі віддавали богам свою пошану, потім йшли далі й нарешті ставали на визна­ченому місці на широкій площі. Коли похід кінчився, володар Інкасів піцходив зі золотим кубком чічі (пох­мільний улюблений напиток старих Перуанців) і, кла­няючись низько перед статуєю Апу-пунчава (пана сонця), підносив її в дар свому святому прабатькові і потім передавав кубок головному жерцеві, який вили­вав цю питну жертву в позолочений жертівний посуд і просив у богів їх ласки.

Як то звичайно бувало в Інкасів на празниках, в слід за тою чолобитнею перед богами йшли веселі танці, музика, гри й великі бенкети. Добре попоїсти й попити, це* на погляд Перуанців належало безумовно до празничних радощів.

Перший день празника очищення був найбільш урочистим, бо його призначення було віднова с о - юза з богами. Знову виносили статуї із божниць і в урочистій процесії несли на Вгакапату. Коли нарід уставився, тоді головний жрець згурту поназгонюваних жертівних звірят вибираз чотири найкращих білих лями, забивав їх й тоді приносив кров, легені, нирки як вогнепальну жертву богам за порядком, насамперед творцеві, потім панові сонця, зсилачеві блискавки і прадідівському богові війни Вганакаврі. Але ж не всю кров спалювали. Дещо залишали, і лишком го­ловний жрець кропив складені проти сонця і пригото­вані дівами сонця мнякі коржі Санку, які наслідком того ставали святим «Явгар-Санку» (кровним хлібом). Після того головний Жрець з церемоніяльними покло­нами ставав урочисто перед статую сонця й виголошу­вав до народу коротку промову, в якій· казав, що свя­тий хліб кровй вийде на добро, хто спожив його з чистим серцем, без лукавої думки й без поганих на­мірів та замахів на своїх земляків; тільки для того, що минулих днів справді отрясся зі всього зла, боги бу­дуть ласкаві і дадуть йому довгий вік, велике по­томство та багаті достатки.

Коли товпа присягла, що вірно служити ме своїм богам і додержувати союза, головний жрець підходив до кровних хлібів, що стояли на великих плитках, брав великим, середнім і указовим пальцем шматок хліба й на знак відновлення покрівного союза. клав його в рот. За ним підходили мало-помалу другі жерці і решта всіх присутніх, та й діти. Празник кінчився довгими похвальними піснями в честь Вгіра-кочана. Цікаве те, що в одному з тих співів, який через черця домініканця Christobab я de Molina зберігся в первіс­ному тексті, Вгіракочана величають «творцем сонця» та «творцем ночи», в иньчому знову «с©творителем В г а к і в».

Иньчі важні- празники в Інкасів були задушні дні родових і пограничних товариствів звані Аярмарка- Раймі, «празник померших», що відбувався з кінцем жовтня, та Капах-Раймі (т. зн. «великий празник»), який святкували приблизно місяць пізніще в честь бога війни Вганакаврі; на тому празнику приймали моло­дих войовників у збройну громаду «дорослих чолові­ків». Одначе значінням своїм перевищае всі празники празник Капах-Коча, «великий празних творення (со­творения)», який відбувався при кінці Перуанського сонішного року, себто в квітні. -Він трохи схожий на празник очищення. Та відріжняється від нього тим, що Вгіракочанові й головним Вгакам приносили в жертву дітей. Зйову жерці виносили в урочистій про­цесії в Сугсо з біжниць статуї творця й чотирох го­ловних родових богів та несли їх на площу. Потім на площу виводили призначених на жертву дітей, при­близно десятилітніх хлопців і дівчат, годували і квіт­чали їх квітами та обводили довкола статуї богів, а за той час головний жрець голосно просив у богів ласки. Негайно кількох жерців схоплювало двоє чи троє дітей, душили їх перед зібрацою товпою, з розбитої груди малих виривали тепле серце та підносили його Вгіракочанові як найсвятіщий жертівний дар. Потім швидко збирали в посуду кров і мазали нею цілу до- лішну частину облича статуї творця від одного вуха до другого.

Після того, як геть забрано трупи малих, таким же чином жертвували иньчих дітей божкові сонця та другим головним Вгакам.

Вже поверховний огляд цих празничних обрядів учить, що вони сполучують собою частину культу природи з· почитуванням прадідів. Закликування сонця у велике свято сонця у квітні й жертвования лям зі сходом сонця, в полуднє і з заходом сонця — все це ви­дається майже чистим культом сонця. Та цьому су­перечить те, що сонце вважали за пана прапрадідів якоїсь певної фратрії Інкасів та що рівночасно при­носили жертви й иньчим головним родовим божкам Інкасів. За те кроплення хліба жертівною кровю пер- moro дня великого празника очищення і спільне спо­живання цього кровного хліба на знак спільности й віднови союза з племінним богом і фратріярхальними богами це не що иньче, а частина чистого культу пра­дідів. Таксамо й помазування долішної частини об- личча божих статуй кровю дітей на празник сотворения. Хоч культ прадідів у Старому Перу вже почав розви­ватися в культ природи в Перу і в поодиноких сторо­нах поробив був вже значні поступи, то таки культ прадідів все ще мав перевагу.

*

♦ ♦

Таким же робом можна доказати, що й те, що з культу природи міститься у старо-мексіканській, ки­тайській, вавилонській, і старо-єгипетській релігії, що все те аж мало-помало розвинулося з культу колиш­нього почитания душ і прадідів, коли зі зростом зна­чіння хліборобства для удержання життя дотичних народів заправляння силами природи ставало чим раз важніщою функцією головних прадідівських богів. На­віть всякі останки колишнього тотемського культу на­певно можна ще простежити в цих релігіях; Адже ж так званий культ звірят у Египтян і ста­рих Вавиловців фактично це не що иньче, а дальше продовження колишнього по­читування тотемів.

Особливо виразно проявляються ці тотемські риси в староегипетській релігії. Не тільки кожний повіт і місцевість країни Нілю, коли то ще поодинокі пле­мена творили самостійні малі державки, мали свого окремого опікунчого божка, але й цих богів вважали за прапрадідів і почитували їх у подобі звірят: так напр. Себака з Омбоса в виді крокодиля, Анубіса з Cena як шакаля, Хнуму (Хнему) з Елєфантини як барана; Горуса з Едфу як шуліку, Гапі з. Мемфісу як бика і т. д. Таксамо і старих жіночих племінних і родових богів уявляли собі у виді звірят, наприклад Гатору з Анута як корову, Басту з Бустадіса як кітку, Уаціту з Буто як гадину, Нехету Елкабу як супа, Апету з Тебену як гіпопотама. Розуміється, тільки в найдавніщих часах уявляли собі цих богів цілком як звірят; пізніще змальовують їх переважно людьми зі звірячими головами, а на ще новіщих таких малюнках звичайно пропала вже й звіряча голова, тільки при­крашення голови рогами бика, корови, барана, пта- шеиими головами і пташиним піррям нагадує колишню подобу звіряти, або ще колишнє тотемське звіря ста­влять тепер побіч божка змальованого в людській по­добі наче його символ або гербове звіря.

І побіч культу цих, головних прадідівських богів стрічаємо в старому Єгипті культ родинних прадідів, який докладно, до найменьчих подробиць·, відповідає прадідівському культові Полінезців. \

Кожна людина, як вірили давні мешканці старого Єгипту, має в собі оживний елемент, душу, звану Ба, властивим осідком якої вважалося серце. Коли людина вмирає, то ця душа вилітає з тіла теплий духом або невидимим птахом, і прибирає тепер подобу покійника, в якій її більш уже не називають Ба, а На (єство духа). Доки ще мертве тіло не розкладається, то душа може назад повернутися до нього — звідти звичай бальзамовання. А не поверне дух назад, то зви­чайно довший час задержується близько своїх ще живих свояків, доки, нарешті не піде на поля «Країни Заходу» (Сетет-аментіт), країни відпочинку, що ле­жить далеко десь коло заходу сонця, де западає світло. А щоб прадідівським духам добро поводилося і щоб вони захищали своїх потомків на землі, то потомки мусять приносити їм час до часу в жертву страви й напитки, принаймні у всі дні родинних поминків му­сить жертівний стіл бути заставлений мнясом, печи­вом, городовиною, вином і оливою.

Навіть у старих Греків, про яких у кожному лєк-· сиконі кажеться, що їх релігія була не що иньче, а тільки чисто ідеалізований культ природи, стрічаємо всюди мірковання про культ душ і прадідів. Прига­даймо собі ще раз опис аду в одинацятій пісні Одисеї, та ще можна навести не одно місце з Іліяди, яке ви­разно доказує, що Греки уявляли собі душі достоту так, як ті з народів Південного Моря, що поступили наперед у свойому розвитку.

Так напр. в XIV, 517 Іліяди кажеться:

........................... пробила криця

Гострая нутрощі, що із отвертої смертної рани Чим дуж подалась душа, й йому очі тьма ночі вповила.

І то Греки уявляли собі цю душу що вилітала з тіла, теж гарячим хухом або парою, бо ось смерть Патрокля описується такими словами (Іліяда, XXIII, 99): І сказавши оте,-він простяг свої руки жагуче, Але дарма, бо душа, наче -клубами дим той, у землю З бреиь-ком ясним, ввалилась.

І у сні душа може накидати утомлене тіло, і явля­тися другим у подобі сонного (Іліяда XXIII, 105):

Станула ночи тієї мені -коло ліжка

Бідолахи Патрокля душа, розжалоблена, в смутку Дещо мені наказала й на прочуд скидалась на нього.

Також культ прадідів родових спілок (фратрій і родів) находимо у старих Греків, і на це вказував уже англійський історик George Grote. Він у своїй „History of Greece" (Історія Греції), II. частина, X. роз­діл -каже:

«Бога або героя, якому зібрані члени (родових спілок) приносили свої жертви, вважали за свого спільного прапрадіда, якому завдячували своє походження, нераз уставляючи в середину довгий ряд імен, як у випадку Мілезійця Гекатайя...

Кожна родина мала свої окремі святі обряди та свої прадідівські памятні свята, які обходив господар дому і на які нікого не допускали, крім членів родини. Через те вимертя якоїсь родини, що потягало за собою кінець тих релігійних обрядів, вважали і Греки не­щастям, не тільки зза втрати громадян з яких склада­лася родина, але й через те, що тепер родинні божки і прадідівські душі покійників були позбавлені їх почитания і могли датися в знаки краєві своєю не- ласкою.

Кожна із тих більших спілок, і gens і* фратрія і племя всі разом, виявляючи зі себе поширену сімю, вважала ся релігійним братством, що почитувало яко­гось спільного бога або героя з підходящим імям та признавало його за спільного прадіда; а празники теоймія і апатурія (перший це атицький празник, дру­гий спільний всім йонським племенам) щороку зво­дили докупи членів цих фратрій і gentes на службу божу, на празникове свято та для піддержання сим­патій, що були між ними.

. З тотемізму лишилися звичайно ще тільки неве­личкі сліди в цьому прадідівському культі. Правда, нераз боги у старо-грецьких мітах перекидаються у звірят і в цій подобі виконують великі вчинки; од­наче, як далеко сягає наше сучасне знання релігійних поглядів Греків, то вже і в найдавніщих часах вони уявляли собі й почитували богів у людській додобі. Тільки така річ, що ось деякі звірята представляють собою святі символи поодиноких божків — так, напр., орел вважався святим звірям Зевса, пава святим звірям Гери, кінь святим звірям Посейдона і т. д. —, нагадує колишнє почитування тотемських звірят. Цей розви­ток, як тотемське звіря перейшло в символічне звіря, можна простежити не тільки в старих культурних на­родів Сходу, але почасти і в народів середньої Аме­рики, та цього нам тут нема як докладніще розбирати, бо ж цей твір має подати тільки початки розвитку релі­гії і до того докази на такий розвиток можна перево­дити тільки при помочи багатого наглядного матеріялу на образках.

9.