Останки культу духів і прадідів у старо-індійській реліґії.

Може дехто з читачів, захоплений поглядами школи Макса Мілвра, закине: «Можливо, що розвиток реліґії на Південному Морі, в Перу, Китаю, Египті і може ще де довершився таким робом.

Цю балаканину можна збити тільки виказавши, що в основі так званого культу природи Арійців, як він відбивається у гимнах Ріґведи, найстаршому літератур­ному творі Арійців, що вдерлися до Індії, лежить віра в духів і культ прадідів.

Цю роботу зробили вже почасти новіщі дослідники санскриту — принаймні в тому, що торкається віри в душі і духів. Передівсім Герман Оляденберґ. У свойому творі „Die Religion des Veda“, що появився 1894 р., він висловлює вже переконання, що арійські Індійці в найстарших часах мали ту саму віру в душу і той самий культ померших, яку ми ще й нині стрі­чаємо в багатьох диких народів, отже ведський культ природи виявлає пізніший релігійний ступінь розвитку. В його творі на стороні 24 читаємо:

«Уявлення велськиі Індійців про смерть і посмертне життя опираються на тій вірі в душу, яку індогер­манські народи принесли з собою з передісторичної стадії розвитку диких народів. Цю віру, яка ще й сьогодня в суті спільна диким народам цілої земної кулі можна виразити так, що в тілі сидить єство щось на подобу повітря, наче тінь — душа: вона може поки­нути тіло, яке тоді попадає в стан непритомности, вона ж сама свобідно вештається по широкім світі; після смерти вона на віки розлучається з тілом, і живе якийсь час чи без означення часу власним життям, прибираючи зриму чи незриму подобу.»

Ще виразніще, і з деякого боку докладніще Оль- денберґ заступає цей погляд у довшій розвідці „Die Religion des Veda und der Buddhismus“, що появилася в „Deutsche Rundschau“ Юлія Роденберґа (річник 1895/96,

І.

Та вже таки дуже дивно, що цей пролом старої доґми про походження ведського культу природи склався аж так пізно — тоді, коли всі кути й закутки санскритської літератури давно вже винишпорені; бо ця віра в духів не лежить, як необзнайомлений із вед- ською літературою міг би здогатуватися, десь глибоко схована під купою старого релігійного румовиння, а виринає на зверх у неодному гимні Ріґведи, особливо в десятій книжці цеї збірки пісень, і то так виразно, що етнольоґ, який хоч трохи знає релігійні форми диких народів, майже скрізь без шуканини, наскакує на до­кази. Дослідники санскриту звичайно цього культу з очей не спускали; але, не знаючи релігійних погля­дів диких народів та захоплені доґмою про первісність почитування природи, вони не знали, що їм почати з тою вірою в духів, яка виявляється в віршах Ріґведи, бачучи в тому не що иньче, а тільки фантастичні прояви простої народньої забобонності!, яка не могла схопити вищих поглядів культу природи.

І ось декілька коротких прикладів на те, як ви­разно культ духів виступає в деяких самгітах Ріґведи. У десятій книзі, гимн 15, кажеться:

1. Вставайте, найперші, середні й ви батьки останні, Ви, що вступили у країну духів,

Ви вірні, приязні законовіди, Святії прадіди, почуйте клич наш.

2. Вам прадіди сьогоднішня молитва,

Й вам, що пізніще пішли, і вам, що швидче, І вам, що вештаєтесь по землі ще, І вам, що живете ще між племями.

3. Я відшукав спокрівнених батьків, Внуків і широкий Вішану¹) плід;

Ті^що на Баргісі²) пють жертівний напиток, Тут найчастіщі з поміж усіх гості.

4. Батьки на постільці, над нами зглянтесь, Напиток пийте жертівний від нас,

Хай вам смакує — шліть нам вашу ласку, Здоровля сил нам дайте, не одмовтесь.

В цьому закликуванню прадідів майже в кожній стрічці відбиваються погляди розвитіщих Полінезців. У країні духів сидять собі прадіди на жертівній під- стільці й жадно сьорбають напиток, який жертвують їм родові їх потомки, яких вони за те захищають і їм пособляють: Але ж не всі прабатьки посходили вже до країни духів. То так як у народів Південного Моря є віра, що духи покинувши мертве тіло, ще якийсь час непомічені перебувають між своїми свояками або блу-

✓

*) Вішну, старий арійський бог і товариш Індри.

⁹) Баргіс, свята жертівна підстілка, на якій сидять прадіди в країні мерців і покріпляються напитком манів (духів) від своїх потомків.

кають сушею й морем, так і тут у другому вірші гово­риться про духів прадідів, які іще «вештаються по землі» і перебувають між своїми племенами (родами).

Ще виразніще внагляднюе це почитування прадідів 14. вірш тої самої книги Ріґведи, який виголошують на поминках:

1. Що знявсь колись на височінь далеку, Вказавши багатьом туди дорогу, Вівасвантенка^[1]), збірача народу,

Яму^{[2] [3])-царя, шануйте даром Гаві[4]). ·}

2. Туди подавсь він першим, путь найшов

У край, якого нікому минути,

Куди давно батьки вже посходили, Йдучи тим шляхом, котрим всяк з нас піде.

6. Там є Анґіри, прадідів батьки, Наваґви, й Атгарвани і Бгріґуи^{[5] [6]), _t О, Як би нам зіслали свою ласку}

І обгорнули своєю 'любовю.

7. Йди, йди туди, старим йди ти шляхом, Що ним колись і прадіди пішли: Царів Варуну^{[7] [8]) й Яму, найдеш там}

Як радуються жертвами вони.

8. Зєднайся там з Ямою, з батьками, Бери з собою добре, що вчинив ти;

А зле покинь, і так в новому тілі Йди здоров в нове своє житло.

В супроводі Ями, володаря царства мерців, або його помічника, післанця смерти Маталі, душа після,смерти йде до країни духів, де прадідівські батьки, в й о р я д - ковані за родами, вже вижидають її і приймають у своє коло.

Подібне уявлення находимо в 16. гимні десятої книжки Ріґведи, де Аґні-Ятаведу, володаря вогню, за- клнкується, щоби він при спалюванню тіла вогнем не дуже нівечив мертве тіло, щоб дух покійника в новій красі міг увійти до країни духів:

1. Не обсмали, не рань його, о Аґні,

Не зморщ вогнем ні шкури, ані членів, Й як він готов вже в тебе, Ятаведо, Туди вже до. батьків його шли наших.

2. Як він готов вже в тебе, Ятаведо, То передай його батькам у руки, Щоб ушійти міг він у царство духів І там ділить з богами панування.

Як Мелянезці й Полінезці, так і старі арійські Ін­дійці вірили, що духа, який вилетів з тіла, можна чарівними примівками й жертівними дарами спонукати назад повернутися до тіла. Так говориться, напр. у 57. гимні десятої книги:

і.Духа покличемо назад,

Як каже звичай прадідів:

Напитком жертівним і співом.

4. Твій дух, хай вернеться назад, До знання, сили, до життя, Щоб надививсь на сонця світ.

5. Батьки ви роду божого Верніть нам духа іще раз, Хай між живими поживе.

Цей поворот духа тим більш можливий, що дух звичайно не зараз же сходить у країну Ями, а, на по­гляд старо-Індійців, часто ще якийсь час духом воло­читься по зем'лі або заходить у воду, у звірят і ростин. Ось і на це приклад (X, 58)·

1. Ти духу, що у даль пішов,

До Ями, Вівасвантенка, Тебе назад ми кличемо, Щоб ти тут Мешкав, щоб тут жив.

2. Ти духу, що до неба знявсь,

У зеМ'лю, в далини пішов, Тебе назад Ми кличемо, Щоб ти тут мешкав, щоб тут жив.

3. Ти духу, що знявсь водами,

Ой водами блискучими Тебе назад ми кличемо Щоб ти тут Мешкав, щоб тут жив.

4. Ти духу, що на Апи¹) втік, Пішов собі в кущі ростин, Тебе назад Ми кличемо

Щоб ти тут Мешкав, щоб тут жив.

Що ця віра в духів, яка міститься в повище проци­тованих самгітах Ріґведи, близько споріднена з вірою диких народів, це підтверджує крім того етимольоґічне значіння арійських назвів на душі й духа.

Апи, це святі води.

рух. І дійсно буває, що і в пізніщому часі душу іден­тифікується просто з віддихом, напр., VI, 6. вірш 2. і 3., де просто говориться: «Віддих це справді асу».

Правда побіч слова asu стрічається у Ріґведі ще й иньче слово на «духа»: новіще слово «мана», яке одначе, як ось старша назва asu, не визначає життєвого по­руху й життєвої сили, що проявляється в віддиху, а визначає духа як осідок думки й розуму: духову силу. Це доказ на те, як тямка душа й дух вже й в Арійців Ріґведи «одухотворилися». Слово asu яке властиво визначало тільки саму життєву силу, прояву життя, не вистарчало вже більше на означення душі, «що ду­має», в той час, як у «дусі» добачали орґан думання, і так побіч слова asu, повстало слово «мана» як вислів на духові сили в людині.

Зрештою, поза звиичайне визнання факту, що арійсько-індійський культ природи не є ніщо пер­вісне, а тільки що його колись попередив певне культ духів і їіомерших, не вийшли й такзвані новіщі дослідники санскриту. Конструкційної схеми старших мітольоґів вони не нарушують, що більше вони з пієтизмом старе пояснення індійського куль­ту природи перебирають без всякої етнольоґічної критики як високошановну доґму. Вся ріжниця між одними і другими тільки в тому, що одні в культі при­роди добачають початок усього релігійного життя, другі продукт думок, що повстав аж у пізніщому часі. Але, й на думку останніх культ природи не витворю­ється орґанічно з культу духів, перетворюючи в повіль­ному ґенетичному процесі його погляди й обряди, а повстає Самостійно побіч культу духів із цілком иньчих мотивів. Так напр. Герман Ольденберг у згаданій уже розвідці „Die Religion^ des Veda und der Buddhismus“ („Deutsche Rundschau“, 1895/96, I, ст.

«Та мало-помалу хаос цих ідей (віри в духів) по­чинає прояснюватися, починає одне від одного від о-

Ц Кунов: Як повстала релігія. 161

креМлюватися велике й мале, високе й низьке. Спо­кійніша розвага завойовує собі місце в світогляді. Із хаосу надприродно активних сил виринають чим раз все виразніще найзнатніщими силами великі сили при­роди. їх впливові, що всевладно сягає в найдальшу даль, сьогодня чи учора, завтра чи сьогодня, ніяк лю­дина опертися не може, чим раз живіще відчувається,' що він вирішує судьбу тим більше, що з чим раз більшим витонченням інтересів людського заробітного життя, інтересів хову худоби, хліборобства що-раз за­гострюється чуття д'ля прихильних або неприхильних процесів природи. Так то характеристичним нормаль­ним станом Для довгих періодів історичного розвитку являється те, що великі природні сили як небо, сонце, місяць, звізди, буря, негода¹, а зі земних сил з прінціпу передівсім земля, вогонь, виходять найбільшими роз- давцями дарів і керманичами того, що сталося--------------------------------------------------------------- '—

Не всі ведські боги, але найбільші і найзначніщі з них являються перзоніфікаціями сил природи в над­людській величині.

Достоту стара схема. Процес розвитку сконструо- ваний просто на піставі ймовірности зі самих здогадів, і навіть спроби немає розсліду шляхом аналізи релігій осталих позаду народів. Це цілком помилкове поступу­вання, щоб культ природи нащіплювати просто на культі духів, підставляючи без усякого доказу, що з «хаосу надприродно активних сил» виступили пай- значніщими силами великі сили природи. А власне питання му сіло б звучати так: Як із старо-арійської віри в духів шляхом постійного перетвору старіщих ре­лігійних поглядів розвинувся пізніщий культ природи? Це питання, тим, що Веди не дають потрібного мате- ріялу задля відповіди на нього, дасться розвязати тільки шляхом досліджування релігійних форм иньчих народів, що не досягнули ще ступня розвитку Арійців Ріґведи. Та як ’тільки простежити розвиток релігії у таких народів, то зараз же вийде, що культ природи ніде не розвинувся безпосередно зі звичайної віри в духів. Всюди за культом духів іде насамперед культ прадідів із більшою або меньчою тотем- ською закраскою, з якої геть пізніще пов­стає культ природи.

Як подані перше гимни з Ріґведи вже показують, то Арійці вийшли були поза чистий культ духів в тому часі, коли повстали їх найстарші пісні. Всюди говориться вже про прадідівських батьків, родових батьків, первісників роду і т. д.; це доказ того, що вже давно, заки ще перші арійські цлемена зайшли були до країни Пятиріччя, культ прадідів загально принявся. До якого значіння він дійшов, це виразно доказують ріжні назви найвищих прадідів.

Так нераз зустрінемо в Ріґведі згадки про ряд богів «Азурів» (Азура), який сягає далеко в передіндійську періоду індо-ґерманського розвитку, але після заняття Арійцями країни Пятиріччя швидко згубив своє пере- важливе значиння, і в новіщих ведських писаннях, в Атгарваведі й Яджурведі, Азурів усе представляють „adevah-ами.“ анти-і проти-богами, 'дідьчими демонами і противниками новіщих богів. Що.азига походить від сдова asu, і що asu первісно в санскриті визначало віддих, пізніще (в поширеному розумінню) життя, дух — це відомо. Через те йАзури мусять бути духами; але якими духами? Як мало вияснене це питання, доказує факт, що Max Müller у своїх „Vorlesungen über den Ur­sprung und die Entwickelung der Religion“ (Штрасбурґ 1880) каже на ' стороні 220, що Азури живі боги, на сто­роні 228, що це добродійні й ворожі сили природи, на стороні 298, що це живі єства, на стороні 365, що це злі духи, і, нарешті, на стороні 369, що це невірні люде: дефініції, які в цілому доказують тільки одне, що він сам не знає, що йому хотілося б пояснити.

Иньчий дослідник санскриту Р. v. Bradke, на­писав навіть цілу книжку про ці справи під заго­ловком „Dyaus Asura, Adhura Madzà und die A juras", але й він не дійшов до якоїсь такої розвязки, яка вдово­ляла б. На його думку, слово «Азура» це ніщо иньче, як почесний епітет, який колись додавали найвищим богам як окреме відзначення, отже щось наче титуля- тура. Хоч як куріозним виглядає цей вислід склад­ного фільольоґічного розліду Братке, то таки в ба­гатьох дослідників санскриту і в мітольоґів ’ добився признання — та досить тільки глянути, як уживається слова азига в Ріґведі, щоб пізнати, що ця дефініція недобра.

Сдово авига мало б бути почесним титулом най­вищого бога. Та фактично цього слова в Ріґведі зви­чайно зовсім не прикладають до поодиноких божків, а до цілої громади богів, до цілої ґрупи богів. Так у пісні Адітйі (Ріґведа, книжка II, гимн 27) нази­вають, наприклад, всіх Адітйів^[9]) посідачами «А з ур- ства», а потім про бога Варуну^{[10] [11]) говориться:}

«Ти Варуно володаре над усіма, над божими Азурами і над смертниками».

. В десятій книжці, тими 124, Індра, пізніщий най­вищий бог Індійців, величається своєю перемогою над Азурами так:

Й Азур і в сила, геть сторощена, Ти ж, Варуно, хоч я й тобі не любий Ти мусиш знати як тобі рішиться; Моя в державі сила, йди, корись!

А даді говориться в шестій книзі, гимн 74: Сома⁸) і Рудра^{[12] [13] [14]) бережіть Азу рів, Ми ж в наших просьбах все хвалить вас будем.}

Сім радощів зцидайте кожній хаті

Та з ока не спускайте наших дво-й чотирбногих.

Тай у першій книзі, гимн 134, бога Ваджу (зви­чайно вважався богом вітру) закликують так:

Ти перед цілим світом захист наш,

Перед громадою Азурів захищаєш.

Отже Азури це піла громада богів, це цілий світ богів. А, крім того, слово asura ще й через те не може бути почесним епітетом найвищого бога, що його нераз і в Ріґведі прикладають До могутніх племінних і ро­дових Ватажків, до представників старих родів, напри­клад книга 1,126, вірш 2; книга V, 27, вірш 1», книхаХ, 93, вірш 14. А в книзі VII, 56, вірш 24 Марутів бла­гають так:

Будь нам, Маруте, боєвим героєм, Азуром, двигачем людей.

0 не кожний бог, хоч би він був не знати який могутний, буває зараз таки Азурою; бо Азури, як це вже нераз підносилося, мають цілком окремі сили, здібности і прикмети, на яких полягає їх азурство. Ось так чваниться Варуна в гнимі42, четвертої книжки:

«Я володар Варуна, в моїй руці всі прапервісні азурскі сили». А на похвалу Мітри й Варуни кажеться в 65. гимні сьомої книжки.

«Ваше азурство існує вже з давен давна і не проминуще є». Далі в десятій книжці, 34, вірш 4, кажеться про «чотирі нехибні атрибути азурства. І саме посідання азурства вважається між старими богами відзначенням, бо в рефрені гимну 55 третьої книжки Ріґведи все повторяється: Mahad devà- ràm asura Twam ekam, то значить: «Велика є тільки божість Азу рів».

Ці цитати ясно показують, що не може бути й мови про те, щоб сдово asura було тільки наче титул доцтойности, який у старовину давали поодиноким най­вищим індійським богам. Азури, це власне пра- старагромада б о г і в з окремими прикметами й с и л а м и.

Але в чому ця окрема божість Азурів?

Підставу до цеї окремої природи Азурів дає факт, що їх на ріжних місцях Ріґведи називається «бать­ками» (пращурами). Найстаршого й найвищого між Азу- рами, Дйавса Азуру, називають навіть нераз просто Дйавсом Пітаром (Ріїаг-Раіег-батько). Він є прабать- батьком Азурів, які вийшли з його лона й жиють в його лоні — це слово тут ужите в такому розумінню, в якому в старому Завіті говориться про лоно Авраама. В 31. гимні десятої книжки Ріґведи в 6. вірші гово-. риться так:

. Ті, що живуть разом у лоні Азура

Ті носять і ноші однакові¹).

І це походження від прабатька Дйавса не є надпри­родне, а природне, то значить, щ о п і з н і щ і А з у р и є його тілесними потомками; так наприклад у Ріґведі III, 29, вірш 11, Аґні, пізніщий бог вогною, зветься „§агЬЬа азигаЬ“ себто, зародок (сімя) Дйа­вса Азури, а в 14. вірші говориться про нього, що він «вийшов з утроби Азура». Таксамо й Ва­руну, який пізніще відбирає -від Дйавса пановання над Азурами (Рігведа X, 132, вірш 4) й отже зі свого боку стає за проводаря Азурів, за Уагші-у авиг-у, — він зветься в деяких нимнах РігвеДи, наприклад у книжці III, 38, вірш 5 і в V, 85, вірш 5, потомком і сином Дйавса Азури. І не тільки богів, і земні роди й ватажків родів, наскільки вони походять, від божих Азурів, залічують до їх громади. Навіть старий герой­ський і співацький рід Анґірів, якого «первородцем» є Аґні і його звуть «азурським», через те, що його прабатьками являються Аґні, а як ще далі сягнути в зад, то й Дйавс Пітар. Так наприклад у десятій книжці, гимн 67, вірш 2, говориться:

¹) То значить, що вони одної породи, й тому вони однакові одні з одними і рівні собі.

Анґіри, Дйавсові сини, герої, Азури, виступаючи співцями, Впізнали вперше силу жертви.

А далі третя книжка, гимн 53, вірш 7:

Це щедрії оті Анґіри,

Вірупи божії сини, герої Азур а.

Через те й рід Анґірів, вважається «божеським», «родом із неба», бо їх прабатьком являється бог; X, 62, вірш 6:

Від Аґні рід вони ведуть, Вони із неба, уродливі; Наваґва, Дазаґва¹) — в них перші, Вони живуть вгорі з богами.

Таксамо й ватажків родівтаплемен, які попереказумаютьйого на кількох місцях називають богом, «озброєним громовим колом» і «ме- тарем колів». Але й ця функція в Індри тільки неначе побічна: у бою з ворогами, особливо з Дазами або Дазію, тубольним дравідським населенням Індії. Го­ловний чин Індри — це бог війни й опікунчий бог, і то зразу тільки одного арійського пл вмени, могутного племени Трітсу, «що обіймає багато повітів і родів.» Він,є виключно «племінним володарем», якого почитують під символом бика, і ще навіть у пізніших віршах нераз називають його паном племени (проводарем племени). Так, напр.[15] [16] в книжці X. гимн 162:

1. Великий ти володар наш, Незрівнаний ворогонищник, Як хто твій друг, того ніхто Не вбив іще, ні переміг.

2. Як цар племінний нам добро шлеш,

Ти Врітровбивче, ти могутний, Ти Індро, йди вперед биком, Ти сомапийче, пане миру.

Та Індра авансує. Притиснені поволи арійськими військовими ватагами племен, що втискалися через Пя- тирічча, а саме Яду, Ану, Другію, Турваза і Пуру²) та союзними з ними Дазію (Дравіди), що стояли під проводом головного ватажка Самбара, Трітсу були при­неволені битися з цими військовими ватагами. Над рікою Ямуна прийшло до страшного бою між племям Трітсу, яким проводив їх племінний князь Суда, і до якого прилучилися малі сусідські племена Пактга, Бгалама, Аліна, Вішаній і Сіва¹), і згаданим у горі арійсько-дравідським союзом племен. За поміччю Індри, який, як оповідає переказ, порвав понакидувані Драві­дами греблі, які Трітсів і їх союзників відтинали від води, Трітси одержали цілковиту перемогу. Частину ворожих племен відперто, частину підбито та приму­шено до великої данини. Ворожі проводирі Бгеда (воє­вода Арійців) і Самбара (начальник Дазію) полягли в бою головами, який через те, що нібито десять країв билося поміж сотого, названо на будуче «битвою десяти королів».

Індра побідив Врітру, найстаршого демона Дазіїв і, як говориться в одній пісні Ріґведи, показав себе «сильним як бик захистником Арійців» пе­ред племям Дазію, «Чорною шкурою».

Далеко рознеслася його слава Войовника. В цілих десятках пісень стрічаємо похвали його герой­ського вчинку та його піклованця князя Трітсів, Суди ³ Р°ДУ Діводази. Ось тільки один приклад (VII, 18):

13. Кріпость-табор їх Індра геть розніс, Зламав сімох їх замків перемогу, Дав племю Трітсу Анавів¹) посілість: Ох, дав і Пуру нам перемогти.

14. Лягло їх головами шістьдесять сот Жадних добичі Анів, Другів тисяч шість, Між тим героїв сильних шістьдесятьшість. Так захища тих Індра, що його чтять.

15. Під Індри проводом, наперли дико Так Трітсу, наче повінь на весні; Сторощений, розтікся воріг геть, Лишаючи Суді свою добучу.

*) І Пактга, Бгалама, Аліна, Вішаній і Сіва, не всі, здається, були племенами, а більшими повітовими громадами, принаймні від­носиться це до Вішанінів і Сівів.

^а) Анави, це повітова громада племя Ану.

16. Помічника врага^[17]), що їсть варене^{[18] [19]), Індрозневажника, його побив ти. Геть чисто знівечив лють хитруна Й розпорошив врага, шляхів владарю.}

19. Із Індрою були Ямуна й Трітсу. Ограбив Бгеду геть могутний Індра; Від Аїв з племям Зіґу й племям Яку су⁸), Побідник кінські голови^[20]) од них дістав.

Племя Трітсу зі своїми союзниками дійшли до верховодства, а з владою його зріс й блиск Індри, мо­гутнього бога битви, погубника тубольчого племя Да- зів. В гимнах виразно видно, як ширшає його повага все далі, й що перед тою повагою мусить хилитися навіть Варуна, який колись відібрав від Діявса Пітара про- відництво над Азурами, Іпдра стає неначе національним богом війни й бою, великим опікунчим богом Арійців проти племя Дазію.

Цікаво простежувати в Ріґведі, як частина старих поетів оспівує цей спір за владу Індри з Варуною та остаточну побіту Індри. Так, наприклад, в поета 42. гимну четвертої книжки бог Варуна чваниться та­кими вчинками.

Варуна:

1. У мене з давна вже героїв царство,

Навіть безсмертні коряться мені,

Воля моя — закон для всіх богів;

Я пан над народом найвищих сфе£.

2. Варуна я всесильний цар царів, Прасила Азурів моє майно, Воля моя — закон для всіх богів, Я пан над народом найвищих сфер.

На це чваньливство каже поет Індрі відповідати:

5. Мене борці кличуть, герої на конях,

Мене війська кличуть в воєнному вирі,

Я боєм проводжу, я, Індра, герой,

Ватагами правлю в силі могутній.

6. Ось що я зробив, і Піхто ще ніколи

Мені не оперся, мене не спинив.

Як сильний, я соми напюсь на похмілля,

Ой, горе і небу, й землі тоді горе.

Потім поет признає за Індрою найбільшу силу:

7. Володарем знають світи всі тебе,

Тим славитись можеш, всетворчетинаш,

Далеко, широко славен, Врітровбивче,

Ти той, що велів воді повіню плисти.

Індра зростає до божого національного ге­роя Арійців, що воювали з племям Дазію за нові оселі. Його слава розноситься все далі поміж племе­нами Арійців, чим дальш на південь уступають перед їх нападами Дазії, Дравіди. Адже ж під його прапором одержано ці побіди, І, II:

Індру славить пісня кожная.

Його, що морем розливається,¹) Борця на возі найсильніщого, У боях усеповелителя.

Зродивсь він замків нищителем

Зі страшною силою молодечою. Індра пресвітлий, всюди славлений, Творець розумний діла кожного.

Одначе визнання Індри не загальне. Поодинокі племена, і це ясно виходить з’ріжних пісень Ріґведи, довго ще стоять за почитування Варуни й величають його «старшим» богом, старим володарем Азурів, иньчі ж уважають Варуну богом, рівноправним із Індрою, і почасти навіть настільки ідентифікують Варуну з Індрою, що величають його співвойовником Індри в бою десятьох ворогів. Так, наприклад, у семій книжці Ріґведи, гимн 82, вірш 2, Індру, що правда, величають вселадцем, але ж Варуна ані трохи не підлягає йому, його називають самовладцем:

Один усевладець, самовладець другий, Великі багаті ви, Індро й Варуно, Ви пара биків, в яких на воздухах Зєднали боги усю владу і силу.

Навіть геройські вчинки Індри переносять опісля почасти на Варуну. Так співає в VII, 83, поет зі старого визначного роду Вазіштга:

І.Хоч бачили вони союз ваш, вас обох, То гнались уперед, добичі жадні, Та ви убили Аріїв і Дазів І Суді помогли, Індро і Варуно..

8. Окруженому в бою Суді поміч Дали оба ви, Індро і Варуно, Як кучеряві Трітсу, піснями багаті, Гукнули вас, шануючи побожно.

Таж слава Індри шириться все далі й далі. Старі Азурські боги підчиняються один за одним Індрі, і на­віть Аґні, первісток Анґірів, який володів вогнем і якого з «Не-б ora» видвигнули на могучого бога. І він мусить мовчки зносити, що його залічують у ряд тих старих богів, що схиляються під скиптер Індри: факт, який поет 124. гимну десятої книжки в поетичній формі зясовує так, що він велить Аґні, який помічає зріст сили Індри та збільшення приношуваних йому жертвів, відвернутися від Варуни і перейти на бік Індри.

2.3 небога я таємними шляхами

Дібравсь до· бога, з бажанням безсмертя, Й кидаю нишком Любого¹) й йду Від дружби власної в чужу сімю.²)

*) Шд «любим» (приємним) треба розуміти Варуну Азуру.

⁸) То значить: від дружини Варуни я йду до чужої сімї Індри.

3. Шукаючи за гостем другого кодла, Я перейшов що лиш багато жертівень І тепер прощаюсь з батьком Азуром, Від бідного на жертви йду до багача.¹)

4. Багато літ пробув я біля нього,

Та, Індру вибравши, зрікаюсь батька

Варуна, Сома — пропадають всі,

Від одного до другого йде влада.

Влада Варуни переходить на Індру — а з цим зміняється і божа постать Індри. У старих гимнах він виступає могутнім богом війни, «покро­вителем ворога», якого уявляли собі в подобі силь­ного ревучого бика, що дико кидається на ряди во­рога і перемагає їх: Символ простої брутальної сили. Його головна функція — це боротьба' з Дазіями, а побіч того його поклонники дають йому ще завдання напов­няти стайні рогатою худобою і як богові озброєному громовою стрілою, зсилати з гарячої хмари дощ, що відсвіжує сухі пасовиска. Пан худоби, подавець корів, множник худоби: це улюблені вислови, якими співаки того часу вихвалюють Індру — річ цілком зрозуміла в завойовничого народу, багацтво якого — це ще майже виключно його отари худоби. Так один поет із роду Канва співає у Валакгілії (5,1):

Найкращий поміж могутніми Між буйволами найвдатніщий, Корів даєш, руйнуєш замки, О, Індро, просимо тебе.

Та коли у довголітній боротьбі Дазіїв цілком під­бито, коли повернувся мир і хліборобство дійшло до багато більшого значіння для господарського життя, ніж хов худоби, то й Індрі дістається иньча подоба

²) Варуну називають безжертівним, йому рідко ще тільки при­носять жертви, бо тепер усі жертви припадають Індрі, багатому на жертви.

Бо й що почати мирному народові зі скаженим богом війни? Ось і Індра одержує за головне завдання дбати тепер, щоб достигали збіжжа, та посилати теплі про­міння сонця, щоб дозрівала городовина. Тепер він ви­ступає в гимнах володарем сонця, який що ранку запрягає двох своїх буланих коней до воза сонця і для блага людей котить по горізонті кулю сонця. Ін­дра стає богом сонця. І рівночасно зникає його страшна подоба бика. Він уже не лютує як ревучий великанський бугай. Він робиться смирним, добро­дійним, можна б -сказати добродушним богом, який прощає забагатілим арійським хліборобам цеї нової пе­ріоди їх слабощі й іде за гарним життєвим пра­вилом: Живи й другим давай жити. Що його поклон­ники житєлюбиві, прості, змислові мужики того часу, радо бенкетують і пють, то й Індра не цурається до­брого напитку. А він уміє страшенно пити, добродуш­ний Індра. У Ріґведі VIII, 66, оповідається, що він зможе sa одним душком випити ЗО відер вина-сома; у І, ЗО, порівнюють його з великим бордюгом, який раз- по-раз безнастанно треба наповняти; а в X, 43 навіть кажуть про нього, що сома вливається так у нього, як ріка в море. Через те Індра часом страшенно буває пяний — опісля ж в підхміллю має нераз куріозні за­баганки,. як, наприклад, перевертати та шматувати світ; але він цього не робить, бо ж він бог добрий і до людей ласкавий. Ось як поет каже говорити свому. шановному Індрі (X, 119):

2. Сильними вихрами мене Напитки геть розбурхали. Пив за багато соми я?

3. Напитки мною так трясуть Мов возом швидкий кінь трясе. Пив за багато соми я?

9. Гей, що з землею би зробить, Жбурнути би сюди, туди? Пив за багато соми я?

10. То, може, землю я би зміг Поторощить, в шматки розбить. Пив за багато соми я?

Тай це панування Індри тріває тільки деякий час. Гаразд у вільних арійських хліборобів занепадає. Ріж- ниці в маєтках стають чим раз різкіщі, клясові проти­венства, про які в Ріґведі немає ще й сліду, робляться щораз гостріщі. Попівська каста Брагманів захоплює панування і на престіл добродушного бога Індри вди­рається аристократичний бог-володар з по­ліської касти: Брігаспаті, що зробився Брагм ою.

Так із господарським розвитком змінюється рівно­часно й характер Індри, з племінного богаТрітсів він робиться скаженим богом війни, захи­сником отар, подавцем води і лагідним на­роднім богом сонця, і кожну таку його переміну викликує нова господарська фаза розвитку його поклон­ників: підтвердження тези Фоєрбаха, що кожний нарід переносить на своїх богів свою власну сутність. Але хоч і в пізніщих часах Індру величають передівсім кермани­чем сонішного воза, то все таки його ніколи не почитували виключно так званим «богом сонця«; навіть у новіщих піснях Ріґведи прохають у нього ще часто дошу, охорони сіл, збільшення запасів і худоби. Як тоді погодити цей факт із твердженням мітольоґів, що Індра нібито від самого початку був тільки богом сонця, персоніфікацією світової кулі сонця?

Правда, поодинокі мітольоґи пізнали цю несхожість їх фантастичної конструкції з дійсністю, але захоплені догмою про первісність культу природи і не маючи переважно глибшого знання етнольоґії, вони придавили цю справу в пустій реліґійно-фільософічній балаканині. Так, наприклад, професор Edm. Hardy, який зовсім не належить до гіперортодоксів, каже у. своїй книжці: „Die vedisch-brahmanische Periode der Religion des alten Indiens" (Мінстер 1893), ст. 78 ось що:

«Щодо Індри, то власне до нього вдиралася не­стримно індівідуалізація, і з нею потворилася сила переказів, посплітуваних із ріжних можливих лєґенд та історичних спогадів, і з цілого того матеріялу по­складалися ріжні природно-символічні образи. Коли отже ще не всі сліди позатирані, з яких ми змогли б відкрити його походження, то тут стає на перешкоді не тільки наведена що-лиш обставина, але ще й иньча об­ставина: що для бога війни Індри, який, як здається, з початку воював з півбогом сонця, взято пізніще за природну основу могутню і на кожний випадок шумну появу бурі.»

Незвичайно дивно. Отже первісно Індра півбог сонця, та з початку не почитують його за такого, а за бога війни. Тай пізніще він не відразу виходить на бога сонця, тільки зпершу на бога бурі. Чому? Через те, що, як пан професор Hardy заПевнює, буря могут- ніще і «як не як шумніще явище», нїж схід і захід сонця. Та пізніще на висоті його слави таки почитувано Індру як керманича сонця — хиба в той час буря не була вже» найшумніщим явищем»?

Як із релігії Ріґведи виріс брамаїзм, над цим можна не спинятись, бо тут іде тільки про доказ, що і старо­індійська ведська релігія, яку так часто подають за найчистіщу форму, як кажуть,' первісного почитуваня природи, витворилася з культу духів і прадідів, отже в цьому випадку підтверджується правило, що цілий розвиток реліґії йде тими самими закон­ними шляхами — не є свобідною грою фантазії, а осадом думок певних життєвих відносин.