3.3. Нормативність вірувань і традицій східних слов’ян

Світосприйняття слов’ян було обумовлене об’єктивними чинниками, котрі формували ментальність народу. Землеробський характер пронизує всі вірування слов’ян, з ним пов’язані всі свята.

Дослідник А. П. Семитко зазначав, що найміцніші правові витоки, передумови правової культури бувають у того народу, в міфах якого глибше і детальніше “опрацьовані” передправові мотиви та сюжети, більш чітко виражене відношення до норм та звичаїв, а також наслідків їх порушення…Сама первісна міфологія виконувала регулятивну функцію в суспільстві, акумулюючи досвід предків і передаючи його з покоління в покоління у формі ритуалів, звичаїв, традицій[160]. Світогляд слов’ян періоду VI століття відображає події, котрі найбільш впливали на їх життя в цей період. Вони закарбувались в свідомості населення, визначаючи собою основи праворозуміння та ментальності народу.

З писемних джерел дізнаємось, що давні слов’яни вшановували природні стихії – сонце, вогонь, воду, тому приносили жертви річкам, декотрі жертвоприношення полягали в спалюванні жертовних тварин. Оскільки весь землеробський звичай слов’ян хліборобів був пов’язаний з циклами сонця, пізніші дослідники називали слов’ян “сонцепоклонниками”. Сонце в уяві слов’ян не терпіло вигляду крові, і карало вбивцю, котрий проливає кров на його виду[161]. Легендарні перекази оповідають, що пролита кров за сонця кличе до неба щоб за неї хтось помстився і бере собі в свідки що-небудь, що було присутнє під час вбивства.

Цей звичай мав силу навіть в ХІ ст. “Повість временних літ” передає слова Ярослава: “Не я почахъ избивати братью, но онъ; да будеть отместьникъ богъ крове братья моея, зане без вины пролья кровь Борисову и Глъбову праведную. Еда и мнъ сице же створить? Но суди ми, господи, по правдъ, да скончается злоба гръшнаго”[163]. Тобто, князь виправдовує свої дії тим, що не він перший пролив невинну кров, і просить Бога розсудити його, щоб припинилась ворожнеча. Треба зазначити, що з початку існування звичай помсти передбачав саме участь у ньому осіб єдинокровних, тобто, родичів. У переслідуванні злочинця та його родичів і в примушенні їх заплатити “за кров”. Вона, ймовірно, в давні часи також вважалась священною. Отже, умовою для здійснення помсти є кровне споріднення.

Марк Косвен зазначає, що в родовому суспільстві будь-яке зовнішнє посягання на представника роду чи його майно сприймалось як образа “обида”, якщо говорити давньоруською мовою. Дослідник звернув увагу саме на влучність цього давньослов’янського терміну. А будь-яка емоція образи викликає реакцію нападу з боку скривдженого та його родичів. Інстинкт захисту, що є закономірним наслідком реакції приймає форму інстинкту помсти[164]. А за звичаєм всього людства, будь-яке зовнішнє посягання вважалось образою для всього роду, після чого одразу ж встановлювались відносини ворожнечі між двома групами (родами). Отже, будучи природною необхідністю для первісної людини, помста для родової групи надовго залишається основною умовою її самозбереження й успішної боротьби за існування.

Рід, котрий не вмів або не мав можливості за себе помститися, був приречений на неминучу загибель. Оскільки у відносинах між людьми тоді не було зовнішньої примусової сили, помста була й єдиною та універсальною силою примусу. Якщо звернутись до зовнішніх відносин, то можна помітити, що війна як засіб здійснення політики очевидно розвивалась з первісного інституту помсти.

Крім сонця, слов’яни обожнювали й інші чотири природні стихії, і кожну з них наділяли своїми особливостями. В них проглядає землеробський звичай. Землю слов’яни шанували як матір, оскільки вона давала їм хліб. Цікаво, що земля не стала у слов’ян окремою персоніфікованою богинею (на відміну від Сварога – сонця), але надзвичайно поважалася. Ставлення до неї як до живої істоти збереглося аж до новітніх часів, що виявляється у забороні обробляти землю з 14 жовтня до 23 березня, бо в цей час земля спочиває[166].

Слов’яни також обожнювали воду, оскільки вона робила землю родючою, і вогонь. Ці дві стихії вважались очищаючими силами. З додержавних часів веде початок звичай випробування водою та вогнем. Останній вважався у слов’ян сином сонця й тому називався Сварожичем[167]. З вогнем пов’язані найдавніші звичаї та ритуали слов’ян, що привертали увагу сучасників, зокрема, похоронний звичай та звичай слов’янських жінок спалювати себе після смерті чоловіка. Англосаксонський місіонер Боніфацій, зокрема, писав: “… І вініди, найгнусніший і найгірший рід людей з таким усердям блюдуть подружню любов, що дружина після смерті чоловіка відмовляється жити. Й достойною похвали вважається та з них, котра власною рукою заподіває собі смерть й згорає на одному вогнищі зі своїм чоловіком”[168].

Про похоронний звичай кремації писало багато авторів. Самим раннім вважається повідомлення Феодора Сінкелла, котрий описуючи штурм Візантії аварсько-слов’янськими військами, писав: “…Стільки скрізь загинуло ворога, що варвари (слов’яни) не змогли навіть зібрати й віддати вогню загиблих”[169].

Священний страх у слов’ян викликала блискавка – небесний вогонь. Вважалось, що її посилає Бог на кару людям, тому не можна було гасити пожежу від блискавки. Її творцем вважався Перун, про поклоніння якому пише Прокопій Кесарійський: “…Один тільки Бог, творець блискавки є володарем над усіма, і тому приносять в жертву биків та виконують інші священні обряди”[171]. Поява персоніфікованого божества знаменувала собою новий етап суспільних відносин східного слов’янства. За доби звичаю військової демократії слов’яни поклонялись більш природним стихіям. Але виділення окремого прошарку людей – еліти, що збагачувались під час походів привело до утворення богів, що патронували окремі суспільні групи. Таким був Перун, заступник воїнів, пізніше – дружинників, Велес, що охороняв договірні відносини та інші. Язичницькі звичаї та обряди стародавніх слов’ян служили збереженню цілісності суспільства, утвердженню в ньому правопорядку. Так, цю ідею своєрідного “договору” у суспільстві уособлював бог всесвітньої рівноваги – Волос. Поряд з богом війни Перуном він виступав як бог миру, порядку й суспільного договору[172].Після того, як стала відчутною різниця між воїнами і землеробами, останні почали поклонятись тим стихіям, що раніше захищали врожаї та родючість.

Відтак по функціях божественних персонажів можна виділити кілька рівнів слов’янської міфології. Як зазначав Б. О. Рибаков, первісні вірування мали своєрідний характер еволюції. Нове не витісняло старого, а нашаровувалось на нього. В системі релігійних вірувань слов’ян будь-якого часу обов’язково присутні в тому чи іншому вигляді уявлення попередніх епох[173]. Вже в антські часи спостерігається виділення богів, що уособлювали ритуально-юридичну, військову та господарську функцію. До таких відносились Перун та Велес і жіночій персонаж – Мокоша (це ім’я умовне, оскільки джерела не дають точного праслов’янського імені жіночого божества). Нижчий рівень посідали божества, що пов’язані з господарськими циклами та сезонними обрядами, такі, як Чур. Наступний рівень характеризувався абстрагованістю функцій, що дозволяє їх іноді розглядати як персоніфікацію головних протиставлень: Доля – Лихо, Правда – Кривда, Життя – Смерть. Правда та Кривда в слов’янській міфології було одним з втілень протистоянь, суперечностей світу. Персоніфікація поняття “правда” зустрічається і в міфології інших народів, наприклад, індійського.

Таким чином, державоподібне утворення антів-слов’ян було важливою віхою на шляху до утворення руської державності й права. Воно виникло внаслідок потреби в консолідації, оскільки будучи осілими землеробськими племенами, слов’янам періодично доводилось захищати свої території або ж розширяти їх. Звичаї склали той фундамент, на якому базувались праворозуміня слов’янського суспільства.