Розділ VII Нова українська аристократія, обєднавшись коло особи ”Єдиновладного”Гетьмана, намагається обєднати всі україські землі в одній державі Війська Запорож- ського

— 1. Втручання Москви в державну українську політику не помагає, а стає на перешкоді такому обєднанню. — 2. Без визволення з під влади польської Річпо- сполитої всіх північно-західних українських земель не може бути емансипації України з під руйнуючих впливів Москви.

Внутрішній розкол української аристократії після смерти Богдана Хмельницького привів до поділу України між державами чужими. Обєднання за його життя цієї аристократії в одну верству привело до обєднання всіх українських земель в одній державі своїй. Вже вище було зазначено і прикладами зілюстровано, як зо всіх земель українських набіралась і формувалась та нова українська державна верства, що під іменем Війська Запорожського і під проводом ’’Єдиновладного” його Гетьмана козацьку південну Україну в незалежну державу зорґанізувала. Зовсім природнім було змагання цієї верстви поширити свою владу і на ті українські землі, які ще в склад держави Війська Запорожського не війшли, а з яких велика частина старшини козацької була родом, з якими вона була в постійнім звязку і які по старим, перенятим нею від попередньої князівської аристократії державним традиціям, до старої Руси, до Держави Київської й Галицької колись належали.”[...] Ми хочемо мати під своєю владою всю Україну стародавню, або Русь, де віра православна була і де ще мова наша задержалась: аж по Вислу.

шведському послу Веллінґові Виговський, ВИСЛОВЛЮЮЧИ B той спосіб гадку не тільки Гетьмана, але і всеї нової української аристократичної верстви, якої він — Виговський — був одним з

tj » « о · · w IRS

наивидатшщих і наисвідоміщих представників.

Однаково, як аристократія свіцька, козацька — була заінтересована в обєднанню всіх українських земель і аристократія духовна. Сама вона (як це було вище сказано, переважно по походженю шляхта) власне з тих північно-західних українських земель була в більшости родом. Там, у тих землях, були найбільше чтимі і знані старинні православні святині, де починали своє чернече життя пізніщі Владики і Митрополити. Там були найбільш діяльні брацтва, що в постійній боротьбі з західними впливами виховували найзавзятіщих ’’ревнителів благочестія”. Там врешті під владою Річпосполитої залишились по відділеню й унезалежненю козацької України, найбільші й найкращі маєтки української церкви православної.¹⁸⁶

I прилученя до козацької України північно-західних ’’руських земель” найгорячіше бажав собі сам Гетьман. Вже в початку 1649 p. він перед послами Річпосполитої, по їх словам, "Україну й навіть Русь усю Ляхам виповідав”.^ь Для визволеня ”всеї Руси” він союз з Москвою заключив і протекцію царську прийняв. ’Totam Russiam Rubram usque ad Vistulam” — жадає він для себе в усіх переговорах зі Швецією і з Ракочієм. I доки Ракочі од цих ’’руських” земель не відмовився, а Король Карл Ґустав на письмі заприсяженої ’’ассекурації” Гетьману на ці землі не дав, доти він союзу з цими

• 187

державами писаним трактатом ствердити не хотів.

Які були причини тих упертих і непохитних гетьманських змаганнь? Розуміється перш за все грав тут ролю момент ірраціональний: дух нації, що все стихійно прямує до зєднання в одно тіло цілого національного орґанізму. Але були й розумові причини, виведені з фактів життя, з певного політичного, на льоґічнім po- зумованю опертого світогляду.

Знаємо також, що забезпеченя будуччини державности української Гетьман бачив тільки в дідичній і міцній гетьманській владі,

Ѵгаропольське ’’wypowiadac” = виключати, проганяти когось (звідкись) в сотвореню і скріпленю абсолютистичної української монархії. I знов таки не на полукочовій примітивній Січі Запорожській міг він будувати українську монархію; не там міг він здобути та за собою закріпити потрібний йому для переведеня цих монархічних плянів дідичний титул Князя. Переговори з Королем шведським, Імператором австрійським, Князем семигородським і т. д. в справі визнаня незалежности своєї держави не міг вести якийсь смішний своєю еґзотичностю Князь ”Коша Січового”, а Князь тих земель, де цей титул мав свою правну підставу, свою давню державну історичну традицію і де були верстви, на яких така українська влада князівська серйозно опертися могла.

1 коли справа того нового дідичного суверенного і територі- яльного титулу князівського, що мав бути доданий до військового і екстериторіяльного титулу гетьманського, набрала — як уже вище сказано — такого великого значіння в послідніх роках гетьманування Богдана Хмельницького, коли вона грає таку велику ролю за Виговського ("Гетьман військ Князівства Руського” — такий титул визнала за ним Річпосполита в Гадяцькій Умові), за Юрія Хмельницького (Князь Сарматії), за Мазепи врешті (одержаний ним в 1707 p. від Імператора австрійського титулу князя ”св. Римської Імперії” і князівство Чернигівське, про яке він умовлявся 3 Карлом XII) — то це не були, як думають наші історики демократичної школи, панські ’’примхи” Гетьманів, навіяні їхнім ’’польським вихованням”, а одна з найглибших державних українських ідей, що шукала опори для державно-правної традицийної монархічної форми української держави там, де тільки така опора й могла бути знайдена і звідки степову анархію можна би було побороти: в північно-західних українських землях старої ’’руської” князівської державної культури.

I коли цю державну ідею Богдана Хмельницького, так само як і инші його ідеї, перейняла згодом Москва; коли від p. 1654 почавши, до попереднього титулу царського: ”всея Россіи Самодержець владимирскій, московскій, новгородскій і т. д.,” додається; ”всея Великія i Малыя Россіи самодержецъ московскій, кіевскій, владимирскій, новгородскій...” а крім того ще й: ’Ъеликій князь смоленскій, волынскій, подольскій, черниговскій, витебскій, мсти- славскій... и землямъ восточнымъ и западнымъ обладатель...” — то не Великий Гетьман був винен, що титули старих Князів київських Царю московському дістались, бо він зробив усе можливе, щоб їх для себе, фактичного дідича³ цих Князів, заховати, щоб титулів цих Цареві московському не дати. Бо власне знищеня на Україні в самім зародку державних тенденцій московських було завданням

"спадкоємця

Гетьмана в послідних роках його панування. Бо й тому власне він так дуже хотів північно-західні землі до України прилучити, щоб на цих ”руських” землях старої державної, князівської культури будову нової держави української завершити і в той спосіб од північних державних впливів московських себе відмежувати; ці московські впливи, на князівській киїйській державній традиції оперті, відродженям цієї традиції в самій Україні паралізувати, та ініціятиву відновленя старої київської ’’Держави Руської” в перемозі над Польщею і над кочовим степом з рук царських і московських на Україні вирвати...

Ми вже знаємо, що головною метою і основою союзу Гетьмана з Царем московським було бажання визволити всі ’’руські землі” з під Польщі. Але іменно для цього цей союз показався зовсім непридатним. Бо хоч Царь московський радо брався ці землі визволяти, але визволити їх він хотів для себе, а не для України і не для козацького Гетьмана. Показалось, що новий протектор України, Царь московський, не збірається зовсім наділяти Гетьмана українського ’’державою більшою, чим вона була за Королів польських і своїх Князів руських”, як думали українські дипльома- ти, заключаючи Переяславську Умову.

Наміри московські Великий Гетьман збагнув розуміється дуже скоро. Тому в спільнім українсько-московськім поході проти Польщі в 1655 p. прийшлось Гетьману од городів руських — Львова, Гусятина і т. д. — і од всіх західних ’’земель руських” одмовитись, аби тільки не віддавати їх ”на імя царське”. Господарювання Царя на Білій Руси показало ясно, до чого прямує Москва і чим скріпленя її державної сили може погрожувати Україні. I без пригадок шведської дипльоматії, що на це увагу Гетьмана звертала, знав Богдан Хмельницький, які то титули ”до князівств Кшвського і Галицького належні” Царь московський собі по p. 1654 проти його волі пододавав.¹⁸⁸ Бо коли в p. 1648 Гетьман адресував свого листа ”Государу Алексею Михайловичу, самодержцу і обладателю землѣ Московское свѣтилу Рускому” — отже ’’свѣтилу” серед иншої немосковської Руси — і більш нічого,¹⁸⁹ то тепер мусів він виписувати довгий титул, в якому його — Гетьмана і самодержця Руського — власні, його власною кровю ”з неволі лядської визволені” землі українські перечислялись. Шведи знали, чим можна було найбільше роздратувати проти Москви старого Гетьмана!

Так само без пригадок шведських знав він, що помирившись з Польщею, ”хоче Москва поневолити козаків і одняти од них волю, якої коло себе вона стерпіти не може”.

Як-же цю емансипацію перевести, коли ще така велика частина земель українських під владою польською залишається? Гетьман був зарозумним політиком, щоб війну з Польщею і з Москвою одночасно починати, маючи ще до того ворожих Татар та Турків за плечима. Союзу з Москвою не можна було рвати доти, доки боротьба з Польщею перемогою України не скінчилась. I в цьому напрямі, щоб союзні відносини з Москвою задержати, Гетьман робив всі можливі заходи. Але одночасно не менше енерґійно заходивсь він коло того, щоб побільшити і скріпити внутрі України ті українські елєменти, які проти Москви в слушний час устояти-б могли і які-б дали Гетьманові ту силу, з якою-б Москва страшною для нього не була. Богдан Хмельницький розумів, що не ’’чернь”, національно зовсім індиферентна, і не Січ Запорожська, якою все можна було колотити в усі боки, дасть йому оту потрібну для устояння проти Москви силу. Ta сила лежала в північно-західних українських землях, в невизволених ще Військом Запорожським ’’руських” землях Річпосполитої. Бо там були ті українські елєменти, яких свідомість національна під впливом західних взірців сформувалась і у відвічній боротьбі з Польщею загартувалась та скріпла настільки, що було неможливо ані царськими ’’соболями” їх перемогти, ані лукавими гаслами ’’одновірности” спокусити. Вони то — ці українські елєменти західної європейської культури — мали по думці Гетьмана кадри нової аристократії, що в козацькій Україні сформувалась, скріпити і відпорність тієї аристократії проти впливів сходу, проти впливів Москви побільшити...

He зриваючи з Москвою, знайти певніщого від неї союзника для боротьби з Польщею. При його допомозі і при московськім нейтралітеті, всі північно-західні ’’руські” землі до України прилучити. Психольоґічні основи союзу з Москвою, яко єдиного засобу побороти Польщу, серед мас українських в той спосіб знищити. I західні, європейські, супроти Москви найбільш відпорні українські елементи прилученям оцих північно-західних земель скріпити — ось була та глибоко продумана політична ідея, якою кермувався Гетьман, приступаючи до балтийсько-чорноморської коаліції і присягу на вірність собі й Україні від шляхти ’’земель руських” приймаючи...

A що саме ця політична ідея була вірна і що тільки вона до унезалежненя України вела — найкращим доказом служить це зденервованя, цей неспокій і ця безсила злість Москви, що тоді саме в її відносинах до України помічається. ”Не збыточное /то/ дѣло,^а что/бъ/ Гетьману послать людей своихъ на помочь къ Ракоце, безъ вѣдома Великаго Государя нашего” — запевняли Річпосполиту московські дипльомати.¹⁹¹ A посол царський у Чигрині, Бутурлін, грозив Гетьману ’’карою Божією” за те, що полковник Іван Нечай московські залоги з Білої Руси виганяє, вогнем і мечем нищить усіх, хто тільки на імя царське присягав і весь край на імя Гетьмана займає; що Гетьман, ’’підданим царським бувши”, наважився союз зі Шведом, супротивником царським заключити і Польщу, яка у Вільні Царя своїм Королем обрати обіцяла, разом з Лютерами і Кальвінами нищити; що Гетьман при допомозі Ракочія і Шведів займає тепер ті городи, яких він в 1655 p. при допомозі військ московських займати на імя царське не хотів і т. д.

Вище було сказано, що відповів Бутурлінові Гетьман. Але він збройно проти Москви не виступав і навіть радо брався бути посередником і примирителем між нею і своїм новим союзником Швецією. B результаті московська дипльоматія, що все обороною віри православної на Україні воювала, була безсила. Бо кожному було ясно, що православну віру супроти Польщі краще боронить в союзі зі Шведами, Прусією й Семигородом сам Гетьман український чим Царь московський, який власне допомогу Польщі проти Шведів послав. Отже московській дипльоматії лишилась тільки одна зброя: провокація. Бутурлін обіцював маєтки і ’’велику ласку царську” тій старшині, яка цареві буде вірно служити і пляни гетьманські паралізувати; а одночасно у військо козацьке, що під проводом Ждановича йшло на допомогу Ракочієві, послані були мо-

^аЧи можлива це річ і чи є до виконання...?

сковські аґенти-розлагателі. Вони повинні були чернь проти старшини бунтувати, кажучи, що тяжка війна з Польщею ведеться старшиною проти волі царської і що старшина тільки про те й думає, аби їй самій спільно з єретиками запанувати і чернь в гіршу від польської неволю завдати. Але й ця провокація, поки за життя Великого Гетьмана істнувала міцна і спаяна українська аристократія, Москві не помагала. Бо чернь українська, як і всяка инша, все мала нахил більше вірити на сам кінець тому, в чиїм розпорядженю

о 192

були не тільки приємні слова, а и фактична реальна сила.

Пізніще, по смерти Богдана Хмельницького, московська ди- пльоматія одержала перемогу. B договори: Бахчисарайський 1681 p. і Московський 1686 p., між Москвою, Польщею й Туреччиною заключені — введено було Москвою жадання, щоб правобічна Подніпрянщина оставалась ”на віки” незаселеною пустелею. I це був найкращий доказ, що Великий Гетьман не помилявся. B европеізації України, а не в січових ’’шатаннях” захована була найбільша небезпека для московського панування. Тому відділити ’’Малороссію” від західних українських земель, одмежувати її як- найщільніще, хоч-би й незаселеною пустелею, від Бвропи, така була провідна лінія московської політики на Україні, від смерти Богдана Хмельницького почавши...

Війна 1656—7 pp. України з Польщею, ведена Гетьманом в союзі зі Швецією, Прусією й Семигородом, мала розуміється зовсім инший характер, ніж війна 1648—9 pp. Це вже не було повстання козаків, українських підданих Річпосполитої, та її підданих ’’руської віри” за свої соціяльні й національні кривди. He зреформувати польську державу, зруйнувавши її старий попередній лад, хоче тепер Гетьман. Теперішня війна з Польщею, це боротьба за українську землю. Що козакам треба дати ”cos udzielnego”, що треба погодитись з істнуванням Української Держави — це вже в другій половині панування Великого Гетьмана стало зрозумілим навіть для польських мужів державних.¹⁹³ Питання йде тепер про границю, про межу. I Богдан Хмельницький хоче прилучити до своєї козацької української держави ті українські землі, які ще по за її межою осталися.

Той, хто прилучає якусь землю до своєї держави, поводиться в ній не так, як той, хто в тій землі лише нищить ворожий йому соціяльний лад. He Кривоноси появляються тепер на Волині з за- зивними листами до української черні, щоб вона нищила панів, шляхту, жидів. He до православних тільки пише свої листи Гетьман, щоб вони ворота городів одчиняли. Він прилучає до своєї держави рідну їй по національному складу і по своїм традиціям землю і тому зберегти цю землю від знищеня, прилучити її цілу, незруйновану — ось йому найважніще завдання, ’^оч би піддавались і бісурмане — казав Гетьман руйнуючим Галичину московським воєводам підчас українсько-московського походу 1655 p. — не треба їх нищити, а заховати слід в милости й опіці ось так, як це робить у Польщі Король шведський, що не руйнує тих, які добровільно його владу приймають.” I коли йому ці слова з докором нагадував ще в p. 1657 Бутурлін, то Гетьман гостро відповів: ’’навіть якби я розуму збувся то й то не дозволив би нищити гарматами християн православних.”³¹⁹⁴ Тому полковник Жданович, висланий тоді, в кінці 1656 p., на допомогу Ракочієві й на окупацію Поділля та Руси Червоної, дістав, як ми вже вище казали, наказ гетьманський поводитись з тамошніми городами^ь і тамошніми людьми так, ”як з власними нашими.” Такі самі накази дістали й ті полковники, що пішли прилучати до козацької України Волинь, Полісся й південну Білорусь.

B числі місцевих людей, з якими мали представники Української Держави поводитись ”як з власними нашими”, перше місце займала тамошня шляхта. Ha ній весь попередній польський державний устрій тих земель до того часу спочивав і її перш за все мусів мати на оці той, хто землі ці до своєї держави прилучав. Прилучав — додаймо — вже не в союзі з азіятською, ворожою до західної цивілізації Москвою, а в союзі зі Швецією, Семигородом і Прусією, отже з європейськими, на верстві лицарсько-шляхецькій опертими державами. Окреслити нове державно-правне становище шляхти ’’руської” — червоноруської, волинської, подільської, пинської — в моменті прилученя тих земель до Української Держави Війська Запорожського — стало тепер найважніщим завданням внутрішньої, веденої під знаком європеїзації політики Гетьмана. Яке було, в момент інкорпорації до України ’’руських земель”, становище шляхти в тих землях?

Розуміється, дуже тяжке. Позбавлена тієї міцної опори, яку шляхті київській, чернигівській, брацлавській давав новий державний устрій козацької України, шляхта червоноруська, подільська, волинська, поліська, південно-білоруська все ще переживала період анархії і розкладу попереднього державного життя. Зборівська Умова козацької України з Польщею дала їй право вернутись до своїх рідних земель. Але нова війна польсько-козацька, що незабаром по цій Умові знов розпочалася і на території цих ’’руських земель” велася, не дала їй змоги вернутись до нормального господарського й політичного життя. Політика Хмельницького в

'”... а то хотя бы я был шаленой и я бы того чинити не велѣл, что побивати из пушек царского величества людей единоверных православних христіян”; містами першій автономістичній добі повстання і тодішня політика польська доводили цю шляхту до останньої розпуки. I одна й друга не мали ясних політичних цілей. Чого хоче Хмельницький од Річпо- сполитої?... Що думає Річпосполита зробити з Хмельницьким і Україною? — Ось були питання, на які ця нещасна, грабована й руйнована так польськими як і козацькими військами шляхта, не могла найти ніякої розумної відповіди. Одно було для неї ясно, що ця безконечна війна руйнує край і що користь з тієї боротьби за нову форму польсько-українських відносин у Річпосполитій мають тільки союзники то одної то другої сторони — Татари. Ганебний Жванецький трактат, коли приведені на Україну Хмельницьким Татари, перейшовши на польський бік, дістали від польського Короля Яна Казіміра дозвіл брати в ясир і грабувати всі руські землі, ”од Львова” починаючи — особливо дався в знаки ’’руській шляхті”. ”Під Жванцем бився кеп^а з зас... цем” — така з тих сумних часів осталась і по сьогодняшній день серед нашої шляхти правобічної приказка.

Нарешті розрив Гетьмана з Польщею і прийняття козацькою Україною царської протекції показали ’’шляхті руській”, однаково як православній, так дисидентській і католицькій, що на державу польську і можливість відбудови Річпосполитої нема вже більш чого покладатись. 3 того часу починає вона й собі оглядатись за сторонньою протекцією, за зовнішньою державною допомогою, яка-б лад і порядок в її зруйнованих батьківських землях завести була в силі.

Отже частина її, за прикладом шляхти північно-білоруської, бажає протекції царської й у виборі Царя на польський престол бачить останню надію порятунку. Друга частина з Юрієм Немиричем, подкоморієм київським на чолі, присягає в 1655 p. ”на підданство” шведському Королеві. Частина врешті енерґійно аґітує за тим, щоб Князеві семигородському Ракочієві віддати правління Річпосполи- тою, Яна Казіміра усунувши й Ракочія на його місце посадивши.¹⁹⁵

Але й ці всі ’’протекції” не були дуже солодкі. Кожний ’’протектор” появлявся, розуміється, зі своїми військами, які ’’хліба” по дворах шляхецьких шукали і на кожнім запідозренім в ’’неприязні” мстилися люто, по чужинецькому. Особливо ’’протекція” московська дуже швидко її сторонників розчарувала. Безприкладні жорстокості, що їх чинили москалі підчас окупації Білоруси, заслання тисячів її мешканців у Сибір, московські тюрми, тортури та мордування — викликали серед ”руської” шляхти паніку, а

“бовдур, дурень особливо у тієї її частини, що як шляхта повіту Пинського наприклад, була найбільше виставлена на небезпеку московського наїзду, ’t·..] в Білорусі шляхту, що добровільно владу московську прийняла, насильно з родинами вивезено в Московщину. Могилів- ських горожан і инших білоруських мешканців, убезпечених обітницями царськими, більше як двадцять тисяч в пустині московські заслано”^ь — так представляв ці події маніфест Війська За- порожського, виданий пізніще, в p. 1658, до всіх держав європейських...¹⁹⁶

3 другого боку Річпосполита, заслаба і занездатна, щоб який небудь державний лад на ’’руських землях” завести, була ще настільки дужа, що могла мститись за нельояльність. Ось наприклад знаний і відомий шляхтич подільський, властитель Шатави і Дунаєвець, хорунжий галицький Михайло Станіславський і шляхтич землі сяноцької з воєводства Руського Василь Яворський, були обидва урядом польським засуджені на інфамію й конфіска- ту маєтків за прихильність і допомогу Ракочієві.¹⁹⁷ Знов ”за зраду зі Шведом” засудила Річпосполита польська на інфамію та позбавленя всіх урядів, маєтків та шляхецтва таких загально поважаних волинських землян, як властителя Киселина, родича православного Владики луцького, Олександра Чаплича Шпановського¹⁹⁸ і старого хорунжого чернигівського, частого посла на Сойм від воєводства Волинського, властителя Гугова, Цевова й Серхова — Гавриїла Гулевича-Воютинського. ”А що сьогодня одному, завтра другому може статись, бо ніхто перед похороном не може називатись щасливим”... — то голова шляхти волинської, подкоморій брацлавський Степан князь Четвертинський, великий приятель Гулевича, його протестацію проти такого засуду до книг ”на вічну річей памятку”⁰ разом з нижче наведеною ’’сентенцією” вписати наказав...¹⁹⁹

Qne^d мені, оле! нещасная доле, гріхи то карають,

Же сеї години без дання причини люде погибають.

Bci наші справи юж суть на Лаві: трудно їх покривати,"

Ніхто не поможе, Ти сам, Милий Боже, рач нас ратувати.

Оле мені, оле! нещасная доле, хто мені [e] оборона,

Хто мене потішить, а в плачу розсмішить, хто голові Корона.

Пречистая Панна, то утіха давна, то H упрашаю

Жеби ся молила, війну ускромила на російськім (=руськім) краю...

Такими сумними віршами, тодішньою літературною мовою нашою

^ьЛатин. текст: див. прим. 78 на стор. 312; ^с”на вічну пам’ять події” (“па wieczng rzeczy pamigtk^" — старополь.); ^drope; "важко їх зрозуміти (затаїти)

писаними, скаржився якийсь шляхтич волинський на ’’нещасную долю” руської землі, позбавленої ”Голові Корони” та руйнованої зо всіх боків ріжними ворогами. I видно цей вірш настільки добре віддавав загальний настрій тогочасний, що той самий князь Четвертинський, який старанно всі важніщі справи рідної Волині нотував, цього вірша до свого копіялу вписати не забув...²⁰⁰

Тяжким шляхом крівавого досвіду доходила поволі шляхта ’’руська” до того переконаня, що без її повороту до рідної державности, без її повного обєднання з власним народом ладу й порядку на її рідній Руси бути не може. A що саме в тім часі державність козацька була вже сформувалась, що Гетьман Війська За- порожського все більше й виразніще про забуту Корону Князів руських згадував, то в бік України та її могутнього вождя все більше, від p. 1655 почавши, починає звертати увагу ця шляхта.

Бо поминувши її родинні й сусідські звязки, які обєднували її з новою українською — як свіцькою козацькою, так і духовною — аристократією, бачила шляхта непокозачених ’’земель руських”, що зо всіх сусідніх держав, єдинокровна держава Війська За- порожського набірає все більшої сили і значіння. Ось наприклад її депутати, які в 1655 p. з Люблина до Царя московського присягу давати поїхали, вернувшись розказували, що до Царя їх не допустив і назад з дороги завернув полковник Війська Запорожського білоруський, пан Іван Нечай, брат убитого під Красним, а всій шляхті добре відомого пана Данила.²⁰¹ He тільки не пустив, але ще й погрозив, щоб вони більше до Царя не їздили, а то буде з ними те саме, що зі шляхтою мстиславською, яка теж протекцію царську не через Гетьмана, а помимо його особи прийняти хотіла, та за це по наказу гетьманському тяжко покарана була. I бачили ці висланці, що воєводи царські були супроти полковника гетьманського безсилі.

Знов сторонники Шведа і Князя Ракочія ’’братам шляхті” оповідали, що Король шведський і Князь семигородський вже союз з Гетьманом Запорожським підписали і хто хоче на рідній землі залишитися, той хай просить у Короля шведського заступництва перед Гетьманом Запорожським ось так, як це зробив пан Юрій He- мирич, або пан Самійло Корецький и инші²⁰². Врешті, підчас походу 1655 p. переконалась уся ця шляхта навіч, що теперішній Хмельницький то не той страшний ватажок з під Жовтих Вод і Корсуня і це вже не Хмельницький з під Жванця, не польський бунтар і не ’’татарський брат” руїнник, — а Великий Гетьман, творець і обновитель старої Руської Київської Держави. Вже не з Татарами наскочив він був на ’’руські землі”, а прийшов з одновірним своїм союзником Царем, та й то його військам московським нищити Русь не дозволив. Так само не дозволяє він нікого кривдити й тим своїм полковникам, що оце з новим 1657-им роком вступають тепер з півдня, з України, на ”Русь”, ідучи на підмогу гетьманським союзникам Шведам і Ракочієму, та перелякані залоги польські скрізь з цілої Руси виганяючи. I прикладом нових відносин, що під впливом цих фактів і нової опінії публічної стали укладатись між шляхтою земель руських та Гетьманом Війська Запорожського, може бути листування між Гетьманом і головою шляхти волинської Степаном кн. Четвертинським, листування, з якого два більше характерні листи будуть наведені низче. Але попереду кілька слів про старого князя.

3 поміж ”/на/чільних голов віри руської”, яким у 1646 p. Митрополит Петро Могила віддав своїм заповітом в опіку Київську Академію, тепер в 1657 p;. по смерти Адама Кисіля, воєводи київського і Богдана Стеткевича, каштеляна новогродського, по смерти Олександра й Богдана Оґінських, Федора й Сильвестра Проскурів- Сущанських, та багатьох инших — остався тільки один подкоморій брацлавський Степан князь Святополк Четвертинський. Цей 80 літній старець, нестор і голова шляхти волинської, репрезентував цілу добу в історії нації. Він був останнім представником того покоління ’’шляхти руської”, тієї старої національної аристократії, що стоючи непохитно при вірі предківській, зуміла цю віру в найтяжчу годину оборонити та її новій аристократії національній — Війську Запорожському — для дальшого захисту, розвитку й викохування передати. Немов старий дуб, що от-от повалиться й ляже поміж молодих вирослих з його насіння дубчаків, стояв серед зовсім уже иншого молодого покоління цей останній могікан старої Руси князівської. Але нація наша тоді не була ще втратила почуття непереривности традиції національної. Вона ще тоді була нацією. I тому до голосу старого князя прислухались уважно всі, хто з нацією почував себе звязаним. Тому постать його цікава й сьогодня для нас, як символ тієї тодішньої непереривности національної традиції, що вязала в одно національне тіло два зовсім неподібні до себе покоління, — як арка сполученя між двома так страшенно ріжними добами нашого національного істнування.

I громадське і особисте життя князя зробило з нього не виїмкового, а звичайного, середнього типового репрезентанта свого покоління, старої дореволюцийної православної Руси. Він був сином кн. Яцка, голови лінії князів Четвертинських, прозваної лінією на Новій Четвертні. Оженений три рази, кожний раз з представницями місцевих шляхецьких родів: 1. з Ганною Бокіївною, 2. з Ганною Микулинською і 3. з Катериною Харлинською — мав він багато дітей, які займали відповідне становище в сучаснім шляхецькім суспільстві. Олександер і Януш (оженений з Софією Чурилівною) хазяювали в своїх маєтках; Микола, оженений з Доміцеллою кн.

Соломерецькою, займав високий уряд каштеляна мінського; Ілля був ротмистром у війську Річпосполитої, а найменший син, Степан, ще учився в тих часах у Луцьку, а потім у Єзуїтів в Замості під руководством^г патера Яна Ґембича професора фільософії. Цей Степан мусів бути улюблеником старого батька, бо той старанно записує в своїм копіялі всі важніщі події з життя свого сина. Отже, наприклад, його промову до батька, коли він перший раз виїздив з дому до шкіл (”oracya do oyca, kiedy odjezdzal do Ludzi’% потім ”Мову на похороні князя Миколи Четвертинського каштеляна мінського — Степана, рідного брата — яку, з Академії Замой- ської приїхавши і 14 літ маючи, отправовав⁸ у Монастирі Новочетвертинськім Тумині при ЙМ. отцю Дионисії Балабані Митрополиті київськім і великій фреквенції княжат і людей зацних”,¹¹ і т. д.²⁰³

Привязаний глибоко, як і вся тодішня православна ’’шляхта руська”, до своєї віри, князь Степан фундує разом зі своєю дружиною Ганною Микулинською православний монастир ”у Новій Четвертні в маєтності Боровицькій на урочищу Тумин”. Він бере діяльну участь в такім важнім і рішаючім для тодішнього національного життя факті, як відновленя православної Єрархії: в p. 1620 в його маєтку Животові був висвячений Патріярхом Теофаном Владика холмський Паісій Іпполитович. Його лучать близькі приятельські відносини з Митрополитами Петром Могилою, Сильвестром Косовим і Діонисієм Балабаном, який між иншим пише до нього сердечного кондолєнцийного листа з приводу ’’жалісної для Церкви Божої і Народу Руського” смерти його сина Миколи. Відомий письменник Захарій Копистенський присвячує йому в 1623 p., яко ’’пресвітлих великих княжат руських потомкові”, переклад Іоана Златоуста, і т. д.²⁰⁴

Соціяльні погляди князя відповідають теж поглядам цілої тодішньої непокозаченої і консервативної шляхти руської. До козаччини, коли вона боронить віру і націю, він ставиться дуже прихильно. Бо-ж тільки дякуючи Гетьману Сагайдачному і оружній охороні козацькій, могло відбутися в 1620 p. відновленя Єрархії православної і висвяченя Владики в Животові. ’’Війську За- порожському остаючи зичливим приятелем, я гроші на військові потреби за гетьманства ЙМП. Петражицького-Кулаги позичав” — пише він тепер, давні часи згадуючи, в своїм листі до Костянтина Виговського полковника пинського і туровського.²⁰⁵ Але-ж не забуваймо, що Гетьман Петражицький-Кулага був представником соціяльно поміркованої, статечної, шляхецько-реєстрової частини

^гпроводом; ^pBHroaocHB (промову); ^ьблагородних, шляхетних козацтва і що був він великим ревнителем віри православної, в справах якої він в 1632 p. з князем Острозьким і зі шляхтою волинською був у постійних зносинах.²⁰⁶ До бунтівничих нахилів козацьких і їх методів використовування ’’черні” для оборони своїх власних козацьких інтересів — князь Четвертинський, як і вся консервативна шляхта руська, ставиться вороже. I з цього боку єсть дещо правди в характеристиці, даній князем Збаразьким князеві Степанові ще в 1625 p., що ”хоча й він (кн. Четвертинський) віри православної, але походженя він не козацького та цноти¹ не козацької, і знаю, що він їх рад бачити всіх в одній ложці потоплених”.²⁰⁷

Революція 1648—9 pp. як і всій шляхті руській, так і кн. Степанові далась сильно й болюче в знаки. Бо помимо того, що йому всі його маєтки, як і всім иншим, поруйновано, але й сина Януша ”чернь” в Нестерварі на Поділлю в Серпні 1648 p. убила, хоч

«» · 9f)R

його старшина козацька всіма силами намагалась врятувати. Проте при першій змозі кн. Степан вертає до своєї Нової Четвертні і тут з надзвичайною на такі старі літа енергією боронить він, як уміє, словом і пером своє батьківське гніздо й останки старої, репрезентованої ним, національної культури від усіх численних ворогів. Архіви переховали до наших днів його велику кореспонденцію з ріжними тодішніми достойниками як Річпосполитої так і Війська Запорожського. При чім у цій кореспонденції кидається у вічі одна риса. Поскільки його відносини до представників Польщі стають чим раз більше ’’ядовитими’* (як помічено з боку при однім з таких листків), то відносини до представників козацької України набірають що раз більше приятельського і сердечного характеру.²⁰⁹

Вплинула на це перш за все та величезна державна, національна і соціяльна еволюція Війська Запорожського, яку ми в попередніх розділах представили. Вплинуло загальне становище шляхти руської, про яке тільки що була мова. Вплинули також і мотиви особистого характеру: спорідненя напр. Генерального писаря Івана Виговського через кн. Соломерецьких з родиною сина кн. Степанового Миколи.²¹⁰ Врешті найбільше вплинула національна свідомість старого князя, його постійний контакт з тодішнім національним, отже в першій мірі релігійним життям і те значіння, якого в очах всеї Руси православної стала набірати з кожним днем більше постать українського Гетьмана.

”За прислання універсалів BMM. Пана на охорону майна^к мого волинського — пише князь Степан до Гетьмана Богдана

‘чесноти, доброчесноти; ^jB⁵WiHBHMH; ^k’’chudob” = недостатків, залишків майна. Польський текст листа на стор. 295

Хмельницького 9 Січня 1657 p. з Нової Четвертні — покірно дякую, вчинивши поклон Господу найвищому, що серце BMM. Пана добрим^[112] для мене вчинив і що маєш відомість певну"^[113] про Дім мій, який від давних княжат Руських виводиться." Але (не бачучи на ці універсали) я мусів [приказати] дати хліб для полку, що стоїть в Турові і до Висоцька, де ЙМП. Зарудний був, /теж/ послати. Тому, бувши певним,⁰ що це їх Милости (полковники) помимо^р волі В. Милости MM. Пана вчинили пришлось мені до BM. MM. Пана послати. Маю надію,^[114] що суворо' з милостивої ласки своєї Паиської накажеш, щоб більше з мене не стягали і не кривдили в старости моїй мене, за одміною несталої фортуни^{[115] [116] [117] позбавленого тепер широких волостей бідного Русина, слугу BMM. Пана, та убогих підданих моїх. За собою і за сином моїм каштеляном мінським, у якого маєтности одібрано, пильно BMM. Пана прошу. Зволь подати руку нещасливому, як звикли Великі і Славні Гетьмани, що перемагають і над прохаючими милосердя чинять, а таким /Гетьманом/ і BMM. Пан єси. Що ми це одержимо,* покладаюсь уповні на ласку BMM. Пана, яку заслужити, поки життя мого, я і потомство моє будемо вважати себе обовязаними”...211}

Князь Степан Четвертинський, пишучи такого листа до Гетьмана Війська Запорожського, не був серед "шляхти руської” якимсь надзвичайним вийнятком. Промовистим доказом цього може послужити збірний лист, висланий незабаром до Гетьмана представниками всеї шляхти волинської, зібраними д. 7 Червня 1657 p. в Олиці.

’’Ясновельможний Милостивий Пане Гетьмане Війська Запорожського, наш вельце" Милостивий Пане і Брате! — так починали свого листа оці ’’панове обивателі воєводства Волинського”. — За поворотом^ѵ од BMM. Пана ЙМП. Бєнєвський приніс нам добру новину, що воєводство наше волинське під військами BMM. Пана в цілости* оставати має. Чого певними будучи, ми всі обивателі просьби наші посилаємо/ абисьмо в цілости при здоровлю² ми самі, дружини й діти наші, а також і субстанції^[118] наші оставали. A тому поклавшись уповні на ласку Вашої Милости нашого Милостивого Пана і Брата, покірно просимо видати гострі^ь універсали /для охорони/ [до] міст головних: Луцька, Володимира, Олики й инших наших /отчизн/ [рідних] майже конаючих, грабунком ріжних народів знесених.^с Також просимо вислати листи до ЇММ. Панів Полковників, а саме до ЇММ. Панів Антона /Ждановича,/ Горкуші та инших, що по наказу BMHM. Пана в краях наших Руських перебувають. I коли будуть вертатися, зволь, яко наш Милостивий Пан, руку нам майже утопаючим подати, бо так вельце^а хоробрі Гетьмани, яким і BM. Наш Милостивий Пан єси, звикли прохаючих миру оберігати, чого і ми певні бувши, того миру у BM. Нашого Милостивого Пана просимо. Оту милостиву ласку BMHM. Пана всі ми поки життя нашого, з синами нашими на віки потомні заслужити офіруємо⁶ / і/, ці просьби наші через ЙМП. Зелинського/ подчашого гродненського, Брата нашого до BMHM. Пана вносимо, службу нашу при тім ласці BMHM. Пана відцаємо”⁸...²¹²

Для Богдана Хмельницького ці листи і прохання приходили саме в час. Готуючись до останньої розправи з польською Річпо- сполитою і до остаточного визволення з під її влади всієї решти українських земель, що в склад козацької держави були ще не війшли, він мусів знайти в тих землях опору для своїх широких державних плянів і замислів. Такою опорою могла й мусіла бути в першій мірі місцева ’’шляхта руська”. Шляхта настільки міцно зі своєю рідною землею звязана, що її ’’повітря, голод, вогонь і війна” з цієї землі викинути не могли. Шляхта, що найбільше з посеред усіх українських верств заховала в собі стару — і державну і національну — традицію, на якій тепер Гетьман будує свої державні, князівські, монархічні пляни. Шляхта, якої поворот до рідної нації і держави скріплював державно-творчі українські елєменти, усував останні сліди панування Польщі і клав між Польщею та Україною непобориму перегороду, тим самим руки Гетьманові для емансипації з під впливів московських розвязуючи. I тому Богдан Хмельницький радо посольства від цієї шляхти приймає, охоронні універсали на її просьби видає і оточує її своєю могутньою опікою, немов бажаючи тепер нагородити їй всі кривди, які він у першій добі свого гетьманування їй помимо своєї волі заподіяв.

’’Пресвітлий Княже, Милостивий Пане Підкоморіє Брацлав- ський, Мій Милостивий Пане і Приятелю! — пише д. 17 Січня 1657 p. Гетьман у відповідь на вищенаведеного листа Кн. Степану Четвертинському, — Хоча й похвала з власних уст неприємна, проте годиться по правді похвалитись, що нам ні про що так голова не болить, як про те, щобисьмо задавнене¹¹ на синах Церкви

^спустошених; ^dTaK, як це вельми хоробрі... чинили супроти тих, що просили O мир; 'обітуючи; ^гЗілинського; *поручаемо наші послуги ласці...; ^hзадавнене = розповсюджене (загально) із-за своєї давнини. Польський текст листа на стор. 296

Восточної ярмо сокрушивши,¹ саму Матір нашу дорогим до- стоінством⁴ свободи потішили.^к Досить вже вона наїздилась¹ під сідлом персекуторів (переслідувателів) будучи; досить наплакалась так багатьма прибита негодами."¹ Час вже осушити від сліз її очі, через руїну Церков Божих заплакані. Отже з огдяну на те, щось Ваша Княжа Милость вірно із своєю зацною фамілією," яко неодродний" син помагав цій Матері нашій в болі і печалі, маємо особливе на маєтки Вашої Кн. Милости баченє,^р щоб принаймні од руйнуваня своїми їх забезпечити, видячи, як руками чужими вони знищені і пограбовані. A тому нові універсали, над перші ще суворіщі,⁴ видати наказалисьмо, заповідаючи кару на горло^г тим, хто би важився, наперекір повтореній волі власній Нашій/ оружною рукою на добро В. Кн. Милости намірятись і йому яку небудь шкоду вчинити замишляв.¹ Крім того" не буде вже тієї сваволі і лихих намірів^ѵ тому, що Ми з окрема* упімнули П. Полковника Київського (Ждановича), аби він Полку свого козаків, на залогах перебуваючих,^х на далі^у од таких насильств погамував. Наші затим² услуги пильно поручаємо і т. д. — Богдан Хмельницький Гетьман Військ Запорожських” — і тільки, без додаваня імени царського (”Его Царського Величества”), якого Гетьман у ті часи майже зовсім

~ . 213

при своїм титулі вживати перестав.

Досить порівняти цього листа з вищенаведеним листом Богдана Хмельницького до шляхти волинської з 1 Листопада 1650 p., щоб побачити ту величезну еволюцію, яка наступила у Гетьмана в його методах державного будівництва взагалі і в його поглядах на ролю шляхти в цьому будівництві зокрема. Ця еволюція, цей зріст постаті Гетьмана з революціонера на голову і творця держави, пояснює нам, чому такий типовий репрезентант шляхти ’’руської”, яким був кн. Четвертинський, Гетьмана, після його смерти, в своїх листах не инакше, як ’’Ясновельможним, Достойним памяти, Його Милостю Паном Хмельницьким, Гетьманом Великим, Оборонцем віри нашої православної” називає.²¹⁴ Зрозуміло, чому той князь Четвертинський ”за славної памяти небіщика Богдана Хмельницького Гетьмана Військ Запорожських ніяких в своїх ма- єтностях не терпів утисків” — як про це теж пізніще згадує Вигов- ський.²¹⁵ Зрозуміло врешті, чому в тім часі росла популярність цього

‘розт(о)рощивши; 'достойністю; ^курадували; розвеселили; 'намучилася; "прикрощами; муками; "шляхетним родом; “справжній; що схожий на своїх предків; ^рувагу; прихильність; ^чсуворіші; ^гсмертну кару; 'проти нашої виразної волі; ‘наважився; “Але і без огляду на те (той універсал); “підступності; хитрощів; ^wOKpeMO (тобто окремим письмом); ^х що перебувають поблизу на залогах; 'на майбутнє; 'отже великого Гетьмана і пошана для Української Держави серед шляхти волинської, подільської, галицької, пинської і взагалі шляхти всіх північно-західних ’’руських земель”.

Щоб мати ясний образ відносин, які уложились в тім часі — в першій половині 1657 p., в послідніх місяцях гетьманування Великого Богдана — між непокозаченою шляхтою і українською державою Війська Запорожського, ми мусимо забігти трохи вперед і подивитись на закінченя процесу, що безупинно в протязі послідніх літ цього гетьманування відбувався.

’’Відомо BM. Пану — писав 27 Січня 1658 p. з Полонного до канцлера коронного Степана Корицінського відомий аґент Річ- посполитої Бєнєвський — як....деяка шляхта власновільно³ впровадила козацькі залоги на Волинь і Поділля. Про ці залоги я писав до Виговського, щоб він їх забрав.... Ha це він мені відповів [...], що він дав ці залоги на усильні^ь прохання ЙМП. Лещинського, воєводича дерпського ... [тепер ... протилежне] ... /і/ пише, що ці залоги не можуть бути забрані, бо їх просили обивателі^с і вони введені без примусу/ Пинська він теж домагається на тій підставі, що він йому власновільно через послів своїх піддався.... Оці / впроваджені залоги козацькі/, од Полонного почавши, Костянтинів, Заславль, Межибож, Острог, Гощу, Степань, Межиріче /і/ Корець в посіданні й обороні мають.^е По правді кажучи/ заховуються вони скромно.... Тарнавський єсть старшим над тою залогою. Живе він в Межирічу, маєтности ЙМП. Лещинського воєводича дерпського. [...] Я все пишу до нього (Тарнавського), домагаючись справедливости і жаліючись, що проти постанови (мирової) діється це, що ці залоги сюди за лінію увійшли. Він чемно мене збуває, а своє робить”.²¹⁶

”Не личить мені [...] промовчати — доносить у тім же часі той самий Бєнєвський Королеві — про зраду декого / зі шляхти/ [деяких утікачів і орендарів], що до Тарнавського, на залозі в Корці будучого, не тільки тайно, але й явно /пристали. Вони того ж Тарнавського/ намовили, щоби він видав універсал, аби вся шляхта погоринська на день 18 Січня 1658 p. під загрозою кари [смерти] до нього зїхалась. Коли я про це довідався, то зараз же післав до того Тарнавського, написавши йому® так,як мені диктували ті його великі проґресси/... Мій післанець застав якраз у нього той їхній соймик' і вже застав листа до П. Виговського написаного, [і підписаного], з яким нікого¹ Новаковського вислати мали. [...] Зміст того листа

^ана власну руку (’’privata autoritate”); ^ьнаполегливі; ^c”jako petite a privatis”; Добровільно (’’libere”); 'окупують; ^гщоправда; ^едо розуму; "як мені наказував спосіб його поступування; '[’’absit verbo invidia”]; ‘якогось такий, що вони за протектора П. Виговського приймають і просять, аби він Тарнавського не тільки не відкликував, а навпаки прислав йому допомогу.... /He кажучи злого слова,^к моя чуйність тутдекому стає на перешкоді” — підкреслює при тім і хвалиться Бєнєвський.²¹⁷

B чому оця ’’чуйність” проявлялась пояснить нам лист перебуваючого в тім часі в Межирічу тодішнього писаря Генерального Павла Тетері-Моржковського, писаний до Виговського 16 Марта 1658 p. з повідомленям, ”що /П. Бєнєвський/ [Каштелян Волинський] /до/[в] Варшав/и/ [у] на конвокацію не /по/їхав, і шляхта /нещаслива/, [бідна] православної віри ревнителі, яко то Панове Головинські, Панове Козинські, Панове Новосельські і инші, велику і неописану од Ляхів терплять укоризну¹ і нужду поносять незносную, для того, що в Варшаву не їхали”.²¹⁸ Очевидячки таке становище шляхти волинської, було вповні зрозуміле і послідовне, бо раз вона протекторат і владу гетьманську прийняла та залог козацьких до себе просила, то до Варшави на сойм їхати їй не було ні потреби ні охоти, хоч за це ”од Ляхів” і доводилось їй терпіти ’’укоризну”.

Отже, оця окупація козацькими військами Волині і Поділля, а також окупація Полісся, південної Білоруси і Пинщини (про що буде мова далі), закінчена вже, як бачимо, в початках 1658 p. за гетьманування Виговського, розпочалась в 1656 p. за життя Богдана Хмельницького. Була вона закроєна ним на далеко ширшу міру, і тільки смерть Творця козацької української держави його великі пляни і замисли перервала. Відбувалась ця окупація спокійно і безкровно — ’’скромно”, як висловлюється Бєнєвський — бо з одного боку йшла вона по лінії натуральних змагань Війська Запорожського поширити свою державу на всю історичну і етно- ґрафічну українську територію, а з другого відповідала вона бажанням представників і єдиних оборонців цієї території — шляхти руської — приєднатись до держави Війська Запорожського і признати владу його Великого Гетьмана.

Щоб боротись з отим смертельним для престіжу Річпосполитої на Україні шляхецьким сепаратистичним рухом, аґенти польської держави пробують виступати в ролі оборонців і опікунів шляхти. Але це вже їм тепер не вдається. ”Пишеш BM. Пан до мене...^т наче- б то я маю шляхті кривду чинити [...] — відповідає Бєнєвському начальник залог козацьких на Волині Іван Тарновський (польські джерела звуть його Тарнавським). — Я ЇМ. Панів шляхту всіх просив, аби зїхались до мене і, нікого не остерігаючись," заявили,

^kHe в образу будь-кому (!); 'образи; викиди; ^тЗволиш Пан до мене писати...; "боячися яка кому кривда діється. Присланий слуга BM. Пана, який, будучи у мене, все чув, хай сумлінно розкаже BM. Пану, що я готов справедливість чинити і карати навіть на горлі того, за ким що не будь (проти шляхти) би оказалось,⁰ бо маю такий наказ від Добродія (Гетьмана) мого”.²¹⁹ I Бєнєвському супроти таких фактів нічого иншого не оставалось, як умовляти ту шляхту, ”на якої прохання [ті] залоги козацькі були впроваджені, аби вона їх позбулася”²²⁰ — або слухати ради Станіслава Потоцького і ”кого небудь з тих незбожних практикантів^р (що признали владу Гетьмана і Війська Запорожського) перед суд поставити, щоб хоч одному обмерзити оте братання з неприятелем”.²²¹ Але судів Річпосполитої вже тут на землі українській не було і ’’обмерзити братання з неприятелем” могли тільки вороги України помстою дрібних польських військових відділів, наклепами, доносами, дрібними причіпками, очорнюванням — одно слово, отою ’’укоризною”, на яку скаржився перед Виговським Тетеря.

Фактична державна сила на цих старих ’’землях руських,” завдяки творчій державній політиці Великого Гетьмана, стала переходити чим раз більше в руки нової української державної аристократії Війська Запорожського. Вже в Маю 1656 p. московський посол Федір Зиков, їдучи через Україну в Польщу і переїзжаючи через ці землі, нотував у своїх записках, що в Лабуні на Волині стоїть невеличка польська військова залога, яка йому ’’підвод не дала і до замку не пустила тому, що боїться козаків”. Te саме записує він у Заславлі, те саме в Острозі і т. д.²²²

B кінці цього року і в початку p. 1657 через лінію пограничну перейшли козацькі відділи і, відповідно до умови Богдана Хмельницького з Королем шведським та Князем семигородським, стали займати ”всю Русь” на імя Гетьмана. Універсали гетьманські, видавані до полковників — що стояли на чолі окупацийних відділів — маніфестацийно вказували їм, як вони мають поводитись в прилучених до Української козацької Держави краях. Для прикладу наведу один з таких універсалів, даний Гетьманом полковнику Ждановичу в справі города Львова, столиці цих західних українських земель, що до держави Війська Запорожського мали бути тепер прилучені.

’’Ознаймуєм тим писанєм Нашим — оповіщає Гетьман — кожному кому о том відати належить, а меновите Пану Антонові, наказному Нашому, і при нім будучим полковникам, осавулам, сотникам, атаманам і залогам по містам будучим, старшим і черні Войска Нашего Запороского і всему Нашему Товариству /—/ іж,

"показалось; ^рбезбожних заговорників якосми през першоє постановлене року прошлого місто JIbBOB 30 всіми обивателями взяли в свою оборону, обіцюючи їх, поки-би вірно і ведлуг слова ку Нам приреченого ся заховували, од вшеля- ких так сво/їх/[єго] яко і /чужих/ [обцих] войск наїздів заступати, так і тепер сурово приказуєм, аби ся жаден так з піших яко їздних не важил набігати, любо проїздом якимкольвек способом, ані в домах шарпал, але овшім аби ся з людьми міста Львова як з власними нашими обходили, до вшелякого гандлю і купецтва не чинячи перешкоди. Інакше /коли-б/[ґдиби] хто м/ав/[іл] з ними поступоват над виразноє Наше розказанє і тоє било до Hac донесено, сурове з такових кождий без фольґи^[119] і одпусту караний буде ведлуг заслуги і вчинку своєго, би теж і на горло. Дан в Чигрині 9 Марта 1657 p. Богдан Хмельницький рукою власною”.²²³

Пишучи одночасно листа до Магістрату львівського, обіцював Гетьман львівським міщанам, що їм ніякої кривди ані од Війська Запорожського, ані ”од війська Князя Ракочія з котрим замисли Наші і потуги зєдналися”/ не буде. Одначе перестерігав, щоб вони не забували про долю Бихова (який тоді, не зважаючи на весь опір ставлений Москвою та її прихильниками, був силою зайнятий українськими військами). ”Але-ж чи можна прирівняти до простого і грубого народу людей полєрованих^[120] і великого розуму” — додавав при тім Гетьман комплімента для львівських міщан, даючи їм в той спосіб делікатно пізнати, що нерозумного опору з їхнього боку він не сподівається.²²⁴

Чутки про ці універсали гетьманські широко розійшлись по зруйнованих і вимучених довгою війною нещасних ’’руських землях”. Вони офіціяльно підтверджували те, що мешканцям ’’руських земель” вже було відомо з оповідань, з фактів і з власного досвіду. A саме: що тільки дозріла вже, сильна українська козацька держава в стані завести тут твердий лад та порядок і дати державну охорону од ріжних чужих військ та руйнуючих край розбійничих банд. I шляхта, яка в цих краях залишилася і яка давніще так вороже ставилась до бунтуючої проти Польщі, але ще польської по своїм державним тенденціям козаччини, тепер звертається сама з численними проханнями до Ясновельможного Великого Гетьмана і до його полковників, прохаючи прислати козацькі залоги і прилучити їм землі до новоповставшої держави Війська Запорожського.

Ось наприклад той самий князь Степан Четвертинський так пише 10 Лютого 1657 p. з Нової Четвертні до полковника київського

Антона Ждановича: ’’Велика ласка Ясневельможного Його Милости Пана Гетьмана, Добродія нашого нам освідчена¹ тим, що не тільки універсали на охорону худоб^и наших видати наказав, але і лист окремий до BMM. Пана написати рачив,^ѵ щобисьмо і ми самі в безпечности були заховані,[121] [122]¹ котрий /лист/ BMM. Пану посилаю. I дуже прошу, рач BMM. Пан бути на нас ласкавим і залогу прислати, про що мої посланці і устно просити будуть, a BMM. Пан на них рачиш бути ласкавим, за що я і сини мої BM. Пану оддячити будем повинні”/²²⁵

3 такими самими проханнями, як ми вже з вищенаведених листів Бєнєвського знаємо, звертався до Гетьмана і до полковників козацьких не тільки кн. Четвертинський. Навіть шляхта не православна, отже сильніще від своїх земляків з Польщею звязана, і та, дивлячись на повсталу під міцною рукою Єдиновладного Гетьмана нову українську державу, перестала в державну здатність Річпо- сполитої на українських землях вірити і на Польщу свої надії покладати. Наприклад згаданий в листі Бєнєвського молодий 20- літній Самійло Лещинський, син високого достойника Річпосполи- тої Андрія воєводи дерпського і Анни княжни Корецької, що по матері цілу велику фортуну князів Корецьких на Волині одідичив, був одним з перших, який козацькі окупаційні війська до маєтків своїх запросив і пізніще начальникові тих залог, полковникові Тарновському, свій Межиріч (Корецький) на головну кватирю віддав. Розуміється попав він за те у Річпосполитої ”в суспіцію” (в підозріння), з якої навіть такий високий сенатор, яким був його дід

Андрій Арцибіскуп познанський, очистити пізніще в очах польських,

• 226

щцчас нашої руїни, внука довго не міг.

До спроб Річпосполитої перешкодити цьому поширеню на всі українські землі влади козацької держави, шляхта ’’руських земель” ставиться тепер рішучо вороже. Наприклад до кн. Вишневецького, який з польськими військами хотів було і собі займати Волинь, кн. Четвертинський пише 9 Лютого, отже днем раніще ніж до Ждановича, ’’ядовитого” листа з енерґійним домаганням, щоб він своїх військ в княжих маєтках не ставив/²²⁷ Довіря серед шляхти української польська державність вже не має. ”Рач/ Добродію /мій,/ і мене повідомити, коли воля Вашої Княжої Милости буде за залогою козацькою посилати, щоби я міг через нього і собі охорону, як /для/ здоровля^а мого так і /для/ пожитків^ь моїх придбати. Бо хоч і добув я собі було охоронні універсали

Річпосполитої (розуміється, адресовані до польських військ), але на ці універсали і сам Гетьман Запорожський без залоги козацької покладатись не радить” — так писав до свого приятеля кн. Степана Чертвертинського тодішній епископ луцький, острозький і мелецький Дионисій Балабан.²²⁸

Процес повороту спольщеної тодішньої української шляхти до українського державного життя вже завершувався в цім десятім році панування великого Гетьмана. Коли в початках повстання, в 1648—9 роках, в рядах Війська Запорожського опинилась тільки шляхта революцийна ’’покозачена”; коли пізніще ”під присуд” Війська Запорожського повертали одні за другими ці, що були сильніще зі своєю рідною землею і зі своєю нацією звязані, то тепер до державного українського життя прилучається вже шляхта, як цілий міцно спаяний національний стан. I, яко стан, бажає вона не тільки пасивно піддаватись новій владі, а хоче активно брати участь в новім державнім життю своєї землі. Процес відродженя і зрощуваня Української Нації зо всіх перед тим розбитих і розпорошених її частин, доходив до свого кінця в посліднім році гетьманування Богдана Хмельницького...

Князь Степан Четвертинський вже був застарий, щоб активну участь в державній політиці брати. Сидючи в своїй Новій Четвертні і листуючись звідтам з Гетьманом, полковниками, Митрополитом, єпископами і з "братією шляхтою”, він повагою свого авторітету тільки санкціонував новий політичний лад. Прикладом тих творчих людських сил, які виділяв з посеред себе шляхецький стан, прилучаючись активно до українського державного і національного життя, хай послужать його молодші представники. От хоч-би прибувший саме тоді в початку 1657 p. на двір гетьманський в Чигрині подкоморій київський і староста овруцький та кремянецький Юрій Немирич.

Освітою своєю він безперечно перевищав тодішній рівень української шляхти. Своєю "європейською” аріянською вірою він був тісніще звязаний з найбільше європеїзованою, кажучи по теперішньому, "поступовою” частиною свого стану. Але, не зважаючи на це, Юрій Немирич за весь час своєї кипучої політичної і культурної праці, не тільки не одійшов од свого стану, а навпаки здобував собі серед нього чим раз більший авторитет, чим раз більше здобував собі серед української шляхти право на її провід і репрезентацію. I тому власне його постать особливо цікава для нас. Бо цей наш визначний державний муж, пізніщий творець одного з наших найбільшої ваги державних актів: Корсунської шведсько- української Умови і кодифікатор та вдохновитель Умови Гадяцької, не був якимось виїмковим ідеалістом-ориґіналом, або здеклясованим політиком-мрійником, а був визнаним репрезентантом шляхецької верстви, який зміг пристати і пристав до будови Української Держави тільки тоді, коли ця держава була в стані забезпечити нормальне істнування всій українській шляхті, як окремому станові нації.

Старинний і дуже заможній шляхецький рід Немиричів в кінці XVI стол. поділився був на дві лінії, які по назвам своїх основних родових маєтків у київськім Поліссі, прозивались: лінія на Черняхові (Черняхівська) і на Олевську (Олевська). Обидві лінії, розуміється, були зразу православної віри. Особливими ревнителями православія були: Матвій Немирич, голова лінії олевської, один з основателів православного брацтва в Люблині, і його син Олександер член брацтва луцького, дядько Юрія. 3 лінії Черняхів- ської, до якої належав Юрій, перший перейшов на модне тоді аріянство батько Юрія Степан. По батькові одідичив Юрій вільнодумні погляди, сміливість думки, привязаність до європейської культури, а з крови роду свого взяв він буйний темперамент, який часто когось з посеред ’’осілих і статечних” Немиричів виривав з рідного села та водив світами по шляхах тодішніх шляхецьких ’’блукаючих лицарів”, то на Січ Запорожську — як наприклад Ca- мійла та Івана Немиричів — то знов на добичництво воєнне, ”на шарпанину і наїзди домів шляхецьких”, як напр., Немирича Кри- штофа (учителя знаного Самійла Лаща), що був покараний у Київі на горлі в Падолисті 1612 p. по наказу представника влади Річ- посполитої Томаша Замойського...²²⁹

Освіту одержав Юрій спочатку в славній тоді в Польщі аріян- ській академії в Ракові, потім виїхав в Европу і завершував свою науку в університетах в Голяндії, далі в Оксфорді і Кембріджі і врешті в Парижі. Там в Парижі вийшов найбільше знаний його твір: "Discursus de bello moscovitico anni 1632”. Крім того він написав ще: "Panoplia, to jest zupehm zbroja”, "Periphrasis et paraphrasis zbroje tej...,” Коментар до листів до Ефезів,⁰ Молитви і гимни аріян- ські і т. д. Що серед європейських учених він користувався повагою, свідчить між иншим присвячений йому твір, виданий латинською мовою а Амстердамі 1650 p.^d23°

Повернувши додому, Юрій Немирич заходжується коло по- ширеня дорогих йому аріянських ідей і вищої освіти в ріднім краю. Ha учених диспутах зі своїми однодумцями проводить він час у своїм Черняхові. При його діяльній участи його приятель Чаплич- Шпановський фундує першу на Україні аріянську академію в Киселині на Волині. За свої погляди він бореться словом і ділом з

'Помилково йому приписуваний (Ред.); ^аПравдоподібно йшлося про складення подяки за його фінансову підтримку для дисидентів тодішньою католицькою демократично-шляхецьцою більшістю в Річпосполитій, хоч, з другого боку, як лояльний підданий королівський бере участь у війнах Володислава IV з Москвою і Швецією на чолі двох своїх власних хоругов, під начальством коронного гетьмана Конєцпольського.²³¹ Але ця льояльність не врятувала його од переслідувань підчас перемоги республіканської маґнацько-шляхецької оліґархії, і в 1646 p. він, як аріянин, був присуджений на вигнання з Річпосполитої.

Пробувши два роки закордоном, вертає він перед самим повстанням козацьким на Україну.⁶ Може бути, що до амністії спричинилась хвилева перемога прихильників абсолютистичних плянів Володислава IV, наміри Короля розпочати війну з Туреччиною і зміна курсу політики супроти іновірців, православних, козаків і взагалі супроти всіх опозиційних елементів Річпосполитої, на майбутню допомогу яких власне ці абсолютистичні наміри королівські були розраховані,... ”ad oppressionem libertatem nostram”/ як про це в пануючих ’’свободолюбивих” маґнацько-шля- хецьких республіканських і антімонархічних польських колах

232

говорено.

Повстання захопило Юрія Немирича, як він сам пізніще писав, ”над Дніпром”. Ha територію козацької південної України привели його в цей переломовий мент може справи політичні, оці вище згадані наміри королівські і переговори з козаками та з православними, які розпочинали тоді близькі до Короля Володислава IV правлячі польські круги і в яких українські аріяне були надзвичайно сильно заінтересовані, — а може справи особисті, маєткові, що саме під той час присутности Немирича в його великих степових маєтках вимагали.

Бо і Юрія Немирича, подібно, як більшість тодішньої замож- ньої шляхти та маґнатів з північно-західних лісових українських земель, захопила була гарячка кольонізацийна: бажання придбати собі землю в ’’пливучій молоком і медом” південній, степовій козацькій Україні. Ще в p. 1643 він купує у подчашого київського і старости кагарлицького Станіслава Ґурського величезний шмат землі на річці Ворсклі, ’’почавши од Санджарівського перевозу вниз, з річками Полузорою і Кустовом”, і землі на річці Орелі, все перед тим пустелі, на яких у цій власне добі повстають нові осади: Кременчук, Потік, Максимівка, Омельник, Переволочна, (над Дніпром), Уласівка, Пиви, Броварки, Боньча, Будейкова і т. д. Але право власности на ці землі було, як звичайно тоді в південній Україні, спірне. Бо хоч Ґурський мав на свої маєтки ’’привілей

'див. анотація¹¹ на стор. 196; ^г”для придавлення наших свобод” королівський”, але фактично не зріклись до них своїх прав їх попередні властителі: земляне Івановичі, які одержали були ці землі ще в p. 1571 ’’правом лєнним”^{[123] [124] [125]} за заслуги, покладені для Річпосполитої їх предком Омеляном Івановичем й иншими його ’’товаришами козаками низовими”. I коли на ці землі дістав ’’королівський привілей” Ґурський, то внуки Омеляна Івановича: Омелян і Радко Івановичі, щоб рятувати своє добро, продали його в 1638 p. Станіславу Потоцькому, братові тодішнього польного гетьмана Миколи. Отже купуючи від Станіслава Ґурського його право на ці землі, Юрій Немирич мусів ще це право зреалізувати, тоб-то иншими словами в той чи инший спосіб усунути претенсії до цих земель Станіслава Потоцького.

Такі спори в ті часи в південній Україні вирішались звичайно силою. I поки дужчим був Немирич, він спокійно купленими землями володів. Але коли в 1646 p. йому, як аріянинові, прийшлось емігрувати,^[126] а одночасно Станіслав Потоцький одержав у цім самім році уряд комісарський над реєстровими козаками — відношеня сил перемінилось і Станіслав Потоцький при допомозі козаків полку Чигринського просто викинув державців Немирича з його маєтків. Наїзд цей стався в Серпні 1647 p., а суд в цій справі мав відбутися в початку 1648 p. Правдоподібно і ця справа привела Немирича над Дніпро в південну Україну.²³³ Ta на того роду справи було вже запізно. Зогнивша державна будова Річпосполитої завалилась, і на степах українських в крові й муках стало зароджуватись нове соціяльне і державне життя. Немирич, як й инша непокозачена шляхта, мусів, рятуючи своє життя, втікати з України. I з тієї хвилини від уреґулювання політичних відносин України до Польщі і від наладженя державного ладу внутрі самої України стала залежати його доля, як і доля всеї української шляхти. Отже не диво, що виключно політичній діяльности і боротьбі за новий лад для свого краю, віддає з того часу всю свою енергію цей вчений аріянин, перед тим з певною погордою поглядаючий на місцеве варварське життя, зінтернаціоналізований європейською освітою мандрівник, письменник і український пан, властитель 12 містечок і більше чим 50 сіл...

B початках повстання 1648 p. Юрій Немирич, як і більшість української шляхти, вірить в можливість реформ і переміни ладу в Річпосполитій. Його політичні пляни вяжуться тоді тісно з плянами дисидентської та православної шляхти і зводяться вони до того, щоб Королем польським вибрати сина семигородського Князя Юрія I Ракочія — Сіґізмунда, якого ця шляхта вважала — як не католика — здатним примирити реліґійну внутрішню боротьбу в Річпосполитій і скріпити в напрямі абсолютизму захитану монархічну владу. Сам Юрій I представляє тоді Порті, од якої він був васально залежним, проєкт самому стати Королем польським, Україну (’’козацький край’^ передати свому синові Юрієві, а Трансильванію другому синові Сіґізмундові. B цих справах ведуться жваві дипльоматичні зносини між Ракочієм і провідником іновірної та монархічної опозиції в Річпосполитій кн. Янушом Радзівіллом, при чім у цій дипльоматичній переписці велика увага присвячується особі Юрія Немирича, який повинен був запевнити козаків що при виборі нового Короля Радзівілл буде на їх боці, і який на бажання семигородського Князя, передане йому через окремого посла, повинен був постійно зноситись у цих справах з Кисілем і козаками.²³⁴

Виступаючи посередником між Ракочієм і Богданом Хмельницьким, та намагаючись прихилити до цих плянів козацького Гетьмана, Юрій Немирич одночасно веде енерґійну аґітацію за Ракочія в правлячих кругах Річпосполитої.

”Як недавно,^[127] /коли/ мене доля з над Дніпра аж до Висли загнала, [...] дав знати я про себе своїм листом, так і тепер, коли приходять чим раз страшніщі новини про розпорошеня посполитого py- шеня Воєводства Волинського і наступ свавільних ватаг до Висли, [...] знов до BMM. Пана про це, що вважаю найкращим для Річпосполитої, мою гадку посилаю — писав Немирич 7 Вересня 1648 p. до Примаса Річпосполитої. — Ми такі безпечні/ немов діло про гоєння довгої і хронічної подаґри йде. [...] A між тим, хто не бачить,^к що цей веред¹ вже до горла підступає"^{[128] [129] і що цей пожар так зайнявся," що скрізь горить і вже половину Річпосполитої вогонь захопив [...] Для нас, що вже всі маєтности наші загубили, тільки про життя і спасення наше річ іде/ Рачте знати, що тяжко жити в біді і поневірці.р He дайте-ж BM. Панове по шматкам урізувати[130] отчизну, киньмося зараз усі до послідніх засобів/ бо, пробі, настали най- страшніщі часиЛ Перше,1 скличмо посполите рушеня... Вдруге11 [...] бачу, що без сусідської допомоги не обійдемось [...] He бачу сусіда, який би був менше небезпечний для Річпосполитої, як Ракочій. Щоби привести Ракочія до того, щоб він нам [швидко] допоміг скарбом і людьми, один тільки бачу засіб: надію Корони... A що /діло/ йде. про вільну елєкцію, то думаю, що це не буде проти закона, коли BM. Пан з товаришами своїми свої голосиѵ йому [при]обіцяєте і будете старатись дістати на це згоду всеї шляхти, поставивши йому умову, щоб він прийняв католицтво [...] Сам збіраюсь у Варшаку, щоби тим, чим зможу і зумію, служити Річпосполитій.” Одночасно на соймі конвокацийнім він зо всіми послами української шляхти гаряче промовляє за амністією для козаків. ”Бо коли BM. Панове на амністію не дозволите, то знайте, що і нас погубите і краї наші, і самим BM. Панам достанеться” — казав тоді Юрій Немирич.235}

3 цих усіх реформаторських плянів, як знаємо, нічого не вийшло. Ані козаччина до якоїсь виразної державної ідеї ще була не дозріла, ані Річпосполита до перебудови не була вже здатна. Bci промови Немирича викликали на соймах тільки страшне обуреня і протести проти нього з боку польської соймової більшости. До того в тім часі помер семигородськийи Князь Юрій I Ракочій і Угорщина, на яку покладали найбільше надій реформатори, мусіла на якийсь час від активної політики і втручання в польські справи здержатись. Королем був вибраний кандидат маґнацько-шляхецької католицької оліґархії Ян Казімір, і сталося це за згодою козаччини, що особливо вразило і розчарувало дисидентську шляхту, яка на козаччину стільки надій покладала. Юрій Немирич усувається після того на якийсь час від ширшої політики. Він весь віддається справам свого рідного воєводства та свого шляхецького стану і обороні цих справ чи то зі зброєю в руках, чи то промовами на соймах Річпосполитої він присвячує всю свою енерґію.

B Марті 1649 p. соймик Київського воєводства призначає його своїм полковником Генеральним і в цьому характері він бере участь з хоругвою свого воєводства в зборівський експедиції проти козаків.²³⁶ B p. 1650 по Зборівській Умові він з иншою українською шляхтою вертає до дому, розуміється піддержуючи, як і вона, мирову політику Кисіля.²³⁷ 3 перервами він пробуває там до p. 1652 і в цім році бере участь, як посол Київського воєводства, в соймі варшавськім, де його вибірають для переговорів з Військом Запорожським.²³⁸ B слідуючім році Київське воєводство знов ви- бірає його своїм послом на сойм 1654 p., на якому він, з приводу

Жванецького трактату незвичайно гостро виступає проти Короля Яна Казіміра і проти політики Річпосполитої.²³⁹ Врешті в Червні 1655 p., відповідно до інструкції шляхти воєводств Київського, Брацлавського і Чернигівського, щоби комісари до трактатів з Хмельницьким були ’’terrigenae et antiqui possessores в краях, зайнятих козаками”, він був обраний депутатом ”на успокоєнє України”.²⁴⁰ Цим актом кінчиться його участь в офіціяльнім політичнім життю Річпосполитої.

B Листопаді 1655 року Юрій Немирич, разом з частиною української шляхти-еміґрантів, пориває з Королем Яном Казіміром та Річпосполитою і складає присягу Королеві шведському в надії, що може Шведи бажаний спокій і лад на Україні заведуть. Але й ці надії себе не зовсім оправдали. ”На пункт про визволеня й увільненя України, таку відповідь дав Король шведський: що я не можу воювати ані з козаками ані з Москвою, бо це мої союзники, хіба вступити з ними в переговори, яким, коли-б вони були супротивні, я знав би, що далі робити.”*²⁴¹

B цих переговорах Короля шведського з Гетьманом Хмельницьким Немирич бере якнайдіяльнішу участь. I коли зважити той величезний вплив, який на справу державного унезалежненя України, як від Москви так і від Польщі, мала дипльоматія шведська, то все треба памятати, що за її кулісами стояв цей освічений і видатний український державний муж. Тому не помилявся мабуть Король шведський, коли він все через своїх послів поручав увазі Гетьмана Хмельницького Немирича й иншу шляхту, що при його дворі перебувала, підкреслюючи, ”що таких осіб небагато і що вони можуть козакам у великій пригоді стати”.²⁴²

Зрештою знав це дуже добре і сам Гетьман. Ми вище вже старались вияснити, які причини викопали були часову прірву між Гетьманом Хмельницьким і найвидатніщими представниками української шляхти. Ці причини не лежали ані в самім Гетьмані Війська Запорожського, ані в провідниках української шляхти, а були залежні від степені дозрілости української козаччини до незалежного державного і національного життя. Коли по довгій еволюції і включеню в себе державно-творчих, культурних, національно свідомих елементів, козаччина зі збунтованої проти Річпосполитої військово-добичницької безнаціональної касти перетворилась в державно-національну аристократичну верству, то зникли самі собою ті перепони, які шляхту українську від козацької України відділяли. B Державі і Нації Українській, раз вони повстали, мусіло знайтись місце для орґанічно з українською землею і українською нацією звязаної шляхецької верстви і тому приїзд Юрія Немирича до Чигрина в початку 1657 p. не був якимсь надзвичайним випадком, а нормальним явищем, яке завершеня процесу формування Держави і орґанічного сполученя всіх частин Української Нації собою знаменувало.

Як знаємо, Гетьман прийняв радо Юрія Немирича і хоч його степових маєтків, що на території спільних земель січових лежали йому не повернув (маєтками своїми на Київськім Поліссі Немирич розуміється володів без ніяких обмежень), але ’’давав йому скарб”, належний йому, як й иншій старшині Війська Запорожського, за його службу державі. Була це в першій мірі служба дипльоматична: зносини з союзником України Князем Юрієм II Ракочієм підчас спільного українсько-угорського походу проти Польщі,²⁴³ і скріпленя союзу із Шведами, що довело до шведсько-української Корсунської Умови, підписаної Немиричем вже після смерти Хмельницького. Свою єдність з новоповставшою державою українською — як звичайно в своїх вчинках загонистий і до краю консеквентний — скріпляє і маніфестує Юрій Немирич поворотом до предківської віри православної.²⁴⁴ Розуміється його вороги до цього додавали, що він (вже не молода тоді людина) з вдовою по Тимофію Хмельницькім, господарівною молдавською, оженитись

245

хоче...

Одночасно з Юрієм наближається до Гетьманського двору і його брат Степан, видатний військовий, пізніще, за Виговського, Генералом Артилєрії Великого Князівства Руського призначений. Під присуд Гетьмана Війська Запорожського тоді-ж переходять знані вже нам: приятель Юрія Немирича, фундатор аріянської академії в Киселині, Олександер Чаплич-Шпановський і приятель князя Степана Четвертинського Гавріїл Гулевич-Воютинський хорунжий чернигівський.²⁴⁶ Прибуває в тім самім часі до Чигрина Pe- міґіян Сурин, тоді войський житомирський і складає Гетьману і Війську Запорожському ”на вічну і нерозривну приязнь” присягу...²⁴⁷

Так само з північних українських і навіть з далеких білоруських земель зявляються при дворі чигринськім представники тамошньої шляхти. Як пізніще Польща для зруйнованої України, так тепер Україна для дальшого, зайнятого тоді московськими військами сходу, служить пристановищем для найбільше культурних європейських елементів, що з владою МОСКОВСЬКОЮ ЗЖИТИСЬ І 3 її звичаями засимілюватись не можуть.

Ось прибуває в Україну на двір гетьманський Юрій Стеткевич, син Криштофа і княжни Крушинської, представник католицької лінії Стеткевичів, що, спробувавши перед тим московської протекції, втік од неї і пішов слідами свого брата у перших Михайла, перебуваючого, як про це вже була мова вище, при Гетьмані Хмельницькім від початку повстання.²⁴⁸ Ось серед вищих тодішніх українських кругів появляється брат дружини полковника Костянтина Виговського, князь Іван-Іосиф Мещерський, син надзвичайно багатого смоленського дідича, князя Івана і княжни Татяни Полубинської, постать надзвичайно характерна для процесу національної реасиміляції, який переживала тоді шляхецька аристократична верства.

Вихований замолоду в єзуїтській колєґії в Смоленську, кн. Іван Мещерський перейшов там, як і багато иншої православної шляхецької молоді, в католицьку віру, що було поріжнило його навіть з привязаними глибоко до восточного благочестія батьками. По скінченю наук молодий князь був висланий на двір королівський і став пажем Короля Володислава IV, одержавши згодом, по смерти батька, титул чашника смоленського. B p. 1642 Король Володислав IV призначив його своїм дворянином при дворі Філіпа Вільгельма, Князя баварського, де він пробув кілька літ, беручи участь у війні з Французами. Повернувши до рідного краю, служив у польськім війську під реґіментом Юрія Любомірського. Під кінець гетьманування Богдана Хмельницького, коли брат писаря Генерального Костянтин Виговський одружився з його рідною сестрою, князь Іван Мещерський входить в близчі зносини з тодішньою українською аристократією. Ha поверхню політичного життя випливає він за гетьманування Виговського. Перейшовши назад в православя, він постригся в ченці київо-братського монастиря, був висвячений потім на архімандрита чернигівського і Гетьман Виговський виставляв навіть його кандидатуру в митрополити. Про його ролю при заключеню Гадяцької Умови буде мова низче. Додаймо, що з другою сестрою кн. Івана був оженений шляхтич Степан Гурко, який тоді також при дворі гетьманськім перебував, а пізніще за Виговського був узятий в московську неволю.²⁴⁹ Так само з посеред видатніщих представників шляхти північних земель в державнім українськім життю приймає участь Юрій Малаховський, подстолій новогродський, ще в p. 1655 їздивший в посольстві од Війська Запорожського до Царя²⁵⁰ і т. д.

Поворот шляхти північно-західних ’’руських” земель до українського державного життя — ”під присуд” Гетьмана Війська Запорожського — проявлявся не тільки в центрі, в козацькій столиці, участю видатніших одиниць з посеред неї в керівництві політикою козацької держави. Цей поворот кидається у вічі головним чином на місцях, в повітах і воєводствах, де сіра шляхецька маса, прилучаючись до нової української держави, починає переймати на себе супроти неї, як свої військові, так і горожанські обовязки.

B часі спільного українсько-угорського походу на Польщу, в

Квітні 1657 p., в козацькім шоститисячнім відділі, що допомагав Князю Ракочієві переправлятись через Вислу, самовидець і мемуарист Ґордон, чужоземець у військовій службі польській, бачив ’’багато Поляків (тоб-то шляхти), по дорозі (на терені воєводств Волинського, Руського і Подільського) до війська козацького вписаних”.²⁵¹ Знов на півночі в цім самім часі царський посол до Короля Яна Казіміра, Кліментій Євлєв, вертаючи з Польщі через територію козацького Білоруського полку, записує в своїм дневнику, ”що в /містечку/ Черях, /по дорозі до Смоленська,/ були в той час козаки і хотіли / його/ вбити за домагання підвод, кажучи, що ці місця Бог знає / ще/ кому достануться а вони, / козаки,/ стоять тут залогою од полковника Івана Нечая. I там же приходив до /нього/ воскресенський піп [...] і казав, що пана Литовського (тоб-то гетьмана литовського Павла Сапіги) жовніри [...] хочуть бути при полку Нечаєвім.’^⁵² Справа цих шляхецьких ’’литовських” хоругов Александровича й инших, що тоді під присуд Гетьмана Війська Запорожського дійсно перейшли, тяглась ще потім, по польських судах вже по смерти Богдана Хмельницького.²⁵³

Для ’’полковника Військ Запорожських білоруського” Івана Нечая цей перехід під його владу шляхецьких хоруґов не був новиною. Бо з його переписки з Царем знаємо, що вже в Червні 1656 p. під його реґіментом, крім відділів козацьких, були й xo- руґви, складені з місцевої шляхти, і що начальником цих шляхецьких хоруґов був призначений полковником Нечаєм місцевий шляхтич Іван Адам Григорович Кошанський.²⁵⁴ Знаємо також, що ще давніще мешканці города Чаус казали присланому до них од Царя полковнику московському: ”мы хочемъ Пана Гетьмана себѣ за полковника имѣти, нежели на всяко время умирати отъ наѣзду татарского и московского.^⁵⁵

I власне тепер, навіть досі більше відпорний супроти української державної влади Старий Бихів — дуже важний тоді стратегічний пункт — завдяки розумній політиці Нечая, піддався, як знаємо вже з листа Хмельницького до львівських міщан, на імя Гетьмана. ’3 волі Божоє опамятавшися шляхта, мєщане і всі обивателі Старого Бихова цалє і вєрнє подцалися под власть і протекцію нашу і присягу виконалі нам, же нігди юж нікому иншому тоєи фортеци не подадут, але по вік при Войску Запорозком оную заховати мают” — так оповіщав про цей радістний для України факт пізніщий універсал Гетьмана Виговського...²⁵⁶

Про те, якими правно-державними актами були обставлені ці численні факти прилученя поодиноких північно-західних ’’руських” земель і головного репрезентанта цих земель — шляхецького стану — до козацької Української Держави — можемо судити по двом таким актам, досі в архівах знайденим і науці відомим. Ці акти — це присяга шляхти повіту пинського Гетьману, Україні і Війську Запорожському, і забезпеченя, видане цій шляхті Гетьманом. Акти ці ми подали в цілости в самім початку нашої праці. Тепер, після всього вищесказаного, вони стають для нас зрозумілі і ми можемо приступити до їх короткого аналізу, з погляду наших тодішніх державних і національних відносин.