3. Дальший період історії соціально-політичної думки

пов'язаний з формуванням і розвитком капіталізму в Західній Європі. Становлення й розвиток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній розробці соціально-політичних ідей.

Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в центр своєї уваги вони ставили людину, а період в якому вони творили відомий під назвою Відродження або Ренесанс.

Соціально-політична думка епохи Відродження на перший план висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на індивідуальність, тобто незалежність, гідність, власну думку, власний спосіб життя. Ідея індивідуальності була невідома ні античності, ні Середньовіччю, де окрема людина розглядалася лише як частка якоїсь спільноти: держави — в греків та римлян, релігійної общини — в Середньовіччі.

Гуманісти підкреслювали пріоритет особистості над будь-якою соціальною спільністю. Це була не тільки реакція на нівелювання окремої особи за феодального ладу, ці ідеї відповідали потребам нової економіки у вільній та незалежній особистості.

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Серед його творів особливо значні «Монарх».

Найбільш відома праця Н. Макіавеллі - «Монарх», яка здобула йому всесвітнє визнання та величезну популярність. У ній розкрито, як завойовують владу, як її втримують і як втрачають.

Монарху, який завоював владу, радить Макіавеллі, не слід спиратися на тих, хто спільно з ним очолював політичний переворот. Вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слугами.

Монарх повинен пробуджувати в народі надію на скороминучість лихих часів, постійно нагадувати про вороже оточення, карати занадто непокірливих. Не зайвим буде штучно створювати собі слабеньких ворогів і перемагати їх, ще більше звеличуючи себе. Натовп полюбляє переможців.

Політична філософія Макіавеллі сповнена ренесансного оптимізму. Людина може все, і повалені монархи мають нарікати тільки на себе. Тільки та особистість є сильною, яка вміє спритно пристосовуватися до існуючих обставин.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н. Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать ні від релігії, ні від моралі. Головним виправданням політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, є державне благо та успіх у досягненні поставлених цілей. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, а потрібного політичного результату можна досягати будь- якими засобами, у тому числі обманом і відкритим насильством.

Мета, якої прагнув Н. Макіавеллі (зміцнення якоїсь із маленьких італійських держав з тим, щоб вона могла об'єднати під своєю владою всю Італію), була прогресивною, однак він не гребував нічим, ігнорував моральність, в основу політики покладав цинізм і безпринципність. Така політика згодом дістала назву ма­кіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в XX ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі позбавляв їх навіть натяків на громадянські свободи, звеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

Зарубіжні дослідження останніх десятиліть підкреслюють величезний вплив Н. Макіавеллі на політичні теорії Нового часу, його роль як основоположника сучасної політичної науки. Політична доктрина Макіавеллі цілком реалістична, вона виявляє справжні пружини авторитарної політики й політичної діяльності.

Початком Нового часу традиційно вважають англійську революцію середини XVII ст. Політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії - молодого прогресивного класу, який прагнув влади, (виникнувши в XVII ст. в Англії - найбільш передовій на той час капіталістичній країні, — ідеї просвітництва поширилися у Франції XVIII ст. та в інших країнах).

Просвітителі (Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж. Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, обстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійснюватись через поширення передових ідей, боротьбу з не­уцтвом, релігією, антигуманною феодальною мораллю та мистецтвом, які відповідали насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.

Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII- XVIII ст. стала ідея «природного права», що була сповнена нового змісту. Під «природними правами» в XVII-XVIII ст.

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588-1679) та Джон Локк (І632-1704). Т. Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїх працях він розкриває свою концепцію влади й держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада - душа держави, посадові особи - суглоби, нагороди й покарання - нерви, справедливість і закони - розум та воля, громадянський мир - здоров'я, непокора - хвороба, громадянська війна - смерть держави. Людина як біологічна істота - природне тіло, держава - твір мистецтва. Саму державу було створено з допомогою суспільного договору.

Дещо іншу позицію посідав Д. Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор такого твору, як «Нарис про людський розум». В основі політичної філософії Локка лежить ідея власності. Власність визначається як те, чим людина виділилася з природи, чого досягла своєю працею. Держава та громадянське суспільство базуються на власності. Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність. У природному стані, вважав англійський мислитель, люди, можливо, і живуть непогано, але їм багато чого бракує для збереження власності. На основі суспільного договору засновується держава для збереження власності й вирішення зв'язаних з нею проблем.

Проте для того, щоб власність не залежала тільки від волі властей, люди створюють закони та законодавство. Локк сформулював один з принципів лібералізму - принцип законності: жодна людина, що живе в суспільстві, не може претендувати на те, щоб для неї було зроблено виняток із закону цього суспільства. Але і у суспільстві законів можливе беззаконня, оскільки завжди можливі довільні тлумачення і застосування законів.

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки ХУІІ-ХУІІІ ст. належала французьким просвітителям. Видатний французький мислитель Шарль Монтеск'є (1689-1775) написав низку творів, серед яких окремо треба назвати фундаментальну працю „Про дух законів". Монтеск'є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну й громадянську свободу, правову державу, в якій панувало б „правління законів", природні закони, на його думку, існували до створення державно організованого суспільства. Вони забезпечували рівність, мир та відносне благополуччя людей. З переходом до державно організованого суспільства характер законів, за Монтеск'є, значною мірою залежить також від форми держави. За деспотичної форми правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної - порядок та законослухняність, за республіканської - добро й політична свобода. Монтеск'є надав ідеї Локка про розподіл влад чіткішої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск'є вбачав у такому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск'є, можуть стати реальними лише тоді, коли владу поділено між різними політичними силами. Монтеск'є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом. Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв псевдонім Вольтер (1694-1778), також був автором багатьох творів, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму. У центрі його роздумів - обґрунтування принципу політичної свободи, яка, проте, пов'язувалася із суворим дотриманням законів. Невід'ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер вважав свободу думки й слова, свободу совісті.

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у працях Жан-Жака Руссо (1712-1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, - це «Про суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному договорі»

Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад.

Вихідна теза роздумів Руссо - людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою. Найстрашнішу нерівність дала людству приватна власність, а її винахідник - той, хто першим огородив шматок землі й сказав: це - моє. Власність породила пристрасть до наживи, зазд­рість, лицемірство, обман, злочин.

Політичний ідеал Руссо - місто-держава зі спартанським порядком та абсолютною демократією. Він вважав, що з усіх держав найбільш досконалі - малі, для них демократія - найліпший спосіб правління. Малі демократичні держави досконалі, бо наближені до природи: співтовариство тих, хто укладав вперше суспільний договір, було нечисленним, і кожний міг впливати на державні справи безпосередньо.

Головною метою Руссо ставив рівність людей. Існує, на його думку, один спосіб досягнення справжньої рівності - особлива організація держави, коли кожний громадянин повністю поступається всіма своїми правами на користь общини. Спільна воля всіх - ось ідеал правління.

На межі XVIII - XIX ст. у Німеччині спостерігається бурхливе піднесення політичної думки, найяскравішими представниками були І. Кант (1724-1804) та Г. Гегель (1770-1831). І. Кант найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй поведінці необхідно керуватися моральними законами. Почуття свободи внутрішньо притаманне особистості, але часто це почуття перетворюється на свавілля однієї людини щодо іншої. Для того щоб обмежити свавілля в суспільстві, необхідне право. Політичним ідеалом Канта є верховенство народу - свобода, рівність та незалежність усіх громадян у державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих. Дуже цікавими є три кантівські формули категоричного імперативу. Дві з них належать до моралі, третя - до політики.

Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г. Гегель. Заслуга Гегеля полягає насамперед у тому, що він розробив і застосував для аналізу суспільних, зокрема політичних явищ діалектичний метод. У діалектиці Гегеля чітко помітні три основні моменти: визнання руху, змін і розвитку як універсального методологічного принципу; характеристика того, що рухається, змінюється й розвивається; розкриття, а також пояснення самої суті руху, змін та розвитку.

Дуже велике значення для політології має розробка Гегелем проблем громадянського суспільства й держави. Німецький мислитель був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко проаналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємозв'язку. У Гегеля громадянське суспільство є сферою дій приватного інтересу. Люди в такому суспільстві протистоять один одному, як протистоять і їхні особисті інтереси. Проте окремі індивіди не можуть існувати один без одного, оскільки їхнє життя взаємозв' язане.

У громадянському суспільстві поряд з приватним інтересом кожної людини існує ще й спільний інтерес. Ось чому суперечності в співвідношенні між особистим і спільним інтересом у громадянському суспільстві стають серйозною перешкодою для досягнення справжньої свободи у суспільстві.

Серйозним опонентом цих політичних концепцій класичного лі­бералізму був марксизм. Марксистська концепція політики, розроблена К.Марксом і Ф.Енгельсом, містила такі основні положення:

· держава існувала не завжди. У первіснообщинному суспільстві, до появи писемності і класів, держави не було. її виникнення пояс­нюється поступовим розподілом праці та привласненням засобів ви­робництва, що призвело до появи антагоністичних класів;

· держава - знаряддя панівного класу, що використовується для підкорення пригноблених верств. Капіталістична держава є інструмен­том забезпечення панування буржуазії над пролетаріатом. К.Маркс допускав, що в історії суспільства спостерігаються періоди рівноваги між антагоністичними класами, коли держава стає незалежною від інтересів панівного класу;

· для утримання влади над пригнобленими класами держава вико­ристовує три основні засоби, вдаючись до них одночасно або по чер­зі, залежно від ситуації — армію, поліцію та бюрократію, котрій вла­стиві такі риси, як централізованість, ієрархічність. ритуальність; іде­ологію, за допомогою якої приховується реальне гноблення і яка від­волікає від думки про будь-який опір йому;

· непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби, що є рушієм історії;

· основна сила революційного процесу — пролетаріат, якому нічого втрачати, крім власних кайданів. Виборюючи незалежність для себе, він тим самим домагається свободи для всього суспільства;

· революційне насильство є необхідною умовою переходу до ново­го суспільного ладу. Мирний шлях суспільного розвитку можливий лише за умови, що організована сила пролетаріату примушує буржу­азію здатися;

· для здійснення революційного насильства щодо буржуазії проле­таріат встановлює свою диктатуру. Вона потрібна лише на етапі пе­рехідного (від капіталізму до соціалізму) періоду. Після зникнення антагоністичних класів держава відімре і встановиться самовряду­вання народу;

· заперечення ліберальної демократії з її парламентаризмом. І поді­лом влади, як такої, що створює ілюзію народного представництва, а насправді с лише одним із видів диктатури над працею. "Буржуазна демократія" допустима тільки в межах, сприятливих для розгортання класової боротьби. Головна мета марксистів — розвал ліберально-демократичної політичної системи та заміна її "тимчасовою" дикта­турою пролетаріату з наступною побудовою суспільства комуністич­ного типу.

Великий вплив на розвиток політичної думки мав позитивізм. який почав формуватися ще у 30-х роках XIX ст., але утвердився як домінуюча методологія наприкінці XIX—на початку XX ст. Його ос­новні принципи сформульовані О.Контом, Г.Спенсером, Е.Дюрк-геймом.

Французький соціолог О.Конт, розглядаючи три стадії суспіль­ного розвитку (теологічну, метафізичну і позитивістську), аналізував стан політичних відносин на кожній із них. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна і світська влада поєднувалися, характерним було панування спадкової монархії. На метафізичній стадії влада пере­йшла до філософів-метафізиків, виникло бажання замінити монар­хію владою народу, посилювалися індивідуалізм та егоїзм. Позити­вістська стадія характеризувалася пануванням соціократії, яка ґрунтувалася на солідарності інтересів. Правили суспільством багаті пат­риції, спираючись на професіоналізм філософів-позитивістів. О.Конт, на відміну від просвітників, які проголошували пріоритетність прав особи, робив акцент на категоріях обов'язку, порядку і прогресу.

Г.Спенсер відстоював концепцію поступового розвитку суспільст­ва, без революційних катаклізмів (революції він вважав соціальними патологіями). Відповідно до такого розуміння суспільного розвитку він розрізняв два типи суспільства — військове та індустріальне. За Г.Спенсером, у військовому суспільстві існує військова деспотична влада, яка відповідає умовам жорстокої боротьби людей за виживан­ня, в якій перемагають сильніші, хитріші, підступніші. В індустріаль­ному суспільстві замість грубої військової дисципліни панують мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація і добровільна згода. Держава перетворюється у "добровільну політичну асоціацію для взаємного захисту інтересів індивідів". Така держава повинна менше втручатися у соціально-економічне життя, не перешкоджати реаліза­ції принципу "роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш". Суспільний про­грес Г.Спенсер розумів, як зростання гарантій участі громадянина в процесі реалізації влади і тому критикував явища посилення бюрок­ратії, централізації, мілітаризації, а також європейський парламента­ризм, що обмежують свободу громадян, їхню участь у політичному житті. В теорії соціалізму Г.Спенсер вбачав, у випадку її реалізації, появу нового рабовласницького суспільства.

Е.Дюркгейм, хоч і не займався соціальними проблемами політи­ки, але заклав основні принципи методології позитивістської соціо­логії, яка слугувала основою розвитку політичної науки. Суть цих принципів зводилася до тога, що соціальні факти (дії, мислення, від­чуття) існують поза індивідом і виливають на нього силою примусу; до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджува­ти будь-які соціальні явища — моральні чи релігійні — як матеріаль­ні об'єкти; потрібно поступово відмовитися від природжених ідей, а це означає, що соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існу­ють в умах простих людей, а також ідеологічних впливів; духовні явища (релігійні, моральні) є визначальними щодо економічних і політичних; суспільство функціонує на основі солідарності механіч­ної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої характерна подіб­ність та недиференційованість індивідів, і органічної, яка відзнача­ється різноманітністю інтересів і їх функціональною взаємозалежніс­тю; суспільство стає нестабільним в умовах аномії — відхилення від існуючих суспільних норм і цінностей.

Соціологічний позитивізм прагне, по-перше, перенести на галузь пізнання суспільства методи та принципи, характерні для природни­чих наук; по-друге, звільнити соціологію від метафізичних і етичних проблем; по-третє, відмовитися від будь-яких впливів і психологіч­них пристрастей при науковому дослідженні. Позитивісти займалися здебільшого соціологічними проблемами, хоча й торкалися окремих питань теорії політики.

Певний відхід від методології класичного позитивізму спостері­гається в працях німецького соціолога М.Вебера. Йога напрям нази­вають соціологією розуміння, тому, що людські дії, за М. Вебером, піддаються поясненню, оскільки в них вкладений соціальний смисл і вони завжди зорієнтовані на дії інших людей. Основна відмінність веберівської соціології від соціологїї класичного позитивізму поля­гає в тому, що вона, по-перше, пропонує розглядати соціальні факти як певні цінності, за допомогою яких суспільства, соціальні групи й окремі індивіди виражають своє ставлення до світу, і зв'язок між якими, на відміну від природних явищ, не вкладається в звичайне поняття "закон"; по-друге, відстоює думку, що наукові теорії, гіпоте­зи про суспільство можуть розглядатися як імовірні; по-третє, перед­бачає розгляд соціальних явищ, виходячи з аналізу соціальної дії людини (методологічний індивідуалізм), а не соціальних інститутів.

М.Вебер виділив три види легітимного панування, яке ґрунтується на довірі підданих або громадян до влади: раціональне, традиційне і харизматичне. Раціональне панування, що існує в країнах Західної Європи і США, передбачає підпорядкованість не особам, а законам, вимагає професіоналізму владних структур. Традиційне панування спирається на віру у святість традиційних суспільних порядків. Цеп тип передбачає не професійне управління і поділ влади, а особисту відданість слуг своїм панам. Харизматичне панування спирається на віру людей у надзвичайний дар політичного вождя. Йому властивий авторитарний стиль управління, при якому ігноруються закони і тра­диції. Політику М.Вебер розглядав, як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між держава­ми. Держава, за М.Вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство. М.Вебер розробив також положення про сучасну бюрократію. Він розглядав бюрократію, як апарат управління — ієрархічний, позбавле­ний індивідуальності, спеціально підготований, як вияв суспільної раціоналізації, що охопила європейське суспільство після занепаду феодалізму. М.Вебер вважав, що бюрократія є елементом не тільки держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств) і її свавілля може бути об­межене владою вибраних народом вождів.

До політико-соціологічного етапу розвитку політичної думки на­лежать елітарні концепції італійських соціологів В.Парето, Г.Моски та німецького соціолога Р.Міхельса. Прихильники цих концепцій виділяють у суспільстві творчу меншість, еліту, яка здійснює управ­ління, та масу, нездатну до активної творчої діяльності.

В.Парето обґрунтував закон циркуляції еліт. Згідно з цим зако­ном, спочатку владу захоплює та еліта, котра використовує силу, як засіб здобуття й утримання влади (еліта "левів"), а їй на зміну прихо­дить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта "лисиць"). Циркуляція еліт, за В.Парето, відбувається також по вер­тикалі — зверху вниз і знизу вверх. Вертикальна циркуляція настає тоді, коли еліти перетворюються у гальмо розвитку і їх усувають шляхом революції.

Г.Моска сформулював концепцію нового політичного класу — пра­влячої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє пану­вання. Поділ політичної еліти характерний для будь-якого суспільс­тва, незалежно від політичного режиму. Існує два типи панівної верхівки: аристократична (закрита), яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична (відкрита), що допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії.

Р.Міхельс сформулював "залізний закон олігархії", згідно з яким правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над біль­шістю. Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процес незворотний і характерний як для авторитар­них, так і для демократичних партій.