Розділ VIII Пинський повіт і його злука з Українською Державою. — Присяга шляхти пин- ського повіту на вірність Гетьману і Війську Запорожському.

— Забезпеченя, видане шляхті пинській Гетьманом Богданом Хмельницьким. — Завершеня будови козацької державности. — Перші вістуни грядучої руїни. — Смерть Великого Гетьмана Богдана Хмельницького.

Вплив ґеоґрафічного положеня України на процес її державного життя не раз підкреслювався істориками України. Ми хочемо тут звернути увагу ще на один бік цього впливу, про який досі мало говорилося, може тому, що наша історіоґрафія більше намагалась виправдати державну залежність України, чим знайти причини, задля яких не змогла удержатись незалежна Українська Держава.

Поділ України на дві полоси: окраїнну, північно-західну, покриту болотами, лісами й горами, та серединну і південночжідну, степову, нічим не захищену від Сходу — був причиною того факту, що всі бурі з Півдня і Сходу вдаряли безпосередньо в сам центр нашого державного життя. Вали, замки і городи, якими намагалась наша князівська держава оборонити свій центр од небезпеки степу, не видержували звичайно сильніщого напору східних кочових орд. Вживаючи образного вислову: степові руїнники України, впадаючи через незахищений природою південночжідний бік в середину нашого державного орґанізму виїдали його серце. Останні ознаки державного життя залишались після того тільки на краях держави — власне в оцьому північно-західному окраїнному півколі, що простяглось од Карпатських гір через Русь Червону й лісову Волинь, до північного болотистого Полісся.

Тому тільки в оцьому окраїнному північно-західному півколі задержувались останки нашої державної традиції. Тому без цих північно-західних окраїн не можна було Держави Української відбудувати. Тому тільки нове завойованя степу державними українськими елементами, що були перед тим в північно-західні ліси, болота і гори з нього вигнані, означало-б відродженя державної незалежности України. I тому, врешті, відбудова державного життя на Україні висмикувалась з українських рук і попадала в руки чужі всякий раз тоді, коли ці наші північно-західні окраїни, цей резервуар української державної традиції, опинялись в залежности від чужих держав — од Москви, або від Польщі.³

^а Липинський повинен був ще додати: або від Литви

B тіснім звязку з оцим нашим ґеоґрафічним положеням знаходиться у великій мірі історичний процес, що привів до відродженя Української Держави за Богдана Хмельницького.

Пинський повіт у половині XVII-ro століття займав значну частину оцього північно-західного окраїнного півкола, в якому по знищеню Руси князівської наші державні традиції зберігались. За часів цієї князівської Руси Київської носив він назву землі Турово- Пинської. По упадку Київської Держави земля Турово-Пинська належала до держави Русько-Литовської, а по Унії Люблинській повставший з цієї землі повіт пинський разом з повітом берестейським творив воєводство Берестейсько-Литовське, що не війшло до земель коронних, а осталось і надалі в складі злученого тепер з Польщею Великого Князівства Литовського. Обіймав повіт пинський територію всього поріччя Припяти мало не до Мозиря і майже все волинське Полісся, а саме північні частини повітів ковельського, луцького і ровенського, відповідно до адміністративного поділу останніх часів Російської Імперії.

Пинські лісові пущі і болота, мало привабливі для чужинців, захищали від них своїх мешканців, міцно привязаних до свого рідного краю, чарівну красу якого знають тількі ці, хто в ньому з покоління в покоління живучи, його вікову мову навчились розуміти. B часах, про які говоримо, в половині XVII століття, пинський повіт, не маючи в собі таких великих маґнацьких лятифундій і такого значного числа великих сіл і містечок, що так рясно розкинулись тоді по новоскольонізованій степовій козацькій Україні, був покритий дрібними селами, а при них старими шляхець- кими дворами і двірками, в яких жили збіднілі нащадки колишніх володарів краю: старих руських княжих династій та їх лицарських варяжських дружин.

3 актів і документів повіту знаємо, що в тих часах найбільше видатними з поміж місцевих родів були: Соломерецькі, Дольські, Масальські, Четвертинські, Друцькі-Любецькі, Стеткевичі, Оран- ські, Ґедройці, Войни, Вороничі, Нелюбовичі-Тукальські, Ширми,

Жардецькі, Ожешки, Скирмунти, Войни-Тасенецькі і Войни-Оран- ські, Орди і Орди-Болгарські, Гречини, Спитки-Бжеські, Головні- Острожецькі, Достоєвські, Костюшки, Желіґовські, Єльські, За- блоцькі, Вітунські, Стецевичі, Ґутовські, Млоцькі, Ґодебські, Ці- хановичі, Токарські, Бушковські, Головки, Качановські, Соколов- ські, Протасовицькі, Гриневичі, Сопоцькі, Олеші, Бжозовські, Ґінтовти, Тенюки, Зачинські, Дубини, Висоцькі, Чарковські, Зелен- ські, Куренецькі, Лади, Квасницькі, Кунцевичі, Ясинські, Ha- рушевичі, Терлецькі і багато инших, дрібніщих.²⁵⁷

Зверхня державно-цивілізацийна польонізація, а разом з нею і одступництво од благочестивої віри предківської, поширились у ці часи, розуміється, і серед шляхти пинської так само, як серед загалу шляхти в ’’руських землях” Річпосполитої. Але тут ця зверхня польонізація носила инший характер.

Перш за все, через свою приналежність не до Корони, а до Великого Князівства Литовського пинський повіт задержав у значно більшій мірі, чим коронні ’’руські землі” зверхні традицийні ознаки старої руської державности, отже наприклад урядову актову ’’руську мову”, що вживається ще тоді по урядових місцевих установах і що навіть вже зовсім ніби спольщеним обивателям все живо нагадує стару державну місцеву традицію, колишню приналежність їхньої землі до Руси, до київського державного центру.

Крім того серед цих родів, гордих своїми княжими руськими предками, в цих вікових дворах, де з темних стін кімнат глядять старі суворі візантійські ікони, — польонізація, ’’злященя” це уступка новому, здемократизованому, ’’гіршому” світові. Польська культура тут — це культура всяких ’’забіжанців”, що напливають сюди з Польщі, переважно яко арендатори ’’королівщин”, тоб-то королівських, державних маєтків і, випалюючи та корчуючи старі, вікові пущі, приносять із собою нову моду та нові звичаї.

I приймаються ці нові звичаї серед місцевої шляхти з повною свідомостю того, що це для неї пониженя, що це зло, яке примушує їх, споконвічних володарів своєї землі, одвертатись од своєї власної, місцевої, одвічної і всіми поважаної традиції, ”од старинної віри великих княжат руських, для марности того мізерного світу одступаючи”. Слова ці, взяті з листа Митрополита Ісаї Ko- пинського, в p. 1631 до князя Яреми Вишневецького писаного, повторюються на ріжні лади в дійшовших до нас виразах думок і почуваннь шляхти оцих північно-західних ’’руських земель” і вповні її тогочасним настроям, її тогочасній ідеольоґії відповідають...

Оцей аристократичний, консервативний характер місцевої ”Руси” засадничо одріжняє північно-західні окраїнні землі старої Київської держави від її центру, де Русь по руїні свого державного життя покозачилась, отатарщилась та зварваризувалась і де, ново- повставші завдяки новій кольонізації степів, пишні двори польських, або вже зовсім спольщених маґнатів імпонують степовим простакам своєю новою польською культурою та цивілізацією, розпалюючи в них одночасно страшну зненависть соціяльну та заздрість до розкошів^ь і багацтва.

Тут, в цих північно-західних окраїнах, де стара аристократична державно-національна традиція ’’руська” задержалась, де убога земля не дає змоги розгулятись всякому хамству з його необмеженими апетитами — Польща не імпонує нікому. Боротьба за віру, за націю — тут це боротьба старої, ’руської” культури з новою культурою польською, а не боротьба підданих з панами, не боротьба півдиких степових уходників з розбещеними ’’кресовими королевятами”.^с При чім стара ’’руська” культура має тут за собою симпатії навіть зверху спольщених і в більшости вже католицьких місцевих аристократичних елементів тому, що це культура консерватизму, культура традиції, культура предків і культура землі.

Ще-ж бо всі добре памятають, що тутешнім пинським князем був Олександер Hoc, який разом з волинським князем Дашком Острожським кров свою в оборону Руси двісті літ тому назад (в початках XV-го століття) проливали, стоючи твердо при ’’руськім князі” Свідригайлі проти прихильних до Польщі і ворожих до Руси князів Витовта і Ягайла.

Отже ’’руська” державна традиція і стара національна культура

^ьнасолод і втіх; 'окраїнними; ^llJlHnHHCbKHii пише ці самі власні імена по-різному, залежно від перводжерела, яке якраз має на увазі; ' тракт (тут): околиця; ¹ Павло держаться тут в цих поліських краях у верхах місцевого суспільства, серед тих, хто тоді репрезентує цей край, серед його вищих аристократичних верств. Згадаймо, що славне Брацтво Київське, яке в початку XVII століття основою нашого культурно національного відродженя стало, змогло бути засноване завдяки щедрій матеріяльній допомозі його фундаторки, Гальшки з Гулевичів Лозчиної, дружини представника і голови шляхти мозирської, маршалка мозирського Степана Лозки. I цю щедру даровизну учинила Гальшка Лозчина в кінці 1615 року, ”в старожитной святой всходной церкви православной вірі статечне живучи... з любови і милости /до/ братії /своїх/ [моїх] народу російського...

I в часах, про які йде мова, наприклад місцевий пинський дідич, сенатор і людина в цілім повіті високо поважана, каштелян мінський Микола кн. Четвертинський, одружений з місцевою дідичкою княжною Доміцеллою Соломерецькою, це один зі стовпів ’’благочестя”, смерть якого в 1659 році, ’’жалісну для Церкви Божої і Народу Руського”, буде, як знаємо, оплакувати Митрополит Дионисій Балабан і всі ті ’’княжата і люде зацні”, що на його похорон до монастиря Новочетвертинського у великому числі зї- хались.

Зі шляхти місцевої походить і великою пошаною серед неї користується Іосиф Нелюбович-Тукальський, тепер архімандрит лещинський, пізніщий Митрополит, один з найзавзятіщих і найро- зумніщих борців за незалежну Українську Державу.²⁶⁰ Так само до місцевих пинських землян належать два инші високі достойники церкви православної: Пархом Оранський владика пинський і туровський і Іосиф архімандрит слуцький. I хоч більшість пинської шляхти вже римокатолицьку віру визнає, але характерно, що ненависна для тодішньої Руси ”нова віра” — унія, тут серед шляхти прихильників не має. Уніятські церкви тільки по королівщинах, тобто в маєтках державних, а не шляхецьких істнують і ”нова віра” зайшлим, не місцевим елементом, найбільше всякими державцями тих королівщин піддержується.²⁶¹

Знаний вже нам Михайло Стеткевич, син відомого Богдана, оборонця ”Руси” на соймах Річпосполитої і опікуна Академії Mo- гилянської, це теж дідич пинський, що хоч зразу від початку повстання при Гетьмані Хмельницькім опинився, але не загубив своїх звязків з повітом і має тут серед численних своїх родичів по батьку і по матері (кн. Соломерецькій) і серед своїх одноповітників багато приятелів та сторонників, що його за ’’людину вимовою і розумом велику” уважають...²⁶² Так само инший повстанець, в p. 1649 полковник овруцький, Іван Бруяка перед самим повстанням, 2 Лютого 1648 року, одержує од шляхти пинської ’’дипльом”,

« и и · ___ 263 T ·

пщтвержуючии иого шляхецькі права. I коли завдяки пращ та саможертві цілого ряду таких Стеткевичів, Бруяків, Кричевських (відомий полковник киЇвський був шляхтичем того самого воєводства Берестейського), Виговських (що через дружину, Стеткевичівну з дому, був споріднений зі шляхтою пинською) Військо Запорожське знаціоналізувалось, удержавнилось і заристократизувалось, — коли ”Русь” знов запанувала на своїх старих попелищах і коли центр держави був відбудований, то психольоґічний підклад для злуки з цим старим державним центром його колишньої землі був серед шляхти пинського повіту, без ріжниці її віри, вже підготовлений.

Події, що тоді на терені пинського повіту відбувались, теж витворили відповідний ґрунт для цієї злуки. B першім році повстання повіт пинський був зайнятий військами козацькими та ріжними своєвільними ватагами, які між реґулярними військами козацькими вештались, — потім був відобраний литовським військом князя Януша Радзівілла. I одна і друга сторона при тім велику руїну повітові заподіяли, особливо розграбили війська Радзівілла староство пинське, що належало до особистого ворога князя Яну- ша, його родича князя Альбрехта Станіслава Радзівілла.²⁶⁴ Дальша війна польсько-українська теж все повіт пинський зачіпала, але особливо дався йому в знаки наїзд московський, підчас якого в p. 16SS війська московські під проводом кн. Волконського спалили і розграбили Пинськ.²⁶⁵ По відступленю Москви залили пинський повіт війська польські; і коли Москва нищила перед тим костели та місцеву шляхту католицьку і ту, що вороже до московської окупації ставилась, то тепер Польща стала руйнувати православні церкви і монастирі та гнобити місцеву шляхту православну.

”Ляхи [...] вновь въ Пинскомъ присудѣ монастыри попалили [и] православного архимандрита лещинського отца Йосифа (Ty- кальського) мало не убили, [...] чернцовъ его [всех] побили на смерть” — писав Гетьман 22 Січня 1656 року до Царя.²⁶⁶ B цім самім році, використовуючи окупацію Пинщини польськими військами, державні власті польські конфіскують маєтки у шляхти, запідозреної в зносинах з Гетьманом Хмельницьким. Між иншим тоді-ж таки були Королем польським сконфісковані маєтки Михайла Стеткевича: ’’Погост і Новий Двір, в повіті пинськім лежачі”. Одночасно решту маєтків тих-же Стеткевичів: Борколабів, Буйничі, Любовичі, Полонецьке, Скипоровщину, Мереч й инші — які в сфері окупації московської, у воєводствах Мстиславськім і Минськім лежали, конфіскує Москва. I коли Виговський просив Царя, щоб ці маєтки, на які його дружина, як наслідниця Богдана і сестра Михайла, має право, були їй повернуті, то одержав відповідь, що ”тѣ Стеткевичовы маетности розданы шляхтѣ присяжной (що зложила Цареві присягу) и у нихъ назадъ взять нельзя”.²⁶⁷ Як ставились московські воєводи до шляхти, що протекцію Гетьмана Війська Запорожського приймала, про це була мова вище. Ми знаємо вже, що наприклад шляхтича Івана Суходольського, жонатого з другою Стеткевичівною, сестрою Михайла і Виговської, одного з видатніщих помічників полковника білоруського Івана Нечая, ці воєводи не инакше, як ’’найбільшим зрадником і до всякого зла підюджувачем” називали...

B таких умовинах становище місцевої шляхти, однаково як православної так і католицької, ставало розпачливим. Згадаймо до того, що не тільки місцеві православні і католицькі роди були поміж собою тісно споріднені, але нерідко в одній сімї одна частина держалась ’’східного благочестія” тоді, коли вже друга була ’’римської віри”. Нещастя одного брата відбивалось зараз-же на долі другого. I тому нічого дивного, що така чи инша політика, вибір такої чи иншої, кажучи по теперішньому, ’’орієнтаціГ’, обходив живо весь місцевий шляхецький загал, бо од наслідків тієї політики залежала у великій мірі його будуччина.

Політика польська, яку вела в своїй більшости шляхта пинська в перших роках повстання, збанкрутувала тепер, коли Річпосполита почала розкладатись і коли Польща, спромагаючись иноді на політичну помсту, не мала вже сили свої ’’кресові’* землі захистити і державний лад та порядок в них установити. Ще більше збанкрутували надії на протекцію царську, знищені в корінь варварством і зовсім чужим для місцевих традицій і звичаїв духом тодішньої політики московської. B результаті традицийний напрям ’’руський”: одвічне тяготіння Турово-Пинської землі до старого київського державного центру, репрезентоване зразу нечисленними одиницями, в роді Стеткевича, Тукальського та инших, почало тепер ширитись серед шляхти пинської — як це часто буває з довго стримуваними, підземними суспільними течіями — зі стихійною вибуховою силою.

Загальні причини політичні, про які вище була мова, і знана вже нам, соціяльна, державна і національна еволюція самого Війська Запорожського, впливаючи на зміну становища супроти нової козацької Української Держави всієї до тепер ще ’’непокозаченої” шляхти, ще дужче давали себе знати тут, в цій поліській землі, що більше від инших старі державні традиції ’’руські” заховала. Ось як, приймаючи на увагу тільки ці причини політичні, малює тогочасник,

^еокраїнні вороже зрештою до козацької України настроєний литовський католицький священник кс. Войцєх Віюк-Коялович, цей перелом, який в поглядах репрезентанта пинської шляхти, маршалка пинського Лукаша Єльського наступив: ”Од початку війни козацької — пише Коялович — справлявся /маршалок Єльський/, як вождь збройних сил пинського повіту, дуже добре⁶ аж до походу під Жванець. Врешті, доведений до розпачу,' пристав до козаків”.²⁶⁸

Розуміється такий перелом в політичних поглядах під впливом тодішніх подій стався в свідомості не тільки одного маршалка, людини зрештою, якщо судити по дійшовшим до нас історичним матеріялам, дуже обережної. Він знайшов собі між иншим вираз у вступі до ухваленої всею шляхтою пинською формули присяги Гетьману і Війську Запорожському, де сказано, що шляхта особливо зруйнованого в загальнім пожарищі війни повіту пинського, ’’порадившись між собою”, щоб запобігти близькій Божій карі і остаточному занапащеню та іскоріненю, а бажаючи натомість повного і безпечного на довгі людські літа миру, постановила союз, скріплений присягою, з Гетьманом і Військом Запорожським через висланих з поміж себе чести достойних людей заключити.

Першою офіціяльною ознакою цього перелому, який на протязі 1655-го і особливо 1656-го року серед загалу пинської шляхти відбувався, служить факт вписаня до книг ґродських пинських універсалу Гетьмана Богдана Хмельницького, виданого 31 Грудня 1656 p. до полковників Війська Запорожського, що йшли на допомогу Ракочієві і окупацію північно-західних ’’земель руських”. Універсал цей наказував полковникам, щоби вони ”зносили^к тільки Війську Запорожському незичливих і неприхильних”, а всю шляхту Війську Запорожському зичливу і прихильну під свою опіку та оборону брали. Як видко, власне ця послідня категорія була вже в цім часі серед шляхти пинської в силі і більшости, коли такий універсал в офіціяльних актових книгах повіту опинився.²⁶⁹

Ми вже знаємо, чим пояснюються оттакі універсали гетьманські. Знаємо, чому Гетьман бажав прилучити до козацької України північно-західні ’’руські землі”. Знаємо, чому притягнути тамошню шляхту до українського державного життя йому так дуже хотілося. Нагадаймо ще раз, що зокрема повіт пинський мав серед оцих північно-західних земель особливо важне для Гетьмана значеня, як дуже важний стратегічний пункт, як сполученя з майбутньою, під протекторатом шведським збудованою Литвою, як підстава того клину, що мав врізатись між Москву та Польщу, цих, звязаних поміж собою союзом ворогів України, одного від другого од- ^[131] діляючи. Тому приналежність до козацької держави повіту пинського, разом з повітами туровським і мозирським, була так виразно в переговорах Гетьмана Хмельницького з Королем Карлом Ґуставом заґварантована...

Такі були загальні причини злуки шляхти повіту пинського з козацькою Українською Державою. Перше чим приступити до аналізу правнодержавних актів цієї злуки, постараємось вкоротці представити самі факти, в яких вона знайшла собі вираз.

У Червні 1657 p. прибуло до Чигрина, в столицю козацької України ”до Гетьмана і Війська Запорожського” (до ’’Короля і Річ- посполитоГ’ — вживаючи польської державної термінольоґії, яка для державної термінольоґії української служила в цім випадку взірцем) посольство від шляхти пинської, на чолі з самим мар- шалком пинського повіту Лукашем Єльським і стольником пинським Адамом Спитком-Бжеським.^[132] Цей останній, одправуючи посольство, в Чигрині помер.²⁷⁰

Дня 20 Червня посли, вислані і уповноважені всею шляхтою пинського повіту, склали в її імені, за себе і своїх нащадків присягу на вічний і нерозривний союз, та на вічну вірність Гетьману і Війську Запорожському. A 27 Червня одержали вони від Гетьмана ’Забезпеченя” прав, якими шляхта пинського повіту буде користуватись під владою Гетьмана, його потомків і всього Війська Запорожського.

Одночасно з одправою послів пинського повіту був виданий універсал гетьманський, яким Гетьман призначив на день 23 Серпня 1657 p. шляхецький соймик в Пинську, що повинен був — кажучи словами того універсалу — вислухати реляцію послів про ”злуку з Військом Запорожським” і про ’’ласку Гетьмана ку всему Повіту”.²⁷¹

Ha цьому соймику в Пинську мала відбутись урочиста присяга всієї шляхти Гетьману і так само урочисте проголошеня виданого їй ’’забезпеченя”, яке Гетьман, через ”своїх надзвичайних послів” перед зібраною шляхтою присягою ствердити обіцявся.

Але в межичасі прийшла катастрофа, що на долі цілої України і на долі повіту пинського фатально заважила. Дня 27 Липня помер Гетьман Богдан Хмельницький. Події, пущені в рух його могутньою рукою, йшли розуміється далі, але вже не в такім, в якім він хотів і міг їх повести напрямі...

Незадовго перед смертю вислав Гетьман до Пинська свого представника, одного з поважніщих старшин Війська Запорожського, покозаченого шляхтича Івана Грушу²⁷² (пізніще, за Вигов- ського, військового писаря генерального), який прибув туди в початку Липня на чолі козацької залоги і фактично зайняв та прилучив до держави Війська Запорожського пинський повіт.²⁷³

23 Серпня — якраз в день похорону в Суботові великого Гетьмана — зібрався скликаний універсалом гетьманським шляхецький соймик в Пинську. Ha цім соймику, як пише один з самовидців, ”ЙМП Маршалок пинський, що їздив до ЙМП Гетьмана Запорожського хотів реляцію посольства свого учинити’™ ²⁷⁴. Але смерть Гетьмана вже стала одбиватись на подіях і в цій землі, тільки-що до збудованої ним держави козацької прилученій. Війська польські, які перед тим очистили" були пинський повіт, тепер, використовуючи внутрішнє замішання, що після смерти Гетьмана настало, знов почали наступати під проводом литовського гетьмана Сапіги на Пинськ.

При наступаючих військах польських вертали та починали знов енергійно ворушитись, притихші було перед тим, вороги українського Війська Запорожського та сторонники польської Річпо- сполитої, по більшій части державці-орендатори пинських королівських маєтків. I коли місцева шляхта, зібрана на соймику, в присутности гетьманського намісника Груші радила в Пинську, то 27 Серпня, під прикриттям польських військових відділів, зібрався другий соймик ”в королівськім селі Пуларановичах”. Цей опози- цийний соймик післав було зразу своїх представників до Груші, ’’питаючи з чим він приїхав”, а потім, довідавшись про невелику кількість козацької залоги, увесь перенісся 4 Вересня до Пинська. Там була вислана від нього до Груші, що саме тоді занедужав і лежав у ліжку, нова делєґація, яка прохала подати на письмі пункти, ”чого жадає Військо Запорожське від пинського повіту”.

Одержавши відповідь, що Військо Запорожське жадає присяги на вірність Гетьману, знесеня унії і щоби шляхта пинська ”орду татарську Війську Запорожському зносити допомагала”, опозиціоністи пристати на ті жадання не хотіли. Вони знали, що до Пинська наближається зі значними військовими силами Сапіга. Груша зі своєю невеликою козацькою залогою і з місцевою шляхтою, що по стороні Війська Запорожського стояла, мусів Пинськ

• · 275

покинути і вщступити.

Але ця евакуація пинського повіту козацькими військами тривала не довго. B Жовтні зібрався Великий Сойм (Рада) Війська Запорожського в Корсуні, який тогочасні історики польські ’’Конво- кацією" цілої Руси” називають. Цей сойм укріпив на деякий час становище нового Гетьмана Виговського внутрі краю і, довівши до кінця справу союзу зі Швецією, поправив захиіане було смертю Богдана Хмельницького міжнародне положеня Війська Запо- рожського. Вже в Грудні на місце Груші в пинський повіт був посланий з сильним козацьким військом Костянтин Виговський, який од свого брата Гетьмана одержав титул ’’Полковника Пинського і Туров- ського”. Одночасно почалась завзята дипльоматична боротьба за повіт пинський між Гетьманом Виговським і Річпосполитою, яка тоді, бувши в дуже скрутному стані, мир з Україною за всяку ціну хотіла заключити.

’^...] до Пинська мою залогу посилаю — пише з Чигрина 19 Грудня 1657 p. Гетьман Виговський до представника Річпосполитої Бєнєвського — панів шляхти тамошньої добровільну просьбу вдовольняючи і прийняту нами на себе повинність нашу^р — ними опікуватись — виконуючи. Одначе думаю, що це не розгніває⁴ проти нас Короля і Річпосполиту/ ані не стане перешкодою в наших переговорах, [...] бо /шляхта пинська,/ підчас минулих заворушень, без всякого з нашого боку примусу заключила на певних умовах союз з нами і тому ми тепер за нею, як за власними нашими, стоїмо і заступаємось”.

Ha це противна сторона, словами литовського гетьмана Сапіги заявляла, що злука пинського повіту з Військом Запорожським це акт незаконний тому, що його заключив один тільки маршалок Єльський зі своїм товаришем, перевищивши дані йому шляхтою пинською уповноваженя, і що шляхта ця ’’козацької протекції” собі не бажає.

У відповідь Гетьман Виговський виступає в обороні Єльського якого ’’одвага, рани і заслуги” — пише він до Бєнєвського — мабуть забуті деякими його одноповітниками, коли вони його тепер перед Королем очернюють і знеславляють, кажучи неправду, що він їх в неволю запродав. I щоб показати, як то дійсно було діло, обіцює Виговський послати Королеві оригінал інструкції, даної Єльському шляхтою пинською: ’^...] автентик⁵ їхніх підписів, з якого видко, наскільки усильно¹ вони його просили, щоб взяв на себе функцію посольства¹¹ до славної памяти Антецессора^ѵ нашого, [і до нас] а не, як обмовцГ кажуть, що він їм силоміць свою волю накинув”.[133] [134] ”1 дивлючись на образу того зацного^у старика — продовжує далі Виговський — серце нам од болю стискається [...], бо ми бачимо, що /в Річпосполитій,/ як і давніще, правда стоїть у порога/ а калюмніГ одні до дверей добиваються, а другі в покоях з почестями приймаються. Отже, що не мав досі Маршалок Єльський своєї невинности оборонця,^ь то тепер ми за ним пильно заступаємось [...], так само, як і за /иншою шляхтою/ [иншими], яка разом з Паном Маршалком стоїть під підозрінням [...], і домагаємось,⁰ аби вони були BHnpaBflaHi,^d бо ми їх ніколи не покинемо⁰ і не допустимо, щоби вони через союз з нами мали терпіти кривду в своїм гонорі і в своїх маєтках”²⁷⁶

A що ці жадання Виговського носили ультимативний характер, і що він в разі одмови грозив зірвання переговорів, то — не зважаючи на протести Сапіги — війська Річпосполитої мусіли з пинського повіту уступитись і повіт був знов зайнятий залогами Війська Запорожського під проводом полковника Костянтина Виговського. При чім для характеристики дальшої історії цієї української землі і зрозуміння наслідків нашої державної руїни, варто тут згадати, що дуже діяльним і завзятим помічником полковника Виговського, підчас отої другої окупації козацькими військами повіту пинського, був ’’сотник полку пинського і туровського”, шляхтич ”пан Костюшко з Серник”, що належав до місцевого православного роду, з якого вийшов сто літ пізніще звісний польський національний герой...²⁷⁷

Через кілька місяців — подібно як полковник Тарновський до шляхти волинської — так полковник Виговський до шляхти пин- ської видав універсал, скликаючий її на день 17 Червня 1658 p. на соймик до Давидгородка.

”Всім вобец і кожному зособна — оповіщав цей полковничий універсал, тодішньою канцелярською мовою українською писаний — яко їх Милостям Панам Шляхті, так визшого яко і низшого стану, в пулку моєм межи рікою Горинею і рікою Стиром найдуючимся, доношу до відомости, іж я, зближившися B TOT тракт/ собі⁸ от Єго Милости Пана Гетьмана Войска Запорожского, Брата моєго, поданий,¹¹ а от нєго маючи собі устную з Вашмостями моїми Милостивими Панстви полєцоную мову¹ — теди упрашаю/ абисьте BM мої Милостивиє Панове, жадного не обавяючися⁸ небезпеченства, хотіли до мене на день семнадцатого мца Іюня ведлуг старого календаря до Давидгородка зїхать, где ВМть мої Милостивиє Панове волю Єго Милости Пана Гетмана, Брата моєго, през мене услишите. A єжели ВММПанове не зїдитеся, а мілоби ВМть що на потом поткати/ чого я собі не зичу, теди прошу, абисьте ВММПанове мене в том не виновали. Що я ВММПанам ознаймивши, себе самого ласці ВММПанам отдаю. 3 Давидгородка, дня 13 мца Іюня року 1658. Константий Виговский Пулковник Пинский i Туровский”.

Показчиком, як знов актуальною стала справа злуки пинського повіту з Військом Запорожським, може між иншим служити те, що в цім самім часі, бо 20 Липня 1658 p., було другий раз внесено до книг мійських київських "Забезпеченя”, видане рік перед тим шляхті пинській Гетьманом Богданом Хмельницьким.²⁷⁸ Дальша доля пинського повіту належить хронольоґічно до другої частини цих моїх історичних заміток і про неї дальше, в другій частині буде мова...

Тут ще одно тільки остається питання: якими реальними фактами ствердила шляхта пинська свою злуку з Військом Запорожським? Як виконувала вона свою присягу, дану українському Гетьманові? I коли-б у відповідь на це питання ми назвали тільки імя одного пинського шляхтича: Митрополита Іосифа He- любовича-Тукальського — то це імя Дорошенкового поводатора і політичного учителя "останнього українського козака”, імя одного з найвизначніщих і найшляхотніщих державних мужів наших, вязня польської мальборґської твердині і жертви московської опали — вистало-б для того, щоб добру славу шляхті пинській в історії держави, до якої вона добровільно прилучилась, забезпечити. Але-ж на чесну лицарську службу Українській Державі йшли з посеред неї, по зложеню присяги Гетьманові, не тільки одиниці.

Зараз після акту злуки з Військом Запорожським місцевий дідич, каштелян мінський Микола кн. Четвертинський, виставив коштом свого роду цілу збройну хоругов, з місцевої шляхти набрану, яка потім при Гетьмані Виговськім в числі його найвірні- щих військ залишилася.²⁷⁹ Син маршалка пинського Лукаша Єльського, перед тим ротмистр польського війська — Роман Єль- ський — тепер, по зложеню присяги, став у Гетьмана Виговського у Війську Запорожськім полковником.²⁸⁰ Сила дрібніщої шляхти, якої так багато було в повіті пинськім, увійшла в ряди старшини козацької, витворивши ту верству, що на ній більше ста літ пізніще останки нашої державности в лівобічній Гетьманщині держались. Врешті серед київських духовних кругів, культурне і реліґійне життя нації зберігаючих, значне число по походженю до шляхти пинського повіту належало, хоча-б згадати тільки київських митрополитів: Ґедеона кн. Четвертинського, Варлаама Ясинського і ин.

* *

»

Умови, на яких відбулася злука шляхти пинського повіту з новою українською державою Війська Запорожського, окреслені двома актами, наведеними в цілости в дослівнім українськім перекладі в першім розділі цієї праці. Це ’’Присяга”, зложена Гетьману і Війську Запорожському в імени шляхти пинської її послами, і ’’Забезпеченя”, видане цій шляхті на руки її послів Гетьманом і Військом Запорожським. Ориґінали цих актів, як більшість тодішніх наших державних документів, писані польською мовою, так само як польською-ж мовою була писана значна частина універсалів Богдана Хмельницького, закликаючих українську націю до боротьби з Польщею, і як по польському видавались численні тодішні літературні твори, проти Польщі звернені і оборону ”Руси та східного благочестія” маючі на меті. Бо не мова служить тоді прикметою національної свідомости і про це, в оцінці нашої минувшини, треба памятати нам, людям сучасного українського покоління, яке, борючись зовсім слушно за мову, забуло було в своїй більшости про основу істнування нації: про державу. Державу- ж перш над усе поставили метою свого життя ці, що у вікопомних часах Великого Богдана зуміли Націю Українську із мертвих воскресити...

Відповідно до тодішніх дипльоматичних форм, кожний з цих двох актів починається вступом, який має служити загальним по- ясненям самого факту злуки. Вступ до Присяги шляхти пинської оповідає про зруйнування повіту довгою війною і, підкреслюючи загальне бажання миру і возстановленя державного ладу, має пояснити причини злуки з Військом Запорожським в очах цілого шляхецького загалу. Вступ-же до Забезпеченя, виданого Гетьманом, нагадуючи християнський звичай: ’’добром віддавати за добро” — має переконати ворожі до шляхти і склонні відплачувати їй ”за хліб камінням, а за рибу гадюкою” елєменти козацькі, що слід ”по приятельськи і вдячно” прийняти тих, хто самі ’’серцем прихильним” до злуки з Військом Запорожським горнуться.

Злука пинського повіту з Військом Запорожським скріпляється урочистою і непорушною присягою вірности, зложеною пинськими послами іменем всієї шляхти, за себе і нащадків своїх, на віки вічні, ”в часах щастя і нещастя” Гетьману і Війську Запорожському. Так само Гетьман іменем своїм, своїх потомків і всього Війська Запорожського зобовязується, і присягою це ствердити має, що від нині одних вони будуть мати зі шляхтою пинською друзів та ворогів і вічно та непорушно B союзі"¹ з нею жити будуть.

Щоб зрозуміти деталі цієї взаїмної присяги, треба памятати, що вона відбувається в хвилині емансипації Гетьмана і Війська За-

^mB непорушнім союзі порожського з під протекції царської, і в хвилині емансипації шляхти пинської з під влади Короля і Річпосполитої. Обєднавшись тепер в одну державу, шляхта повіту пинського і українське Військо Запорожське, мусять цю свою державу захищати на два фронти: і проти Польщі і проти Москви. Зовсім природно, що кожна сторона присягає другій берегти та обороняти її на тому власне фронті, який до неї близчий.

Шляхта пинська присягає: стояти разом з Військом Запорож- ським проти всяких його ворогів, ”хоч-би і найблизчих нам, не вимовляючись близьким родством з ними”; завчасу повідомляти про все, ”що на шкоду Україні (так вжито це слово в оригіналі!) і всьому Війську Запорожському на цьому пограниччі мало-б готовитись” і приводити намовою сусідні ’’польські та литовські краї” до союзу і злуки з Гетьманом і Військом Запорожським. Хто ці вороги України, з якими споріднена пинська шляхта, догадатись легко, коли зважити, що вона вже цілі століття жила в польській державі," що більшість її визнає спільну з Польщею римо-католицьку віру і що разом з польськими військами вона в перших роках повстання проти збунтованої (польської ще тоді в державнім розумінню) козаччини воювала. Берегти нову Українську Державу на польському фронті, по лінії її відділеня від Польщі, не піддаючись ”лукавим° листам та намовам” польським, проти Гетьмана і держави Війська Запорожського зверненим — ось на що складає присягу шляхта пинська.

Гетьман і Військо Запорожське присягають: що ”коли-б хто не- будь з ненависти до шляхти пинської за те, що вона союз і злуку з нами учинила, хотів їй шкодити та край її руйнувати”, то вони всім Військом її боронити будуть, навіть, якби це був ворог ’’близький нам, але поради нашої — їх не зачіпати — не слухаючий”. I коли знов зважимо, що робила в цих часах зі шляхтою в окупованих краях Москва, коли згадаємо ці заслання, тортури, конфіскати маєтків і всякі жорстокости, що були звязані з поняттям ’’протекції царської”, то зрозуміємо, чому шляхта пинська хотіла і мусіла мати забезпеченя від Гетьмана і Війська Запорожського проти офіціяльного протектора і союзника України — московського Царя. Тим більше, що уряд московський особливо, як вже знаємо, переслідував власне тих, хто безпосередньо протекції царської не прийняв, а натомість ”союз і злуку з Гетьманом і Військом Запорожським учинив”. Пізніщі слова Виговського, до козаків звернені, коли він ’’обіцював їм Польщу воювати, застерігаючись

"He зовсім вірно, бо тільки від 1569 p., а й після цього належала вона правно до Вел. Князівства Литовського; “облудним

тільки, аби вони його Москві не видавали” — служать промовистою ілюстрацією для зрозуміння цих політичних актів. Берегти нову Українську Державу на московському фронті, захищаючи від московської нівелюючої, цезаристичної і проти-аристократичної політики шляхецький стан, що до Війська Запорожського пристав, — ось до чого зобовязуються присягою перед шляхтою пинською Гетьман і Військо Запорожське.

Тому шляхта пинська, присягаючи Гетьманові, ні разу в акті присяги в титулі гетьманськім слів ”Його Царського Величества” не вживає. I це зроблено розуміється свідомо, бо в часах, де на кожну букву грамот звертано пильну увагу, не можна допустити, щоби про це обидві, заключаючі між собою союз сторони забули. Тому ця шляхта складає присягу тільки Гетьманові і тільки ’’через нього — через Гетьмана” і тільки ”при Війську Запорожськім” — а не помимо нього — вона вважатиме себе в царськім ’’підданстві”. Приймаючи на увагу тодішні напружені московсько-українські відносини, формула ця означає також і те, що в разі, як би Гетьман і Військо Запорожське себе залежними від Царя перестали вважати, то і всяка посередня залежність шляхти від Царя тим самим перестала-б сама собою істнувати, бо ця шляхта, що тільки Гетьманові присягнула, в ніяких безпосередніх правно-державних відносинах до Царя не знаходиться. B порівнані з Переяславською Умовою, підчас якої українська шляхта, осібно од Війська Запорожського, окрему грамоту на підтвердженя своїх прав і вольностей од Царя дістала і підчас якої вона повинна була, як окремий стан, безпосередньо Цареві а не Гетьманові присягати — ці акти злуки шляхти пинської з Військом Запорожським знаменують собою в нашім державнім будівництві цілу величезну епоху — вони означають факт завершеня будови і консолідації Української Держави.

I коли ми згадаємо представлену вище, в розділі ІІІ-ім, справу Костя Поклонського, далі пертрактації з могилівцями, щоб вони признали владу гетьманську, а не піддавались безпосередньо на імя царське, коли згадаємо врешті політику Івана Нечая на Білій Руси, то зрозуміємо, що підкресленям саме цього моменту безпосередньої залежности від Гетьмана в акті присяги шляхти пинської — українська державна ідея і українська дипльоматія одержали накінець рішучу перемогу над державною ідеєю і дипльоматією московською. Це документальний знак, що під могутньою рукою великого Гетьмана вже сформувалась державна аристократична українська верства, яка свою політичну лінію має, по цій лінії твердо йде, і цю лінію хоче і вміє провести. — Це знак, що нова Держава Українська, держава Війська Запорожського вже живе своїм незалежним життям і що прилучаючи до себе нові землі і нові соціяльні верстви, вона ставить їх у відносини безпосередньої залежности до себе, а не до московського Царя. 3 фактичного протектора і суверена України — як того хотіла дипльоматія московська — Цар стає тепер тільки невтральним союзником України — як того хотів її єдиновладний Гетьман Богдан Хмельницький.

Прилучається пинський повіт до держави Війська Запорож- ського як окрема земля. Ha чолі її цивільних земських властей має стояти гетьманський ’’староста”, що представлятиме гетьманові кандидатів до тих урядів, які, згідно з давніми звичаями Річпо- сполитої, шляхтою не вибіраються, а призначаються безпосередньо владою центральною, отже тепер гетьманською. Ha чолі місцевої військової сили, що підчас війни з "посполитого рушеня” (загальної мобілізації) всеї шляхти повіту складається, стоїть ’’полковник”, який так само як і староста, має представляти Гетьманові на затвердженя вибраних ним кандидатів у ’’ротмистри і поручники”.

Инші земські автономні шляхецькі уряди, що здавна були виборні, так само виборними й остаються, але в порівнанні з устроєм Річпосполитої вводиться дуже важна зміна, а саме: затвердженя вибраних кандидатів Гетьман оставляє за собою. Поза тим шляхта присягає ”у всім тільки від ЙМ. Пана Гетьмана Запорожського, тепер і на потім будучого, заховати залежність/ ніяких урядів собі помимо його волі⁴ не присвоюючи. Тоб-то ані соймиків [не] скликувати, ані стягання хоруґвей [не] задумувати, без особливого від ЙМ. Пана Гетьмана оповіщеня/ хіба-б в наглій і горячій пригоді.’* Знов таки і в цім випадку, в порівнанні з польським державним устроєм, дуже широка в тім устрої автономія земель і репрезентуючого землю шляхецького стану тепер значно обмежується, відповідно до загальної так виразної тенденції української державної політики за часів гетьманування Богдана Хмельницького: скріпити якнайбільше монархічну ’’самодержавну” владу Гетьмана.

Суди шляхецькі остаються непорушними¹ так, як і за часів Річпосполитої, з тою тільки зміною, що скорочується дуже затяжна" і коштовна ’’процедура правна.” Робиться це в інтересі менш заможньої, середньої і дрібної шляхти, яка давніще на ці довгі процеси руйнувалася і якої інтереси тепер, коли вона у великій масі війшла в ряди старшини Війська Запорожського, пильно приймаються на увагу. Ми вище вже старались пояснити, чому в цілій Україні було задержано окреме судівництво шляхецьке, на

^р від теперішнього і майбутнього бути залежними; ⁴ проти його волі; ' наказу; ⁵ потребі; ‘ непорушні і нерушимі; “ затяжна римськім праві і на основі приватної земельної власности — якої степове козацтво не знало — побудоване. Ці самі причини відогра- ють ще більшу ролю тут, в пинськім повіті, який козацьких общинних земель в собі зовсім не має і козацького общинного землеволодіння не знає.

Взагалі шляхті забезпечені Гетьманом всі ’’прероґативи, вольности, суди, станові шляхецькому належні, так як за Королів польських бувало.” Шляхта приймається до держави Війська Запорожського, як окремий точно означений стан і, позаяк Гетьман не касує того стану, а навпаки забезпечує законне його істнування, то шляхта присягає служити новій державі: Гетьману і Війську Запорожському — так само, як предки її служили державі старій: — Королю і Річпосполитій. Одначе Гетьман ставить при тім виразну умову: ”щоб чогось нового для ошукання Нас” — тоб-то для обмеженя прав Верховної Гетьманської Монархічної Влади — "видумано не було.’* I знов для характеристики тодішньої державної політики української це застереженя дуже промовисте. Бо тільки за Гетьмана Богдана Хмельницького ведеться ця політика в напрямі скріпленя української монархічної влади, в напрямі діяметрально протилежному політиці польській, яка і тоді і пізніще при кожній нагоді, при кожнім виборі нового Короля, при кожнім новім соймі, змагає до обмеженя королівської влади і до поширеня прав і вольностей антімонархічної шляхецької оліґархії. По смерти Богдана Хмельницького політика українська повернула круто на польський шлях і до самого скасування гетьманства велась вона оліґархінчою старшиною козацькою по польським республіканським взірцям в напрямі обмеженя і ослабленя виборної влади гетьманської. Тепер-же навіть сама титулятура Гетьмана в цім монаршім акті, виданім пинській шляхті: ”Ми Богдан Хмельницький,” — ”за Hac і Потомків Наших” і т.д. — вказує, яку владу хотів оставити для Української Держави той Гетьман, що ту державу ґенієм своїм збудував...

Заховані в повній силі і непорушности" всі маєткові права шляхти в повітах пинськім, мозирськім і туровськім, як дідичні, так і лєнні,^х од Королів польських надані. Але до цих старих прав уводяться два нові, надзвичайно важні з погляду тодішньої нашої національно-державної політики доповненя.

Перше: маєтками своїми мають право володіти однаково як шляхтичі православні, так і римо-католики, але тільки і виключно ті, що присягу вірности Гетьману і Війську Запорожському скла-

^v ”якщо не будуть вигадувати яких новизн (нових прав), щоб нас обманути”; Збережені в силі й недоторканності (незмінності); ¹ як спадкові, так і васальні

дуть. Иншими словами: у всіх, хто присяги на вірність Українській Державі не складе, земля, без огляду на їх віру, конфіскується. Bipa ніяких політичних прероґатив тепер не дає і наприклад маєтками своїми в Українській Державі не можуть тепер володіти православні сторонники Короля і Річпосполитої, які давніще, в перших роках повстання, власне завдяки тільки своїй вірі, спільній з Військом Запорожським, допускались на територію зайняту козаками. Замість погляду національно-реліґійного, який панував в екстериторіяльній і недержавній політиці українській в пертій, автономістичній добі повстання; замість змаганнь до скріпленя православного українського елєменту в польській державі — запанував тепер погляд національно-державний, змагання до скріпленя українського державного елєменту, однаково як православного так і не православного, на території Української Держави.

Друге: всі королівщини, тоб-то маєтки державні, як до староства пинського належні, так і инші, мають перейти по смерти теперішніх їх доживотніх^у арендаторів (державців) виключно до диспозиції Гетьмана. Коли зважити, що оцими арендаторами були переважно люде зайшлі, до місцевої шляхти неприхильні, а до Війська Запорожського крайнє ворожі, і коли зважити, що ці державці — як наприклад сам староста пинський кн. Альбрехт Радзівілл, великий покровитель унії і великий ворог Руси та козаччини — були опорою польської національно-державної політики, то усуненя цього руїнницького для Української Держави елєменту мусіло бути завданням того, хто цю державу хотів дійсно збудувати...

Остається врешті найбільше в тодішніх часах дражлива справа: справа віри. Вирішена вона в цих вікопомних актах згідно зі старою державною традицією, яку мусіли від предків перейняти та її непереривність свято берегти ті, що стару зруйновану державну Русь князівську хотіли в формах нової державної козацької України відродити...

B данім випадку, подиктоване великим державним розумом, береженя державної традиції тим більше знаменне, що власне в справі віри традиція та йшла в розріз з так званими ’’реальними фактами” тогочасного життя. Піти наперекір тому, що кожному тоді здавалось ясним, бо він це бачив круг себе, і вибрати шлях призабутої традиції могли тільки люде, що мали дійсно творчий інстинкт державний, що відчували вперту, стихійну силу тих неможливих до визначеня впливів, які в кожній державно-національній традиції знаходять собі вираз і які на сам кінець всі наміри нехтуючих традицію політиків нівечать та перемагають.

^у досмертних

Річ у тім, що віра римо-католицька стала вже тоді на Україні ’’польською вірою”, стала ніби видимою ознакою польської національности — власне всупереч тому, що говорила наша традиція державно-національна. Бо ця традиція говорила, що за часів князівської Київської, а особливо Галицько-Волинської Держави, істнували в городах руських римо-католицькі, латинські святині та монастирі і були визнавці² римо-католицької віри серед бояр і дружинників княжих, яких розуміється ніхто задля їх віри латинської за Поляків тоді не вважав і Поляками не називав. Ця традиція перейшла разом з нащадками князів та бояр руських до держави Русько-Литовської — до Великого Князівства Литовського — за часів якого віра римо-католицька ще більше була на Руси поширилась, але денаціоналізації — польщеня чи литовщеня — за собою дуже довгий час не вела.

Тож не забуваймо, що підчас Люблинської Унії В[еликого] Кн[язівства] Литовського з Польщею в 1569 p., коли панове і земляне волинські, не бажаючи собі тієї унії, ухилялись всякими способами від приїзду до присяги, в польських державних кругах обмірковувались проти них всякі примусові міри³ і між иншим — як записує Поляк тогочасник, автор соймового дневника^ь — малося на думці: ”римо-католицькому Біскупові Луцькому Вікторину Bep- бицькому маєтки поконфіскувати, бо він не хоче приїхати, ані не видко з листа його, щоб він мав волю приїхати, бо він теж Русин. A видко це з того, що до Короля не написав він листа ані по польськи, ані по латині, тільки по руськи.”²⁸¹

Знов два роки пізніще, в p. 1571, вся шляхта київська, без ріж- ниці віри, зібрана на соймику свого воєводства домагається від Короля, щоб усі урядові папери ”не иншими литерами и слови, одно рускими литерами и єзиком до земли києвскоє писани и видавани были, кгдиж з млодости иншого писма отцове наши учити нас не давали, одно своєго прирожоного руского, и школи теж полскоє в Києве немаш” — хоч були тоді в Київі, треба це зазначити, римо- католицькі костели і монастирі. Так само в p. 1576 вся шляхта брацлавська, однаково православна як і римо-католицька, підкреслює в свому листі до Короля, що ”то ся нам дієт над право^с і вольности наши, іж листи з канцлерії Вашой Королевской Милости до нас писмом полским видавают. За што і впрод В. Kop. Милости [...] покорними нашими прозбами просимо, аби В. Kop. Милость при привилею і свободах наших нас заховати, і до нас листи з канцлерії В. Kop. Милости руским писмом видавати розказати

'сповідники; “засоби; ^ьщоденника; “протизаконно рачил.” Того самого домагається шляхта волинська ще на соймі 1632 p. i т. д.²⁸²

Свідомість традиції, що ”Русь стародавня” була двох вір — грецької і римської — особливо прокидається від часу, коли появилась (в 1596 році) третя, перед тим незнана, нова руська віра: унія. I тому, що ця нова віра носить тоді виразно політичний характер, що при її допомозі польські державні політики хочуть ’’знищити Русь”, хочуть її до Польщі наблизити, засимілювати і, від Сходу відірвавши, традицийні сепаратистичні державні тенденції ”руські” іскорінити — то проти цієї нової віри виступають не тільки православні, але й ті римо-католики, що до поважаючих традицію консервативних кругів тодішнього шляхецького суспільства в землях руських Річпосполитої належать. Отже наприклад, побіч численних православних ворогів унії, бачимо ми римокатолика Яна Щасного Гербурта, який в своїм творі ’’Zdanie о Narodzie Ruskim”, в p. 1613 виданім, гаряче в обороні своїх православних земляків і проти перетягання їх силоміць на унію виступає.

”1 я, і кожний з нас, шляхтичів добрих*¹ — пише він, звертаючись до Руси православної — повинен казати: будьте, просимо, нашої папської віри, бо вона одна^е і добра, і певна, і /доґмати/ [докази] має непомильні. Але коли ґвалтом¹ хочуть вас до неї приневолити, то життя наше при вас і перед вами покладемо... Бо /Русь/ [...] має [ють] в розумах наших⁶ найкраще право і матір всіх прав: звичай. A чим же иншим єсть право, як не звичаєм довгими літами¹¹ за добрий визнаним і потім, щоб його хто покалічити¹ не міг, на папір вложеним/ [...] писане право мертве єсть, коли його звичай не оживляє. [...] /Тих/ [таких] стародавніх звичаїв повна Отчизна наша, і коли б їх, не дай Боже, нам калічить¹* мали, то жадна вільність наша на місті не устояла би¹... I коли хочуть вони, щоб Руси не було на Руси, то це річ неможлива і це зовсім так, як би їм хотілося, щоб тут море було коло Самбора, а Бескид щоб був коло Ґданська.” Bo імя старих місцевих руських звичаїв і старих руських традицій виступає цей римо-католик шляхтич ’’землі руської” проти тих своїх одновірців, що ’’сварку почали з Народом Руським, з братією єдинокровною нашою...”²⁸³

Особливо ясно висловлені старі традицийні погляди Руси на справи грецької і римської віри в ”Суплікації”, поданій до Сенату Річпосполитої на Сойм 1623 p. всею шляхтою православною, як з Корони так і з Великого Князівства Литовського, і тому з цього

^d ’’poczciwych” = достойних (про шляхту); 'єдина; ‘силоміць; ⁸ в людськім розумінні; ^h на протязі довгого часу; ¹ спотворити; ¹ написаним; ^k спотворити ("zeszpecic”); ¹ ніяка вольность (свобода) нам би не залишилась твору, що тоді ж таки був друком в польській мові оголошений, наведу кілька важніщих цитат.

’’Шляхту Народу Руського — каже ця ”Суплікація” — святої памяти Король ЙМ. Зиґмунт"¹ Авґуст в привілеї Народові Руському, підчас інкорпорації (до Польської Корони) данім, на два її закони" розділяючи, одну закону римського, другу закону грецького іменує.⁰ A обох тих законів Русь всіх свобід, вольностей, прав і станів Корони Польської чинить він в рівній мірі учасниками:^р отже і шляхту закону грецького, ту, що за його панування, так як і в минулих [...] століттях, під послушенством⁴ Костянтинопольського Патріярха була. Оцієї теперішньої Руси уніятської і права наші не знають, і Королі ЇМ. Польські не знали, бо про неї ніякої згадки в привілеях Народові Руському даних не знаходимо, а мова там тільки про Русь закону римського і Русь закону грецького.

”Коли Русь уніятська єсть Русю закону римського, то вони мусять пристати^г на права і вольности Руси закону римського дані, а нам, Руси закону грецького, і правам нашим мають дати святий спокій, бо вони до них не належать тому, що вони не єсть Русю того закону грецького, якого були ті, кому ці права надані. Коли-ж вони горнуться під наші права і нашими вольностями втішатися хочуть, то хай остаються того грецького закону Русю, якого були ті, кому ці права і вольности надані, тоб-то хай остаються Русю закону грецького під послушенством Патріярха Костянтинопольського, а не Русю закону римського під послушенством Папи Римського. Коли-ж вони ані римського закону, ані грецького, то їм постільки права і вольности наші руські служити мають,’ поскільки служать вони перебуваючим в наших краях чужоземцям. A коли вони хочуть бути і того і другого закону¹ Русю, то для такої Руси ніяких прав і ніяких привілеїв у нас немає. [...]

”Бо вольности Народові Руському належаться двоякі: тому Народові Руському, котрий єсть віри римської, послушенства західного і тому Народові Руському, котрий єсть віри грецької, послушенства східного. Русь римської віри при своїй вольности остає, а нам, Руси віри грецької, вольність видерта..."

”Не діється безправя і не терпить вольність поневоленя, коли Русин реліґії грецької покидає її і стає Русином реліґії римської. Бо зміною своєї реліґії не одміняє він прав наших^ѵ і вольностей віри

^ттакож: Жиґмонт, Зіґісмунд тощо; "обряди; релігії; °”ЬуС шіепі” =визнає; вважає (за щось); ^pI Русь обох цих обрядів (релігій) користується однаковими...; ^чзверхністю; приналежністю до...; "мають перебувати на правах і вольностях, наданих обрядові римському; "належаться; ‘одного і другого обряду; “відбирають (”буває видирана”); ’зміна обраду не означає зміни прав /,/[;] але покинувши добровільно" ту свою духову вольність, яку він мав в реліґії грецькій, приймає на себе вольність духову реліґії римської і нею задовольняється.* Од такого^у натомість праву нашому ґвалт чиниться, од такого і вольности наші терплять поневоленя,² хто реліґію нашу грецьку покинувши, разом з собою і права /наші/ [належні грецькій вірі] забірає /так/, щоб вже правами цими /не можна було/ [не мали вольности] користуватись /тим/, хто при реліґії грецькій залишився...

”Оце єсть безправя, яке нам од уніятів діється. Ось в тім єсть вольностей наших поневоленя,³ що вони, не будучи духовними реліґії грецької послушенства східного, а тільки плащем під назвою реліґії грецької зодягнувшися, владицтва, належні духовним послушенства східного, позабирали, їхні бенефіції пообсаджували, а нас, в послушенстві східнім оставшихся і нівчім не винних, турбують, притісняють і яко мога в набоженстві^ь нашім переслідують.

’Що ми, шляхта, од тих /всяких/ Пакостів, Шишків, Стецьків, Душохватів, Палисвітів, Почаповських і Руцьких (це імена тодішніх духовних уніятських, в своїй великій більшости нешляхецького походженя), які із себе тепер владик руських удають,^с терпимо на глум станові нашому шляхецькому і повинности*¹ нашій християнській — бачить [сам Господь] Бог, знає Король ЙМ. Пан Наш Милостивий, знають і Вельможности Ваші. /Вони/ [Ta ж ці]^е нам служби Божої свобідно правити¹ не дають, священників наших ловлять, мордують, по тюрмах сажають, а нас, коли ми за духовних своїх заступаємось, позвами і судами турбують та до шкоди приводят /і, що/ [...А] найважніще, чого перенести не сила,⁸ честь нашу, яка нам і кожному уштивому¹¹ над життя дорожча, своїми калюмніями очернюють і ображають”...' ²⁸⁴

Оця стара руська державно-національна традиція, що прокидалась вже і раніще в хвилинах більшого напруженя боротьби національної, проявляє себе і тепер підчас великого козацького повстання всякий раз тоді, коли носителька цієї традиції, шляхецька верства, має змогу на події тогочасні впливати. Отже наприклад на варшавськім соймі конвокацийнім в 1648 p. всі посли від шляхти Київського воєводства домагаються, щоб унія була знесена і щоб тільки грецька та римська віра оставалися. Знов у початку 1649 p.,

"відмовляючись добровільно від;¹ користується;^v того;² лихо; насилля; “утиск; ^ьв обряді (виконуванні релігійних практик); 'які за руських владик видаються; ^атерпимо противного станові... і обов’язкам нашим; '(уніати); 'відправляти; ⁸A найбільш нетерпиме, що вони чесне ім’я наше, яке нам...; ^b сумлінному;' наклепами зневажають і безчестять коли якийсь час на політику козацьку мав значний вплив Кисіль і духово споріднені з ним, як покозачені так і непокозачені шляхецькі елементи, в петицію Війська Запорожського до Короля вставлено жадання: ”щоби само імя унії було скасовано/ а тільки грецький і римський закони залишилися, так як за злуки Руси з Польщею було,^к [а] Владики, що [за]хочуть оставатись в законі римськім, хай здорові при нім остаються, соборні церкви грецькі і стародавні фундації віддавши Руси /закону грецького/. I коли тільки два закони остануться: римський і грецький, як давніще бувало, то не буде загибелі людей християнських,¹ братів наших через унію, а всі без неї в згоді жити будемо”.²⁸⁵ Так само, відповідно до цієї стародавньої традиції, шляхта покозачена, домагаючись спільно з Військом Запорожським од Річпосполитої амністії, кожний раз підкреслює, що амністія ця має відноситись однаково ”до шляхти як реліґії грецької так і релігії римської”...²⁸⁶

Отже тим більше в акті злуки шляхти повіту пинського з державою Війська Запорожського, акті, складенім в момент найбільшого підйому нашої тодішньої національно-державної свідомости, мусів запанувати знов — всупереч щоденному практичному звичаєві бачити в кожнім католикові ”Ляха” — старий традицийний погляд державно-національний, що Русь державна була і може бути двох вір: віри грецької і віри римської. I знов у данім випадку погляд державний відродженої творчої державної аристократії переміг погляд недержавний, національно-конфесійний, яким в перших часах повстання православна степова козаччина прикривала і захищала свої еґоістично-недержавні, станові інтереси в польській католицькій державі.

Гетьман і Військо Запорожське забезпечують присягою шляхту пинську: ”в обрядах римської віри, в котрій до нас пристають, ніяких перешкод [...] їм /не/ чинити [не будемо], ані нікого з них примусом до віри православної грецької /не навертати/ і [примушувати ...] службу Божу, звичайні"¹ процесії, дітей шляхець- ких вільну науку, повне пошанування духовних віри римської за ними в цілости оставити”. I відповідно до традицийної політики в справах віри, вимагає Гетьман одночасно від шляхти пинської, ”щоб унію і чужі секти, яко причини великого зла, обопільно іско- ріняти”," обіцюючи амністію тим духовним уніятам, що до послушенства" митрополитові київському повернуть і будуть мати за собою рекомендацію духовенства православного. Знов же для

‘ щоб скасувати назву унії = скасувати унію; ^ктак, як у ній збереглася Русь з Польщею;¹ не будуть пропадати наші християнські люди для Унії, без якої в згоді справедливо житимемо; ^m звичні; "винищувати; ° послуху ослабленя проти-державного і проти-українського аґресивного елементу польського, так само, як і в справі арендаторів державних маєтків, вимагає Гетьман поверненя назад на церкви тих костелів, що ”з маєтків православних видерті”, тоб-то, що всупереч волі місцевих православних фундаторів цих святинь, під примусом і в інтересах державної влади Річпосполитої повстали.

Шляхта пинська приймає ці умови і присягає за себе і своїх нащадків: ”віри православної грецької так і римської католицької свобід і границь наших обопільних^р — коли-б хто з ворогів на них наступати мав — одностайно з нашим Військом Запорожським боронити”. Отже від нині будуть спільно шляхта і Військо Запорожське захищати свою спільну державну границю і свободу своєї нації, обох своїх вір, в цих спільних державних границях. Боротьби за віру поміж собою — боротьби внутрі Нації між шляхтою і козаччиною — в новій Державі Українській вже не буде. Поставлення тут рядом: і віри і границі — як не можна краще характеризує глибоко продумані національні та державні наміри тих, що ці акти, ”на вічну річи⁴ памятку” — як сказано в грамоті гетьманській — перед самою смертю Великого Гетьмана складали.

Далі ”унію і всякі чужі віри, нам і Війську Запорожському противні і неприязні іскоріняти одностайно” шляхта пинська присягає. Приймаючи такі умови, маршалок Єльський і стольник Спитек- Бжеський, поскільки вони репрезентували місцевий, здавна в Пинщині осілий шляхецький елємент, ніякого ґвалту^г над своїм сумлінням не чинили і всупереч місцевій традиції шляхецькій не йшли. Ми вище вже наводили традицийні погляди всеї шляхти земель руських в цих справах: вони йшли, як знаємо, зовсім в розріз з тодішньою офіціяльною державно-національною політикою польською в Річпосполитій. Тут ще додаймо, що ця сама шляхта пинська, висилаючи на передодні козацького повстання 11 Квітня 1647 p. своїх послів на сойм: православного Юрія Нелюбовича- Тукальського (брата пізніщого Митрополита) і католика Кароля Ясинського, кладе їм в інструкцію в справах віри жадання: щоб архіепископство полоцьке і вітебське було дано православному владиці Лосовському і щоб були затверджені ґрунти для конвенту Францішканів у Пинську.²⁸⁷ Отже і тут та сама традицийна оборона ’’вольностей закону грецького і закону римського”, так як і давніще все на Pyci бувало...

Такий в загальних рисах зміст цих двох знаменних і вікопомних актів. Хіба ще додати, що після прийняття присяги від шляхти

^рвзаємних; спільних; ^чподії; 'насилля

пинської, тоді-ж таки в Чигрині, столиці війська Запорожського,

була вироблена скорочена формула присяги, по якій мабуть повинні

були складати присягу поодинокі обивателі і в якій було зазначено,

що присягаючий по цій скороченій формулі приймає вповні і в

цілости всі умови, окреслені вищенаведеними основними актами.

Досі знаємо, що по цій скороченій формулі складав присягу

Реміґіян Сурин, войський володимирський, але таких випадків

мусіло бути значно більше, коли в Чигрині їх ждали і до них • * 288 заздалегщь все щдготовили...

* *

*

Акт злуки шляхти пинського повіту з державою Війська Запорожського — це тільки одна найкраща досі нам знана сторінка того переломового історичного процесу, що в послідніх роках гетьманування Богдана Хмельницького відбувався. Шляхецький стан зберіг в собі стару державно-національну ’’руську” традицію; він репрезентував державну культуру нації. Знищений татарським лихоліттям центр Руської Держави був відбудований фізичною, кольонізацийною силою української степової козаччини. Прилуче- ням північно-західних ’’руських земель” до їх історичного державного центру і злукою ’’шляхти руської” з ’’Україною” Війська Запорожського, — обєднанням цілої землі української і сполученям духової і фізичної енерґії нації — завершувався переломовий процес сформування української нації і відбудови в нових українських козацько-шляхецьких формах старої Руської варяжсько-князівської Держави.

Повстання, підняте проти маґнатів і осілої шляхти державно- індиферентною, добичницькою степовою козаччиною; повстання, підняте во імя козацьких станових інтересів, прикритих гаслами реліґійно-національними; повстання, що в початках, маючи на меті скріпити владу польського Короля над своєю-ж власною шляхтою, як православною так і римокатолицькою, зверталось проти єдиних репрезентантів державної культури нації, — власне під впливом цієї шляхти, чи покозаченої, чи православної, що зразу одна тільки могла на Україну повертати, набірало з кожним днем чим раз більше сепаратистичного державного характеру. I закінчилось воно, в останнім році гетьманування Богдана Хмельницького, повною емансипацією України з під влади польського Короля, повним одділеням од польської Річпосполитої, і повним возстановленям прав шляхти української і православної, і римокатолицької, але не як чужого, ворожого стану, тільки як горожан нової спільної Української Держави Війська Запорожського, які на вічну вірність цій державі за себе і за своїх нащадків присягу добровільну склали.

Від часу упадку Руської князівської Держави і до нинішнього дня — на протязі шости століть — тільки один раз зміг повстати серед нашої нації один спільний державно-національний фронт проти двох відвічних претендентів на державний і національний суверенітет на нашій землі: проти Москви і проти Польщі. Тільки раз один за Гетьмана Богдана Хмельницького змогла зорґанізува- тись українська державна аристократична верства. Включивши в себе і виділену народніми масами нову народню аристократію: козаччину, і нащадків старої державної аристократії: як православну так і римо-католицьку вже в своїй більшости шляхту, вона змогла тільки таким тісним сполученям оцих двох верств вдержати свій державно-національний фронт і проти Москви і проти Польщі.

Тільки під ’’єдиновладною рукою” свого ґеніяльного вождя змогла перебути Україна такий складний, переломовий процес: — змогла повстати Українська Нація. Тільки ґеніяльний ’’самодержець” міг не випустити зі своїх сильних рук проводу над своїми ріжноманітними по своїм попереднім звичаям, вірі і культурі помічниками, і вирости разом з ними, перетворивши їх в націю, а себе — зі збунтованого проти Річпосполитої ’’Старшого Війська Його Королівської Милости Запорожського” — в того Ясновельможного Великого Гетьмана, того Богдана Хмельницького, якому — кажучи дійшовшими до нас в тогочаснім московськім перекладі словами шведського Короля: — ’’вольно будетъ постановить у себя Рѣчъ Посполитую козацкую, какъ ему надобно будетъ, и чтобъ онъ имъ подлинные права и уложенья далъ, по которымъ имъ казакомъ жить, и какъ наслѣдникамъ его, Хмельницкого, властвовать”.²⁸⁹

Ha горе наше його життя було закоротке. Закон, по якому його наслідники повинні були панувати, Великий Гетьман дав, але укріпити того закону він не встиг. A без сильного і непорушного закону дідичноҐ гетьманської влади, якого хотів для збудованої ним Держави Гетьман, ця Держава не могла вдержатись. Без непе- реривности української традиції державно-національної, персоніфікованої в дідичній українській монархічній владі, зліплена було наново гетьманським ґенієм з обломків Руси князівської козацька українська нація мусіла на свої складові частини розлетітись.

Гетьман Богдан Хмельницький, знаючи своїх помічників, знаючи зібрану і зорґанізовану ним нову державну українську аристократію, розумів, що без сталого, непорушного, дідичного монархічного принціпу верховної влади, вона кинеться зараз до боротьби між собою за цю владу; що в цій боротьбі вона знеси-

⁵ спадкової, родової литься, переріжеться, та розложиться в кінці на свої складові елементи, під впливом ріжних культур виховані і ще процесом довгого життя в своїй власній державі не обєднані. I знаючи ”чернь Війська Запорожського”, при допомозі якої він підняв повстання за Короля проти королевят/ розумів Гетьман, що ця чернь на владу своїх королевят, на витворену по польським республіканським зразкам владу старшинської козацької оліґархії не погодиться ніколи. Популярність, яку мала серед тієї ’’черні” монархічна, самодержавна, нівелююча всі стани влада царська, вказувала йому ясно, що без витвореня такої-ж абсолютистичної монархічної і дідичної влади ґетьманської, Українська Держава супроти сусідньої Московщини не вдержиться.

I як глибоко народніми, з психольоґією народніх українських мас згідними, були наміри гетьманські сотворити понадкласову українську дідичну монархічну владу, булаву по наслідству синові- наслідникові передавши, найкращим доказом служить — як популярність цих намірів власне серед ’’черні” козацької і зненависть, з якою ця ’’чернь” елєкцийні, республіканські пляни старшинські зустрічала — так і те, що спомин про ці наміри гетьманські тільки неграмотні маси народні в своїй памяти досі заховали, тоді, коли всі книжники й учені землі нашої і вся наша ’’свободолюбива” старшина, згодом в рабстві у чужинців опинившись, давним давно про них безслідно забули.²⁹⁰

Власне з боку цієї ’’свободолюбивої старшини” повстала перша проти монархічних і династичних намірів гетьманських зразу глуха і в початках несмілива опозиція. Оці перші вістуни грядучої Великої Руїни появились в послідніх місяцях життя Богдана Хмельницького, тоді, коли тяжкою недугою скована, ослабла вже його сильна і страшна для всяких руїнників рука.

Вже в цих самих многоважних актах злуки шляхти пинської з державою Війська Запорожського єсть перші ознаки пізніщого розкладу і руїни. B пишному квіті, яким розцвіла нова Держава Українська, гніздився вже гробак, що мав його точити і до скорої, передчасної смерти довести.

Звернім увагу: даючи шляхті Забезпеченя, Гетьман скрізь підкреслює, що всі зобовязаня приймає він на ”Себе і Потомків своїх з Військом Запорожським”. Але шляхта складає присягу не ’’Гетьману і його Потомкам”, а тільки ’’Гетьману теперішньому і будучим; тепер і на потім будучому”. Дві зовсім відмінні концепції, два зовсім відмінні світогляди: дідичність влади гетьманської, яку підкреслює і якої хоче Гетьман, і ’’вільна елєкція”, вибір вільними

¹(=молоді Королі); так називали польських магнатів

голосами, що проглядає в цих формулах акту шляхецької присяги.

Чому не усунув цієї неясности Гетьман? Чи може власне на цьому пункті шляхта повіту пинського не хотіла піти на ніякі уступки? Але-ж ми знаємо, що як П предки служили вірою і правдою Князям руським, так нащадки служили потім так само Імператорам російським. He в республіканстві шляхти пинської тут діло. Це республіканство у шляхти осілої і земельної, у шляхти, яко окремого стану, дуже легко можна було побороти. Гніздилась антимонархічна, ’’свободолюбива” республіканська опозиція під самим боком гетьманським. Це нововитворена зі степового, старинного, анархічного козацтва і з покозаченої, революцийної, здеклясованої і розполітикованої шляхти старшина Війська Запорожського була того антімонархічного республіканства підюджувачами і провідниками. Це з неї Гетьман не встиг ще своєю сильною рукою вибити січових звичаїв вибору кошових отаманів і польсько-шляхецьких звичаїв ’’вільної елєкції і пактів конвентів”, які стільки милостей при виборах голови держави вибіраючій оліґархічній шляхті давали.²⁹¹ Це найблизчий помічник Гетьмана — від самого початку повстання, його старий друг і товариш, це писарь Генеральний, канцлєр Іван Виговський був провідником цієї антімонархічної опозиції. Це його рука, паралізуюча династичні наміри Гетьмана, видна в цих ’’елєкцийних” формулах акту присяги пинської шляхти, так як видна вона тоді скрізь в політиці цих переломових місяців настільки, що навіть мудрі шведські дипльомати довго не знали, на яку ступити: чи піддержувати дідичний і династичний принціп влади гетьманської, як того хотів старий, хворий вже Гетьман, чи висказатись за вільною елєкцією, за яку завзято агітував з иншою старшиною Виговський.¹¹²⁹²

B хвилину, коли важилась доля Держави, коли прилучались до неї північно-західні "руські землі”, коли йшла за ці землі послідня боротьба з Польщею, коли мав бути підписаний союз зі Швецією і цим самим залежність од Москви мала бути зліквідована — ця агітація проти династичних плянів старого улюбленого Гетьмана викликувала страшне, катастрофічне замішаня в рядах старшини, на єдности і дисциплінованости якої досі вся козацька держава спіралась. ’Тетьман дуже слабий — доносить свому Королеві 28 Червня шведський посол Лілієнкрона — а канцлера підозрівають, що після смерти Гетьмана він хоче захопити булаву. Таким чином вже склалося Tjrr дві партії...”

Старий Гетьман зразу просьбами хоче одвернути катастрофу.

“ У Швеції велась тоді теж боротьба за ці принципи (як сказав би Липинський), яка, по смерті Карла XII, довела до обмеження королівського абсолютизму

Покликавши до себе двох найвидатніщих представників старшинської опозицийної партії, ґенерального осавула Івана Ковалевського і полковника Григорія Лесницького, він призначає їх опікунами свого наслідника — сина, а самого Виговського, нагадуючи йому його заслуги, ”опорою могутности козацької” називаючи, благає бути батьком, дорадником і поводатаром для молодого Гетьмана Юрія. Коли-ж це не помагає, коли старшина далі проти дідичности гетьманства аґітує, коли сварка і роздвій між нею перекидаються вже до військ козацьких на фронті, коли із за цих сварок посол шведський не може справи союзу шведсько-українського до кінця довести, — Гетьман видає наказ полковника Лесницького і ще чотирьох видатніщих старшин опозиціоністів казнити, а покликавши перед себе Виговського, свого старого друга і товариша, наказує ланцюгами його перед собою до землі прикувати і так простягненого у ніг своїх держати ”мало не день цілий доти, доки згризота^ѵ його, Богдана Хмельницького, не одійшла...”²⁹³ За цею згризотою од свободолюбивої старшини спала на старого Гетьмана незабаром ще страшніща згризота од козацької ’’черні”. Побачивши, що старшина свариться між собою, не чуючи вже над собою її сильного проводу, а зачувши натомість, що вона не по волі старого Гетьмана поступає, ”чернь” козацька зараз-же проти своїх полковників на польському фронті збунтувалась. Начальний вождь на цьому фронті Жданович, сам більше зайнятий тим, що в Чигрині, а не на фронті діялось, замість бунт здавити нещадно, як це давніще по наказам Гетьмана робилось, тепер почав одступати і, покинувши союзника України Ракочія, сам рушив до Чигрина. Зараз-же після того ’’чернь” двох своїх полковників убила, а через московського аґента Желябужського, який тоді енерґійно між військами козацькими вештався, просила сказати Цареві, що вона ”Царю служити хоче, а своєї старшини, що рушила в похід проти волі царської, слухати вже більше не буде”.™²⁹⁴

До Гетьмана ця звістка про бунт у війську і про злочинну не- порадність Ждановича наспіла 21 Липня. ’’Зрада козацька* — пише самовидець цих подій Лілієнкрона — так сильно вразила Гетьмана, що, наказавши викликати до себе полковника Ждановича і страшним гнівом запалившись, він був поражений ударом, пролежав пять днів без мови і на шостий день в Бозі спочив.”^у 27 Липня,

^v журба; в джерелі є: гнів; " 'Tcazali doniesc carowi, ze nie sluchaj3 starszyzny, kt6ra ruszyla w pochod wbrew woli сага”; ^х Оця недовіра; ^у Це місце в оригіналі звучить так: 'T)enna Cossakernes otrooheet misshagade Feldherren Chmielnicki sa h6gt, att nar han Iatt kalla honom Antonium f6r sigh ar han af yfwer sa hart blifnin betagin, at han r6rdes af slaget, vthi fem dagar malloss legat hafuer och sedan den 6 dagen af den 27 Julij j herranom afsomnat" вівторок о 3-ій сполудня, помер в Чигрині Гетьман Богдан Хмель-

o 295 τρν. . „ ₀

ницькии. Вічна траґедія українська: тупии еґоістичний анархізм нездатної до самоорґанізації старшини і зрадливість темної ”черні”, та їх безглузда боротьба поміж собою — убила найбільшого державного мужа, якого коли небудь мала Україна. Богдан Хмельницький впав од руки всесильного на нашій нещасній землі многоликого деструктивного Хама, так як падали досі, перед ним і по нім, всі ті, що метою свого життя орґанізацію Української Нації і будову власної Держави Української поклали...

Довго ховало Військо Запорожське свого Гетьмана. Похорон відтягали мало не цілий місяць так, неначе осиротіле тогочасне покоління боялось зі своїм Провідником на віки розстатись. Останки Богдана Хмельницького зложено зразу в Чигринській Церкві, але що Гетьман, як пише Величко, ”будучи породи шляхецької руської”, хотів, щоб його в ріднім гнізді поховали, то домовину з Чигрина до Суботова перевезено. Похорон відбувся в Суботові допіру 23 Серпня. ’’Похоронен был — пише в своїй літописі Самовидець — перед святим Симеоном в неделю, где множество народа, a найболше людей войсковых было, и проважено /било/ тіло его з Чигрина до Суботова і там поховано в ринковой Церкві”.²⁹⁶ Знов инші звістки, безпосередньо в той час кн. Степану Четвертинському з України прислані, кажуть, що похорон Гетьмана був ”в день свята Симеона руського в Суботові од Чигирина недалеко. Хмельницький там сказав себе поховати без дзвонів і апаратів² церковних і в полі над собою могилу високу насипати.”²⁹⁷

Яка звістка правдива і де дійсно похований Гетьман Хмельницький, ми сьогодня не знаємо. Покоління українські, що пізніще настали, зайняті завзятою боротьбою поміж собою, не знайшли часу і змоги увіковічнити в який небудь спосіб місце вічного спочинку того одного єдиного Гетьмана, що зумів колись Державу Українську збудувати...

Te покоління, що Богдана Хмельницького ховало, ще розуміло, кого воно втратило. Якась велика туга і неспокій за будуччину почуваються майже у всіх згадках тогочасних про передчасну смерть Великого Вождя. B церкві суботівській був після похорону уміщений під балдахимом портрет Гетьмана з написом, який вичисляв заслуги того, що ’’непереможений в боях, щасливий найшов кінець, бо з Сина своєї Отчизни, став її найдостойніщим Батьком”.²⁹⁸ Старий секретар гетьманський, Самійло Зорка, один з тих, що наміри і думи Гетьмана найблизче знали, виголосив на похороні промову, яка видно настільки добре загальний настрій тогочасний віддавала, що її копії старанно на Україні зберігались і що її Величко з великим пієтизмом, з захованям навіть польської мови, якою вона була сказана, цілу до своєї Літописі вписав.

’’Милостиві Панове Полковники — казав Зорка — і вся Старшино зо всім Військом Запорожським, і вся Річпосполито⁸ Українська! Прийшлось тепер [і] нам по веселих пройшлих часах, сумних слухати тренів^ь і рясними сльозами обливатись, коли Гетьмана нашого Богдана Хмельницького, воістину од Бога нам даного^с Вождя, через смерть невблагану скошеного, ось на катафалку смертнім оглядаємо і останні послуги*¹ йому віддаємо.

’’Помер, несмертельну по собі оставивши славу, цей добрий Вождь наш, /за/ котрого головою не тільки ми, підручні⁶ його, але і вся Малої Руси Річпосполита — при щасливих успіхах довгі літа жити безпечно — обіцювати собі могла/ Помер той, /котрому/ спільно з Вашмостями Милостивим Панством/,/ при правді своїй за вольности і стародавні права свої стояч/ім,/ [ий, якому] всемогуща рука Божа на братів, а заразом на ворогів наших — Савроматів Польських, скрізь свою скору допомогу давала. Помер той, од котрого гармат[них] і мушкет/ів/ [них гуркоту] не тільки пресвітла Вандалів Сарматія, [...] але і бурхливого Евксинопонту замки і фортеці, а в p. 1621-ім і самі навіть Царгородські, порохом мушкетним окурені, дріжали і тряслися мури. Помер накінець той, [під] котрого ділом оживлені,⁶ могли /вже/ ніколи не вмерти¹¹ старожитні права і вольности Українські і всього Війська Запорожського.

”Не стає мені часу на [описання і] вичисленя чеснот і діл¹ Ваших лицарських, котрі Ви, при від Бога собі данім* Вожді і Гетьмані Хмельницькім, за повреджені і потоптані Поляками, братами своїми, старожитні права і вольности стоючи/ в багатьох місцях з великою [...] відвагою хвалебне¹ доказали. Хай людською мовою про ці діла Ваші лицарські розскажуть поля і долини, вертепи і гори [...] /розкажуть,/ яким Ви мужнім, [...] геройської відваги повним, за вольности свої стояли і воювали серцем. I що при всемо- гучій допомозі Божій, на Жовтих Водах, під Корсунем, під Піля- вою, під Збаражем, під Зборовим, під Берестечком, під Білою Церквою, під Львовом і Замостям, під Нестерваром і Баром, під Камянцем Подільським і Жванцем, під Батогом і Охматовом і на

“парламентарна держава вільних станів з виборними урядами;^ь плачів;^с зісланого; ^d прислуги; ' підвладні; ' могла сподіватися спокійно проживати; ^е керівництвом воскреслі;^hвмирати; загибати старинні...; ‘подвигів;'Господом Богом Вам зісланім; ^квідстоюючи зіпсуті... вольності; 'славно инших багатьох місцях, яких не вичисляю, Ви доказували і доказали."¹

”До Тебе зі скромною" моєю мовою" звертаюсь, милий наш Вожде! Древній Руський Одонацере,^р славний Скандербеґу, Гетьмане Славного всього Війська Запорожського і цілої козакоруської України, Хмельницький Богдане! До Тебе говорю, тепер між чотирма дошками окутаного і мовчазного, а якого мови^{[135] [136] перед тим і ординансу1 сто тисяч нас слухало і на кожний знак Твій готовими ставало.[137] Чому так скоро став Ти мовчазним Гарпократом? Беручи приклад з німого Аттіса, промов до нас, братів своїх, /як він: хоч одно слово,/ і научи нас, як маємо /ми/ без Тебе жити і поступати з сусідніми друзями і ворогами нашими. Бож той німий Аттіс Короля, свого батька, од смерти з рук його власного жовніра словом* своїм перестеріг. A Ти-ж, доброї бувши мови," скажиѵ і дай нам пересторогу, аби ми не були звойовані і побиті ворогами нашими...”299}

”Заповітом своїм — як пише тогочасник — радив Гетьман Богдан Хмельницький Війську Запорожському, щоби воно поступало так, як він хотів і поступав...”³⁰⁰

Але ті, в чиїх руках опинилась по його смерти доля України, заповіту великого Гетьмана виконати не зуміли.