Розділ І ЧАСИ СТАРОДАВНІХ СЛОВ’ЯН. КИЇВСЬКА РУСЬ

Слов’яни з давніх-давен населяли південні береги Балтійського моря, береги Вісли, Дніпра, Дністра та їхніх приток. Через південні степові простори нашої Батьківщини пролягали шляхи багатьох кочових народів, з якими східним слов’янам доводилося вести запеклу боротьбу, обстоюючи право на існування і свої землі.

Старослов’янська релігія мала свої обряди, свої святилища-храми, які будувалися звичайно з дерева на берегах річок та озер.

Арабський письменник Аль-Масуді (перша половина X ст. н. е.) пише, що у слов’ян був храм на Чорній горі, який оточували чудові джерела з цілющими водами. У храмі стояв великий ідол, якому й приносили жертви.

Зображення скіфів на Куль-Обській вазі.

Культові обряди, як і в інших стародавніх народів, передбачали також заходи гігієнічного характеру. Дослідники стародавнього побуту східних слов’ян вважають, що в них місцем культу предків були лазні. Про обов’язковий звичай користуватись ними свідчить договір Русі з Візантією 907 р., в якому окремо відзначається право русичів при відвідуванні Константинополя користуватися лазнями — «...и да творят им мовь (баню) елико хотять».

Арабські письменники Ібн-Доистара, Ібн-Фадлан (XII ст. н. е.) розповідають про слов’ян: «Зростом вони високі, гарні собою і сміливі в нападах. Люблять охайність в одежі, навіть чоловіки носять золоті браслети, я бачив русів, як вони прибули в своїх торгових справах 1 розташувались коло річки Атил. Я не бачив більш довершених тілом, ніж вони. Вони подібні пальмам — біляві, гарні лицем, білі тілом». Грецький історик Лев Діакон пише про воїнів Святослава: «Цей народ відважний до нестями, хоробрий, сильний».

Із стародавніх народів, які населяли степові південні землі і з якими наші предки мали стосунки, найбільше пам’яток залишили по собі скіфи. Скіфи в VII ст. до н. е. населяли Крим і територію між Дніпром і Дунаєм. Вони створили велике об’єднання племен. У V—IV ст. до н. е. частина скіфів-кочівників починає переходити до осілості, в них утворюється примітивна держава з пережитками первіснообщинних відносин. Скіфи мали торговельні й культурні зв’язки з грецькими містами-коло- ніями: Ольвією — в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману, Ті- рою — в гирлі Дністра, Херсонесом — біля сучасного Севастополя, Пантікапеєм — на місці нинішньої Керчі.

Про скіфів ми довідуємося з розкопок численних могильників, городищ по Дніпру, в Криму, з літературних джерел грецьких письменників, зокрема з праць грецького історика Геродота, який відвідав наші південні землі. Про них згадує у своїх працях і Гіппократ, але він у Скіфії не бував. Скіфи, як і південні слов’янські племена, торгували з греками продуктами скотарства, хутрами, хлібом, лікарськими рослинами, деревом, а діставали від них різні ремісничі вироби, предмети побуту, посуд, прикраси.

Меншою мірою, ніж скіфи, мали торговельні і культурні зв’язки з грецькими колоніями в ті часи і південні племена наших предків.

У II ст. до н. е. на наші південні землі вторглися зі сходу кочові племена сарматів, які витіснили (почасти асимілювали) скіфів і зайняли степи Приазов’я та Нижнього Придніпров’я, зіткнувшись безпосередньо з південними слов’янськими племенами. В І ст. н. е. придніпровські сармати були асимільовані слов’янськими племенами, які з глибини лісостепу просунулися до берегів Чорного моря. Це ще більше сприяло розширенню зв’язків наших предків з країнами Сходу і Заходу.

Відокремлення ремесел від хліборобства, розвиток ремесел і торгівлі сприяли розкладові первіснообщинного ладу, виникненню класового розшарування. Постійна небезпека нападу войовничих кочівників змушувала слов’янські племена об’єднуватися, створювати військові загони — дружини, здатні чинити опір сильним ворогам. З цим пов’язане виділення вождів, військової верхівки.

Розпад первіснообщинного ладу в наших предків супроводився зародженням і розвитком феодального ладу, минаючи рабовласницький період. Основною формою державного утворення стали князівства, які, об’єднуючись, утворили наприкінці VIII ст. н. е. великі Новгородське і Київське князівства. В IX ст. виникла могутня ранньофеодальна держава — Київська Русь, яка стала спільною колискою російського, українського і білоруського народів.

За часів князювання Володимира Святославича (978—1015) Київська Русь підноситься до рівня передових держав тогочасної Європи.

Успіху християнства сприяло його вчення про безсмертя душі. Пояснюючи моральну і матеріальну бідність гріховністю людини, християнство вбачало духовне спасіння через віру в покуту божественного рятівника як гарантію звільнення людей від гріха.

Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню і об’єднанню слов’янських князівств. З прийняттям його зміцнилася позиція Київської Русі серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства зміцнило зв’язки Київської Русі з Візантією — найкультурнішою країною тогочасного світу.

Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців, релігійних книжок слов'янською мовою, що сприяло розвиткові письменності, перекладові церковних книг.

З часом почали перекладати не лише книги релігійного змісту. Ярослав Мудрий (1019—1054), як про нього пише літописець, «собра писце многи, и перекладаше от грек на словенское письмо, и списаше книги многи». Серед феодальної верхівки виявляється потяг до знань. Літописець зазначає, що деякі з князів знають п’ять іноземних мов (Всеволод Ярославич), окремі з них витрачають великі кошти на придбання книжок (Святослав Ярославич, Микола Святоша).

«...Велика польза от учения книжного... Се бо суть реки, на- пояща вселенную... Сими бо в печали утешаеми есьмы»,— додає від себе літописець. Письменність поширюється згодом не тільки у вищих верствах населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та торгового люду, про що свідчить знайдене під час розкопок у Новгороді листування городян на бересті суто ділового, буденного характеру. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ, залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в X—XII ст. в Києві та інших містах виготовляли високої якості металеву зброю, витончені ювелірні вироби, скло, емальовані плити та ін.

Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в ці часи окремі з них «спеціалізувалися» на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудоме- ти), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим приробітком. Із збільшенням населення міст (за часів найвищого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 тисяч) зрослий попит на медичну допомогу сприяв виділенню значної кількості осіб, для яких лікувальна справа була основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-реміс- ників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лікарі користувалися довір’ям у населення і представників влади.

У ранніх наших збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Поруч з лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лікарів з лікувальними засобами своїх країн і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний досвід, зокрема використання цілющих властивостей лікарських рослин.

За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім у .Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та інвалідів. Серед ченців виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і лікуванню їх. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до лікувальних засобів побутової медицини.

«Києво-Печерський патерик» доніс до нас відомості про лі- каря-ченця Агапіта, що лікував у Києво-Печерській лаврі в XI ст.

Князь Чернігівський Микола Святоша, який був ченцем Києво-Печерського монастиря, побудував Троїцьку надбрамну церкву (1108 р.) і лікарню, на базі якої пізніше утворено Больничний Свято-Троїцький монастир, де збирали «сліпих, кривих...». У Переяславі на Дніпрі в тому ж XI ст. була «будова банна й лікувальна», де всім, хто приходив, подавали безплатно медичну допомогу. Монастирі загалом не стали осередками подання такої допомоги, хоч на такі цілі вже в перших законодавчих актах Київської Русі після прийняття християнства належало виділяти церкві частину з усіх державних прибутків. Не було створено при церкві і шкіл для підготовки лікарів. Церква всіляко підтримувала і насаджувала насамперед віру в існування добрих і злих духів, лікувальну силу молитов, заклинань, чудодійних ікон, мощей святих, води монастирських криниць тощо.

З уведенням християнства одночасно існували два типи лікарів: народний, світський лікар-емпірик і лікар-священик. Останній мав переваги, однак не зміг повністю витіснити тип народного світського лікаря. З цих лікарів-емпіриків формувались перші військові лікарі, що обслуговували князівські дружини і передусім самих князів. Так, у «Києво-Печерському патерику» описано падіння з коня одного з воєначальників і тут же зазначається, що до нього прийшов князь у супроводі лікаря, готового подати йому допомогу.

У літературі з питань давньоруської народної медицини (дослідження В. Ф. Демича, П. П. Чубинського та ін.) часто є вказівки на поширені в народному побуті шкідливі для здоров’я звичаї і обряди і пов’язані з цим забобони. Однак було б зовсім неправильно трактувати всі народні звичаї, пов’язані з доглядом за хворими, як суцільно нераціональні й шкідливі або принаймні марні. Крізь лузгу нераціональних пережитків і обрядових нашарувань слід побачити те розумне начало, яке часто лежало в основі цих звичаїв. Так, наприклад, незаперечною є велика оздоровча роль традиційної лазні, яку із здивуванням описували протягом століть іноземці, що приїздили на Русь, зокрема звичай приймання пологів у лазні.

У Стародавній Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних засобів: сирої печінки тріски для лікування так званої курячої сліпоти, бобрової струї як тонізуючого засобу, дьогтю для лікування корости, застосування для лікування цинги клюкви, морошки, вживання в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб цибулі, часнику, хрону, редьки.

У часи свого розквіту Київська Русь мала торговельні і культурні зв’язки з усіма країнами Європи і найбільшими країнами Сходу. Невелика кількість літературних пам’яток юридичного, оповідного змісту, що дійшли до нас з часів Київської Русі, свідчить про широкий кругозір їхніх авторів, обізнаність їх з працями видатних учених Заходу й Сходу. У Кирило-Біло- зерському монастирі було знайдено рукопис XV ст. «Галіново на Іппократє» — коментар Галена до праці Гіппократа, очевидно, переклад з грецької мови.

У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про лікування хвороб, виходячи з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, так і за писемними джерелами «Аскліповим і Галіним» (від Асклепія і Галена), як у тогочасних джерелах називали медичну літературу, яка потрапляла до нас з інших країн.

Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Ізборник Святослава», перекладений у X ст. з грецької на болгарську мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.

В «Ізборнику» медицина розглядається як майстерність найвищого порядку — «искусьи искусьиныимь». Для розпізнавання хвороби і успішного лікування її лікареві слід докладно знати умови життя хворого: «Осмотри життя його, хожения, седания, едения и всього обычая его пытай».

В «Ізборнику» знаходимо поради, як лікувати шлунково- кишкові розлади, шкірні хвороби, а також опис деяких ви- родливостей, раку. З лікарських засобів згадуються блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь, припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування, підкреслюється особливе значення для здоров’я постійного підтримання бадьорості — «печаль далече отрини от себе, да невскоре со- стареешися».

У «Руській правді», збірнику законоположень Ярослава Мудрого (XI ст.) і в його продовженні — «Правді Ярославичів», згадується про оплату лікаря, запрошеного для огляду і допомоги покаліченому. Серед тих, хто лікував, могли бути й жінки. Про це свідчить стародавнє руське сказання «Про муромського князя Петра і дівицю Февронію», де описано, як дівиця вилікувала князя, тіло якого було вкрите струпами.

Зрозуміло, що допомогою вчених лікарів могли користуватися лише феодальна верхівка та заможні верстви населення. Основна маса населення в містах лікувалася у народних ліка- рів-ремісників, по селах — у знахарів і знахарок. З давніх-давен у побуті народу по містах і селищах широко застосовувалося миття в лазнях. У великих містах (Новгород) уперше в Європі в XII ст. було дерев’яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом.

Значно затримала розвиток медицини, як і всього господарського життя й культури Русі, навала східних кочівників (XIII—XV ст.), що призвело до занепаду Руської землі.

Іншими шляхами відбувався розвиток медицини в західній частині України (Галичина), що не знала навали кочівників.