ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

Оскільки часові рамки дослідження сягають VІ ст. н.е., дійти певних висновків можливо за умов комплексного аналізу наявних археологічних та письмових джерел. Перші свідчення про слов'ян міс­тяться в роботах римських авторів – Плінія Старшого і Таціта[90], котрі писали про венедів.

Першим з авторів-сучасників, хто звернув увагу на звичаї і норови склавинів та антів, був Прокопій Кесарійський[93]. Цінним є його свідчення про антський закон, що діяв на певній території. Псевдо-Кесарій, Менандр Протектор та Маврикій звертали увагу на відсутність єдино­го сильного проводу в слов'янському середовищі, нездатність до по­кори будь-якій владі, тощо[94]. Маврикій в “Стратегіконі”, всупереч самому собі, вказує на те, що в слов'янському суспільстві важливу роль відігравали так звані архонти[95]. Таким чином, його повідомлення є свідченням про зміцнення повноважень військових вождів, адже відомо, що архонтами у візантійсько-римських джерелах називався командний склад усіх рангів.

Аналізуючи відомості грецьких та римських авторів, необхідно пам'ятати, що вони були представниками візантійської політико-правової доктрини, згідно якої істинною владою вважалась лише міцна монархія, котра забезпечувала стабільність правопорядку, підкорення підданих законній владі, дотримання угод, тощо.

На особливу увагу заслуговує свідчення сирійського автора, котрий у 555 р. писав про народ рос, що мешкав на північному заході від амазонок. Оскільки, місце перебування останніх локалізовано верхньою течією Сіверського Донця, народ рос, згадуваний у творі Захарія Ритора може бути розміщений лише на Середньому Подніпров'ї[96].

Подальшу історію праукраїнських племен описують арабські автори. У їхніх свідченнях, датованих початком ІХ ст., містяться дані, що стосуються VІІІ – ІХ ст. Першим повідомленням про слов'ян є згадка в “Книзі пісень” Аль-Ахталя (2-га половина VIII ст.)[97]. Ібн-Хардадбех у IX ст. описує купців-русів[98]. Ібн-Фадлан описує давньоруські вірування та звичаї. Мандрівник також дає інтерпретацію поховального ритуалу словами руса[99]. Його опис покарання злодія дає можливість встановити зв'язок між старими, ро­довими формами покарань і тими, що зафіксовані в “Руській Правді” та пізніших літописах. Аль-Масуді у Х ст. звертає увагу на звичаєве право слов'ян та русів, котре називає законом розуму і протиставляє хозарському закону Тори[100]. Ібн-Даста в “Книзі дорогоцінних скарбів” дає свідчення про судовий поєдинок як форму вирішення спорів, слов'янську гостинність[101]. Повідомлення Ібн-Даста[102] про непримхливість русів, а також його опис делікатного ставлення до чужинців дуже схожий на свідчення Прокопія Кесарійського[103], котрий зазначав, що слов'яни нічим зайвим не володіють, та Маврикія, котрий детально описує звичай гостинності праукраїнців[104].

Таким чином, повідомлення арабських авторів є проміжною ланкою між свідченнями VІ-VII ст. та оригінальними руськими письмо­вими джерелами, першими з яких є русько-візантійські угоди. Відомості, що містяться в цих договорах, висвітлюють рі­вень правової культури Русько-Української держави і важливу роль Київської Русі на міжнародній політичній арені IX-Х ст.

Перший руський кодекс, що почав укладатись у 1015–1016 рр., відтворює політико-правові відносини в молодій державі і є давнім джерелом, котре засвідчує чинність в цих відносинах звичаєвого елементу. Звичає­вість праворозуміння була однією з головних ментальних рис україн­ського народу. Це підтверджують пізніші староруські письмові пам'ятки, котрі з'явились у XI – ХІІ ст. – літописи, хроніки тощо.

На кінець XI ст. припадає укладення першого літописного зведення, що пізніше стало основою “Повісті временних літ”. Це джерело вперше детально описує звичаї слов'янських племен, котрі з утворенням Руської держави становили собою джерело права, на основі якого творився правовий звичай – головний регулятор суспільних відно­син до прийняття першого писаного закону. Події, описані в “Повісті”, сягають VIІ-VІІІ ст. В цю пам'ятку ввійшли окремі фрагменти “Хроні­ки” візантійського історіографа Георгія Амартола, котрий аналізує звичаї різних народів: “...глаголеть Георгий в льтописаньи: “Ибо комуждо языку овъмь исписань законь есть, другимь же обычаи, зане законь безаконьникомь отечьствие мнится”, тобто, кожний народ має або письмовий закон, або звичай, котрий люди, що не знають закону, сприймають як “предания” батьків[109].

Пізніші вітчизняні письмові пам'ятки відтворювали певну традицію політико-правового життя Київської Русі Х-ХІ ст., а саме: протистояння звичаєвого праворозуміння християнському. На це ж були спрямовані й Ізборник Святослава, що містив статті-тлумачення незрозумілих місць з Біблії, й Ізборник Іоанна, до якого входили норми поведінки зразкового християнина [110]. Цінним джерелом, що описує ідеологічну картину християнізованої Русі-України, є “Слово про Закон і Благодать” київського митрополита Іларіона[111]. За філософським роздумом про духовну перевагу Благодаті (Нового Заповіту) над Законом (Старим Заповітом) чітко проглядає перевага християнського віровчення над язичницьким, адже заміна релігії в Х ст. означала перш за все заміну язичницько­го закону на християнський.

Особливу групу джерел складають давньоруські літописи та літературні пам'ятки, що укладені після ХІІ ст., але які відтворюють ранню історію Русі. Це насамперед Новгородський Перший літопис молодшого зведення, “Слово о полку Ігоревім”, “Повчання Володимира Мономаха”, Лаврентіївський та Іпатіївський літописи та інші. Новгородський літопис, що у найдавнішій частині зберіг ближчі, ніж “Повість Временних літ” дані, найбільш повно відтворює княжіння Ігоря, дає відомості про перші намагання Аскольда та Діра підкорити сильне й незалежне плем'я уличів[112]. Свідчення цієї пам'ятки дозволяють глибше зрозуміти складний шлях державотворення Русі-України.

“Слово о полку Ігоревім”, описуючи події ХІІ ст., відтворює загальні тенденції політико-правового розвитку Руської держави. Тут показана і дружинна культура, і боротьба язичницької та христи­янської ідеологій (опис зневаги Ігорем поганських знамень, як-то затемнення сонця) і прославляння князя та дружинників, чим зазвичай закінчувалась більшість літературних творів Х-ХІІІ ст.

Лаврентіївський літопис передає літописне зведення, що починається “Повістю Временних літ” і містить “Повчання Володимира Мономаха”. “Повчання“ є давньою пам'яткою, що відтворює стиль правового мислення давніх русів. Це моральна настанова князя всім підданим, котра доводить високий рівень правової культури Руської держави ХІ-ХІІ ст., і безумовно, характеризує Володимира Мономаха як непересічну та освічену особистість. Пам'ятка є ще одним підтвердженням гуманістичних традицій українського права, джерелом якого є старослов’янський звичай .

Енциклопедією давньоруського літописання є Іпатіївське літописне зведення, що відтворює історію Русі-України з найдавніших часів до 1292 р. Пам'ятка складається з “Повісті Временних літ”, Київського та Галицько-Волинського літописів і є цінним джерелом для дослідження еволюції розвитку правових відносин та правової культури Київської Русі.

Отже, не дивлячись на обмежену кількість джерел, з наявних можна робити висновки про суспільні відносини та звичаї давніх русів, проводити паралелі, а також спостерігати єдину тенденцію розвитку антсько-склавінських звичаїв до звичаєвого права Руської землі, від правового звичаю Київської держави до його кодифікації в першому давньоруському кодексі.