3.1. Перші відомості про суспільний устрій антсько-склавинських племен VI–VII ст.

Особливості вітчизняного державотворення і право творення лишаються однією з відкритих прогалин як історичної, так і правничої науки. Ще Б. Д. Грековим було зазначено, що створенню величезної та повнокровної держави Київської Русі передував тривалий, багатовіковий розвиток слов’янських племен[113].

Слов’янські племена здавна мешкали на території Центральної та Східної Європи. Вони були численною групою народів на відміну, наприклад, від германців, яких налічувалось приблизно 4 млн. Заселяючи в основному континентальну Європу, слов’яни були ізольовані від великих середземноморських цивілізацій, тому до падіння Західноримської імперії грецькі та римські письмові джерела містили про них лише фрагментарні скупі відомості. Переломним етапом в історії східного слов’янства була друга чверть VI ст. Повідомлення сучасників та наявні археологічні джерела, що стосуються зазначеного періоду, засвідчують зростаючу мілітарну й політичну активність слов’ян, а також дозволяють простежити певну тенденцію розвитку їх племен. Вже з початку цього століття уряд Візантійської імперії змушений був розпочати будівництво довгих стін між Чорним та Мармуровим морем з метою захисту Константинополя. Під час правління Юстиніана (527-565 рр.) гуни, склавини та анти майже щороку нападали на Візантію, а після 534 р. стратегічна ініціатива майже повністю перейшла до східнослов’янських племен.

Юрисконсульт візантійського полководця Велізарія Прокопій Кесарійський у своїй “Історії війн” (VІ ст.) згадує склавинів та антів серед інших військових формувань, що брали участь у захопленні міста Порту[116]. Автор яскраво змальовує картину спустошення, якого зазнали землі за Істром. В “Таємній історії” Прокопія Кесарійського міститься згадка про те, що в часи правління Юстиніана склавини та анти здійснювали набіги на східні кордони Візантійської імперії щороку[117]. Про вторгнення східних слов’ян в межі імперії та їх войовничу завзятість сповіщають й інші тогочасні писемні джерела, зокрема, твори Іоанна Ефеського, Менандра Протектора, Маврикія та інших[118], які звертали увагу на відсутність єдино­го керівництва у слов'янському середовищі та нездатність до по­кори будь-якій владі[119]. Щоправда Маврикій в “Стратегіконі” звертає увагу на особливий статус архонтів[120], що є свідченням про зміцнення повноважень військових вождів.

Говорячи про суспільні відносини антів та слов’ян, майже всі автори звертають увагу на неорганізованість цих племен. Псевдо-Кесарій характеризує склавинів як таких, що живуть в непокірності, сваволі, ніким не очолювані[121]. Прокопій Кесарійський зазначав, що їх племена здавна живуть в народоправстві, не управляються однією особою[122]. Маврикій у “Стратегіконі” також говорить про нездатність слов’ян до покори будь-якій владі[123]. Менандр Протектор вказує, що відсутність чіткої організації слов’янського суспільства навіть дратувала їхніх сусідів: “… вони були в вищій мірі ненависні (Баяну) з-за власної ворожнечі[124]. Описуючи життя та побут, Псевдо-Маврикій зазначає, що слов’ян-антів ніяким чином не можна схилити до рабства. Тих, хто знаходиться у них в полоні, вони не тримають в неволі впродовж необмеженого часу, як інші племена, а, обмежуючи реченець рабства визначеним часом, пропонують невільнику на вибір: або за певний викуп повернутись додому, або ж залишитись у стані вільних та друзів[125].

Таким чином, східні слов’яни вийшли на політичну арену в VІ ст. як військова сила, що не мала єдиного керівництва в мирний час але обирала вождів (REX) і визнавала їх безумовну владу під час війни, на кшталт військового диктатора в Римській імперії. Очевидно, влада обраного вождя була непохитною незалежно від того, нападали слов’яни чи оборонялись і з нею мусив рахуватись уряд Візантії. На сьогоднішній день не існує єдиної оцінки політичного об’єднання антів. В. О. Ключевський вважав його племінним союзом[126]. М. С. Грушевський – державою антів[127]. М. Ю. Брайчевський зазначав, що політична організація антів нагадувала структуру державних об’єднань Західної Європи і Карла Великого, бургундів, вандалів, готів[128]. На думку В. Й. Борисенка, анти вже в IV ст. мали велике державне об’єднання, що в період найвищого свого піднесення займало лісостепову зону від Дону до Румунії й далі на Балкани[129]. Л. Л. Залізняк розглядає V ст. як період, з якого розпочався безперервний розвиток українського етносу, але праукраїнцями дослідник вважає не антів, а склавинів[130].

Вже ця дискусія звертає увагу на необхідність визначення понятійного та категоріального апарату. Що таке “держава” “державоподібне утворення”, “державне утворення”, “державність”, “політична організація”? Теорія права чітко відповідає на перше питання – держава має три основні ознаки – територію, населення і відокремлену суверенну владу. Якщо відсутня хоча б одна з ознак, мова йде про “державоподібне утворення”. Але треба звернути увагу на те, що йдеться про початок утворення держави. М. В. Довнар-Запольський справедливо зазначав, що “К устрою древних государств нельзя прилагать той мерки, которой мы определяем государственное устройство нашего времени”[131]. Державотворчі процеси не завжди йдуть прямим шляхом, іноді він буває пульсуючим, на що звертав увагу Б. А. Рибаков[132].

На наш погляд, суспільна організація слов’ян у VI ст. перебувала у формі державоподібного утворення, що налічувала, за свідченнями Йордана, 70 племен[133]. Факт об’єднання антів у союз можна розглядати як першу документально засвідчену спробу утворити державність з організованим військом. Очевидно, рівень суспільно-політичного розвитку слов’янського суспільства на той час не потребував формування стійкої, стабільної федерації. Відомий дослідник давньоруської історії, академік Б. Д. Греков справедливо зазначав, що політична організація антів, у ІV-VІІ ст. була вповні сучасною за тих умов[134].

Зазначений період характеризується виникненням у антському середовищі військової демократії. Цей термін, запропонований Л. Морганом, означає перехідну між класовою і докласовою форму правління суспільством, за якої вже існувала майнова нерівність, але був відсутній легалізований апарат влади, підпорядкований соціальній верхівці[135]. Цю концепцію свого часу розвинули К. Маркс та Ф. Енгельс. Праця “Походження сім’ї, приватної власності і держави” пера останнього визначала методологічні засади радянської історії. Запропоноване Е. Сервісом поняття “чіфдом”, тобто, вождівство, на наш погляд найбільш точно характеризує стан слов’яно-антського суспільства ІV-VI ст., в якому стає помітним вивищення ролі військового вождя, але відсутній відокремлений державний апарат.

Саме на VI ст. припадають спроби таких царів (Бож, Мезамир, Мусокій, Доброгаст) захопити владу одноосібно. Майнове розшарування спонукало військову верхівку до пошуку нових шляхів збагачення, що можливе під час війн. Пожвавлення військової активності, очевидно, було характерною рисою будь-яких перед державних утворень на певному етапі їх розвитку. Посилення впливу військового вождя в свою чергу приводить до інституту спадкової влади, про що свідчить Йордан[136]. Анти, що жили невеликими поселеннями, мали військові укріплення спільні для кількох селищ. Головним соціально-виробничим осередком життя у них була сусідсько-родова громада, яка являла собою спільноту споріднених патріархальних сімей[137].

Таким чином, розглядаючи антське об’єднання як першу документально засвідчену спробу утворити державність з організованим військом, можна визначити вихідний момент політичного розвитку східного слов’янства. Виступаючи на політичній арені як військово-політичне утворення, з яким узгоджували свої дії передові держави Європи, анти-слов’яни започаткували власну державотворчу і правотворчу традицію, що мали свої історичні особливості.