1.2. Банкрутство підприємства як кінцева стадія фінансової кризи

Банкрутство суб’єктів господарювання – явище, яке дедалі частіше зустрічається на економічному просторі пострадянських країн, для ментальності яких характерним є цілком негативне його сприйняття.

Банкрутство як інститут господарських відносин пройшло з часів виникнення складний історичний шлях. У літературі зазначається, що інститут банкрутства існував ще у стародавніх народів (єгиптян, греків, римлян). Забезпеченням боргу в ті часи не завжди було лише майно боржника, ним був і сам боржник. У Римській республіці особа, яка збанкрутувала, переходила у власність кредиторів, тобто потрапляла у рабство. Тогочасний закон передбачав право кредиторів покарати боржника, що став неспроможним. Якщо кредитор втрачав можливість задовольнити свої вимоги, то він отримував узаконену можливість помсти, але проблема боргу не вирішувалась. Пізніша історія знала і боргові в’язниці, і покарання шляхом заподіяння боржнику фізичної шкоди.

Історія слов’янського народу свідчить, що інститут банкрутства існував ще за часів Київської Русі. Так, у «Руській правді» Ярослава Мудрого зазначалося: «Коли банкрутство купця станеться через нещасливу пригоду, а не через його недбалість, тобто коли потоне корабель або пропаде товар під час війни чи від вогню, то кредитор не вправі вимагати свої гроші негайно, взяти його в неволю чи продати; купець може сплачувати свої борги частками, бо шкода – з Божої волі, а він сам не винен; а от коли втратить своє майно внаслідок пияцтва або вдавшись до карних справ, або через власну безпорадність, то вже воля кредитора – дати йому «прольонгату» або продати його разом з усім майном» [16, с. 33]. Таким чином, законодавство тих часів надавало боржникові можливість виправити своє майнове становище після настання банкрутства.

Російський статут 1800 р. банкрутом називав того, хто не міг повністю оплатити своїх боргів. У цьому документі давалося визначення таким різновидам банкрутства як фіктивне й навмисне, які суворо каралися. Після революції 1917 р. в умовах непу було зроблено кілька спроб урегулювати цю сферу господарських відносин, однак із посиленням тоталітарного впливу застосування механізму фінансової неспроможності стало неможливим.

У соціалістичній економіці можливість банкрутства зовсім відкида­лася. Прикладом може слугувати визначення банкрутства, наведене у радянському фінансово-кредитному словнику: «неспроможність боржника – капіталістичного підприємства, фірми, банку, іншої організації…, безпосередньо пов’язана з такими явищами капіталіс­тичної економіки як економічна криза, концентрація та централізація капіталу, конкуренція» [43, с. 114]. Лише у 80-ті роки в законі колиш­нього СРСР «Про державне підприємство (об’єднання)» знайшла своє відображення відповідальність неспроможних боржників за невико­нання зобов’язань перед партнерами.

Обраний незалежною Україною у 1991 р. шлях ринкових перетво­рень зумовив необхідність реформування системи взаємовідносин і, насамперед, проведення змін у законодавчій базі в цілому та банкрутства, зокрема. Формування механізму банкрутства в нашій країні було розпочате з прийняття 14 травня 1992 р. Закону України «Про банкрутство», який регламентував процедуру розгляду справ фінансово-неспроможних підприємств. Але в цілому його суть зво­дилася до ліквідації без передбачення альтернативного сценарію роз­витку подій для підприємств-боржників. Практика застосування Зако­ну довела його недосконалість. Це викликало появу багатьох додат­кових роз’яснювальних документів, розроблених Вищим госпо­дарським судом. Роз’яснення заповнили інтерпретаційними нормами «білі плями» в Законі України «Про банкрутство», більшість з яких підтвердили свою практичну значущість і згодом увійшли до нового Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі Закон), який набрав чинності з 1 січ- ня 2000 р. Провадження у справах про банкрутство урегульовано також Господарським кодексом України та Кримінальним кодексом України, в якому передбачено відповідальність за навмисне, фіктивне і приховане банкрутство.

Закон тлумачить поняття «банкрутство» як визнану арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури [29, с. 2]. Тож банкрутство має економічний і правовий аспект. З економічної точки зору, банк­рутством є неспроможність продовження суб’єктом своєї підприєм­ницької діяльності через її економічну нерентабельність, безприбут­ковість. Правовий зміст полягає у тому, що підприємство має кредиторів, задокументовані майнові вимоги яких повинні бути реалізовані у передбаченому Законом порядку навіть з можливою ліквідацією боржника.

У світовій практиці банкрутом вважають підприємство, непла­тоспроможність якого має тривалий характер. Так, у Швеції про­цедура банкрутства розпочинається, коли підприємство не може протягом шести місяців оплатити пред’явлені йому вимоги. В Україні підставою порушення справи про банкрутство є письмова заява до господарського суду самого боржника або будь-кого з кредиторів, якщо безспірні вимоги останніх сукупно складають не менше 300 мі­німальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом 3 місяців після встановленого для їх погашення строку [29].

Окрім того, боржнику надається можливість самому оголошувати себе банкрутом, що надає йому переважне право при затвердженні санаційної програми і реальний шанс відновити платоспроможність підприємства. Ця практика в дев’яноста із ста випадків застосовується у зарубіжних країнах. На жаль, переважна більшість директорів вітчизняних підприємств через незнання або за звичкою зволікають, очікуючи, поки не вони самі, а їх кредитори розпишуть їм «правила поведінки». Передбачена досудова санація здійснюється на підставі статті 3 нового Закону, постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних підприємств» від 17.03.2000 р. та положення Фонду державного майна України «Про порядок проведення досудової санації господарських товариств, у статутних фондах яких державна частка перевищує двадцять п’ять відсотків та державних підприємств, щодо яких прийнято рішення про приватизацію», затвердженого наказом від 12.10.2001 р. № 1865 [17, с. 233–235, 327–333].

На даний час функції державного органу антикризового управління виконує департамент з питань банкрутства при Міністерстві еконо­міки. На регіональному рівні створені сектори з питань банкрутства, підпорядковані Головним управлінням економіки облдержадмініст­рацій. До їх компетенції відноситься надання послуг по процедурі банкрутства, системний аналіз причин неплатоспроможності підпри­ємств, оперативний пошук шляхів їх фінансового оздоровлення.

Для реалізації державної політики щодо запобігання банкрутству підприємств та негативним соціальним наслідкам велике значення має пошук практичних шляхів до їх фінансового оздоровлення. З цією метою господарським судом призначається проведення поглибленого аналізу фінансового стану підприємства-боржника. За результатами дослідження обґрунтовується рішення про застосування заходів санації чи затвердження умов ліквідації.

Аналіз правового механізму санації підприємств в Україні дає змогу переконатися у прогресивному характері змін, запроваджених новим законодавством про банкрутство. Багато положень реформо­ваного закону наближені до тих, які діють в країнах з розвинутою ринковою економікою. В ньому закладено достатньо механізмів для захисту прав кредиторів. Крім цього, він створює сприятливі можли­вості для санації боржника в ході провадження справи про банкрутство.

Водночас в українському законодавстві з проблеми фінансової неспроможності підприємств ще не напрацьована достатня нормативна база, яка б повністю врегульовувала всі численні нюанси практичної реалізації цього інституту та відповідала міжнародним правилам визнання підприємства банкрутом.

У класичній ринковій економіці, як відмічають зарубіжні дослід­ники, 1/3 причин банкрутства підприємства є зовнішніми і 2/3 – внут­рішніми [28, с. 68]. Вітчизняні дослідники ще не провели подібної оцінки, однак можна не без підстав вважати, що для сучасної України характерна зворотна пропорція впливу цих факторів. Політичну й економічну нестабільність, дисбаланс фінансового механізму та інфляційні процеси слід віднести до найбільш впливових чинників, що ускладнюють умови господарювання вітчизняних підприємств. Тому передумови банкрутства необхідно розглядати як цілісну взаємодію зовнішніх і внутрішніх факторів.

Із огляду на вищевикладене, на нашу думку, банкрутство підпри­ємства є кінцевою стадією фінансової кризи, яка розвинулася внаслі­док незадовільного управління ресурсним потенціалом, фінансових прорахунків, неврахування впливу різноманітних факторів мікро- і макросередовища, і тому правомірно визнається як неспроможність забезпечити конкурентне функціонування в ринкових умовах.

В економічних умовах, що склалися нині в Україні, банкрутство стало явищем, притаманним практично усім галузям і регіонам (рис. 1.6) [14, с. 75; 21, с. 11; 35, с. 10].

*За перше півріччя 2005 р. порушено 5047 справ про банкрутство [10, с. 74]; за друге півріччя 2005 р. – 1974 справи (підраховано згідно опублікованих оголошень про відкриття проваджень у справах про банкрутство в газетах «Урядовий кур’єр» та «Голос України»).

Рис. 1.6. Динаміка кількості порушених справ про банкрутство в Україні протягом 1992–2005 рр.

Зростання кількості порушених справ про банкрутство, яке спостерігалось із 1992 р. по 1999 р., було наслідком глибокої систем­ної кризи, яка проявлялась, з одного боку, в негативних фінансових результатах діяльності суб’єктів господарювання, а з іншого – в їхній неплатоспроможності. Таким чином, банкрутство як елемент ринко­вих відносин стало реальністю сучасної української економіки. Починаючи з 2000 р., відкриття проваджень у справах про банк­рутство різко скоротилося. Це пов’язано з ефективною реалізацією прийнятого Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

У таблиці 1.2 наведено результати розгляду справ про банкрутство вітчизняних суб’єктів господарювання за період з 1996 року по 2004 рік [14, с. 75; 21, с. 11].

Таблиця 1.2

Показники судочинства з банкрутства в Україні за 1996-2004 рр.

З 1997 р. спостерігається уповільнення росту кількості порушених справ про банкрутство. Після суттєвого зменшення відкриття провад­жень у справах про банкрутство у 2000 р. тенденція їх збільшення відновилась і тривала до 2002 р. За 2004 р. було порушено 6 426 справ, що менше порівняно із 2002 р. на 18,2 %, а від попереднього року – на 6,7 %.

Позитивними тенденціями в масштабах держави, обумовленими функціонуванням оновленого інституту банкрутства поняттям «від­новлення платоспроможності боржника», слід назвати зменшення ліквідаційних процедур і зростання кількості справ із затвердженням умов санації. Можемо зробити висновок про започаткування в Україні процесів щодо застосування банкрутства не як юридичного механізму знищення товаровиробників, а як економічної процедури їх оздоровлення.

Зменшення кількості незакінчених справ про банкрутство протя- гом 1996–2004 рр. на Україні відбиває підвищення рівня очікувань всіх сторін цього процесу щодо дієвості інституту банкрутства (рис. 1.7) [10, с. 74; 13, с. 18].

Рис. 1.7. Динаміка залишку незакінчених справ про банкрутство на кінець звітного періоду за 1996–2004 рр.

У порівнянні з піковим періодом 1999 р. кількість нерозгляну- тих господарськими судами справ про банкрутство скоротилась на 22,9 % і становила на 01.01.2005 р. 10 789 справ. Указана величина перевищує найнижчу за останні п’ять років межу 2001 року на 28,0 %. Але показник дієвості інституту банкрутства з 2001 р. по 2004 р. не змінився: кожне друге провадження у справах банкрутства залиша­лось відкритим.

Незавершеність справ про банкрутство обумовлена черговістю врегулювання спорів; продовженням пошуку санаторів; перевіркою реальності інвестування особами, які претендують стати новими влас­никами майна збанкрутілого підприємства; бюрократичними перепо­нами в частині дотримання строків опублікування об’яв арбітражного керуючого, проведення зборів кредиторів, проведення торгів майном тощо. Це є свідченням того, що сучасна вітчизняна правова база банкрутства вимагає удосконалення.

Функціонування інституту банкрутства потребує не тільки ефективного правового, а й методичного забезпечення, затвердженого в порядку чинного законодавства. Важливість питань методики діаг­ностики кризового стану обумовлюється тим, що завчасне виявлення ознак неспроможності дозволяє попередити розвиток кризових про­цесів, унаслідок яких підприємство може збанкрутувати. На Україні методична база діагностики банкрутства представлена «Методичними рекомендаціями щодо виявлення ознак неплатоспроможності та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства» [25].

Практика застосування діючої методологічної бази оцінки кризо­вого стану дозволила виявити такі недоліки:

– відсутність чіткої обґрунтованості рівнів кризового стану та виділення критеріїв, орієнтованих на ідентифікацію ранніх ознак та глибини фінансової кризи;

– неузгодженість методичної та нормативно-правової бази антикризового регулювання;

– орієнтація на показники загальної інформативності щодо фінан­сового стану підприємтсва при обгрунтуванні рішень про санацію чи ліквідацію;

– відсутність диференціації нормативних величин показників за галузевою ознакою підприємств.

У сучасних умовах в Україні правова, а разом з нею і методична база з проблеми банкрутства вимагає удосконалення і перебуває у стадії розвитку. У зв’язку з цим посилюється необхідність впровад­ження дієвої системи заходів щодо забезпечення своєчасного виявлення загрози банкрутства та його попередження.

1.3. Теоретичні засади системи антикризового управління

У науковій економічній літературі досить широко висвітлюються загальні проблеми управління фінансами підприємства і, зокрема, їх аналізу та планування. Проте серед розроблених наукових теорій найменш вивченими є процедури формування стратегії виживання підприємств, метою якої є збереження власного капіталу. Так, у загальній системі антикризового управління недостатньо чітко визна­чена роль механізму запобігання виникненню і розвитку кризових процесів. Розгляд науковцями мети виживання зводиться здебільшого до характеристики якісної сторони цієї проблеми в той час, коли практика вимагає кількісного вимірювання кризових явищ.

Аналіз процесу спаду діяльності підприємства доводить, що між порогом фінансової кризи та настанням банкрутства існує певний проміжок часу. В період від моменту фіксації кризи до настання банкрутства підприємство може відновити фінансову рівновагу при кваліфікованому вирішенні цієї проблеми. Тому при всіх негативних аспектах фінансової кризи не слід переоцінювати гостроту ситуації. Доцільним є детальний аналіз стану підприємства з метою розробки заходів щодо його покращення.

Погляди вітчизняних та зарубіжних дослідників з питань вияв­лення кризи та обґрунтування рішень по виходу з неї в контексті антикризового управління можна об’єднати у три групи: 1) діагнос­тика кризи [5; 9; 22]; 2) моніторинг кризи [2; 4; 32; 46]; 3) система раннього попередження та реагування [38].

Спільними рисами цих підходів є розмежування внутрішнього та зовнішнього аспекту, необхідність проведення аналізу за встанов­леною системою показників, ідентифікація причин кризових явищ та підготовка інформаційної бази для прийняття управлінських рішень щодо подальшого розвитку підприємства.

Їх відмінності полягають у тому, що:

- по-перше, діагностика не має однорідного характеру, оскільки передбачає регулярність проведення тільки експрес-аналізу, фунда­ментальна діагностика проводиться на звітну дату і лише за її результатами можливо зробити прогноз. Ретроспективний підхід та широта задач дослідження діагностики позбавляє підприємство мож­ливості своєчасно виявити перші прояви кризи;

- по-друге, вказаних недоліків позбавлена система моніторингу, але вона базується на аналітичних процедурах без використання прогнозу фінансового стану;

- по-третє, система раннього попередження та реагування знахо­диться на початку свого розвитку. Для неї описано тільки організа­ційний алгоритм без належного науково-практичного обґрунтування змісту блоків її роботи.

Указані відмінності є слабкими місцями трьох підходів, що знижує їх практичну ефективність. Постає необхідність розробки єдиної системи раннього виявлення та подолання фінансової кризи шляхом об’єднання позитивних аспектів викладених підходів при усуненні їх недоліків.

Узагальнюючи наукові підходи у сфері антикризового управління з питань виявлення кризи та підготовки рішень по виходу з неї, можемо дати уточнене визначення системи раннього виявлення та подолання фінансової кризи на підприємстві – це моніторинг параметричних характеристик кризових процесів з метою своєчасної ідентифікації їх ранніх ознак, причин поглиблення та наступної розробки адекватної антикризової програми.

На наш погляд, побудова системи раннього виявлення та подолання фінансової кризи має базуватися на формулюванні сутності підприємства як цілісного комплексу причинно-наслідкових зв’язків, які мають цілеспрямований характер розвитку. Використання такого підходу забезпечується інтеграцією економічних наук на основі філо­софських ідей. Застосування діалектики в нашому дослідженні вияв­ляється у розбудові теоретичних засад системи раннього виявлення та подолання фінансової кризи на підприємстві, яке розглядається як цілісна єдність якісно різних підсистем, що тільки своєю взаємодією забезпечують реалізацію його функцій. Внутрішня структурна орга­нізація підприємства повинна узгоджуватися із середовищем існу­вання, реагувати на його зміни, адаптуватися до них або виперед­жувати їх розвиток, щоб попередити кризові явища. Тому наше теоретичне дослідження зосереджене на обґрунтуванні підходу щодо виявлення та подолання внутрішніх кризових економічних процесів на мікрорівні.

Застосування системного підходу до розкриття теоретичних засад системи раннього виявлення та подолання фінансової кризи дозволяє визначити і співвіднести її понятійний апарат. Система раннього виявлення та подолання фінансової кризи як цілісне поняття антикри­зового управління є складною системою. Її дві самостійні і взаємо­пов’язані частини: підсистема виявлення кризи є першочерговою, оскільки забезпечує адекватне розв’язання завдань підсистеми подо­лання кризи. Наявність органічної єдності двох підсистем є проявом концептуального зв’язку системи раннього виявлення та подолання фінансової кризи із класичною моделлю санації, запропонова- ною О.О. Терещенком [38, с. 28].

На будь-якому етапі діяльності підприємства існує ймовірність виникнення фінансової кризи з різних причин. Кваліфіковане дослід­ження останніх – це головне у пошуках шляхів фінансового оздо­ровлення неспроможних підприємств. У ряді сучасних досліджень з проблематики антикризового управління зустрічається поняття при­хованої кризи як першої стадії її розвитку [2; 3; 6; 22; 32; 36]. Наслід­ком нерозпізнаної негативної тенденції, що склалась у минулому в діяльності підприємства, стає неочікуване настання банкрутства. Відповідальність за це покладається на інструменти кризової діагнос­тики. Підсистема виявлення фінансової кризи спрямована на розкрит­тя процесу розвитку кризових явищ на ранніх стадіях їх виникнення, що в практичному розумінні доводить некоректність застосування поняття «прихованої кризи» як етапу економічного розвитку підприємства. Результати виявлення фінансової кризи є інформа­ційною основою підсистеми подолання кризового розвитку, призна­чення якої полягає у розробці простих, чітких, доступних для основної маси керівників та спеціалістів рекомендацій по запобіганню та терміновій локалізації негативних явищ. Вона має бути орієнтована на вітчизняне правове поле і самостійне застосування підприємством.

У сучасній науковій літературі систематизація антикризових заходів – дискусійний об’єкт вивчення, тому до сфери його дослідження залучається все більше авторів з метою розробки власних класифікацій методів санації.

Ми поділяємо думку вчених щодо пріоритетності реструктуризації серед різноманітних форм та варіантів санації підприємства [1, с. 62; 4, с. 112; 7, с. 49; 8, с. 8]. Аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду класифікації санаційного інструментарію дозволяє нам розглядати реструктуризацію як концептуальну основу розробки управлінських дій у рамках підсистеми подолання фінансової кризи. Підставами для ініціювання реструктуризаційних перетворень можуть бути дві ситуації: бажання попередити фінансову кризу та необхідність її усунення. Рання ідентифікація кризової ситуації, коли підприємство повністю знаходиться під контролем власників, забезпечує більшу свободу для маневру і ширший вибір превентивних антикризових процедур, порівняно з колом санаційних заходів, що здійснюються в рамках арбітражного управління.

Систему раннього виявлення та подолання фінансової кризи можна розглядати як альтернативу антикризовому управлінню в цілому, оскільки вони підпорядковані одній меті – пошуку шляхів виходу з кризового стану, а також вирішують ряд спільних задач, пов’язаних із аналізом середовища, виявленням причин кризи, розробкою заходів по їх усуненню чи зменшенню наслідків. Тобто функціонально – це одне і теж саме, однак є й відмінності. По-перше, управлінське дослід­ження, на відміну від системи раннього виявлення та подолання, має справу більше з якісною інформацією, ніж з кількісною. По-друге, антикризове управління передбачається застосовувати тоді, коли підприємство потрапляє у скрутне становище. До цього часу методи управління залишаються традиційними. Система раннього виявлення та подолання фінансової кризи орієнтована на застосування у стабільному, квазістабільному чи кризовому стані підприємства і має адаптивний характер, що дозволяє вирішувати задачі життєдіяльності суб’єкта господарювання при проходженні ним послідовних фаз циклічного розвитку.

Ключовим підходом системи є розгляд поглиблення фінансової кризи та її локалізації як цілісного процесу, який є самостійним об’єктом управління. Тому в основу розбудови методології системи раннього виявлення та подолання покладено взаємозв’язок етапів активного розвитку та подолання фінансової кризи (рисунок 1.8).

Рис. 1.8. Взаємозв’язок етапів активного розвитку та подолання фінансової кризи як самостійного об’єкта управління:

- поглиблення фінансової кризи;

- подолання фінансової кризи

Розгляд наведеного на рисунку 1.8 взаємозв’язку активного розвитку фінансової кризи, її локалізації та подолання як цілісного процесу дозволяє сформулювати теоретичні положення системи раннього виявлення та подолання:

- стадії зародження, наростання, розгортання, настання окремих видів негативних процесів представляють етап активного розвитку фінансової кризи;

- стадії заспокоєння та усунення окремих видів негативних процесів представляють етап локалізації розвитку та подолання фінансової кризи;

- на будь-якій стадії розвитку фінансової кризи існує шлях її подолання;

- з поглибленням фінансової кризи здійснення антикризових заходів вимагатиме більших витрат всіх видів ресурсів;

- послідовність проведення антикризових заходів має одну направленість з розвитком фінансової кризи – від виникнення до досягнутої стадії поглиблення. Цим забезпечується вплив на причину кризи та встановлення контролю над її подальшим розвитком з метою подолання при мінімальних втратах;

- усуненню кожного наступного виду фінансової кризи передує ліквідація попередньої її форми;

- адекватна протидія кризовим процесам на стадії зароджен- ня – найкоротший шлях до їх подолання.

Основним положенням системи раннього виявлення та подолання фінансової кризи є те, що будь-яке управління у певній мірі повинно бути антикризовим і тим більше у міру входження підприємства у стадію кризового розвитку. Ігнорування цієї залежності має значні негативні наслідки, а її врахування сприяє безболісному проходженню кризових ситуацій.

Мета системи раннього виявлення та подолання фінансової кризи – забезпечити своєчасну ідентифікацію причинно-наслідкових зв’язків фінансової кризи та застосувати до них превентивні або санаційні заходи без порушення діючої системи управління із завчас­ною переорієнтацією підприємства у зовнішньому середовищі для його збереження як самостійної ефективно функціонуючої одиниці.

Задачі, які повинна вирішувати система раннього виявлення та подолання фінансової кризи для досягнення поставленої мети, можна визначити наступним чином: прогнозування банкрутства для оцінки короткострокової перспективи діяльності; розпізнавання індикаторів прояву фінансової кризи на різних стадіях її розвитку для своєчасного попередження внутрішніх деструктивних процесів; формування в достатньому обсязі інформаційного «масиву» для розробки та реалізації управлінських рішень.

Функціонування системи раннього виявлення та подолання фінансової кризи має здійснюватися послідовно в п’ять етапів:

1. Прогнозування банкрутства підприємства в межах основної стратегії його розвитку.

2. Діагностика фінансової кризи. Кількісна параметрична характе­ристика фінансової кризи: постійне відслідковування проявів фінан­сової кризи за визначеною системою показників для кожної її стадії. Якісна параметрична характеристика фінансової кризи: встановлення фази життєвого циклу підприємства; типологія причин, що обумовили появу фінансової кризи; якісна оцінка кризових причинно-наслідкових зв’язків; ідентифікація глибини розвитку фінансової кризи та оцінка швидкості її проходження.

3. Формування антикризової програми.

4. Впровадження розробленої антикризової програми.

На п’ятому етапі реалізація системи раннього виявлення та подо­лання фінансової кризи повертається до першого етапу, що дозволяє перевірити її ефективність, доцільність подальшого функціонування, а також надати цьому процесу мобільного та безперервного характеру.

Із урахуванням вище викладеного визначимо алгоритм роботи системи (рис. 1.9). Він передбачає такі блоки заходів: підготовчий – форму­вання інформаційної бази; аналітичний – обробка масиву даних; управлінський – обґрунтування прийняття рішень, їх реалізація; заключний – перевірка ефективності антикризових заходів і дієвості функціонування системи.

Рис. 1.9. Алгоритм послідовних дій системи раннього виявлення та подолання фінансової кризи на підприємстві

Сутність системи раннього виявлення та подолання фінансової кризи полягає в тому, щоб заходи по усунення банкрутства засто­совувались до попадання підприємства у кризову «яму», а при появі негативних тенденцій коригувалася основна стратегія з урахуванням їх можливого розвитку та передбаченням заходів подолання. Фінан­сова криза – це особлива ситуація, розвиток якої супроводжується підвищеною загрозою банкрутства. Традиційні методи управління не узгоджуються з новими цілями в умовах кризи, що фактично паралізує роботу підприємства через неспроможність адаптації.

Уникнення банкрутства вимагає мобілізації всіх ресурсів на вирі­шення задачі виходу з кризи, що є метою не просто управління, а способу управління, адаптованого для оперативного коригування стратегії в кризовому стані. Специфічною його формою є система раннього виявлення та подолання фінансової кризи. При функціону­ванні підприємства в нормальних умовах вона виступає як інструмент контролю, а в кризовій ситуації, крім контрольної функції, система є своєрідною сигналізаційною системою про можливість виникнення чи появу небезпеки. Тобто система раннього виявлення та подолання фінансової кризи – це прийняття двохальтернативного рішення про наявність або відсутність кризової ситуації на підприємстві.

У коло досліджуваних проблем системи раннього виявлення та подолання входить не тільки розпізнавання фінансової кризи. Вона здійснює безперервне спостереження – моніторинг діяльності підпри­ємства – та відстежує її основну тенденцію. При наближенні фінан­сового стану підприємства до кризового необхідно розробляти контр­заходи по запобіганню та ослабленню негативного впливу на ранній стадії його виникнення. Успіх застосування антикризових заходів залежить не від того, чи вдалося попередити кризу, яка, виходячи з концепції життєвого циклу, закономірно з’являється після піднесення, а від того, чи спроможне підприємство пристосуватися до умов, викликаних її появою.

Із цього приводу М. Мескон, М. Альберт та Ф. Хедоурі пишуть: «Будь-яка організація безумовно повинна володіти можливістю своєчасно фіксувати свої помилки та виправляти їх до того, як вони перешкодять досягненню її цілей» [24, c. 653]. Зміна стану підпри­ємства вимагає коригування діючої стратегії, в цьому проявляється механізм зворотного зв’язку системи раннього виявлення та подо­лання фінансової кризи з управлінням. Будучи безперервною у часі, система дозволяє підвищити ефективність контролю за реалізацією обраної підприємством стратегії, досить терміново визначити кори­гуючі дії у кризовій ситуації, зменшити ризик обрання невірних заходів та розстановки пріоритетів.