Банківська криза в країнах Південно-Східної Азії.

Дерегулювання фінансового сектора в умовах відсутності належ- ного нагляду й контролю за діяльністю банків й інших кредитно- фінансових інститутів призвело до збільшення числа шахрайських операцій, розширило можливості для банків приймати на себе надмір- ні ризики, не підкріплені фінансовими ресурсами, що в кінцевому під- сумку неминуче вело до банкрутства. Зростанню масштабів ризиків у кредитно-фінансовому секторі сприяли такі фактори: широке зрощу- вання фінансового й промислового капіталів, система взаємної участі й переплетення капіталу, “непрозорість” операцій на фінансовому рин- ку. Банки діяли скоріше як інструмент стимулювання промисловості, ніж як фінансові посередники, покликані забезпечувати перерозподіл фінансових ресурсів на користь найбільш ефективних клієнтів.

Банки й промислові групи були дуже тісно пов’язані між собою. Банківське регулювання й нагляд були недостатні, був відсутній на- лежний внутрішній контроль у самих банках.

Кредитні ризики недооцінювалися, а в багатьох випадках які-

небудь техніко-економічні обґрунтування видачі кредитів взагалі були відсутні. Широко поширилася практика видачі кредитів з необґрунто- вано високими кредитними ризиками.

Тут явно простежується схожість із мексиканською кризою

1994 р. Фіксовані курси валют ЄC-5 стимулювали притік іноземних капіталів, у тому числі короткострокових вкладень – “гарячих гро- шей”. Тим часом чимала частина короткострокових кредитів викорис- товувалась для довгострокових цілей. Нерідко ці кредити надавалися національним позичальникам без достатнього забезпечення, оскільки вартість застави (наприклад, земельних ділянок або виробничих акти- вів) штучно завищувалася. При настанні ж строків повернення креди- ту з’ясовувалося, що у клієнтів немає достатніх коштів для цього. Не- рідко не страхувалися й валютні ризики.

Що стосується банків, то вони одержали можливість запозичити більше коштів на світових фінансових ринках під відносно низькі від- сотки й кредитувати національних підприємців і компанії під більш високі. Значна частина короткострокових коштів і банківського при- бутку використовувалися для фінансування спекулятивних операцій на фондових і валютних ринках й операцій з нерухомістю.

У середньому по країнах ЄC-5 частка короткострокових кредитів у заборгованості тільки іноземним банкам становила 55 % [22].

Ринкові курси виявилися істотно завищеними: індонезійська ру-

пія – в 3,9 раза, таїландський бат – в 2,8 раза, філіппінське песо – в 2,7 раза, малайзійський ринггіт – в 2,3 раза. Лише курс корейської во- ни був завищений на 15 %. До негативних тенденцій у сфері виробниц- тва й експортної торгівлі приєдналися структурні й функціональні зрушення в русі іноземних капіталів.

Загальна сума притоку останніх у країни ЄC-5 в 1985-1996 рр.

обчислювалася в 670 млрд. дол. США, балансовий залишок на кінець

1996 р. був меншим – близько 520 млрд. дол. США – у зв’язку з пога- шенням короткострокових зобов’язань. В активах банків стала зроста- ти частка “поганих” безнадійних боргів, що свідчило про посилення кризових явищ у банківській сфері.

Істотне значення мали недоліки й прорахунки в банківському ме- неджменті, пов’язані з недостачею кваліфікованих кадрів, слабкістю системи державного регулювання кредитно-банківської сфери, широ- ким поширенням корупції й різного роду афер. Позначилася лібералі- зація діяльності банківського сектора в 1990-х роках і дерегулювання всього фінансового сектора в умовах, коли був відсутній належний нагляд і контроль за діяльністю банків й інших кредитних інститутів. Саме це відкрило дорогу для великомасштабних спекулятивних і ша- храйських операцій, що супроводжувалися банківською практикою високих кредитних ризиків. Це підсилювало нестабільність й уразли- вість банківських інститутів, а державні органи кредитно-грошового й валютного регулювання втратили контроль за ситуацією на фінан- сових ринках, що прокладала дорогу кризі.

Слабким місцем азіатських економік, що виявилося тільки після початку кризи, була відсутність надійної правової основи для роботи з компаніями, що мають фінансові труднощі. Наприклад, у США існує налагоджена процедура банкрутства компаній, нездатних повернути свої борги. При здійсненні цієї процедури спеціальні органи беруть на себе управління майном фірми-боржника, а потім знаходять способи максимального задоволення претензій кредиторів. Іноді фірму-борж- ника вдається врятувати від ліквідації, і частина її заборгованості кон- вертується в акції, передані кредиторам. Але в азіатських країнах за- кони про банкрутство були малоефективними; частково це пояснюва- лося тим, що в умовах стрімкого економічного росту фірми розоряли- ся досить рідко. Коли ж часи змінилися в гірший бік, проблема банк- рутств набула особливої гостроти. Відчуваючи фінансові труднощі, фірми просто припиняли повернення боргів. При цьому вони втрачали можливості ефективної роботи, оскільки ніхто не погоджувався дава- ти їм грошей до погашення попередніх заборгованостей.

Відповідно до рекомендацій МВФ закривались фінансові інсти- тути (без програми реструктуризації й без гарантій вкладникам) у Таї- ланді (серпень 1997 р.), 16 комерційних банків в Індонезії (жовтень

1997 р.) і торговельних банків у Кореї (січень 1998 р.). Причому всі ці дії передували різкому падінню попиту на активи, номіновані в національних грошових одиницях [51].

Важливим елементом економічної реформи в країнах Південно- Східної Азії була програма реструктуризації банківської системи. За рекомендацією МВФ, уряд Індонезії закрив 38 приватних банків і взяв ще 7 під свій контроль. Однак закриття банків викликало паніку

серед вкладників і, щоб зупинити її, Центральному банку довелося виділити додаткову допомогу банківському сектору.

У програмах і рекомендаціях МВФ азіатським країнам, в яких вибухнула фінансова криза, приділялася особлива увага радикальним структурним реформам фінансового сектора (додаток В). Вони, зок- рема, включали наступні заходи:

• ліквідацію неплатоспроможних фінансових інститутів, передачу їхніх активів агентству по реструктуризації (Південна Корея, Індо- незія й Таїланд), рекапіталізацію й злиття інших фінансових інсти- тутів (всі країни). У програмах реформ у Малайзії й Таїланді нада- ється велике значення поліпшенню нагляду за діяльністю фінансо- вих компаній, в яких акумулюються кошти юридичних і фізичних осіб, через яких можливий відтік капіталів за кордон. Програма реформ, розроблена корейським урядом, включала такі складові: реформу фінансового сектора, реформування корпоративного сек- тора, реформування державного сектора й зміну системи соціаль- ного страхування й забезпечення. Рекапіталізація банків здійсню- валась з бюджету, в якому повинні відображатися фактично вико- ристані кошти (всіх країн);

• заходи для істотного посилення пруденційного нагляду за кредит- ними ризикам, резервними вимогами, а також дотриманням банками стандартів достатності капіталу (всі країни);

• заходи щодо вдосконалювання звітності, бухгалтерського обліку й аудиту, а також відповідного законодавства й нагляду (всі країни);

• лібералізацію іноземних інвестицій у національну банківську сис-

тему (Південна Корея, Індонезія, Таїланд);

• створення фондів страхування депозитів (уже створені в Південній

Кореї, Індонезії й на Філіппінах);

• реструктуризацію внутрішнього й зовнішнього корпоративного боргу (Індонезія, Південна Корея, Таїланд) і закриття нежиттєзда- тних фірм (Південна Корея).

1998 р. була випущена облігаційна позика в національній валюті на суму 6,5 трлн. вон. Усього за період з листопада 1997 по гру- день 1998 р. уряд виділив на стабілізацію фінансового сектора

40,9 трлн. вон.

Уряд Південної Кореї виділив величезні кошти для реформування банківської системи країни після фінансової кризи (в цілому на це піш-

ло більше 120 млрд дол. США), зумів значно зменшити прострочену заборгованість банків країни й створити сприятливий інвестиційний

клімат. У Кореї в центрі реформи фінансового сектора є заходи, які примушують неплатоспроможні інститути покинути ринок, розв’я- зання проблеми поганих кредитів, посилення капітальної бази, забез- печення прозорості менеджменту. Реструктуризація також була спря- мована на створення банків-лідерів шляхом злиття великих банків.

Серед заходів, спрямованих на більшу прозорість фінансової зві-

тності й пруденційного регулювання, можна виділити:

• перехід на міжнародну систему банківського обліку, об’єднання

4 наглядових органів (банківського, небанківського, по цінних паперах і страхуванню) в Службу фінансового нагляду;

• посилення вимоги до внутрішнього контролю;

• введення стандартів ефективного банківського нагляду відповідно до принципів Базельського комітету.

1 квітня 1998 р. у Кореї була створена Комісія з нагляду за фінан- совим сектором (Р8С), а 1 січня 1999 р. виконавчий орган Комісії – Служба нагляду за фінансовим сектором (РЗС). Новий регулятивний орган зосередив контролюючі функції за всіма фінансовими устано- вами. Раніше вони належали цілому ряду інститутів – Банківській ко- місії, Комісії з цінних паперів, Комісії з контролю за страховими ком- паніями тощо.

З 30 квітня 1999 р. у Комісії функціонує спеціальний підрозділ по реструктуризації банків. У січні 1999 р. два банки (“Сеул Банк” й “Корея Ферет Банк”) були націоналізовані з перспективою наступ- ного їхнього продажу іноземним інвесторам.

1) неблагополучні фінансові інститути визначаються на основі показ- ника достатності капіталу (потрібне дотримання 8-процентного нормативу, установленого Базельським банком міжнародних роз- рахунків);

2) дані інститути повинні надати план фінансового оздоровлення

Комісії з фінансового нагляду;

3) комісія оцінює план і визначає, яка політика повинна проводитися стосовно банків.

У жовтні 1998 р. були прийняті нові стандарти розкриття інфор- мації фінансовими установами. Нові положення передбачають надання фінансової звітності двічі в рік і збільшують покарання за надання по- милкової інформації (раніше – тільки попередження, зараз – штраф).

Незважаючи на те, що Південна Корея займає 12-те місце у світі

за обсягами ВВП, жоден банк країни не входить до числа 50 найбіль- ших фінансових інститутів світу за рівнем ринкової капіталізації. Ос- новна причина подібної ситуації в тому, що національний банківський

сектор усе ще переживає важкі наслідки фінансової кризи, що сталася у Південно-Східній Азії в 1997 – 1999 рр. Передбачається, що після завершення реформи в Кореї будуть діяти три категорії інститутів:

1) банки-лідери;

2) банки середнього розміру, що працюють у роздрібному секторі й іпотеці;

3) дрібні регіональні банки вузької спеціалізації.

Індонезія й Таїланд, що сильніше інших азіатських країн потерпі- ли від фінансової кризи, проводять реформи власних банківських сек- торів своїми оригінальними методами. Уряд Індонезії сформував гіга- нтське реструктуризаційне агентство IBRA, що на сьогоднішній день уже виконало поставлене завдання по реструктуризації й консолідації індонезійських банків. У Таїланді банківська реформа була менш ефе- ктивною, хоча й вона дала ринку можливість провести консолідацію за принципом надання з боку уряду необмеженої свободи для підпри- ємництва.