Країни Східної Європи

Періодизація, її зміст та особливості. Східноєвропейські країни за їхнім політичним статусом в роки другої світової війни можна поділити на дві групи: до першої належали Польща, Чехословаччина, Югославія, Албанія, які були окуповані й розчленовані гітлерівською Німеччиною та її сателітами.

Марксистсько-ленінська періодизація повоєнної історії країн Східної Європи, яка передбачала будівництво соціалізму з його переходом до комунізму, виявилася штучною, надуманою і, врешті-решт, неспроможною.

Історія країн Східної Європи після другої світової війни - це історія зародження, розвитку та розпаду політичних режимів радянського, тоталітарного типу. В ній, за найновішими даними, виділяють ряд етапів. Перший - з 1944 по 1948 роки - пов'язаний з утворенням коаліційних урядів, що сталося після очищення Червоною Армією цих країн від гітлерівських загарбників та розриву з Німеччиною її колишніх союзників та сателітів. Цей період характеризується перехідним, політично варіативним станом суспільства, яке відкинуло фашизм і профашистські режими і прагнуло визначити принципи свого подальшого розвитку. У цій боротьбі брали участь різні політичні сили. Вперше, окрім "традиційних" ліберально-демократичних, селянських, соціалістичних (соціал-демократичних) партій на політичну арену як реальний претендент на владу виступили комуністи.

Друга світова війна та її результати принципово змінили місце та роль компартій в суспільному розвитку регіону. Відігравши активну роль у русі Опору, вони тим самим здобули довіру частини суспільства в більшості країн Східної Європи (хоч рівень цієї довіри в різних країнах був різний), а, отже, й право бути представленими в коаліційних демократичних урядах.

Боротьба різноманітних політичних сил за всю повноту влади і напрямок розвитку суспільства склала головний зміст його життя в цей період. Разом з тим радянське керівництво уникало, принаймні до 1947 року, прямого диктату у відносинах з східноєвропейськими країнами, які за ялтинсь-ко-потсдамськими рішеннями опинилися у сфері його беззастережного впли-

329

ву. Можна стверджувати, що їхнє керівництво мало в цей час можливості більш-менш вільного вибору власної моделі розвитку. Становлення тієї чи іншої форми політичної влади диктувалося здебільшого внутрішніми обста-винами. Таку політику СРСР в регіоні можна пояснити рядом факторів: 1. Москва змушена була рахуватися з консолідацією східноєвропейських на-родів та їхнім прагненням до незалежності, до відбудови своїх держав на самостійній основі; 2. Радянське керівництво було зацікавлене у виконанні ялтинськ-потсдамських рішень; 3. Це підтверджує виведення радянських збройних сил з Норвегії (щоправда, після наполегливих домагань союз-ників) та Чехословаччини; 4. Згода Радянського Союзу на створення для нагляду за умовами перемир'я паритетних Союзних контрольних комісій у східноєвропейських країнах. Щоправда, Сталін жалкував згодом, що не здійснив у 1944-1945 роках розширення СРСР відомим "балтійським спо-собом" за рахунок східноєвропейського регіону.

Незаперечним є те, що в роки війни та у перші повоєнні роки в країнах регіону розгорнулася боротьба різних політичних сил за ту чи іншу аль-тернативу післявоєнного розвитку. Найхарактернішою особливістю регіо-нального суспільного руху було те, що переважна більшість населення не бажала відновлення довоєнних порядків; рух носив антифашистський та демократичний характер. Парадокс полягав у тому, що гарантом цих прогресивних перетворень мав стати СРСР - тоталітарна держава.

В залежності від історичних умов, демократичного і політичного дос-віду, співвідношення політичних сил пропонувалися різні варіанти соціаль-но-економічного та політичного розвитку країн: 1.

В таких країнах, як Болгарія, Румунія, Угорщина та Польща комуністи не мали внутрішньої опори та впливу, без зовнішньої допомоги вони не змогли б захопити владу. В ЧСР до 1948 року тривала боротьба між концепцією "позакласового чеського демократичного соціалізму", репрезентованого національними соціалістами, та ідеологами соціалізму в марксистсько-лен-інському тлумаченні, тобто комуністами. Центральною лінією суспільного розвитку в Польщі та Болгарії стала боротьба за гегемонію між робітничи-

330

ми партіями, передовсім комуністами, та селянським політичним рухом. Звідси пропонувалося два шляхи подальшого розвитку: 1. Через народну демократію до соціалізму; 2. Селянська республіка в її буруазно-демокра-тичному розумінні. Головна лінія протистояння в Угорщині та Румунії пролягала між прихильниками ліберальної демократії західного взірця і робіт-ничими партіями, які пропонували різні шляхи організації суспільства на соціалістичних засадах. Лише в Югославії та Албанії комуністи одразу ут-вердилися в усіх владних структурах, вже у 1946 році тут сформувалися основні політичні та економічні конструкції держави авторитарно-тоталі-тарного типу.

Поворотним в історії східноєвропейських країн став 1947 рік, коли було створено Комуністичне Інформаційне бюро ( фактично реанімовано Комін-терн).

Другий етап припадає на 1949-1953 роки. Він пов'язаний з планомір-ними зусиллями комуністичного керівництва в країнах регіону трансформу-вати всі ділянки суспільного життя за комуністичними доктринальними схе-мами побудови соціалізму та максимальному копіюванні радянського досв-іду. "Візитною карткою" цих зусиль у соціально-економічній сфері була широко відома ленінсько- сталінська тріада - індустріалізація в галузі промислового виробництва, колективізація сільського господарства і дрібного міського виробництва, завершення змін у формах власності і так звана куль-турна революція. Це роки найбільш одвертого і прямого втручання СРСР у внутрішнє життя країн Східної Європи: через всезагальний контроль аж до прямого диктату, час жорсткого підкорення національно-державних інтересів кожної країни інтересам східного блоку і правлячій у ній радянській верхівці. Особливу роль у запровадженні "соціалістичних норм життя" і здійсненні контролю за "місцевою", національною номенклатурою зіграла система ста-лінських "чисток" та радянських радників. Партійно-державне керівництво східноєвропейських країн прийняло беззастережно горезвісну сталінську тезу про загострення класової бротьби в процесі побудови соціалізму, що вили-лося в грубе порушення законності та масові репресії.

331

ротьби за владу в регіоні знищували еліту революціонерів ( у країнах народної демократії - це були комуністи-підпільники, ті, що не переховувалися під час війни на території СРСР) та колишніх фашистів і колабораціоністів, потім г- "відступників від соціалізму" та іноземних Шпигунів, яких називали троцькістами, тітовцями, буржуазний націоналістами, космополітами, сіоністами. В той же час зазнавали репресій цілі групи населення: землевласники, підприємці, духівництво, кадрові військові, ліберали, реемігранти, інакомислячі. Загалом "чистки" перетворилися у невід'ємний атрибут робітничих партій нового типу та інструмент формування номенклатури, залежної від московського керівництва. Таким чином, впродовж 1945-1950 років у Східній Німеччині було репресовано понад 122 тис. осіб; з 1944-1948 рік у Польщі-300 тис; в ЧССР з 1948-1954 роки-близько 150 тис. З 1949 року по регіону прокотилася хвиля інсценованих судових процесів, які готувалися спецкомандою радянських кадебістів.

Лише смерть Сталіна 1953 року зупинила цю криваву вакханалію. Цим роком завершується другий етап повоєнної історії країн Східної-Європи. Щоправда, смерть радянського диктатора не означала ще "початку кінця" тоталітаризму ні в Радянському Союзі, ні в східноєвропейському регіоні, але вона започаткувала їхній вступ в новий етап свого розвитку.

Третій етап тривав майже 40 років: з 1953 і до кінця 80-х років XX століття. Він позначений системними кризами, антисоціалістичними революціями, відлигами, нормалізаціями в регіоні, які засвідчували невідворотній процес руйнації тоталітарної політичної системи. Перелік перманентних криз в регіоні суттєвий: червнева революція 1953 року в НДР, події в Польщі влітку 1956 року, народна революція 1956 року в Угорщині, "празька весна" 1968 року в Чехословаччині, революція у Польщі на початку 80-х років. Всі вони були придушені з допомогою військової сили, в тому числі радянської та армій країн-учасників Організації Варшавського договору.

Останній, четвертий, період припав на кінець 80-х - 90-і роки XX сто-ліття. Він характеризується тотальним поглибленням кризових явищ в соціально-економічному та політичному розвитку країн, перемогою антисоціа-лістичних, демократичних революцій і пошуками власних, самобутніх шляхів національного та політичного відродження.

Революції кінця 1980-х - початку 1990-х років, зовнішні та внутрішні передумови, національні форми та особливості. Ці революції постають як події, що визріли в тодішніх соціально-економічних та політич-

332

них структурах, а їхня синхронність та перебіг за принципом "ефекту доміно" обумовлені подібністю і взаємопов'язаністю розвитку країн регіону. При розгляді даної теми постає передовсім проблема понятійного характеру, або проблема дифініцій революцій. Незаперечним є те, що визвольні рухи кінця 1980 - початку 1990-х років у Східній Європі є революціями абсолютно нового типу і світова історія не переживала подібних революційних змін. Питання типології згаданих суспільних рухів залишається не з'ясованим. Ліворадикальні сили (комуністи) називають їх консервативними, антикомуністичними, або ж контрреволюціями. Праві ж сили - антибюрократичними, антитоталітарними, народними, демократичними. Так чи інакше, відомо, що будь-які революії вирішують питання влади: її захоплення чи ліквідацію, зміну політичного ладу чи системи в цілому. Такі зміни фактично відбулися у східноєвропейському регіоні. На нашу думку, найбільш оптимальним варіантом буде кваліфікація цих революцій як демократичних, оскільки вони передбачають створення в країнах ЦПСЄ громадянських суспільств, держав добробуту, сильних, процвітаючих систем.

Проблему передумов дослідники розв'язують по-різному: одні вважають визначальними внутрішні фактори, інші віддають перевагу зовнішнім факторам, тобто радянському, треті дотримуються думки про сприятливе поєднання внутрішніх та зовнішніх причин. Найбільш вдалою видається остання позиція.

Аналізуючи зовнішні передумови, варто почати зі змін глобального характеру, перша з яких полягає в тому, що системний чи табірний поділ світу приводив світову спільноту до безвихідних ситуацій, адже ні десяток, ні гори ядерної зброї, ні виведення її в космос, ні створення ядерних парасольок не гарантували виживання жодній із систем; друга полягає у тому, що капіталістична система, чи західна модель суспільного розвитку, зазнала значних еволюційних трансформацій соціального характеру. Відомий ленінський прогноз про імперіалізм як переддень соціалістичних революцій виявився простою кон'юнктурщиною. Західна, капіталістична, модель суспіль-но-економічного розвитку володіє іманентними важелями для свого вдоско-налення, якісного зростання і набрала нині "соціалізованого" характеру і далеко не вичерпала своїх можливостей щодо подальшої еволюції. Вона демонструє переконливо свої переваги щодо якості та рівня життя людей. Це по-перше. По-друге, без зовнішнього поштовху, а саме: "перебудови" в СРСР, проголошеної М.Горбачовим, відмови від "доктрини Брежнєва" (обов'язку Радянського Союзу захищати соціалістичні завоювання в усьому світі), визнання за народами соціалістичного блоку права вибирати свій шлях розвитку, агонія соціалістичної ситеми була б набагато довшою, напевно, кривавішою й трагічнішою. Система, яка породжена кривавими методами в Росії 1917 "року, а після другої світової війни насильно експортована до

333

Східної Європи, була генетично закодована на крах, адже в ній відсутні будь-які внутрішні стимули для свого власного якісного саморозвитку. Щоправда, це не виключає певних економічно-соціальних успіхів до тих пір, поки с можливість використовувати екстенсивні, мобілізаційні методи. До того ж, як відомо, система переживала перманентні соціально-економічні та політичні кризи.

Щодо внутрішніх передумов, то науковці виділяють декілька принципових "рівнів" (компонентів) кризи: етичний, ідеологічний, політичний, організаційний, соціальний, охлократичний тощо. Дамо коротке тлумачення цих компонентів. Етичний полягає в "десакралізації" влади, тобто повної її дискредитації наприкінці 1980-х років. Ідеологічний компонент пов'язаний передовсім з усвідомленням утопічності марксистсько-ленінського вчення у практичному сенсі. Політичний рівень кризи віддзеркалювався у зниженні "якості" владних рішень, у боротьбі номенклатури за свої привілеї, самозбереження, її переродження. Організаційний компонент переплетений з політичним і відбиває зростаючий рівень некерованості державою і всім громадським життям. Соціальний рівень кризи вказує насамперед на соціальне невдоволення матеріальним рівнем життя. Щодо охлократичного компонету кризи, тобто влади натовпу, то він характерний лише для Румунії та Албанії через слабкість революційних політичних партій та рухів, які роздиралися внутрішніми чварами і не змогли спрямувати народне невдоволення у конструктивне русло. В інших східноєвропейських країнах цей компонент був незначним і загалом в країнах регіону демократичні перетворення мали організований і переважно мирний, парламентський характер, діставши назви "ніжних" чи "оксамитних" революцій. Додамо, що стабільним негативним психологічним подразником для народів регіону було тривале пе-ребування на їхній території радянських збройних угруповань. Західна група військ (ЗГВ), яка дислокувалася у Східній Німеччині, нараховувала наприкінці 1980-х років 550 тис. солдатів, офіцерів, членів їхніх родин та вільнонайманих; Центральна група військ (ЦГВ), утворена після вторгнення 1968 року у Чехословаччину, складалася з 136,3 тис. осіб; Північна група (ПГВ) військ у Польщі нараховувала 67 тис. осіб, а Південна група (ПГВ) в Угорщині - 65 тис. Якщо до цього додати ще 150-тисячну групу радянських військ у Прибалтиці, функції яких також зосереджувалися на "захисті завоювань соціалізму" у східноєвропейському регіоні, і насамперед у Польщі, то можна говорити про майже мільйонну армаду, готової за наказом вождів КПРС не тільки здійснити фронтальний марш-кидок до Рейну, а потім до Ла-Маншу й відкинути зовнішніх ворогів, а й провести масовану поліційно-караль-ну операцію щодо будь-якої із "союзних" держав з метою придушення "ан-тирадянщини" та інших "внутрішніх противників нового ладу".

Конкретизуючи особливості та форми революцій, зауважимо, що вони

334

за цієї характеристикою суттєво різняться. Так, у Польщі та Угорщині передача влади відбулася мирно, цивілізовано, без громадських струсів. їх називають інколи "переговорними революціями", або революціями за "круглим столом", коли реформістське крило ПОРП чи УСРП шляхом переговорів з опозицією домовлялося про революційні зміни.

Друга модель впроваджувалася в Болгарії та Албанії, в яких революційний процес розпочався з боротьби всередині компартій, що привело до відставки "вождів" та приходу до влади комуністів-реформаторів. Тут йшли від зміни та оновлення політико-партійної еліти до поступової зміни політичної системи.

Третій шлях було обрано в НДР та ЧССР, де відбулися загалом безкровні революції — "оксамитова" в ЧССР та "осіння" в НДР, в яких спостерігалося поєднання боротьби у вищій партійній верхівці та масових, в цілому мирних, виступів народу.

Нарешті, справжня народна революція у Румунії з великими людськими жертвами.

Таким чином, на січень 1992 року у всіх східноєвропейських країнах діяли некомуністичні уряди, обрані волевиявленням народу, за деяким винятком Румунії та Албанії. В цих країнах виборці налякані стихією ринку та радикальним націоналізмом схилися в бік обережних поступових змін і підтримали реформістів - вихідців із колишніх правлячих партій.