Європейська Комісія

Єврокомісія має стежити за впровадженням положень угоди, вона формулює рекомендації й позиції, має власну можливість приймати рішення, бере участь у формуванні рішень Єв- ропарламенту та Європейської Ради й здійснює повноваження, надані їй Радою (стаття 211 угоди).

Єврокомісія знаходиться в центрі системи і поділяє з Радою міністрів виконавчу функцію, так що можна твердити, що існує справжній “виконавчий дуалізм” Комісії та Ради міністрів3. З конституційного погляду, Римська угода надає їй основну роль вираження союзних інтересів Співтовариства і задоволення цих інтересів через впровадження союзної політики4. Під союзною політикою мається на увазі сукупність нормативних заходів, які залучають різні адміністративні рівні і через які союзні установи, зокрема Єврокомісія, застосовують положення Угоди з метою досягнення визначених у ній цілей.

Єврокомісія відіграє виразно політичну роль, яка надає їй функцію рушійної сили Співтовариства разом із Європарламен- том. Крім інституційних прерогатив, вона займається також кадровими питаннями, експертизою власних чиновників, має перевагу в переговорах з Радою і в стосунках з Європарламентом у тому, що вона нейтральна й безстороння за статутом; крім того, всередині й поза системою об’єднаної Європи вона вважається “свідомістю ЄС”. Часто описувана як монолітне утворення, Єврокомісія насправді поєднує в собі різні тенденції та інтереси9. Однак Єврокомісія є, без сумніву, установою більш унітарною, ніж Рада та Європарламент, особливо тому, що перш ніж Комісія оголошує свою офіційну й остаточну позицію всередині неї відбувається узгодження різноманітних інтересів.

Стосовно національних урядів, об’єднаних у Раді, роль Єв- рокомісії була об’єктом різноманітних аналізів, дефініцій і пропозицій6.

Згідно з однією думкою, Єврокомісія могла б розглядатися як “динамічна й освічена технократія” в центрі процесу прийняття рішень всередині Ради міністрів, водночас вона має рахуватися з позицією інших адміністративних структур підтримки Ради міністрів, комітетів і робочих груп, Комітету постійних представників7 (в контексті “адміністративної конкуренції”).

Призначення і склад

На вершині структури знаходяться Президент Комісії і колегія комісарів, кожен з яких відповідає за певну специфічну галузь (конкуренція, сільське господарство, спільна торговельна політика, регіональна політика тощо). П’ять великих держав (Німеччина, Франція, Великобританія, Італія та Іспанія) пропонують по два комісари кожна, інші десять держав — по одному, на підставі правила “принаймні один комісар від кожної дер- жави-члена”. На основі Ніццької угоди, підписаної 26 лютого 2001 року і яка ще не набрала чинності, починаючи з 2005 року Комісія матиме в своєму складі по одному комісару від кожної держави-члена, а великі держави відмовляться відправа пропонувати другого комісара. Вже тоді, як ЄС матиме 27 членів, теперішню систему буде замінено на систему ротації, і в ній стане менше членів, ніж держав-учасниць9. Комісарів підбирають на підставі їхньої загальної компетенції та доведеної ними незалежності, а потім висувають за “загальною згодою” між усіма державами-членами.

Угода спеціально підкреслює незалежність комісарів

“[...] Члени Єврокомісії здійснюють свої функції у повній незалежності на загальну користь Співтовариства. Для виконання своїх обов’язків вони не потребують і не приймають інструкцій від жодного уряду чи установи. Вони утримуються від будь- яких дій, несумісних з характером своїх функцій. Кожна дер- жава-член зобов’язується поважати такий характер Комісії і не намагатися впливати на а членів у виконанні ними своїх обов’язків” (стаття 213)

Насправді комісари Єврокомісії рідко повністю переривають зв’язки з країною свого походження Особисті зв’язки комісара з політичними партіями й урядом власної країни можуть бути важливим каналом комунікації та впливу в обох напрямках11. У будь-якому разі комісари не можуть діяти як провідники інтересів урядів, котрі їх призначили: якби вони так вчинили, то втратили б довіру своїх колег, і їхній вплив всередині колегіального органу зійшов би нанівець. Колегіальний орган комісарів є політичним центром Єврокомісії. Звичайно, тут ідеться не про уряд, який централізує та здійснює прямий вплив на всі європейські уряди, але про виконавчий орган, який робить свій внесок в управління Союзом в системі співпраці й перехресного контролю

Кожен комісар має більш-менш значний власний портфель Важливість портфеля залежить від різних чинників політичних обставин (згадаймо про зрослу останнім часом важливість со ціальних факторів), наявного бюджету (наприклад, в галузі сіль ського господарства) або типу програм, які підтримують відповідну політику (Європейський фонд регіонального розвитку, ФАРЕ — допомога країнам центральної та східної Європи, Меда — для країн Середземномор’я тощо) Вплив комісара залежить також від відносин, які йому вдається встановити з парламентськими комісіями, що спеціалізуються у сфері його відповідальності Сама комунікативна здатність і відкритість до громадянського суспільства стають щораз важливішими, і відтепер потрібно, щоб Єврокомісія, власне, дбаючи про свою політичну роль, присвятила б певний час і зусилля для пояснення громадянам, пресі, економічним операторам причин вибору й важливості певних політик, обраних у Брюсселі

Кожному комісарові асистує кабінет, який складають його найближчі співпрацівники Кабінети — це сполучні ланки між адміністративними службами й комісарами Кабінетам може належати й останнє слово в координації служб, часто член кабінету може просто не брати до уваги позицію адміністративних керівників відповідних служб Іноді кабінети є джерелом супе речностей, внаслідок їхніх зв’язків з державами-членами та практики так званого парашутного десантування відібрані адміністрацією або національними політичними партіями, деякі члени кабінетів потім “десантуються” на ключові позиції в адміністративних службах, блокуючи або гальмуючи кар’єру постійного кадрового складу, що часто призводить до великого напру ження та скарг12

Вплив кабінетів комісарів з часом надзвичайно зріс, що призвело до створення справжніх національних анклавів всередині Єврокомісп Не випадково одне з перших розпоряджень нового президента стосувалося, власне, кабінетів, які мусять мати обмежену кількість членів (6 або 7) і бути більш європей ськими (голова кабінету чи принаймні його заступник мусить бути іншої національності, ніж відповідний комісар, інші члени мусять частково походити з різних держав).

ф

“Колегіальний виконавчий орган”

“Принцип колегіальності” й надалі характеризує функціонування Єврокомісії, навіть якщо це й менш виражено, ніж ко-

м

лись .

Комісари представляють всю політику і рішення Єврокомісії та несуть за неї колегіальну відповідальність. В міру можливості Єврокомісія намагається приймати рішення консенсусом. Однак вона може вдаватися й до голосування. В такому разі достатньо набрати просту більшість (11 голосів) для схвалення пропозиції Проте, як член колегіального органу, кожний комісар може бути залучений для представлення та захисту пропозиції Комісії, наприклад, перед Парламентом на пленарній сесії, або для висловлення своєї думки щодо виправлень і доповнень до законопроекту, зроблених Парламентом, навіть коли не йдеться про тематику, охоплену колом його функцій, та навіть якщо на зборах колегії комісар висловив думку, несхвальну щодо цієї пропозиції. Питання, які входять до так званого “звичайного адміністрування”, не особливо важливі з політичної та фінансової позицій, можуть розв’язуватися через “письмову процедуру”. В такому разі всі кабінети одержують копії пропозицій зі вказаним терміном, до якого вони можуть формально висловлювати свої міркування. За відсутності заперечень з боку одного або кількох кабінетів на момент вказаного терміну пропозиція вважається схваленою. Існує також прискорена письмова процедура, за якої можливе прийняття рішення за 48 годин, і кваліфіковане доручення, яке дозволяє одному-єдиному комісарові діяти від імені колегії. Нарешті, для готування й полегшення діяльності колегії в певних конкретних ділянках, впроваджено практику створення робочих груп комісарів1/