Право на інтелектуальну власність і вільний рух товарів

На ранніх стадіях розробки прецедентного права щодо вільного руху товарів Європейський суд визнав, що неузгодженість питань відносно прав на інтелектуальну власність може створити бар'єри для торгівлі між країнами Співтовариства5.

1 Itc Gema OJ 1971 L 1.44/15.

Смраїш Т-70/89, ІШС v. Commission; дин. спільні сирани Т-69, 70, 76 — 7В та 91/89, Radio Telcfis Hireann v. Commission |19911 HCIt 11 — -i«.

Скрапа 24/67.

272

власності положенням про вільний рух товарів зосереджено на ст.36, яка дозволяє захист права на інтелектуальну власність і, як виняток, заборону кількісних обмежень та заходів, що мають однакову дію. Рідко Європейський суд пояснював, чому права на інтелектуальну власність можуть зачіпати вільний рух товарів. Однак суд виклав свою позицію у справі GEMA1: права на інтелектуальну власність можуть діяти подібно заходам, що мають дію, еквівалентну щодо кількісних обмежень.

Жодні положення національного законодавства не можуть дозволяти підприємству, яке є відповідальним за використання авторських прав і володіє монополією на території країни-члена завдяки цій основі, вимагати оподаткування продуктів, імпортованих з іншої країни-члена, які надійшли в обіг за допомогою або згодою власника авторського права. Така практика давала б можливість приватним підприємствам накладати збори на імпорт звукозаписів, які вже перебувають у вільному обігу в Співтоваристві внаслідок перетинання кордонів. Отже вона може призвести до посилення ізоляції національних ринків, яку Договір прагне ліквідувати.

Таким чином господар інтелектуальної власності має право виробляти і реалізовувати товари відповідно до свого права, проте не може застосовувати право, аби перешкоджати обігу цих товарів у межах Співтовариства. Вважається, що право буде вичерпаним з моменту, коли товари, на які поширюється право на інтелектуальну власність, з'являється на ринку.

Відмінність між наявністю права на інтелектуальну власність і його здійсненням була вперше застосована відповідно до ст.36 (ЄС)2. У справі Deutsche Grammophone фірма постачала свої записи безпосередньо роздрібним торговцям у Німеччині, а також двом оптовикам. Усі звукозаписи з товарним знаком Polydor зберігали ціну товару при перепродажу, а роздрібні торговці підписали угоди, погоджуючись із системою цін навіть для звукозаписів, що надходили від оптовика частіше, ніж від самої фірми. Фірма Метро купувала звукозаписи

Спільні сирани 55 та 57/80, Miisik-Vcrtricb МсшЬгап GmbH v. ОІЇМЛ |19811 licit 147.

Снраііа 78/70, Deutsche Graminophon Gnihl I v. Mctro-SIS-Grossmarktc GmbH |19711 liCIt 487.

27.4

Polydor у Дойче Грамофон, але не дотримувалась усталеної системи цін. Дойче Грамофон розірвала бізнесові стосунки з фірмою Метро, яка тоді отримувала звукозаписи від оптовиків. Ці звукозаписи постачалися французькій філії Дойче Грамофон і поверталися до німецького оптовика через Страсбург, що долало вимір Співтовариства. Тоді Дойче Грамофон намагалася примусити Метро не торгувати звукозаписами, посилаючись на буцімто порушення авторського права1. Дойче Грамофон доводила, що винятки щодо прав на інтелектуальну власність у ст.36 дозволяють використовувати авторське право у своїх звукозаписах, щоб упорядковувати рух цих звукозаписів.

Різницю у наявності і здійсненні авторських прав Європейський суд розглядав згідно ст.36. Суд довів, що винятки у цій статті стосувались "особливого специфічного об'єкту права" або такого, що відрізняє твори авторського права від інших товарів. Такий підхід стосується лише справ щодо інтелектуальної власності за ст.36 (пояснення: використання в окремих випадках інтелектуальної власності порушує принципи вільного руху товарів). Хоча зберігаються винятки щодо захисту прав інтелектуальної власності. "Особливий специфічний предмет права" має визначатися відповідно до національних прав на інтелектуальну власність за відсутності узгодженого підходу у Співтоваристві2.

дукції і запровадження в обіг як безпосередньо, так і через ліцензії, а також право боротися з порушеннями1.

Проте основний принцип не стосується потенційних проблем, які виникають при використанні прав на інтелектуальну власність. Думка, що товари, пов'язані з правом на інтелектуальну власність, мають реалізовуватися за згодою власника, породжує проблеми з правами, які можуть виникнути у зв'язку з отриманням обов'язкового дозволу2. Власник права не погодився на реалізацію товарів, проте відповідно до ліцензії йому сплачувалися відрахування. Це не можна порівнювати з порушенням, коли власник права не отримує економічного прибутку від реалізації копій таких товарів. У цьому випадку законодавство ЄС не було послідовним, відтворюючи можливі труднощі, пов'язані з цими проблемами. У справі GEM А3 Комісія визначила, що право було вичерпане попри той факт, що звукозаписи робились відповідно до обов'язкової ліцензії без дозволу власника авторського права. Однак у справі Pharmon4 Європейський суд визнав, що обов'язкова ліцензія не виключає існування права на інтелектуальну власність відповідно до ст.36, принаймні у наданні можливості власнику патенту з однієї країни ЄС не допускати імпорту продукції, виробленої за обов'язковою ліцензією в іншій краї-ні-члені. На думку Європейського суду, неможливо розглядати власника патенту як такого, що добровільно постачає на ринок вироби особисто або через обраного ліцензіата. Із двох справ Фармон, мабуть, краще репрезентує той факт, що питання обов'язкової ліцензії не було детально розглянуте у рішенні Комісії у справі Джема тоді, як воно становило основу мотивування рішення у справі Фармон. Згідно останніх справ щодо обов'язкового ліцензування Європейський суд вирішив, що норми стосовно обов'язкових ліцензій пов'язані скоріше з

1              До цієї спрапи відповідно до багатьох законів з авторського права

копіювання робіт, захищених авторським правом, без згоди власника роз

цінювалось як другорядне порушення.

авторського права були змінені відповідно до права ЄС.

2              Справа 144/81, Keurkoop [1983] ECR 2853.

3              Там само. Див. також справу 53/87, CICRA v. Renault [1988] ECR 6039,

в якій Суд ЄС погодився, що Рено може використовувати свої дизайнерські

права на частини кузова автомобіля, щоб не допустити їхнього виробництва

з боку CICRA в Італії, а також продажу в інших країнах-членах без згоди

Рено.

274

1 Справа 434/85, Allen amp; Hanbury's Ltd v. Generics (UK) Ltd [1988] ECR 1245.

Обов'язкове ліцензування дозволяє комусь іншому, крім власника патенту, використовувати патент, якщо можна встановити, що власник не використовує винахід належним чином. Такий режим має запобігти можливому приховуванню винаходу, що приносить загальну користь. У деяких країнах інші типи прав інтелектуальної власності також можуть підлягати обов'язковому ліцензуванню.

Спільні справи 55 та 57/80.

4 Справа 19/84, Pharmon BV v. Hocchst AG [1985] ECR 2285.

275

існуванням, ніж з реалізацією права, проте країна-член не може застосовувати ці норми у такий спосіб, щоб створювати дискримінаційні умови, які не відповідають нормам щодо вільного руху товарів1.

Наступним питанням є міра, якою права, пов'язані з інтелектуальною власністю, вичерпуються після реалізації товарів, що є предметом цього права. Наприклад, авторське право на фільми може використовуватися у показах, при продажі і прокаті. Вважається, що власник авторського права може надавати ліцензію тільки для однієї мети. У справі Warner Brothers2 позивачі займалися продажем у Великій Британії відеокасет з фільмами, на які вони мали авторське право. Фірма Крістіансен придбала відеокасету Уорнер Бра-зерс у Великій Британії і віддала в прокат своєму підприємству в Данії. Європейський суд погодився з Уорнер Бразерс, що продаж відеокасети фільму не означає позбавлення прав на прокат цього фільму.

Специфічні проблеми виникають у справах товарів з товарними знаками. Мета маркування товарів — захистити гудвіл бізнесу, забезпечивши, щоб слово або знак позначали лише одне джерело товарів. Проте для компаній було б дуже легко розділити єдиний ринок, використовуючи різні товарні знаки у кожній країні. Це може статися навіть за відсутності наміру обминути право: різноманітність мов, якими користуються у країнах ЄС, може вимагати застосування різних назв товарів залежно від країни, де вони продаватимуться. В інших країнах-членах дистриб'ютор може додавати різні товарні знаки. Європейський суд дозволив перепакування товарів з товарними знаками за обставин, коли оригінальний товарний знак залишається, а на упаковці зазначаються імена як виробника, так і дистриб'ютора'.

1              Сирана С-2:{5/89, Commission v. Italy |1992| l-CR I - 777; справа

С-.Ч0/90, Commission v. United Kingdom 11992| liCR I - 829; екрана С-191/90,

Generics (UK) Ltd |1992| l-CR I - Я.'Ш.

2              Cnpaiia 1.rgt;8/86, Warner Brothers v. Christiansen |1988| liCR 2605.

:! Cnpaiia 1/81, Pfizer Inc |19811 liCR 291.4.

Інша проблема виникає, ісоли підприємства з різних країн використовують однаковий товарний знак. Якщо товарні знаки мають різне походження, тобто два підприємства використовують товарні знаки у своїх країнах-членах, і немає жодної підстави думати, що одне з них намагається отримати перевагу над маркою і репутацією іншого. Тоді кожне підприємство може покладатися на національне законодавство, щоб не допустити використання іншої товарної марки у кожній з цих країн-членів1. Європейський суд розглядає це як спосіб захисту товарного знаку, оскільки природі цього права відповідає ситуація, коли товарний знак позначає товари з одного джерела. Це якраз та ситуація, коли необхідно звертатися до винятку зі ст.36.

Розглядалися справи з торговою маркою HAG для де-кофеїнованої кави. 1907 р. товарний знак був зареєстрований фірмою ХАГ АГ у Німеччині, а 1998 р. — у Бельгії і Люксембурзі. 1927 р. фірма ХАГ АГ створила філію у Бельгії, а 1935 р. передала права на товарний знак у Бельгії та Люксембурзі своєму філіалу. 1944 р. філія була конфіскована як власність ворога і продана бельгійській компанії. 1971 р. бельгійські та люксембурзькі торгові марки були передані фірмі Ван Зуйлен Фрер. 1972 р. ХАГ АГ почала експортувати каву до Люксембурга, і Ван Зуйлен подала позов на ХАГ АГ, з приводу чого мало місце звернення до Європейського суду2. Суд висловився на користь ХАГ АГ, стверджуючи, що заборона вільного руху товарів, торгова марка яких має спільне джерело, була б несумісною з цілями Спільного ринку. Це означало, що жодна з компаній не може перешкоджати іншій реалізовувати товар на її території, що потенційно могло б підривати їхні права на товарний знак, якщо дві компанії використовують однакову торгову марку. Різниця у підходах до товарних знаків із спільного джерела і незалежного походження залишалась до 1990 р.

1              Справа 119/75, Terrapin v. Tcrranova 11976J liCR 1039.

2Справа 192/73, Van Zuylcn I'rcrcs v. HAG AG 1197/11 l-CR 731.

276

277

Європейський суд розглядав справу щодо спільного походження товарних знаків, де одна з компаній існувала поза межами ЄС, і вирішив, що власник товарного знаку, оскільки він є його власником у межах ЄС, може заперечувати вживання товарного знаку власником, який знаходиться поза межами ЄС1. Таким чином так звана доктрина спільного походження, що обмежувалась товарними знаками спільного походження, коли власники окремих знаків перебували у спільних рамках за піддання значній критиці2. Але суд не переглядав своєї позиції до появи серед його справ позову торгової марки ХАГ. 1979 р. Ван Зуйлен була придбана швейцарською компанією, яка для реалізації кави у Бельгії створила акціонерне товариство СНЛ — Сюкаль НВ. Сюкаль почала реалізацію кави у Німеччині, і ХАГ подала позов на неї. Справа знову була направлена до Європейського суду, який чітко висловився проти свого попереднього рішення (єдиний приклад, коли це було зроблено)3. У цьому випадку суд розглянув природу прав на товарні знаки ретельніше, ніж при проведенні першого процесу ХАГ. Метою запровадження товарних знаків є недопущення нечесної конкуренції, коли підприємство не може отримати переваг від гудвілу іншого підприємства. Існування прав на товарні знаки означає право на використання знаку для реалізації спершу товарів, які мають товарні знаки. Так чи інакше, мають торгові марки спільне походження або ні, вирішальним фактом є відсутність будь-якого елементу дозволу з боку власника прав на товарний знак, який охороняється національним законодавством, на реалізацію в іншій країні-члені під товарним знаком, що є однаковим або може спричинити плутанину, схожого продукту, виготовленого і реалізованого підприємством, яке не має юридичної або економічної залежності від власника. Внаслідок цього власник повинен мати можливість не допускати використання марки, що може спричинити плутанину серед споживачів і завдати збитків потенційно самій торговій марці.

1              Справа 51/75, Emi Records Ltd v. CBS UK Ltd [1976] ECR 811.

2              У другій справі HAG Jacobs AG розкритикував доктрину спільного

походження як таку, що грунтується на помилковій логіці: справа С-10/89,

CACNL - Sucal v. HAG GI-AG [1990] ECR 3711.

3              Справа C-10/89, SA CNL-Sucal NV v. HAG GV AG [1990] ECR 3711.

278

Оскільки Європейський суд був зацікавлений гарантувати права на інтелектуальну власність і оскільки існує можливість ненавмисного поділу Єдиного ринку внаслідок сумлінного використання однорідних торгових марок у різних краї-нах-членах, Комісія розпочала сама турбуватися про гармонізацію прав на різну інтелектуальну власність. Така гармонізація допускає ситуації як з торговою маркою ХАГ відповідно до існуючих прав, проте може відвернути майбутні напрями при конкурентно незалежному використанні товарних знаків.