Виключення з правил про вільний рух

Згідно із ст. 30 ДзЄС, заборона кількісних обмежень на імпорт та експорт не виключає заборон чи обмежень на імпорт, експорт і транзит товарів, що ґрунтуються на міркуваннях громадської моралі, публічному порядку та державної безпеки; захисту здоров’я та життя людей, тварин чи рослин; захисту національних художніх, історичних чи археологічних цінностей; або захисту промислової та комерційної власності.

Аналогічні правила стосуються вільного руху капіталу. Держави-члени можуть застосовувати відповідні положення їх податкового законодавства, що встановлюють відмінності між платниками податків, які перебувають у неоднакових умовах відносно місця проживання чи місця інвестування капіталу, а також приймати усі необхідні заходи із запобігання порушень національних законів та актів виконавчої влади, зокрема у сфері оподаткування та контролю з боку фінансових установ, чи встановлювати процедури декларування руху капіталу з метою адміністративної та статистичної інформації (ст. 58 ДзЄС). Однак ці положення не мають бути засобом свавільної дискримінації або прихованого обмеження вільного руху капіталу і платежів.

Вільний рух працівників та свободу заснування може бути обмежено з міркувань публічного порядку, державної безпеки та охорони здоров'я, причому вільний рух працівників та свобода заснування не стосуються державної служби (ст. 39 ДзЄС). Обмеження містять й акти „вторинного” законодавства. Директива 2004/38 встановлює (ст. 27-33) обмеження права громадян ЄС і членів їх сім'ї вільно пересуватися територією держав-членів і проживати там. Це виключення аргументоване міркуваннями публічного порядку, суспільної безпеки або суспільного здоров'я[56], і не повинно допускатися в економічних цілях.

Відносно громадянина Союзу або членів його сім'ї, які набули право постійного мешкання на його території, приймаюча держава-член тільки з особливо серйозних міркувань громадського порядку або безпеки може ухвалювати рішення про видворення. Не зважаючи на мотиви суспільної безпеки, держава-член відносно певної категорії громадян Союзу незалежно від їх національного громадянства не може ухвалювати рішення про видворення, а саме відносно: а) тих, хто прожив в приймаючій державі-члені впродовж десяти попередніх років; або б) неповнолітніх, якщо тільки видворення не є необхідним на користь дитини, як це передбачено в Конвенції Організації Об'єднаних Націй «Про права дитини» від 20 листопада 1989 р. (ст. 28).

Що ж до заходів, вживаних з міркувань суспільного здоров'я, що обмежують вільне пересування осіб, то вони застосовуються в разі потенційних епідемічних захворювань, які визначені у дотичних документах Всесвітньої Організації Охорони здоров'я, а також інших заразних інфекційних або паразитарних захворювань – за умови, що в приймаючій державі-членові вони виступають предметом захисних заходів відносно її власних громадян. Виникнення захворювань після закінчення тримісячного періоду з моменту в'їзду не може служити підставою для видворення.

Хоча країни ЄС мають певні інструменти обмеження вільного руху всередині єдиного ринку ЄС, разом з тим, питання про законність та обгрунтованість застосування цих інструментів може розглядатися в судах країн-членів та в Суді ЄС. Практика показує, що позиція Суду ЄС з цього питання була вельми жорсткою і країнам ЄС (їх органам), як правило, не вдавалося довести у Суді ЄС наявність вищезазначених підстав[57].

Так, щодо публічного порядку Суд ЄС неодноразово підкреслював, що ця підстава повинна бути пов’язаною із загрозою, яка має бути реальною, триваючою, наявною, а не умоглядною, доволі серйозною, а об’єктом загрози мають бути основоположні інтереси суспільства. Оцінка такої загрози має надаватися з точки зору здорового глузду та наявного досвіду. Практика Суду ЄС вимагає від країн-членів при застосуванні інструментів обмеження вільного руху зважати на принцип пропорційності, тобто не виходити за межі необхідного для забезпечення захисту[58].

Даючи оцінку такому аргументу як публічний порядок у контексті права на вільний рух осіб, Суд ЄС не завжди дотримується однозначної позиції. Так, він визнав обгрунтованою заборону громадянці країни ЄС на надання виду на проживання в іншій країні ЄС для роботи у небезпечній з точки зору адміністративної практики країни в’їзду релігійній організації. Суд виходив з того, що не-вислання з країни її громадян-членів, які також працюють у цій організації, не створює дискримінації щодо іноземної громадянки, бо вислання зі своєї та з чужої країни неможливо ставити на один рівень. За інших обставин, Суд, визнав необґрунтованим висилку з країни на підставі її законодавства, що спрямоване проти заняття проституцією, оскільки така поведінка притаманна певним громадянкам приймаючої країни і щодо цих громадянок не розглядається у цій країні як „серйозна загроза” публічному порядку[59]. Як підставу для застосування обмежень Суд ЄС розглядав розпорядження уряду Ірландії про обов’язкову закупівлю усіма покупцями продуктів нафтопереробки 35% цих товарів у державного нафтопереробного підприємства, оскільки це підприємство є єдиним у країні, а його закриття чи зменшення на ньому виробництва загрожувало би інтересам національної оборони[60].

Щодо публічної моралі, то цей аргумент був предметом диференційованої оцінки з боку Суду ЄС. Так, коли йшлося про ввезення порнографічної продукції, сама по собі наявність у країні ввезення законодавства про протидію поширення порнографії була для Суду ЄС підставою визнати заборону на ввезення обґрунтованою[61].

Стосовно аргументів, пов’язаних з охороною здоров’я, практика Суду ЄС виходила з того, що обмеження мають застосовуватися у рівній мірі як до іноземних так й до вітчизняних товарів. Так, зважаючи на те, що відходи є об'єктом комерційних операцій, Суд ЄС визнав обгрунтованими заходи властей щодо заборони ввезення відходів як вітчизняного, так й іноземного походження до Валонії – регіону Бельгії, в якому спостерігалося небезпечне для довкілля накопичення відходів, а отже створювалася загрозлива ситуація для довкілля, зокрема щодо здоров’я людей[63]. В іншій справі визнано правильним рішення щодо зобов’язання постачальників енергії закупляти увесь обсяг електроенергії, що продукується вітчизняними вітровими електростанціями, на зважаючи на більш високий рівень цін на таку електроенергію, а також на те, що такі обов’язкові заходи створювали перешкоду для закупівлі електроенергії за кордоном. Суд виходив при цьому з небезпеки, яка створюється продукуванням електроенергії через згоряння традиційних енергоносіїв, які, у свою чергу, при продукують гази, що є причиною парникового ефекту, а він, як відомо, несе загрозу життю та здоров’ю людей, тварин і рослин[64]. У справі Re Arnolds Van der Laan Суд зазначив, що національне законодавство, яке забороняє, коли йдеться про обмеження задля захисту споживачів, продаж харчових продуктів, які законно виробляються та продаються в іншій державі-члені, суперечить статті 30 ДзЄС, якщо споживачі захищені за допомогою етикеток, застосованих у відповідності з правилами ЄС, зокрема етикеток з описом продукту та переліком інгридієнтів[65].

Згідно з практикою Суду ЄС, здійснення державами-членами обмежень вільного руху є незаконним, якщо порушує законодавство ЄС, наприклад, щодо прав людини[66].