Дебати про майбутнє Європейського Союзу

З огляду на розчарування від Ніццької угоди та від ірландського “ні”, декларація №23 набуває фундаментального значення і залишає ще сподівання на справжнє політичне й інституційне відродження.

На перших двох пунктах ми вже зупинялися. Щодо третього слід сказати, що наразі бюджет ЄС працює в режимі, несумісному з демократичним і відкритим характером, до якого прагне Євросоюз. Цей бюджет надто обмежений, порівняно з цілями Євросоюзу, — лише у витратній, але не в прибутковій своїй частині; це бюджет, на якому Рада і Європарламент уклали “озброєний мир” лише завдяки збільшенню необов’язкових витрат, щодо рішень про які Парламент має більші повноваження. Однак Євросоюзові потрібен справжній європейський “фінансовий закон”, прийнятий спільно Парламентом і Радою, та право на прямий податок, який мав би заступити собою, а не обтяжити, теперішні внески держав-членів.

Загалом кажучи, саме надійшов час опрацювати той самий “загальний проект”, який європейські лідери роками відкладають відсамітудо саміту, від конференції до конференції.

Задумана в повоєнні роки “групою переможених” об’єднана Європа опинилася сьогодні перед факторами, про які в ті часи не можна було й здогадуватися і які європейські народи інтуїтивно помалу усвідомлюють. У 1950-х роках холодна війна й провал спроби європейської оборонної та політичної спільноти (1953 рік)60 спонукали шість держав-засновниць відмовитися від спроб відкритого досягнення політичного союзу та “піти економічним шляхом”, аби розпочати процес інтеграції.

Європейські лідери нарешті розпочали дебати про майбутню політичну й інституційну характеристику Євросоюзу, в час, коли він готується стати “континентальним союзом”. Зрештою, трагічні події 11 вересня 2001 року й нова міжнародна ситуація роблять ці дебати ще потрібнішими й нагальними. У новому контексті об’єднана Європа має справді продемонструвати свою єдність у боротьбі проти тероризму та в новій політиці розвитку, але мусить також забезпечити себе структурою й інститу- ційними засобами, необхідними для діяльності в європейському і глобальному масштабах та для підтримки різних внутрішніх рівноваг.

Міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер у промові в Гумбольдтівському університеті в Берліні 12 травня 2000 року запропонував “конституційну угоду” для об’єднаної Європи, яка мала б стати федерацією зі своїм Парламентом, що представляв би два складники, на яких базується сучасна Європа, — держави й народи, — та з європейським урядом, що міг би бути створений на основі Європейської Ради та Єврокомісії з виборним президентом із широкою виконавчою владою.

Президент ФРН Йоганнес Pay та канцлер Гергард Шредер також висловили свій погляд на еволюцію системи управління Європою у федеральному напрямку. Йоганнес Pay заявив, що Європа потребує конституції й має стати федерацією національних держав65. Конституція, мала б стати плодом широких дебатів і містити 3 частини: хартію фундаментальних прав Європейського Союзу, чіткий розподіл повноважень між Євросоюзом і державами-членами та майбутню конфігурацію європейських установ. Європейський Парламент і Рада міністрів мали б стати справжнім двопалатним парламентом, представником держав і народів, а Президент Єврокомісії мав би обиратися або безпосередньо народом, чи обома палатами. Гергард Шредер, зі свого боку, запропонував “легітимний та ефективний” розподіл повноважень між Радою, Парламентом і Комісією з одночасним зміцненням виконавчих повноважень Комісії66. Серед іншого, Шредер вважає за необхідне вжити заходів проти “підступного передання” повноважень Євросоюзу та пропонує ренаціоналі- зацію на основі принципу субсидіарності деяких повноважень Співтовариства, як-от аграрна політика, політика структуриза- ції, прискорення інтеграції в галузі поліції та правосудця (створення поліції федерального типу та європейського міністерства юстиції). В цілому Німеччина прагне до зміцнення інституційної структури Євросоюзу, що провадив би, однак, значно меншу діяльність, ніж нинішній. І пропонує німецьку модель для нової Європи67.

Пропозиції Шредера були сприйняті майже як “провокація” у Франції68. З одного боку, справді, запропоновані Шредером інституції значно інтеґрованіші й федеральніші, аніж французи, здається, схильні прийняти.

В пошуках відновлення франко-німецької осі, від якої завжди залежав успіх реформ і великих рішень Євросоюзу, Йошка Фішер повернувся до цієї теми, заявивши, що Рада міністрів мала б стати, разом з Єврокомісією, виконавчою владою нового Євросоюзу й залишити законодавчі функції для Європейського Парламенту. Європейська виконавча влада стала б у такому разі цілком “двоголовим” органом, згідно з моделлю, близькою до французької70.

Першою відповіддю Німеччині стала заява французького прем’єр-міністра ЛіонеляЖоспена71. Жоспен запропонував зосередити дебати не лише на “упаковці”, тобто на інституціях, але й на “вмісті”, себто на напрямках політики (економічне управління євро, повна гармонізація податків для підприємств, європейське соціальне право, соціальні послуги, спільний юридичний простір, інтегрована європейська поліція та європейський головний прокурор, статус європейського споживача, мережа санітарного нагляду й тривожного попередження, підсилення ролі Верховного представника зі спільної зовнішньої й безпекової політики, злиття європейських консульських мереж, розширення сфери голосування кваліфікованою більшістю). Він також повернувся до ідеї федерації національних держав72, залишивши, однак, широкий простір для міжурядової взаємодії. Зокрема, пропонується зберегти теперішній інституційний трикутник, пристосувавши його до нових потреб: Президент Єврокомісії мав би походити з коаліції, що домоглася перемоги на європейських виборах; Рада мала б одержати право розпускати Парламент на пропозицію держав-членів або Єврокомісії; роль Європейської Ради мала б бути зміцнена, й постійна Рада міністрів мала б поліпшити координацію дій національних урядів й одержати спільну законодавчу владу разом з Європарламентом.

Це інша концепція інституційної побудови об’єднаної Європи. Франція й Німеччина, отже, досить віддалені одна від одної, тоді як наявне зближення між Pay й італійським президентом Чампі, який пропонує створити федерацію національних держав й укласти європейську конституцію. На думку Чампі, країни-засновниці та зона євро мали б утворити тверде ядро, навколо якого поглибилася б інтеграція через механізми тіснішої співпраці, зі збереженням орієнтаційної ролі, врядування та зовнішнього представництва для Єврокомісії, повних законодавчих функцій для Європейського Парламенту та більшого впливу для національних парламентів на європейські процеси

О              .              74

прийняття рішень .

Якщо федерація, як форма урядування Європою, в Німеччині є синонімом децентралізації, розподілу повноважень за різними рівнями рівноваг і контролю, те саме поняття набирає цілком відмінного значення у Великобританії, де слово “федеральний” розглядається як інструмент для створення “наддержави” — бюрократичної й централізованої, що часто проглядає в нападах проти “Брюсселя” з боку британських “євроскептиків”. Те саме можна сказати й про ідею “конституції”74.

Тому Тоні Блер наполягає, що Європа є наддержавою в економічному, але не в політичному сенсі і що слід віддавати перевагу міжурядовому методу перед союзним, до якого глід вдаватися лише в крайніх випадках7’. Головне джерело леґітимності Європейського Союзу, на думку Блера, - це національні уряди, і національні парламенти мали б одержати право контролювати розподіл повноважень між Союзом і державами-членами (це ще необхідно з’ясувати в Декларації принципів, за змістом радше політичної, ніж юридичної) та спільну зовнішню й безпекову політику.

Романо Проді за різних нагод7ь закликав до визначення внутрішніх політичних цілей і зовнішньої мети інтеграції, перш ніж розглядати інституційні питання: добробут, солідарність, згуртованість, соціальну модель, нову європейську економіку, підтриманий розвиток, роль Євросоюзу в світі.

У дебатах взяли участь численні інші лідери, і деякі уряди вже представили свої офіційні позиції щодо майбутнього Євросоюзу77.