Наближення правопорядків у країнах Європейського Союзу

Компаративісти, які займаються правом сучасної Європи, зазначають передусім динамічність становлення єдиного європейського права. На це впливає зміцнення політичних зв’язків країн Західної, Центральної та Східної Європи, яке супроводжується гармонізацією їх правопорядків, що раніше являли собою різні механізми регулювання.

У 50-х роках XX ст. на базі установчих договорів було створено три Європейські співтовариства — Європейське об’єднання вугілля і сталі, Європейське співтовариство з атомної енергії, Європейське економічне співтовариство, які були інтеграційними об’єднаннями з ознаками як міждержавного, так і наднаціонального характеру. З часом на основі європейських співтовариств було створено Європейський Союз (ЄС), який відрізняється від міжнародної організації наявністю таких повноважень і ознак:

своя територія, яка складається з територій держав-членів і на якій діє і має юрисдикцію ЄС, наприклад, територія митного союзу, єдиного внутрішнього ринку;

система інститутів, що здійснюють ті права і повноваження, які передано союзу державами-членами. Зокрема, функціонує Парламент, який обирається на основі загальних і прямих виборів громадянами ЄС (наприклад ООН складається тільки з делегацій держав-членів);

Суд Європейських співтовариств — незалежний судовий орган;

інститут громадянства;

Європейський валютний фонд, власна валютна система і грошова одиниця (для 11 держав-членів), що замінює національну грошову одиницю.

Зазначені ознаки властиві державно-правовій організації. Тобто створено своєрідну систему, де інтеграційні об’єднання не можуть бути ідентифіковані ні з міжнародною організацією, ні з національною державою, в тому числі слід підкреслити, що в рамках ЄС діє особлива правова система.

До основних ознак права Європейського Союзу належать такі:

норми права Європейського Союзу створюються інститутами ЄС, на базі установчих договорів. їх джерела — регламенти, директиви і рішення;

норми права Європейського Союзу є нормами прямої дії, тобто вони інтегруються в національні системи права без відповідних актів імплементації;

норми права Європейського Союзу мають верховенство щодо норм національного права. У разі колізії норми національного права і норми європейського права потрібно застосовувати норму саме європейського права, причому жоден акт не може скасувати або змінити норму європейського права;

суб’єктами права Європейського Союзу є фізичні і юридичні особи, причому до останніх належать юридичні особи як публічного, так і приватного характеру;

право Європейського Союзу забезпечене юрисдикційним захистом, тобто будь-яке зазіхання на право ЄС, будь-яке його порушення може бути оскаржене як на рівні національних установ, так і на рівні Суду Європейських співтовариств у межах тієї юрисдикції, що закріплена в установчих договорах та інших нормативно-правових актах;

територіально норми права Європейського Союзу діють у межах території ЄС. Заморські території держав-членів можуть мати особливий статус відносно митного і валютного союзів;

держави-члени передають у відання союзу суворо обмежені права і повноваження, отже, право ЄС не може мати такий само універсальний характер, як і національне право.

Основне завдання зі створення єдиного європейського права полягало в усуненні правових відмінностей між державами-членами, які б могли завадити нормальному функціонуванню спільного ринку[19]. Для виконання цього завдання можна використати саме порівняльне правознавство, яке допомагає передусім з’ясувати правові розбіжності та сприяє підготовці і розробці механізму наближення правопорядків держав-учасниць. Основними інструментами такого механізму є директиви, які є обов’язковими для держав-учасниць з точки зору поставленої правової мети, однак надають державам свободу дій у виборі шляхів і форм впровадження директив у національне законодавство.

Відповідно до практики Суду ЄС судді країни зобов’язані тлумачити національне право згідно з подібною директивою, навіть якщо держава не імплементувала її у своє законодавство. Крім того, у практиці Суду отримала розвиток доктрина деліктної відповідальності держави за порушення прав особи внаслідок несвоєчасного включення в національне законодавство директиви, яка дає особі зазначені права.

У галузі зобов’язального права директиви відіграли помітнішу роль у наближенні цивільного законодавства держав-учасниць, зокрема, директиви про відповідальність виробників, захист прав споживачів, надання пакетних туристичних послуг та деякі інші. В галузі права компаній Співтовариство розробило проекти 14 директив, спрямованих на зближення відповідних національних законодавств, і ухвалило їх. На рівні ЄС створена і функціонує оригінальна підприємницька структура — Європейське об’єднання економічного співробітництва. На основі права ЄС розроблено проект статуту європейської компанії, а також відкритого товариства.

У теорії європейського права розроблено класифікацію права ЄС, що ґрунтується на відмінностях джерел та на юридичній силі його норм. З огляду на це право ЄС поділяють на таке:

первинне право ЄС, яке включає насамперед установчі документи про створення ЄЕС (нині ЄС), Євратому, а також міжнародні договори, що їх змінюють і доповнюють. Первинне право ЄС впливає на національне право країн-учасниць передусім внаслідок проголошення основних свобод щодо пересування осіб, товарів, послуг, капіталів, закріплених в установчих договорах, і досягнення мети створення внутрішнього ринку; інструментом для цього слугує усунення дискримінації і перешкод для торгівлі між державами-членами;

вторинне право ЄС створюється органами Співтовариства: регламенти, директиви, рішення, рекомендації, думки (ст.

“допоміжне право” ЄС, джерелом якого є не безпосередньо акти органів Співтовариства, а міжнародні договори та домовленості, що укладають держави-члени між собою, аби, доповнивши первинне та вторинне право ЄС, сприяти поліпшенню правового обігу на європейському рівні. Найвідоміший документ — Римська угода про право, що застосовується до договірних боргових зобов’язань. Держави-члени можуть укладати такі договори не на підставі “гармонізаційних” статей договору про ЄС, а добровільно, з метою попередити негативну практику вибору країни, суди якої прийматимуть найсприятливіші для зацікавлених сторін рішення із суперечок, що виникають[20].

Процес наближення законодавства держав-учасниць та далекоглядні спроби уніфікації права на рівні світового співтовариства свідчать про те, що в майбутньому не буде особливих відмінностей у правопорядках країн — учасниць ЄС.